Для мене український Майдан 2013-2014 став свідченням того, що в нас остаточно настало двадцять перше століття. За аналогією з попереднім сторіччям, початок якого історики вбачають не у 1900-му році, а в 1914. Таким чином називаючи XIX століття «довгим». Подібну схему можемо застосувати й до нашої реальності. Отож, українське ХХ століття – епоха поразок державницьких і незалежницьких прагнень, Голодоморів, окупацій, більшовизму і агонії СРСР у формі СНД – завершилося. Тепер маємо шанс побудувати нову українську реальність.

 

Так чи сяк, а якщо узагальнити всі причини Майдану, то отримаємо просту відповідь: Українська держава радянського типу деґрадувала настільки, що перестала відповідати духові навколишнього часу і – що найважливіше – своєму ж більш сучасному суспільству. Умовно кажучи, люди зі свідомістю ХХІ століття жили в агонізуючій країні, що давно відстала від свого народу. Співжиття покоління фейсбуку, ґаджетів, органічної їжі  й влади, яка замовляє собі золоті батони й інкрустовані діамантами власні портрети-ікони – не могло довго тривати мирно. Змагалися дві реальності, одна мусіла поступитися.

 

За 23 роки незалежності Україна вичерпала весь пострадянський ресурс – технології застаріли, труби прогнили, промисловість виявилася непристосованою до ринкових цін на енергоносії, державний апарат став відверто окупаційним, нівелювалося значення науки, освіти, порядності, культурності тощо. Повний крах. В України просто не залишилося ресурсів – ані фінансових, ані ідейних – щоби продовжувати бути Українською Соціалістичною Радянською Республікою. У той же час населення, яке вважали електоратом і яке де-факто було покинуте державою на самих себе, стало self made – само здобуло добру освіту, вивчило мови, об'їздило світ і набачилося, як усе працює на захід і схід від наших кордонів, само навчилося заробляти гроші й утримувати себе, спромоглося не деґрадувати разом із «своєю» державою, зробило з усього цього висновки. А в потрібний момент – повстало.

 

У той же час Росія, на превеликий жаль і шкоду для всього світу, залишилася досі ментально державою навіть не ХХ, а ХІХ століття. Після Першої світової, яка завершила процес розпаду імперій і створення націй та національних держав, Росія – на відміну від Австро-Угорщини чи Османської імперії, від решти світу, не розпалася й не втратила колоній. Бацила комуно-більшовизму дозволила їй пережити все ХХ століття, не змінюючи свою імперсько-шовіністичну сутність. Природні ресурси, надра – але не економіка, людський потенціал, наука, технології – дозволили Росії до сьогоднішнього дня мутувати й зовнішньо змінюватись, але залишатись все тою ж Російською імперію, про яку знаємо з історії.

 

Я чітко зрозумів, що насправді Росія програла битву за Україну приблизно місяць тому, коли їхав у справах потягом "Інтерсіті" до Кракова. Посеред вагону був великий м’який дитячий майданчик – щоби діти могли виснажливу кількагодинну подорож провести в комфорті й не заважати батькам працювати. На моніторах вагону транслювали мультики на вибір. Такий собі child friendly вагон усього за кілька десятків кілометрів від українського кордону. Ясна річ, у вагоні був інтернет – і я читав зі смартфону новини з України, з Криму. Зелені чоловічки зі зброєю, триколори і радісні православні бабушки правильного патріархату разюче дисонували зі світом, в якому опинився я. У той момент я майже фізично відчув, що це дві різні реальності, справді два різні часові пояси. Але йшлося не про години, а про століття.

 

Європа й західна ідея в широкому сенсі виграли війну за Україну дитячими майданчиками, інтернетом і потягом "Інтерсіті". Німеччині, Великобританії, Франції чи навіть Польщі уже не потрібно вводити війська, танками захоплювати Україну – українці самі просяться в Євросоюз, готові проводити реформи й трансформацію, щоб опинитися в європейському товаристві. Такої конкурентної реальності Росія запропонувати не може, п’яні безкарні міліціонери, розвалені лікарні, корупційна й – що гірше ‒ ментальна відсталість уже нікого не приваблюють. Тому треба вводити війська, брати примітивною силою. Та й то лише у Криму, бо там є вдячний людський ґрунт для цього. Подібна операція на Сході, де частка росіян є значно меншою, з таким блиском і одностайною радістю уже би не пройшла.

 

Тому Росія – не вовк, а Україна – не вівця. Росія – ведмідь, якого зі сплячки розбудив дзвінок мобільного телефону: виявилося, що на підконтрольній їй території живе сучасний, модерний народ. Народ ХХІ століття. Тому ведмідь, закімарений після сну й дезорієнтований незрозумілим звуком рінґтону, почав гамселити й трощити все навколо.

 

Усвідомлення цього дає право сподіватися, що Захід не залишить Україну сам-на-сам із кремлівським звіром. Тепер зміна Росії є нашим спільним, не тільки континентальним, а й планетарним завданням. В іншому разі – війни світового масштабу не уникнути.

 

 

 

21.03.2014