У світі, насиченому відеокамерами, писати якісь «картинки» словами – завдання невдячне. Навіть близьке до графоманства. Хто на Майдані був, скаже: «Все було не так!». Залишається розраховувати на тих, хто не був ).
***
Нова доба 20 січня щойно настала. Ми з моїм київським приятелем, його дружиною та їхньою знайомою Катериною поволі йдемо від монументу Незалежності на початок вулиці Грушевського. Там «Правий сектор» б'ється з «Беркутом».
Велика «сталінська» будівля академічних інститутів прилягає до сусіднього (житлового) будинку. Саме тут утворилася «барикада» зі спалених «беркутівських» автобусів. З-поза неї «Беркут» намагається поливати нападників з водомету. У цей час боївкарі «Правого сектора» зайняті двома справами. По-перше, видлубують тротуарну плитку та ломами роздовбують до розмірів «щоби в жменю вміщалася». А не так, як на хрестоматійному творі скульптора Шадра «Булижнік – оружиє пролетаріата». По-друге, ці каменюки їхні колеґи вергають кудись поза спалені автобуси. Дехто каменюки доповнює «коктейлем Молотова».
Я уявляю собі, як сотні кинутих тротуарних плиток поступово укладаються по той бік «барикади» у кам'яну вервечку між автобусами та «Беркутом». І жартую: «Як добре, що бойовий статут внутрішніх військ не передбачає каменеметання». Жарт виявився невдалим – уже наступного дня «Беркут» жбурляв у нападників не лише їхнє ж каміння, а й «коктейлі Молотова». Унікальний випадок у світовій практиці розгону масових заворушень!
В академічному будинку, зовсім поруч із спаленими автобусами, є арка, що веде на подвір'я. Вона зачинена великою залізною брамою. Завзяті хлопці першим-ліпшим підручним знаряддям довбуть колодку на брамі, поки не збивають. Єдине логічне пояснення таких дій – спроба дворами зайти в тил «Беркуту». Але намарно. У глибині «академічного» подвір'я – стрімкий схил сусідньої гори з цегляним підпірним муром, на горі – загумінки Жовтневого палацу. Зрештою, «Беркут» і ВВ на київських подвір'ях «зуби з'їли»: був би прохід – були б і вони. Але боївкарі не журяться – в арці поставили якийсь мангал, палять дрова і гріються.
З лав атакуючих вибігає хтось не дуже високий у касці, масці «балаклаві» та протигазі. Кидається до нашої Катерини: «Привіт, мала!». Потім по черзі стягає з голови шолом, протигаз і суцільний «головний убір» з отворами для очей і рота, відкриваючи нам свою голомозу маківку. Вони з Катериною цілуються. Андрій – хлопець Катерини. Звільнившись від наголовних обладунків і обматюкавши «трьох поросят», він починає пристрасний монолог: «Завтра будемо захоплювати райвідділи міліції! Уже є домовленості з військовими частинами – можливо, передадуть нам зброю!». Чи передавали їм зброю, не знаю, але про напади на райвідділи міліції досі не чутно. Натомість уже за два дні по атакуючих почали стріляти, й декого вбили.
***
Не лише «Беркут» позичає в Майдану тактичні прийоми, але й Майдан – у «Беркуту».
У перший день сутичок на Грушевського повз мене біля готелю «Дніпро» прокрокував на «передову» один з бойових загонів. Тепер ніхто не дивується, а тоді його вигляд з незвички вражав. Всі у металевих касках, всі як один з протигазами, всі при повному обладунку (хоча тепер можна побачити та-а-аких «лицарів», що куди тим до них!). Що дивувало – вони тягли якісь широкі й товстезні, майже у два пальці, дошки (дерев’яні? пластикові? з тирс-плити?). Невдовзі зрозумів, для чого вони.
Темна пора дня. Разом із сотнями таких самих роззявляк стоїмо на схилі біля Парламентської бібліотеки та спостерігаємо панораму «війни».
Перед колонадою стадіону «Динамо» – широка площа (тоді ще не забудована барикадами). Вдалині, біля правого крила колонади – величезне табло, під ним – пам'ятник Лобановському, за ним – внутрішні війська та «Беркут». Ця локація – головний об'єкт атак «Правого сектора». Отут йому й знадобилися ті імпровізовані щити. Перші та бічні ряди тримають їх перед собою, середина – над собою. Виходить відома ще римським леґіонерам «черепаха». Час до часу вона просувається вперед і займає стратегічну позицію. Якщо не біля Лобановського, то бодай на півшляху до нього. Відтак з-за щитів у «беркутівців» зблизька летить «молотов». Або й камінюччя. Адже виготовлення «зброї пролетаріату» ні на мить не припиняється. Її періодично носять на висунуті вперед позиції. Або, навпаки, сюди, на гору – на випадок «беркутівської» контратаки.
