«Пісні про любов і вічність» – нова книжка відомого письменника Любка Дереша. Про неї, а також про мандри, віднайдення письменницького призначення, пошуки щастя та повернення додому далі.

Любко Дереш: Треба спитати себе, де я той, що придумав щось про себе, а де я той справжній, що може розквітнути?

 

 

Ця книга є третьою з так званого синайського циклу, циклу великих і коротких форм, який я почав писати, мешкаючи в Єгипті. Там я прожив рік. Склалося так, що одного дня 2011 р. я просто вирішив поїхати з Києва, і життя мене провело через ряд місць. Підсумком стало написання певної кількості текстів. Спочатку я хотів усе видати в одному великому томі як своєрідну енциклопедію. Але літературний агент пані Анетта Антоненко сказала: «Спокійно, ми розіб’ємо це на менші шматки». Так з’явилася книга повістей «Миротворець», роман «Остання любов Асури Махараджа» та книга «Пісні про любов і вічність». Вона по-хорошому мала би називатися «І не повернеться пес до своєї блювотини», як називається мій улюблений текст з цієї книги. Але щось мені не пропустило цю назву, тому все так дуже лояльно.

 

Перший текст цієї книги «Zobaken nicht kusaken» є певною мірою інтродукцією до всього видання. Це гасло придумали мої друзі Діма та Яна, які зараз благополучно продовжують життя дауншифтерів, я вже точно не скажу де… можливо в Індонезії, можливо в Непалі, можливо в Таїланді… Не встигаю слідкувати за їх переміщеннями. Знаю, що у них з’явився невеличкий деревообробний бізнес в Таїланді, і мають невеличкий готелик в Катманду. Це такий бізнес, який розвинувся в час їхніх мандрів. Саме від них я отримав імпульс до такої еміграції своєрідної.

 

Дауншифтерство розшифровується так: даун – вниз, шифт – те, що зміщується. Разом – це соціальна течія, коли відносно молоді люди, слід сказати, доволі забезпечені, з хорошими перспективами на кар’єрний зріст, в якийсь момент відмовляються від того життя, яке їм нав’язує суспільство. Вони залишають кар’єру, залишають домівки і їдуть кудись в теплі краї. Як правило, здають свою квартиру десь в Києві чи Москві, і за ці гроші живуть собі, приспівуючи, в якійсь тропічній країні. І не одна чи дві є такі людини, а сотні і тисячі.

 

Я теж свого часу пройшов цей шлях. Коли вирішив 2011 р. поїхати з України, до мене це рішення прийшло спонтанно. Воно мало свої передумови. По-перше, в Україні мені було дуже сумно і не хотілося тут залишатися. По-друге, на той момент в мене була певна творча криза, пов’язана з романом, який я тоді писав і ніяк не міг написати, дуже амбітним романом, який називався «Як стати богом і не заплакати». Я плакав і ніяк не міг стати тим богом, все було навпаки.

 

І ось я заплакав і вирішив поїхати. Саме в Єгипті, там, де ніякої зелені, ніякого комфорту врешті решт. Це тільки ілюзія, що Єгипет – країна курортів. Варто побути на тиждень довше за звичайну путівку, і ти зрозумієш, що Єгипет – це пекло, тільки добре замасковане під курорт. Як правило, там надто спекотно, щоб носити якийсь одяг, і вітер надто холодний, щоб цей одяг скинути. Ти постійно мучишся. Ти хочеш попити, але вода не затримується в твоєму тілі, і треба пити якісь порошки від зневоднення. П’єш ці порошки, а в тебе починає відвалюватися печінка. Починаєш їсти манго, щоб не відвалювалася печінка, шлунок починає псуватися… Треба бути бедуїном, щоби все це витримати гідно. Врешті, бедуїни що роблять? Вони просто лежать і дивляться з посмішкою на тих, хто ще не зрозумів, у чому тут фішка?

