Львів, 16. березня 1939.
Один із редакційних товаришів, почувши замір автора цих рядків написати статтю під повищим наголовком — зідхнув: "Легкодушний чоловіче: адже ти марнуєш маєток, бо за відкриття тайни німецької політики заплатили б у світі сотні тисяч долярів!" У тій іронічній увазі велика правда. І було б неповажно та смішно казати у тоні твердження про те, що може становити предмет тільки гіпотез, — предмет гіпотетичних міркувань без претенсій на непомильність. Єдине, що в цій матерії можна вдіяти, це на підставі істнуючих та безумовно безспірних фактів сконструувати такий льоґічний ланцюг думок, на якого кінці був би висновок, щодо якого можна б сказати: може він відгадує правду, може бодай зближений до правди...
Такими безспірними фактами були: Мінхен, Відень, тодішня відмова ревізіоністичній вимозі Мадярщини щодо Карпатської України, гостра відповідь центрального орґану німецької преси пресі мадярській у цій самій справі, маса статтей у підпорядкованій урядові німецькій пресі на українські теми, моральна підтримка німців українській національній течії у її змаганнях з русофільською течією. І тому — льоґічно — ввесь світ знав, що повстання та втримання Карпатської України, як державно-автономічного твору, йшло по лінії великодержавницького інтересу Німеччини. Досі — все в порядку. Зате, коли йде про черговий висновок, а то: чи в інтересі Німеччини було тривке збереження самостійної Карпатської України і чому саме? — то для потакуючої відповіди не було безспірних преміс. Траґедією українського загалу було те, що він не брав під увагу тієї крихкости льоґічної підбудови та беззастережно відповідав "так", беручи те, що було конюнктуральною потребою великодержавницького німецького інтересу за устійнену, тривку та незмінну засадничу лінію німецької політики. Іншими словами: широкий український загал, розекзальтований представлюванням розмірно скромної карпато-української автономії як "суверенної держави", зробив ту саму помилку, що її робив уже неоднократно раніш: переплутував поняття тактики (гри) і політики (цілі). І тому сьогодні у крайньому збентеженні завдає собі помилкове питання: як це так, чому німці відступили Карпатську Україну мадярам, коли чейже її істнування лежало в німецькому інтересі?!
Тимчасом у німецькому великодержавному інтересі лежало насправді зовсім щось інше. Пригадаймо, що ще перед судетським конфліктом, коли він щойно зарисовувався на політичному овиді, мін. Ґебельс заявив, що цілі німецької політики у середній Европі далеко-далеко більші і поважнійші, ніж якийнебудь тамошній територіяльний здобуток. І тому й сам Мінхен не був завершенням тих цілей. ІІІ-ій Німеччині не залежало на Судетах так дуже, як дуже залежало їй на тому, щоб включити Чехословаччину у свою закордонно-політичну систему, викинути з Ceредньої Европи впливи передовсім Совітів, потім впливи демократичних великодержав, дістати відкриту дорогу для своєї господарсько-політичної експанзії на ввесь европейський та азійський південний схід та на европейський схід. І тому на Мінхені зовсім не скінчилося. Бо вправді Судети прилучено до Німеччини, зате у Чехії — після першого психічного заломання — зазначився спротив проти підпорядкування себе та інших складових частин федерації німецьким впливам. Той спротив, що його напевно відтримували міжнародні протинімецькі чинники (у першу чергу Coвіти), яскраво висловився в номінації ґен. Прхалі, в димісії мін. Ревая та словацького премієра Tіca. І тоді Німеччина рішила раз на завжди покласти край такому "бунтарству". І замість підтримувати ті частини чесько-словацько-карпатоукраїнської федерації, які мали ослаблювати державу, як політичний моноліт, німці просто прилучили Чехію, залишаючи тимчасом Словаччині фікцію державництва та зрікаючись Карпатської України у користь Мадярщини, яку після війни підтримували як одного з передових носіїв ревізіоністичної ідеї.
Кили відмова німців підтримати Карпатську Україну проти мадярів так страшенне заскочила і збентежила широкі кола українського громадянства, то це наслідок тої траґічної помилки, перед якою ми завжди перестерігали, наражаючись за ту свою впертість неоднократно на найбільші прикрощі від земляків: ніколи не утотожнювати українських національних інтересів з великодержавницькими чужими інтересами. Як із одної рушниці чи одної гармати той сам стрілець ніколи не поцілить точнісько у те саме місце без найменшого відхилу, таксамо нема двох націй і двох держав у світі, які — при найбільшій назверхній здогадній схожости інтересів — основно одні від одної не ріжнились би. Можуть бути спільні стичні точки, один міжнародній чинник може другим для своїх цілей покористовуватись, використовуючи відповідний мент (конюнктуру), коли воно не суперечить надто різко тій другій стороні, — але понад усяку орієнтацію, приязнь, союз — стоїть "sacer egoismus", той святий еґоїзм, який є суттю і квінтесенцією всякої розумної політики.