Тим часом, отримавши від «черепахи» удар «молотовим», «Беркут» починає інтенсивно закидати її світло-шумовими гранатами. Нарешті «черепаха» розсипається і кидається врозтіч. І так усю ніч.
Весь «прикол» у тому, що «черепаху» повстанці запозичили саме від «Беркуту». Це традиційна тактика внутрішніх військ. Сам не бачив, але кажуть, що найефективніше її руйнує саме «молотов».
Уже весь Київ знає, що це за коктейль
Окрему роль грає колонада. Колони дещо заважають закидати під неї гранати. Це робить колонаду хоч і не дуже надійним, але висунутим вперед бастіоном боївкарів. Під стіною правого крила колонади можна прокрадатися з «молотовим» впритул до «Беркуту» і жбурляти пляшку з-за рогу.
У перші дні протистояння вражали своєю зухвалістю відеооператори. І не так професіонали (з відеокамерами й у яскравих камізельках «Press»), як аматори з мобілками. Вони, навіть без касок, заходили на «лінію вогню», ледве не між атакуючими й атакованими, і спокійнісінько робили своє. Це вже потім «Беркут» почав стріляти по операторах прицільно. А наразі навіть вибухи світло-шумових гранат їх наче не стосувалися.
Насправді ж це були не жарти. Деколи доводилося бачити: іде (біжить) людина через площу, вибухає граната, а далі вже ніхто і не йде, і не біжить, а лише шкандибає.
Хто не має що робити, створює звукове тло – гатить дрючком по чому не шкода. По афішній тумбі, металевому стовпі, смітниковому контейнеру, знищеному автомобілю. З часом «Беркут», мабуть, звик, але спершу це могло його добряче дратувати.
Після брусиловського прориву «Беркуту», що сягнув аж Європейської площі, повстанці радикально змінили тактику. Почалося всесвітньо відоме палення ґуми перед шерегами ворога. За димовою завісою росли до небес барикади з мішків, напханих снігом. Посуваючи вперед лінію палаючих шин, ставили щораз нову снігову стіну. До Лобановського колись не кожен атакуючий добігав, а тепер пам'ятник опинився за плечима в революціонерів. А найпередовіша барикада – вже між погаслим таблом і колонадою. Натомість передові позиції «Беркуту» відсунуті кудись вище по схилу в глибину Маріїнського парку.
Баталія на Грушевського розгортається в чотирикутнику: Національна парламентська бібліотека, Національний художній музей, гуманітарні інститути НАНУ та стадіон «Динамо». Наразі пошкодили лише браму стадіону. Ще тут є багато офісів і бутіків. Поки все обмежувалося какофонією, була думка: «Добре, що хоч ніхто не мусить це слухати цілу добу!». Коли пішов перманентний чорний дим, виявилося, що будинок біля спалених автобусів – таки житловий. На двох його балконах з'явилися великі транспаранти: «Здесь живут люди!».
***
Якщо на Майдані стати спиною до головної сцени, то IT-намет – праворуч від колони Незалежності (її тут усі – незалежно від рівня освіти – чомусь називають «стелою»).
Це місце, де є безплатний WiFi. А якщо ви не маєте власного ноутбука, то, відстоявши певну чергу, можете на 15 хвилин отримати доступ до «казенного».
Сам намет розділений на дві половини. Ближча до виходу віддана в розпорядження «приходящих» юзерів. Друга відгороджена від першої табличкою «Вхід – лише для волонтерів». Волонтери сидять там, гріються навколо великої «буржуйки», рубають дрова, балакають і вирішують різні питання.
Тут найшвидше дізнаєшся всі новини з «передової». Бо саме сюди часами забігають «бійці». Адже тут можна не лише погрітися, поспілкуватися, зайти в Інтернет, а й підзарядити мобілки та рації. Так, рації – все, як у справжніх вояків. Є на що подивитися, коли до намету заходить хтось із «передової». Все в камуфляжі – навіть каска. Все обмотане скотчем (скотч – найдефіцитніший на Майдані матеріал; що він тримає під камуфляжною тканиною – не мене питайте). Підошви чобіт у деяких – у три пальці. Якщо біля таких чобіт вибухне світло-шумова граната, маєте шанс не залишитися босоногим. Щоправда, свої гранати «Беркут» часом начиняє не знати чим. З майданівської сцени якось демонстрували такий потужний чобіт з величезним отвором. Казали, віддадуть у майбутній музей Майдану.
Амуніція «Беркуту»
Бійці охоче діляться новинами з «фронту». Про чиюсь відірвану гранатою руку я почув раніше за всі інформаційні агенції – в IT-наметі від очевидця. А коли нема свіжих очевидців, можна колективно переглядати онлайн-трансляції з Грушевського.
