„Страхопудъ“ видаваний Ливчаком у Відни так парафразував остатні стихи Шевченкового „Завіщаня“:
І мене в семї великій,
В семї во́льній, но́вій
Не забудьте помянути
Не злим, тихим словом.
на
И мене въ семьи великой
Въ семьи вольной, старой
Не забудьте помянути
Не злымъ, тихимъ словомъ.
Тим то і побивали з почину всї старші молодих (переважно до приклонників народного язика, до так званих „народовців“ належачи молоді люде) своєю назвою „старорусини“ і „тверді“.
Не треба думати, що ті попреки старорусинів були без всякого впливу. Переважно у нас уважали „Кулїшівку“ за правопись нездалу, а яко єдину правильну так звану „етимологическую“ правопись, котра красувалась буквами ы, ѣ і ъ, але мала також розличні відміни, як до місцевого людового говору, оттак не була без рускої „волі“.
До нас пришли україньскі книжки писані так званою „Кулїшівкою“, в котрих всюда писало ся ъ. Ото-ж і народовці з почину писали ъ, не роздумуючи богато, чи оно тепер потрібне, чи нї. Але всї ми увикли так до ъ, що нїкому з нас і не припало випускати ъ, котре в нашій бе́сїдї стратило вже свій звук або перемінилось на повні голосівки. Коли-ж при кінци р. 1864. я купив Номиса „Українські приказки, прислівъя и таке инше, збірники О. Н. Марковича и других“, де побачив рускі слова закінчені на суголоски без ъ, мені впрочім приклоннику народного язика, стало дуже жалко про те випусканє букви ъ, до котрої я, як і всї народовці, привик. Не даром то й кажуть: consuetudo altera natura.
P. 1864. видав 2. видане своєї граматики Осадца, в котрій правопись етимольоґічна значно була змінена в користь народної бесіди. А опісля в читанках і граматиках, які видавались, все змінювано правопись в користь народного язика. Вишла граматика Омеляна Огоновского, одна з найліпших наших граматик. Так оно було аж до введеня фонетичної правописи в школах. В тій правописи вишла нова граматика д-ра Смаль-Стоцкого і д-ра Ґартнера, підручники Коцовского і Ілярія Огоновского, вишла „Руска правопись зі словарцем“ зладжена І. Кокорудзом. Всї ті виданя старають ся в правописи, о скілько можливо, завести лад і одностайність. Не треба забувати, що і в тих книжках подекуда припускав ся розмаїтість, але головна їх заслуга в тім, що хоронять руский характер бесіди, чого давнїйше уживані правописи, так звані етимольоґічні, не зовсім заховували, а давали нагоду до хибного а легкого поправляня. Сли на пр. етимольоґічно хто написав спасибôгъ. то строгий „етимольоґ“ поправляв на „спасибогъ“, що впрочім меншої ваги, але также дôмъ, стôлъ, вôлъ, снôпъ зміняв на „долъ, столъ, волъ, снопъ“, нѣсъ на „неслъ“, говоривъ на „говорилъ“, молодѣжь на „молодежь“ і пр.
Чи дійсно правопись річ така важна? Правопись про вартість твору не рішає. Виписуєм нарочно думку Шевченка, приставлену невластиво до елєґії „На вичну память Котляревскому“ в виданю: „Ластôвка. Сочиненія на малороссійскомъ языкѣ“. Собралъ Є. Гребенка. С. Петербургъ 1841. стор. 312. (Єсть то той сам примірник, який в своїм часї мав під рукою Маркіян Шашкевич):
Тече вода въ сыне море
Та ни вытикае,
Шука козакъ свою долю,
А доли не мае.
Пишовъ козакъ свитъ за очи;
Грае сыне море,
Грае серце козацькее,
А думка говорыть:
„Куды ты йдешь не спытавшись?
На кого покынувъ
Батька, неньку старенькую,
Молоду дивчыну ?
На чужыни не ти люде,
Тяжко зъ нымы жыты !
Ни скимъ буде поплакаты,
Ни поговорыты“.
Сыдыть козакъ на тимъ боци;
Грає сыне море,
Думавъ доля зостринется,
Спиткало ся горе!
А журавли летять соби
До дому ключамы!
Плаче козакъ, шляхы быти
Зарослы тернамы.
То одна правопись, якою печатано стих Шевченка. А кілько то, як звісно, ріжних правописей, якими печатано твори нашого ґенїя. Правопись тим творам зовсїм не шкодить: Шевченко завсїгди Шевченком! Инша річ правопись в школї, правопись для загального вжитку. Чим одностайнїйша така правопись, тим більша користь для учеників, для загалу. Розуміє ся і тут в певних границях.
Новійшими часами почато підносити декотрі ріжности в теперішній шкільній правописи, котрі мають дуже утрудняти науку руского язика. Я такої великої небезпеки з причини розмаїтости правописи у нас не виджу.
Не перечу, що в декотрих річах не згоджуюсь з правописею в школах тепер переважно уживаною. Так перед всїм не пишу : „кобзар, кобзаря“, тілько, як єще в перших часах писали Українцї: кобзарь, кобзаря. Далї, як то вже раз о тім писав, уживаю: співати, світити, святий, звір, звізда і пр. В Галичинї у Лемків, в говорі Долів, Батюків, на Поділю... говорять сь в словах: „сьпівати, сьвітити, сьвятий (сьватий)“, зь в словах: „зьвір, зьвізда і пр. Чи то єсть вплив польский, рішучо не можу сказати. В говорах виступають подекуди місцеві приміти згідні на пр. з власностями польского язика, котрі однакож рішучо годї означити яко польонїзми. Але так думаю: єсли би хто вживав: spiewać, sniadać, snić, zwierz*), то би уважати треба сей виговор яко руский; так само єсли на пр. Поляк на Українї вживав spać, spię місто spać, śpię, то вважаю сей виговор spię яко неправильний, під впливом руского сплю повсталий. Місцево в деяких словах у нас с і з мягчить ся, однакож суть слова, котрі скрізь задержують, незмягчену суголоску пр. свиня, świnia, свистати, świstać, свиснути, świsnąć, свитати, świtać, спілий, доспілий, dośpiały, звідати, звістити, звісний.
-------------------------------
*) Тепер многі пишуть zwierz, zwierzę; уважаю се фальшивим; повинно по польски писати ся: źwierz, źwierzę. І .В.

Однакож против тих, що пишуть „кобзар, косар... сьпівати, сьвятий“... не маю причини огорчати ся; можна писати „кобзар, косар... сьпівати, сьвятий — а мимо тоє утвір може бути зовсім добрий.

08.02.1913