 

В Єгипті для мене відбулося кілька важливих зрушень. Саме там я вирішив закінчити роман «Як стати богом і не заплакати». У препарованому вигляді він вийшов як «Голова Якова», але я плекаю надію, що повноцінний роман таки з’явиться, це по-перше. По-друге, я зрозумів, що після всіх вовтузінь довкола цього грандіозного роману, є таки сили щось писати. Я повірив, що все ж таки можу бути письменником, і що не просто так сталося, що в шістнадцять років книжка якимось дивним чином була надрукована. Що потім наступна й наступна книжка були написані, знову надруковані, і мене не закидали гнилими помідорами, а натомість чомусь виходили переклади… Тобто, в цей момент я повірив, що існує призначення, стихія долі, яка тебе певним чином направляє. Ти можеш іти проти неї, і бути фореллю серед жаб, і підніматися до витоків ріки, а можеш іти слідом за течією, і піднятися не до витоків Ґанґи в Гімалаях, і там засохнути на камінці, а, навпаки, слідувати за цією рікою, яка тебе веде і відкрити перед собою океан.

 

Вирішив так зробити, і так сталося, що, якимось чудом, коли я почав писати, спочатку несміливо, якісь короткі оповідання, а далі сміливіше і сміливіше, то відчув, що всередині справді є цей океан, і з нього можна черпати і ділитися. Більше того, я утвердився в думці, що такий океан є в кожній людині. Питання в тому, чи ми готові ризикнути його шукати? Щиро кажучи, це доволі лякаюче, коли всі говорять «ходи на роботу», займайся тим-то й тим-то, наприклад, будь працівником банку, а ти відчуваєш, що твоє покликання – бути перукарем.

 

Зовсім недавно одна перукарка розповіла мені свою біографію. Вона була успішним менеджером в одному з банків, видавала кредити, в неї були доволі неординарні аналітичні здібності. І тут вона раптом відчула, що це не її, і вирішила стати перукаркою. Зараз вона повністю щаслива, така напоєна спокоєм жінка, яка може собі дозволити робити зачіску не двадцять хвилин, а півтори години. Вона існує в своїй нірвані, і видно, що вона щаслива цим, і може цим ділитися з іншими. Це, можливо, один з кроків, щоб життя прожити щасливо. Бо, врешті-решт, всі хочуть щастя, і всі шукають розуміння, звідки його черпати. Тут треба спитати себе: де я той, що придумав щось про себе, а де я той справжній, що може розквітнути? Де та цівка, що може привести мене до внутрішнього океану? Це звучить трошки поетично, але це правда.

 

 

Так чи інакше, було достатньо вражень від мандрівок Єгиптом, Україною, Індією. Але мені не цікаво записувати враження від мандрівок. Цікаво, коли вони проникають тобі в нутро, змінюють тебе, і ти вже можеш по-іншому їх сприймати. Тому й ця книга не називається «Як я провів останні три роки», а «Пісні про любов і вічність». Це своєрідний екстракт мого досвіду. Сюди увійшли тринадцять оповідань. Їх поєднує пошук дому. Я сказав про дві речі, які відкрив для себе в Єгипті – це готовність закривати якісь старі борги і починати нове. А третє – відчуття дому. Коли ти живеш за кордоном, то стаєш сентиментальним до неможливості, починаєш цінувати розмови з батьками по скайпу, відчуття домашності, думаєш: як класно, я родом із Галичини! Це така маленька медалька в мене на грудях. А потім приїжджаєш в ту Галичину і думаєш: ну так, тут ти народився, тут тебе виховували. Але чи справді це є твій дім? Чи справді цього відчуття ти шукав? І розумієш, що ні. Але ти вже не хочеш зрадити той особливий солодкий настрій, який раз запримітив, скуштував, що є оте місце всередині тебе, де тобі тепло, куди хочеться повертатися. Я був не оригінальний, коли назвав це відчуття «внутрішньою Батьківщиною», але якраз про пошуки такого відчуття ці оповідання. Про тих, хто блукає, і тих, хто повертається.

 

Підготував Василь Карп’юк

Фото зі сторінки Любка Дереша у Фейсбуку

19.03.2014