Не дивно, що IT-намет перетворився чи то на клюб, чи то на «біржу».
Хлопці з «передової» дуже різні. Переважно це звичайна міська молодь (не «западенська», можливо, київська), достатньо освічена та «просунута», зовні ні на яких «праворадикалів» не подібна. Просто небайдужі юнаки, підхоплені виром подій. Але якось завітали такі «бійці», що львів'янин (неофіт Майдану), подивившись і послухавши, запитав мене пошепки: «Слухай, а чим вони відрізняються від тітушок?».
Коли кількість відвідувачів зашкалює, волонтери можуть позбутися їх, оголосивши «санітарну годину». Хоч би й о 3-й годині ночі.
***
З початком Майдану Україна здивувала Європу своєю «європейськістю». Старий Континент подивляв карнавал мирного спротиву в стилі «теплого океану». Поляки, звісно, не були винятком. Неділя 19 січня мала стати на Майдані днем українсько-польської солідарності. У другій половині дня на сцені планували великий спільний рок-концерт. Польський телеканал TV Republika мав транслювати його на живо.
Авжеж, концерт на живо почався у свій час. Зі сцени пролунали кілька музичних номерів, кілька привітань від польського народу. Але запах несподівано спалених автобусів і відчуття смертельної небезпеки вже долітали сюди з Грушевського. Мусили з вибаченнями концерт перервати. Inter arma silent musae. Замість «картинки» мирного цивілізованого протесту сучасних європейців польський глядач отримав на живо «картинку» напівспаленого міста. Барикади, палаючий транспорт, вибухи гранат, польоти «молотова».
Зі сцени виступив відомий опозиційний політик. Щось казав про радикалів, які не тямлять, що чинять. ЗаклИкав усіх чоловіків повернутися на Майдан і не залишати його, бо під акомпанемент бійок на Грушевського ворог може зайти зовсім з іншого боку. Тим паче, тепер він отримав чудовий привід для «контрудару».
Напругу трохи розладував о 22.15 Яценюк. Повідомив зі сцени, що йому нібито зателефонував сам Янукович і запропонував перемови. Напружений перед ворожим нападом Майдан дещо відітхнув.
***
Усвідомлення нібито близької «зачистки» Майдану зчинило того вечора певний ажіотаж в IT-наметі. Привертала увагу своєю небайдужістю жвава дівчина Віталіна – на вигляд місцева старожилка, фактично безробітна (сама обмовилася). Турбувалася, що не всі мають окуляри для підводного плавання. Вони герметично прилягають до обличчя і так захищають очі від сльозогінного газу. А захист очей, мовляв, важливіший від захисту легень. Віталіна ще щось казала про респіратори, про молоко та цитрини, теж необхідні для ліквідації наслідків газової атаки тощо. Пропонувала скинутися й поїхати в якусь торговельну мережу, де запастися всім необхідним. Хтось навіть дає свою машину.
Каску на голову я мав, а очі захистити не зашкодило би. Дав Віталіні певну суму, записав номер її телефону. Але мав ще одну проблему – ноутбук. Тягатися з цінною річчю в непевному місці й у непевний час не мало сенсу. Відповідно цілий вечір намагався зв'язатися з приятелем, який обіцяв перетримати її в себе. Але зв'язок із ним зник. Коли відновився, Віталіна вже рушила по окуляри й решту всього. Сидіти в IT-наметі й чекати на її повернення? Чи занести ноутбук? Зробив вибір на користь другого. У межичасі двічі телефонував ініціативній дівчині. Тепер зв'язку не було з нею. Нарешті за годину відповіла на мій дзвінок. «Ви вже на місці? Я замовляв Вам окуляри для плавання». «Їх там виявилося вкрай мало. Лише дев'ять штук. Але на решту грошей ми накупили лимонів і молока». «То Ви вже роздали ті окуляри?». «Так, вони пішли хлопцям на передову».
Більше в IT-наметі Віталіни бачити не довелося. Але хочеться вірити, що я – спонсор «передової».
PS. За тиждень після того був свідком інциденту в IT-наметі. Дядько «качав права» та вимагав повернення свого мобільного телефону. Виявилося, що якийсь хлопчина записався у волонтери, тривалий час працював, був на доброму рахунку – поки не зник з оберемком чужих мобілок. Дзвінки на залишений ним «домашній» телефон нічого не дали. Тепер зарядитися в IT-наметі дозволяють лише через свій власний зарядний пристрій.