Просимо пригадати собі, що був такий час на самому початку актуалізації карпатоукраїнської проблєми, коли ми висловили свої застереження проти тенору тодішніх українських радіоавдицій з Відня. Признаючи, що не знаємо тих куліс, що їx можуть знати наші земляки на чужині, та підкреслюючи безперечний хист і заслугу земляків, які знайшли собі взагалі доступ до великої чужинецької радіостації, щоб із неї лунало українське слово, ми — сіне іра ет студіо — висловлювали тоді глибокий сумнів, чи в українському інтересі лежить лаяти виключно тільки чехів і жидів та цілковито промовчувати мадярський чинник. Потім, як відомо, тенор тих авдиций основно змінився, але ось учора, коли всі більші міста у культурному світі були вже засипані надзвичайними виданнями ґазет про наступ мадярських військ у глибину Карпатської України, в середу 15. березня 1939 poку по 8-ій год. вечором — українська авдиція з Відня знову лаяла тільки чехів і раділа, що карпатські українці позбулися чеських централістичних гнобителів!
Просимо нас зрозуміти: Не робимо докорів нашим землякам у Німеччині, ані тим більше тому нашому землякові, який безпосередньо виконував функцію українського спікера у віденському радіо. Радіо — державна установа, і — цілком ясно, природно, зрозуміло — ніяка політична авдиція в ніякій мові не може йти з німецького радія, якщо вона не відповідає німецькому державному інтересові. У даному випадку той інтерес суперечив інтересові українському. Повторюємо: не процесуємося з ніким із земляків, бо сьогоднішній день найменше придатний для такого спору, найменше годиться для будьяких внутрішньо-українських квасів. Ілюструємо тільки загально відомим фактом нашу тезу про цілі Hімецької політики у Середній Европі, конкретно — на терені колишньої ЧСР — та про ту німецьку політичну тактику, яка свого часу казала українську справу у Чехословаччині підтримувати, потім казала ту підтримку припинити.
І коли б хтось із нашого громадянства мав нині за те претенсії до Німеччини — то це була б цілком дика претенсія. Не треба було Бей Акіби, щоб видумав фразу, то ніщо у світі не вічне. Не треба бути вченим істориком, щоб зняти, що саме та мінливість інтересів та мінливість конюнктур каже вічно перетасовувати політичних партнерів, як карти в колоді, та, що всі "вічні мири", сперті на "вічних союзах" — рвалися як нитки за кілька, кільканадцять, кількадесять літ. Карпато-українська карта була атутом, який сьогодні минається. Бо ІІІ. Німеччина має вже сильніші атути: новий великанський зріст військово-політичної та господарської потенції, такої потенції, якої справді не було від того римсько-німецького цісарства, що його німці мають тепер назад проголосити. У цій ситуації скріплення Мадярщини Закарпаттям чи ослабленням Румунії довшим мадярським кордоном і відрізанням безпосереднього звязку з Заходом — це дрібниці, які не мають для Німеччини ніякого значіння. Можна дивуватися, що ІІІ. Німеччина з легкою рукою відкинула той сам етнічний принцип, що його ще так недавно сама піднесла і проголосила як нову міжнародню тезу у Мінхені та Відні. Видно, що і та теза їй більше непотрібна, що вважає за можливе зректися навіть того морального атуту, яким роззброїли були в часах судетської крізи Францію і Анґлію.
Тайною вкритий дальший шлях Німеччини. Здобувши нові (чеські) осередки промислу, німці примушені шукати далі — нових великих ринків збуту. Підкреслюємо з притиском, що коли дехто з земляків казав тільки про "визволювання Наддніпрянської України німцями" — то ми завжди вживали скромнішого терміну: пошуканка німцями на совітському Сході теренів збуту для своїх промислових виробів. Чи вони зможуть здобути ті ринки без політичного пляну щодо теренів нинішнього Совітського Cоюзу, такого пляну, якого не мали перед Берестейським миром та який злегковажити собі зараз після того миру — можна дуже сумніватися. Але — хоч історія і не повторюється — проте ті самі історичні помилки нераз повторюються...
[Діло]