Тротуарну плитку довбали, як тиждень тому в Києві, на Грушевського. Потім це каміння летіло у вікна казарми. Дзеленчало скло. Туди ж летіли «коктейлі Молотова». З багатьох вікон вирувало полум’я. Але казарма мовчала. Натомість кількатисячний натовп скандував «Банду геть!».

 

Коли ми приїхали на Рубчака, КПП внутрішніх військ палало. І що би там не діялося раніше, «ворог» уже не подавав ознак присутності. Пам’ятаю гурти хлопчаків із закритими обличчями та дрючками в руках. Скільки їм – 15, 16, 18? Хто скаже?

 

Можливо, хтось колись пояснить, чи треба було бити шибки та палити казарму, щоби її мешканців привести до покори народній владі. А також – хто, коли й за які кошти (у переддефолтній країні) відновить знищене та поверне «європейське місто» хоч би до напівєвропейського стану. Думаю, це зроблять зовсім не «юні герої-революціонери». Якщо зроблять взагалі.

 

Тепер оголосили, що то були перебрані курсанти Харківської академії внутрішніх військ. Але ж їх не були тисячі! Були тисячі юних львів’ян, які спокійно дивилися. Ще й допомагали, щиро вірячи, що допомагають «революції».

 

«Найбільше постраждала споруда обласної прокуратури на проспекті Шевченка. Там розбили цінні вітражі на сходовій клітці та в актовій залі», - передав телеканал «24».

 

Подібну картину я бачив біля будівлі УВС на площі Генерала Григоренка в ніч проти 19 лютого. Як розповіла мені дочка (а вона знає), наступного дня сюди прийшла група молодих реставраторів із Національного музею і під розписку забрала рештки побитого «юними героями-революціонерами» вітража 1911 року до своїх майстерень. Якийсь підполковник, що ще залишався на посту, сумно прокоментував: «Знайшлася хоч якісь світлі голови, хоч хтось адекватний».

 

Головне управління МВС України у Львівській області, 19 лютого 2014 року

 

 

Те, що за 20 років у «європейському місті», «культурній столиці України» виросло покоління 15-17-літніх, готових азартно бити шибки, палити будинки, нищити доробок попередніх поколінь, руйнувати пам’ятки мистецтва – це дуже сумно. Але з цього, мабуть, мало хто дивується. Адже повільно-неухильний процес «повзучої дегуманізації» (простіше сказати – деґрадації) всі ці роки тривав перед нашими очима. Ми до нього звикли і, здається, безсило махнули рукою (з «українським» телебаченням не позмагаєшся). Та й що візьмеш з юних люмпенів?

 

Але насправді ситуація ще серйозніша. Процес зайшов далі, ніж ми думаємо. Ось як цю ситуацію обговорювала наша молода еліта у Фейсбуку 19 лютого.

 

Галина, львів’янка, 22 роки: «Вітражі 1911 року! "Дякуємо". Розумію, що в даному масштабі подій це неймовірна дрібниця, це навіть не голка в сіні, але коли будівлю вдалось захопити без особливих зусиль, не бачу змісту трощити все на своєму шляху».

 

Тарас (вік – під 30; архітектор, випускник Львівської Політехніки; судячи зі змісту акаунта, завзятий ентузіаст Майдану): «Не можу зрозуміти цього жалю за історичними цінностями. Чим він породжений? Боїмося, що не зможемо зробити так добре, як зробили в 1911? За один день чи тиждень розкрадається коштів достатньо, щоб усе відновити. Історичність не є цінністю в собі. Новий вітраж матиме, можливо, навіть більше історичне значення».

 

Галина: «Наявність цінностей робить нас людьми! І в більшості випадків ці цінності вимірюються духовністю, а не матеріальними благами. В Яворові 4 роки тому обікрали і спалили дерев'яну церкву з іконостасом, який цінувався усім світом. Церкву відновили, але цінність у неї уже не та».

 

Тарас: «Не хочу вступати в довгу дискусію, але ця консервація історичного стану і трактування "давності" як "цінності" – це досить молоде явище, і вірю, що воно минуще і тимчасове».

 

Андрій (1984 р. н., випускник Львівського університету, ще один ентузіаст Майдану):  «Дались вам ті вітражі».

 

Ярослав (випускник ЛНУ 2010 року, мешкає у Франції): «Люди, ви смішні, чесно. Пошкодили тільки вітражі. Будівлі, які збудовані з каменю, нічого не загрожує».

 

Колись я такі фрази навіть не коментував би. Мовляв, sapient sat. Але, як свідчать сучасні реалії, коментарів не потребують здебільшого «пережитки совка». Вони ще з юності зберегли якийсь мінімум інтелігентності та вміння читати «між рядками». Щодо значної частини решти – здається, треба починати з «азів», з підвалин.

 

Бо, до речі, Тарас працює в приватній архітектурній майстерні. Його статуси свідчать, що нищення львівських пам’яток заради спорудження сучасних монстрів – не просто данина Молоху, не безпринципне заробітчанство. Уже виросла ґенерація просунутих, перспективних і «проєвропейських» (він за Євромайдан життя віддасть) архітекторів, готових принципово, арґументовано й обґрунтовано викорінювати «старйо» зі львівських вулиць і площ. Якщо «старйо» нищить юний львівський люмпен чи курсанти Харківської академії внутрішніх військ – теж добре. Вони звільняють місце для  архітектури майбутнього, «зробленої так добре, як зробили в 1911».

 

І все це виглядає так революційно! До речі, більшовики теж робили революцію. І були – у своїй масі – на такому ж культурному рівні, що й деякі фейсбучні юзери. Враховуючи його, можна звернутися до образів, близьких сучасним львів’янам. Отже, маємо ще не рівень Шарикова, але вже наближаємося до Швондера з його хоровими співами і революційним завзяттям.

 

Скажуть: нині в Україні люди гинуть десятками, а ти про що зараз?! Але революції та війни колись закінчуються, а ментальність залишається. І потім будує підвалини «нового чудового світу».

 

 

21.02.2014