***
Два дні у Львові, а 23 січня ми з приятелем знову реєструємося на київський Майдан. Цим разом записують не в обласній раді, як колись, а у «Віденській кав'ярні». Організаційний процес теж виглядає інакше. В облраді тебе заносили до реєстру, о 22.00 ти приходив до тієї ж таки ради, шукав себе у виставлених списках, сідав у великий автобус за вказаним у реєстрах номером і щойно після цього віддавав старшому групи свої 100 грн. Тепер ти віддаєш їх уже в момент реєстрації – мабуть, щоб уникнути можливих порожніх місць у транспорті. Відтак тобі дають т. зв. «білет» – клаптик паперу, на якому видруковано підрозділ призначення (наприклад, «самооборона»), дату виїзду зі Львова та фразу: «Перебування в Києві мінімум 3 дні!».
Теоретично виконання цієї настанови має ґарантувати безкоштовне повернення до Львова одним з «майданівських» автобусів. Але реальним це було лише до середини грудня. Саме тоді львівських революціонерів випросили з «Експо-Плази» на київських Нивках (це зробив власник, свіжий переможець виборів Віктор Пилипишин). Львівський логістичний центр, який там діяв, чітко забезпечував повернення земляків додому. Після його ліквідації відповідні служби розпорошилися по об'єктах у центрі столиці. Налагоджений механізм розладнався. З двох моїх спроб скористатися ним після середини грудня жодна не вдалася. У службах реєстрації Жовтневого палацу чи Будинку профспілок вам навіть нічого не пообіцяють, крім випадкової оказії. Тому сенс фрази «про мінімум 3 дні» залишився загадкою.
***
У січні відправка до Києва виглядала так. О 22.00 ти приходиш до «Віденської кав'ярні» (з того боку, де Швейк) і приєднуєшся до юрби таких самих волонтерів. Вам пропонують поділитися на гурти по 15 осіб. Відтак – шикування, і хтось «за старшого» групи складає список людей. Потім вам пропонують рухатись до місця прибуття транспортного засобу – десь у місті. Замість колишніх великих «Неопланів», які легко привертають увагу ДАІ, тепер це невеличкі «бусики».
Коли ми сідали на борт свого «бусика» біля пам'ятника Міцкевичу, звернули увагу на зграйку молоді. З великої кучугури вони вигортали сніг і напихали у мішки з пластикової тканини. Більше скидалися на волонтерів, ніж на двірників. Легко було здогадатися, що мішки були для барикад. Саме того дня це «київське» явище з'явилося й у Львові. Революціонери зайняли обласну державну адміністрацію.
Конспірація й обережність не обмежилися розмірами буса. Щойно ми всілися, водій казав щільно «задраїти» вікна фіранками. Потім дорогою довго з'ясовував: чи має хто ножі? алкоголь? чи хтось нині його вживав? чи вживав щось, що його містить? Якби хтось мав щось недозволене, мусив би того мерщій позбутися. Але ніхто не мав. Або не сказав.
Вранці прибули в околиці однієї зі станцій метро. На метро й прибули на Хрещатик.
Ми з приятелем могли «влитися до лав» у комендатурі самооборони Майдану, що в Будинку архітектора. Але мали за ліпше зв'язатися з другом Славком, який уже був «у лавах». Його сотня дислокувалася у так званому «Жовтневому палаці». Після 1991-го це офіційно «Міжнародний центр культури та мистецтв». Після початку Євромайдану (неофіційно) – «Палац Свободи».
Над Євромайданом – «Палац Свободи»
У Жовтневому палаці до нас вийшов «десятник» Славка (до речі, його кум). Взяв наші паспорти та номери мобільних телефонів і зник. Повернувшись, сказав, що ми записані в його десяток. Потім обліпив довкола наших правих зап'ястків паперові стрічки з вибитими шестизначними номерами. Це були наші перепустки в «Палац Свободи». Дають право на проживання на його території. А факт перебування на території палацу, до речі, дає автоматичний доступ у його революційні їдальні. Де, до речі, годують без жодних продуктових карток чи талонів.
Десяток пана Миколи входив не до «номерної» сотні, а до, так би мовити, «територіальної». Загалом на Майдані майже всі сотні є нумеровані. Наприклад, під час прощання з загиблим білорусом Михайлом Жизнєвським за труною продефілювали майже всі вони з новими «уніфікованими» прапорами – жовті полотнища зі синіми щитами, написами «Самооборона Майдану» та номерами. Невідомо, скільки є тих сотень, але тоді я точно бачив прапор 25-ї. А колись, пам'ятаю, кожна сотня мала (або й не мала) свій «самопальний» стяг.
