Кажуть, що найбільше на світі лікарів: кожний кожному дораджує на його недугу якесь лікарство. Але приглядаючись нашому життю я заризикував би інше твердження: у нас найбільше поетів. Не кажу тих, що дістають або мають дані дістати нагороду ТОПІЖ-у, не тих, що діждалися, чи діждуться доброї рецензії, а навіть не тих, що діждалися злої рецензії. Взявши гуртовно, таких поетів нема багато, хоч від часу дуже свобідних асонансів, занедбання сенсу і погорди до настрою число їx помітно збільшилося.
Зате є "неісчислнме миожество" поетів, що належать до катеґорії ніколи недрукованих, я тим самим і незнаних віршованців.
Думаю, що кожний українець (-нка) допустився бодай раз у житті якогось вірша. Одні "поповнили" його на шкільній, точніше під шкільною лавкою. Хочби таке: "В імя Боже, а Бог допоможе, але вчись, небоже", або: "Сонце гріє, вітер віє, серце моє за тобою мліє, моя мріє". Другі конкурували з Шевченком тоді, як їздили чи ходили "в конкури". Плоди їх закоханого духа заповняли листи, прикрашували листівки, розсідалися по альбомах.
"Лелія — цвітка гожа, Пахуча як рожа,
Коли на неї гляну —
То все Тебе спомяну..."
Або:
"Краплина ранньої роси
Не має в собі так много краси
Як Ти, Олюсечко солодка.
Тому прийми цю памятку від Влодка."
Це, так сказати, поезія сентиментальна. А була ще і жартівлива:
"Тої ночі опівночі
Місяць відмінився,
Дав бим ринський на акафист.
Кобим ти приснився."
Далебі, той незнаний поет мав більше гумору як неодин знаний, що намагається бути дотепним у друкованих своїх віршищах.
Але не про те йде. Справа в великій кількости поетів, а тимсамим у манії українців писати про все і вся віршом.
Напишіть заклик: "Просимо присилати дописи з місць!" — прийде одна, дві, а подайте: "Просимо надсилати вірші!" — дістанете стирту писем. Наш нарід, без ріжннці стану, пола і віку любить писати, але тільки римовано і готов кожну подію втискати в рямці вірша.
"Ой, у наших Обухівцях Сталася новина,
Що вибрала нову Раду Кооператива.
Є там Сень Крук, Василь Лотач,
Петро Косоглядий
I Федь Коник як голова
Надзірної Ради."
Далі йде опис загальних зборів, хід дискусії і особистий погляд автора на економічне положення села...
Виходжу вчора з редакції і бачу: стоїть коло брами малий хлопчина і мне якийсь папір у руці.
— Кого ти шукаєш? — питаю
— Я за роботою..
— Звідки-ж ти?
— Зпід Турки. А тут маю письмо.
І подає поручальний лист від одного громадянина.
— Що-ж ти вмієш робити?
— Що скажуть. Може пан щось мені поможуть...
І дивиться на мене своїми синіми очима, а в тих очах стільки трівожного ожидання...
— Не пораджу тобі, синку, бо я з редакції, а там для тебе нема роботи.
Говорю сумно, а тимчасом його лице аж сяє від радощів.
— Пан з редакції?! Прошу! — і подає мені цілий зшиток... віршів.
Або таке:
Старший громадянин, учасник війни, безробітний від року інтеліґент. Просить помогти йому в тяжкім положенні.
— Прийму кожну роботу, навіть фізичну.
— Не можу вас запевнювати, бо знаєте, як нині тяжко за якунебудь працю. Зрештою — я не даю ніяких посад...
— Розумію. Але може скажете за мене слово...
— Що-ж ви робили досі?
— Був орґанізатором, умію книговодство, дириґентуру, маю досвід у купні-продажі...
Зацукався спершу, a потім витягнув з кишені грубий зшиток.
— ...І пишу вірші.
А направду виглядав зовсім нормально...
[Діло]