Попри всю критику репресивного режиму Володимира Путіна, невпинне прагнення Росії до гігантоманії (зокрема й у сфері корупції), попри звинувачення Кремля у брутальному втручанні в українські справи, всі шанувальники спортивних видовищ, зокрема й на Заході, принишкли зараз перед своїми телевізорами й з насолодою й переживанням слідкують за спортивними баталіями в Сочі. Так, ніби до режиму це не має жодного стосунку. Ніби не на Олімпійські ігри шеф Кремля зробив глобальну ставку у своєму проекті відмивання іміджу від брудних оборудок.

 

 

Чи відчувають сумлінні прихильники демократії, спостерігаючи за яскравою картинкою зі стадіону «Фішт» якесь роздвоєне особистості? Тобто чи можна трактувати вияв лояльності до спортивного свята як байдужість західного суспільства до злочинних діянь кремлівського режиму, за якого звичними стали масові порушення прав людини, агресивна поведінка щодо країн-сусідів, торжество беззаконня? Про все це безупинно говорять демократичні медіа, водночас, не особливо знічуючись, подають поруч повідомлення з олімпійських майданчиків.

 

Соціальні психологи, котрі займаються проблемами масової комунікації, говорять у цьому контексті про витворення такого собі ідеального альтернативного чи паралельного світу, котрий, хай хоч короткочасно, захищає від жахіть реального світу. Спортивні видовища найкраще надаються на таку «магію відволікання», вони релятивізують незручні сприйняття. Конкретний час і простір спортивного змагання стають байдужими для глядача або щонайменше вторинними.

 

 

Акцептанту спортивного видовища з екрану телевізора передається ілюзія невинності, незаплямованості творців дійства. Коли секундомір і табло виставлені на нулі, складається враження, що «онулено» й всю історія людських поневірянь, все починається спочатку, заново. І тут навіть байдуже, хто виграє, хто програє, ситуацію з уявною нульовою точкою це не змінить.

 

А можливо навіть ця невизначеність результату створює для нас відчуття перебування у сферах вищого, надбуденного порядку. Нічого не визначено наперед, все забуте, що було в минулому – ідеальна ситуація для витворення нового ідеального світу. Зрештою спортсмен, беручи участь у змаганнях саме й маніфестує той ідеальний утопійний світ, де все – чесно й справедливо, всі результати здобуваються у відкритій конкурентній боротьбі, в реальній рівності можливостей. На час змагань ми інстинктивно готові повірити в абсолютну справедливість спортивних результатів.

 

 

Хто б то переймався такими питаннями, як допінг, шулерство, корупція у спортивних колах, надмірна комерціалізація спортивних свят. Все це задля власного затишку можна пропустити повз увагу.

 

У ХХ століття Олімпійські ігри були покликані зближувати народи й континенти. На час спортивних змагань мали б замовкати військові баталії, як це було у стародавній Елладі. Політика й державні амбіції мали б відходити на другий план. Велич Олімпіади мала б полягати в її мондіальності: увесь світі, забувши про всі образи й вади об’єднується навколо однієї спільної світлої мага-події.

 

 

Проте в реальному світі Олімпіада перетворилася на елемент політичного протистояння. Згадати хоча б Олімпійські ігри в Берліні 1936 року, у Москві 1980 року, у Лос-Анжелесі 1984. Бойкоти, ультиматуми, вияв лояльності до диктаторів…  

 

Здавалося б, що з падінням Берлінського муру політичні нашарування мали б відпасти з олімпійських кілець. Так воно може й сталося б, якби на обрії не замерехтів блиск нової «Холодної війни». І яке вже тут «міжнародне взаєморозуміння».

 

 

Замість того, щоб бути феєричним спектаклем, уособленням майбутньої вселенської злагоди, Олімпійські ігри часто перетворюються з одного боку на сліпий інструмент чиїхось політичних оборудок, а з другого – на втечу від незатишної реальності.

 

Тож західні інтелектуали не раз ставили питання руба: а чи потрібні Олімпійські ігри взагалі? Всім відомо, що Міжнародний олімпійський комітет вже давно перетворився на найкорумпованішу міжнародну організацію. Саме за астрономічні відкати антидемократичні режими на кшталт путінської Росії чи комуністичного Китаю здобувають право на проведення цих все ще найпопулярніших спортивних змагань.

 

 

У корумпований спосіб отримується право на корумповану підготовку до Олімпіади. Приміром на підготовку цьогорічних Олімпійських ігор у Сочі з державної скарбниці було витрачено астрономічну суму – понад 50 мільярдів доларів. Хоча, як підраховують незалежні експерти, реально у будівництво об’єктів та інфраструктури, та й взагалі безпосередньо на підготовку до Олімпійських ігор було витрачено тільки 6,4 мільярдів. А як прокоментував ці вражаючі цифри президент Путін? «Якихось великомасштабних корупційних проявів у рамках реалізації сочинського проекту ми поки що не бачимо», – запевнив кремлівський лідер. І в цьому немає нічого дивного, це ж спорт, паралельна реальність, ілюзія, у пелені якої складно розгледіти якісь дрібні деталі на кшталт 43,6 мільярдів доларів.

 

У будь-якому разі в олімпійському питанні треба щось змінювати, причому радикально. Інакше спорт так і залишатиметься заручником брудної політики.

12.02.2014