«Номерні» сотні непогано екіпіровані, ходять з довгими дрючками, несуть службу на барикадах тощо. За «нашу» сотню загалом нічого сказати не можу, але десяток, до якого ми потрапили, був якийсь «халявний». Я досі не знаю ні його назви чи номера, ні прізвища сотника, лише ім'я та вік – десь під 60. До свого десятництва дядько ставився досить по-філософськи. Його субординаційні зв'язки з вищим проводом залишилися поза нашою увагою. Протягом перебування в десятку нам не казали йти чергувати на жодну з барикад за жодним графіком. І взагалі ніяких обов'язків з охорони Майдану ми не виконували, якщо не бралися за них самостійно. Зате мали свої спальні місця на карематах у коридорі Жовтневого палацу разом з рештою десятку. Ми реґулярно цікавилися в пана десятника, які будуть накази, команди, доручення. За кожним разом відповідь була приблизно така: наразі дійте за своїм планом. То ми й шли, де хотіли.
Ага, було за той час одне загальне шикування. Якраз за нашої відсутності. Десятник нам не зателефонував і не покликав. Потім пояснив: не побачив наших наплічників на місці і вирішив, що ми зібралися та поїхали.
Натомість, коли ввечері неділі 26-го ми прийшли в своє розташування, не було вже їхніх речей. Десяток на чолі з десятником виїхав додому, нічого нам не сказавши і до іншого підрозділу не передавши.
***
Кілька слів про побут мешканців «Палацу Свободи». Судячи зі вказівників на дверях і колонах, є тут і полтавчани, і кримчани, і ще хтось. Та все ж більшість становлять Львівщина та Франківщина. Здебільшого сільські вуйки. Третій поверх окупувала Волинь. Всі ведуть «половую жизнь».
Щоранку поверхами будівлі роблять обхід комендант і її заступниця – народні депутатки Людмила Денисова та Лідія Котеляк (обидві з «Батьківщини»). Деколи кажуть революціонерам «Доброго ранку!».
У їдальні завжди стоять дві окремі черги – одна по гарячу страву, друга – по чай/каву з канапками. Симпатичні волонтерки з кухні всі стіни обліпили зверненнями до їдців: «Європа починається з тебе: не сміти!». Або: «Поїв? Прибери за собою! Хрю :)». Під кожним столом і в кожному кутку – великі пластикові мішки для використаного одноразового посуду. Більшість мешканців дисципліновано кидає його туди. Втім, судячи зі стану столів, стовідсоткової європеїзації ще не відбулося.
На додаток до карематів якось завезли цілу фуру пінопластових плит. Революціонери теж порозкладали їх по долівках. Тепер прибирають підлогу ще й від білих зернят. Поки всі плити не подруляться на ніц.
До речі, про прибирання. За розкладом, щодня з 10.00 до 12.00 – санітарна година. До ЖП в цей час нікого не пускають. У п'ятницю, 24 січня, ми мусили довго стовбичити під дверима після 12-ї. Спочатку охорона оголошувала: «Зачекайте ще 10 хвилин!». Через півгодини стали казати: «Ще п'ять хвилин!». Ми не дочекалися й пішли геть. За станом підлоги не скажеш, що санітарні години такі довгі. Але ж і народ тут товчеться тисячами. А з прибиральниками, мабуть, сутужно.
***
Влаштувалися в Жовтневий палац, вийшли надвір. Сонце, сніг, мороз. Поруч, на Інститутській, біля верхнього виходу з метро «Хрещатик» – нова, свіженька барикада. Підійшли ближче, глянули на прапор – 7-ма сотня. Старі знайомі, гвардія! Як висока барикада і як швидко будували, не розповідатиму. Цімес не в тім, а у відсутності зеленого паркану.
На Інститутській навпроти метро «Хрещатик» віддавна був довгий зелений паркан з листового заліза. Паркан з історією.
Колись тут ще за «совка» будували виставковий зал Спілки художників абощо. За незалежності він довго стояв «недобудом». Хотіли його передати Національному художньому музею, який поруч – через квартал (це біля нього точилися бої на Грушевського). Але, звичайно, як воно завше в Малоросії, передали не музею, а олігарху (земельну ділянку). Олігарх мав тут щось будувати, тому «недобуд» розвалив, а потім все чомусь зупинилося, й лишився тільки довгий зелений паркан коло ділянки. З початком Євромайдану його розмалювали або заліпили революційними гаслами – часом дуже промовистими. Сподіваюся, фотографи все зафіксували.
А тепер паркану нема – знесла 7-ма сотня. І не лише листове залізо. Самі бачили, як хлопці викорчовували з землі – наче дантисти зуби – рештки залізобетонних стовпчиків. Щоби службі міського благоустрою зайвої роботи не лишити.
За колишнім зеленим парканом відкрився здоровецький котлован колишнього «недобуду». Фундаменти, складені з бетонних боків. За ними – задні фасади будинків вулиці Грушевського. Саме тих, біля яких стоїть «Беркут». Тобто це напрямок можливого ворожого удару. І хоч глибочезний котлован є для «Беркуту» серйозною перепоною, сотня виявила пильність і боєготовність. Скрізь, де біля стрімких бетонних стін обсипався ґрунт і по ньому можна видряпатися на Інститутську, наставили маленьких барикадок. Про всяк випадок. Береженого Бог береже.
