"Тиждень розпнятих сердець"... Що день, мало: що година — вістки як чорні круки, події як градові хмари. Тремтіло, корчилось від болю розпняте людське серце, а кожна хвилина то новий цвях, то нова рана.

 

Місто, повне часописів, бюлетенів, чуток і домислів, будилося і лягало з вухом при землі: може почує бодай далекий відгомін відраднішої чутки.

 

Ні згуку!...

 

В таких моментах душа людини шукає помочі в когось, шукає спокійних очей, зрівноваженого слова, кріпкого стиску теплої руки.

 

Мою доброго знайомого недалеко Львова, людину засмалену вітрами, з очима повними сонця і блакиті, людину зі здоровими мязами і ще здоровішими нервами, людину, що ввесь вік свій живе на землі і черпає з землі спокійну мудрість. Поїду — Думаю — туди, щоб отрястися з настирливих думок.

 

Стара під ґонтами хата, в саду, за селом, далеко від людського гамору і ще дальша від міської нервовости. Прийняла мене як завсіди щиро і радо.

 

— Приїхав я до тебе, друже, бо тяжко мені на серці.

 

Знайомий гірко всміхнувся:

 

— А мені, думаєш, легко? До вчора я гадав, що не видержу. Хотів усе кидати і їхати до міста. Між людьми, думав я, швидше прийду до себе.

 

— Шкода, що не приїхав. Я навіть сподівався тебе в цих днях.

 

Знайомий поклав мені братерську руку на плече.

 

— Зовсім не шкода. А от ти з міста приїхав на село.

 

— Не на село, брате, а таки спеціяльно до тебе. Я сподівався знайти тут те, чого даремне шукати б у місті.

 

— І не помиляєшся. Бо те, що тут знайдеш, не легко знайти у Львові. Бачиш, я вчора був рішений виїхати. І неначе мене щось торкнуло піти в сад. Пішов і — вже не вибираюся їхати.

 

— Земля тобі відрадила?!

 

— Земля і не земля... Хочеш, перейдімся по дворі. От сонечко блиснуло нині зовсім по весняному. А то сніги, вітри, мовби не було кінця зимі.

 

І ми пішли. На стежці лежав ще сніг, але повітря було тепле, а на безхмарній блакиті стояло весняне сонце.

 

Коли буваю у знайомого, то все в один куток саду йду поглянути на нашого ясеня. Посадили ми його обидва одного разу на памятку, і спільно раділи, що прийнявся і гарно ріс.

 

— А як там наш ясенець? — запитав я.

 

— Ходи, поглянеш!

 

І повів мене у куток саду.

 

Я глянув і обмертвів. З нашого ясеня зістався тільки патик. Вершок був зломаний і лежав на землі під брудним снігом. Рана від зломання присохла вже і почорніла. Видно не нинішня і не вчорашня.

 

— Нема вже нашого ясеня! — сказав я сумно. — От бачиш, ще й те.

 

— Ні друже! І я так спершу думав. А ось поглянь.

 

Ми приступили ближче і я побачив, що ясенець не пропав. Коло місця зломання висувалися ледви помітні нові паростки.

 

— Бачиш, вітер стару грушу звалив, а вона падаючи зломила вершок ясеня. Але він видужає з цього. От зарівняю рану, в прийде весняний дощ, як пригріє ліпше сонце і ясень випустить нові паростки та вбере їx у зелене листя.

 

— Бо він добре посаджений і здоровий має корінь!...

 

[Діло]

26.03.1939