Цікаво, а стежки та шпарки на Грушевського, в тил «Беркуту» шукали?
***
Вночі з п'ятниці на суботу (проти 25 січня) спокійний сон на карематах був перерваний збудженим криком: «Тривога! Всі на Грушевського! Там біда! Біда!». Всі посхоплювалися, почали натягати шоломи, все решта. Посунули на вихід. За спиною чули, як хтось вгамовував алярміста: «Чого ти паніку підіймаєш? Мав би підійти до сотника і спокійно повідомити». Але ми вже вийшли в морозну ніч і попензлювали на Грушевського. Була четверта година ночі.
На Грушевського ніяких ознак «біди» не було. Тривало звикле нічне життя. Десь там палали шини. Тут хтось сидів біля бочок з вогнем, хтось стояв на барикадах, решта блукали поміж ними. Ми запитали, чи не було тут чогось тривожного. Не було, сказали нам, хіба що народу трохи замало.
О п'ятій ми повернулися до ЖП і завалилися на каремати – досипати.
***
Коли львів'яни ще базувалися на «Експо-Плазі», там була велика «плазма», біля якої збирався народ дивитися hromadske.tv, espresso.tv, TVi, 5-й і таке інше. У Жовтневому я нічого подібного не побачив. Новини люди черпають хто зі сцени Майдану, хто з власних мобілок з Інтернетом, хто – з дзвінків додому, де дивляться телевізор. Проте в «кулуарах» палацу політичні дебати не гаснуть. У середовищі ЖП панують настрої «вперед» і «на штурм» (хоч не кожен на той штурм ходив чи піде). Не дивно, що у січні в Києві не зустрів жодної людини, від якої почув би щось добре про «тритушок» (а надто про Яценюка та про Кличка з його миротворством).
Особливо підігріла настрої новина про переговори лідерів опозиції з Януковичем і про пропозицію урядових посад для згаданих двох і відсутність такої для третього.
Серед наліпок та аґіток, що грубим шаром укривають майданівські будівлі, найбільше привертають увагу «Ніяких переговорів з Януковичем!» і «Вимога №1 – відставка Януковича». Якщо ніяких переговорів з Януковичем, то що натомість? Яка альтернатива? Без переговорів ви навіть капітуляції від ворога не приймете. Маєте озброєне військо й візьмете владу силою? То чого зашпорталися на цілі тижні під стадіоном «Динамо»? А ставити на переговорах з президентом вимогу про його відставку має сенс лише в одному випадку – коли єдина реальна альтернатива для нього: «Крісло або життя». Але хто би клопотався такими дрібницями, коли фраза так «впадає у вухо», а душа рветься в бій?
***
Дві теми хвилювали уми на Майдані в суботу, 25 січня – обіцянка урядових портфелів для опозиції та міліція в Українському домі. Остання інформація поширювалася протягом дня – «Беркут» і ВВ, виявляється, засіли в зіккураті на Європейській площі. На той час уже й на Володимирському узвозі біля філармонії виросла барикада, і на Трьохсвятительській щось таке почали будувати. І лише з Українського дому ще можна було без перешкод ударити в спину майданівському аванпосту на Грушевського.
Пізно ввечері ми з колєґою підходили до майдану Незалежності, де вже почалося народне віче. Виступ Кличка вже пропустили, тепер промовляв Порошенко. Лейтмотивом виступу було: ми готові взяти на себе відповідальність за уряд. Народ слухав спокійно, ніхто голосно не обурювався. Потім промовляв львівський ціцерон усіх часів. Непевних тем зовсім не торкався, навпаки – більше говорив про перемоги (зокрема, про зайняті народом обласні адміністрації), про репресії та героїзм. Як завжди, запалив серця неймовірно і зірвав бурхливі оплески. Нарешті черга досягла Арсенія. Цей говорив про різні аспекти проведених перемов. Нарід спокійно слухав. Бесідник дійшов сакраментальної теми «Ми готові взяти відповідальність за уряд». Слова добирав виважено. Нарід далі слухав спокійно. Наші люди, коли «свій» промовець впевнено говорить про не дуже зрозумілі нюанси, слухають і думають, що «так треба». Поки йому не підкажуть протилежного. Що й сталося. Десь біля нас тренований жіночий голос вигукнув: «Ганьба!». Де-не-де залунали такі ж вигуки. Натовп загудів, потужності набирала «ганьба!». Коли Яценюк дійшов до тези про майбутні зміни в Конституції, його вже ніхто не слухав. Площа вирувала обуренням. На авансцену вибігла «леґенда Майдану» – Євген Нищук. З цілою силою свого таланту й авторитету він заспокоював натовп: це перемога, друзі, це перемога, все йде як треба. На порятунок ситуації ввімкнули «Ще не вмерла…». Нарід облишив свою «аньбу!», скинув шапки і хором підтягнув. На тому віче швиденько згорнули, хоча «ганьба!» де-не-де ще лунала.
Сором'язлива цнота Майдану...
***
А втім, майданівці мали на той час важливіші справи. Доходила дванадцята, але до сну ніхто не поспішав. Всі, не змовляючись, посунули в бік Європейської. Ми теж пішли.
На терасі Українського дому вже зібралися тлуми людей. Я, наївний, думав, що тепер усю ніч будівлю блокуватимуть з вимогою, щоби «менти» вийшли. Але події пішли за радикальнішим сценарієм. Невдовзі почувся специфічний звук, наче лавина битого скла важко спадає додолу. Раз, другий, третій. Це обсипалися широчезні вітрини УД. Через якийсь час почали вибухати гранати «Беркуту». Як відповідь у глибині приміщення голосно заіскрили петарди, відбиваючись від стелі та стін. Але натовп на терасі стояв нерухомо, отже, всі бойові дії тривали всередині будівлі.
Хоч Український дім не будували як фортечне укріплення, проте він дуже зручний для оборони та незручний для штурму. Приміщення по периметру майже глухе, лише передній фасад всуціль засклений. А далі – невисокі, хоч широкі сходи й величезний порожній подіум; у глибині залу – грубезна стіна, що й снаряд не проб'є. А з її двох боків – два проходи в «тилові» приміщення. Тобто нападники мусять подолати не менше 20 метрів відкритого простору, а оборонці можуть кидати гранати з-за рогу й ховатися за товстезним муром.
Вже наступного дня ми побачили в грубезному дверному склі Укрдому сліди від куль або якоїсь шрапнелі (вибачайте, автор – не фахівець). Деякі були наскрізні, але більшість – ні. Можливо, це свідчить, про те, що кулі були неметалеві (ґумові, пластикові). Конуси отворів – з боку інтер'єру, тобто, кулі (шрапнель) летіли зі середини.
Коли за півгодини вибухи та феєрверки більш-менш стихли, згори на Європейську площу звели пораненого. Прибігла медична служба, людину з повністю забинтованою головою відпровадили у майданівський медпункт у Національній парламентській бібліотеці. Дай Боже, щоби очі були цілі.
А на сходах Українського дому вже розгорталися незвичайні події. Провідники згори звернулися до людей, аби всі стали в дві шпалери через усі сходи до самого низу й утворили прохід. Через нього «Беркут», що окопався в УД, мав би вийти на почесних умовах. «Нічого їм не робити, не кричати, не ображати, не чіпати», – закликали провідники. Люди, як їм сказали, вишикувалися в дві шпалери. На самому низу, де кінчалися сходи, живий коридор завертав у лівий бік, спрямовуючи гіпотетичний «Беркут» в бік Подолу. Всі чекали, стримавши подих, і дивилися вгору, на вихід з Укрдому. Але ніхто наразі не виходив. Тоді провідники запропонували зробити прохід ширшим.
«Ну, от тепер точно вийдуть», – подумав кожен, хто стояв у шпалерах. Але знову ніхто не виходив. Було ще декілька інструктажів, чого не робити «Беркуту», аби лиш він пішов геть. І декілька нових команд розширити прохід. Коли всі вже втомилися чекати, десь нагорі гримнули якісь незрозумілі вибухи.
Ще через якийсь час там, біля провідників, з'явилася якась дивна постать, точніше три. «Зараз вийдуть. Першим пораненого ведуть», – пронеслося по шпалерах. Справді, особа по центру була в якійсь дивній позі – відхилена далеко назад, з випростуваними вперед ногами – ніби впиралася. Ті двоє по боках тримали його попід руки. Та що ближче вони підходили, то ясніше ставало: ніякий це не поранений.
«Провокатор, провокатор», – зашелестіло у рядах. Провокатора відвели на самий низ, дали копняка й відпустили.
У цей час шпалерами знову пронеслося: «Тітушки! Тітушки!». У натовпі гомоніли, що, мовляв, з глибини Володимирського узвозу, звідкись із Подолу наближаються «тітушки». «Відволікаючий маневр!» – вирішили всі стратеги, які були в шпалерах. У натовпі заметушились, хтось кудись побіг. Невдовзі з низу Володимирського з'явилася дивна вервечка. Група молодих хлопців рухалися один за одним, поклавши руку на плече попередника й низько опустивши голови. Саме в такій позі водили якось по Майдану покаянних «тітушок». «Спіймали! Спіймали!» – подумав кожен у натовпі. Але довелося розчаруватися. Це були свої, майданівці. Ну закортіло хлопцям «приколотися», вдаючи «тітушок».
Не встиг народ відійти від цих вражень, як прийшли нові. Звідкись з-під Кабміну, де на Грушевського стояли основні сили «Беркуту», вдарив променем у широку білу фасадну площину Українського дому потужний прожектор. «Знову увагу відволікають!». Виникла серйозна підозра, що «Беркут» з Грушевського зараз вдарить на барикади. Чому ні? Щоби відтягнути більшість повстанців з-під УД, а потім по рації повідомити своїм, ізольованім у пастці, – хай пробиваються назовні.
Час ішов, але атаки не було. Натомість натовпом пронеслася ще одна новина. Великий загін «Беркуту» нібито з'явився на Михайлівській площі. А це ж зовсім поруч! Мабуть, уже десь ідуть Трьохсвятительською на відсіч своїм. Знову хтось кудись побіг. Але «беркутівська» відсіч не з'явилася і з Трьохсвятительської теж.
«Наші» «беркутівці» зі своєї криївки, звісно, вилізати не поспішали (кажуть, після них у буфеті Укрдому лишилася купа порожніх горілчаних пляшок). Тим часом люди на сходах отримали нову ревеляцію: «Священик, священик піде їх умовляти». Справді, панотець невідомо якого патріархату був уже тут. Але й він не витягнув полохливого «беркута» з укрдомівських буфетів.
Врешті-решт ми змерзли, як цуцики, – на термометрі було мінус 17 – і, не дочекавшись розв'язки, десь о третій годині ночі пішли спати.
Зранку нам розповіли, що ми пропустили найцікавіше. В Українському домі з'явився Віталій Кличко і провів перемови. Під його ґарантії «Беркут» залишив УД, і туди зайшла самооборона Майдану.
Цей випадок добре ілюструє те, про що тоді говорив багато хто. Що внутрішні війська, міліцію, інших «силовиків» (навіть той самий «Беркут») можна було давно перетягти на свій бік, якби вони мали «кому здаватися». Якби був хтось один, хто міг би дати тверді ґарантії безпеки тим, хто «здавався». У 2004 році це був Ющенко. А тепер хто? «Тритушки»?
Але так міркували не всі. Наш десятник і половина Жовтневого палацу міркували інакше. «Ми могли той "Беркут" обміняти на наших полонених! А тут прийшов Віталік і все зіпсував – відпустив їх просто так!».
Ну, яке ж зіпсував? Ви ж тепер здобули Український дім, ліквідували ворожий форпост у своєму тилу. А щоби обміняти «беркутівців» на «наших полонених», їх («беркутівців») треба було спершу захопити. Але щось не всі дуже до того квапилися. Навпаки, готові були не дихати, аби лиш «Беркут» пішов геть. Бо скількох поранених (або й трупів) коштував би його полон, ніхто не скаже.
***
На Майдані і навколо нього всі нарікають на роз'єднаність, на відсутність єдиного проводу – гробаря всіх наших перемог. А все ж деколи здається, що якась невидима рука багато чим тут керує. Хоч, може, це насправді лише збіги обставин.
Субота. Жовтневий палац, й без того щільно заселений, несподівано заповнюється масами новоприбулих кремезних галицьких дядьків. Коридорами «Палацу Свободи» раптом стало годі пройти – лише вузенькими стежечками поміж карематами. Їх тепер кладуть не лише під однією стіною перпендикулярно до осі коридору, але й під другою – паралельно. Як спальні місця в плацкартному вагоні. На додаток до двох діючих кухонь тимчасово відкрили третю.
Якось так сталося, що того самого дня, в суботу, бачив, як коридорами тягали величезні мішки з металевими касками та в'язанки довгих круглих дрючків, з якими зазвичай ходять члени самооборони.
Але вже в середині наступного дня, неділі, у Жовтневому палаці знову стало просторо. Тобто всі ці дядьки або поїхали домів, або їх переселили в Український дім. Але пощо з'їздилися? Акурат саме тоді не було традиційного недільного супер-віча. І добре, що не було. Про що би на ньому говорили після вечірньо-суботньої «ганьби!»? А втім, день не пропав – саме в неділю провели ґрандіозне прощання з Михайлом Жизневським. Усі сотні самооборони продефілювали Майданом в усій красі. То людей звезли для створення «масовки» на похоронах? Можна припустити, але не тільки. Адже що важливого сталося між суботою та неділею? Штурм Українського дому. Ніби спонтанний.
Ні, звичайно, свіжо звезені вуйки в касках і з дрючками не штурмували Укрдім. Легше в цьому запідозрити командос із «Правого сектора». Але завше якось спокійніше таку операцію провернути, коли маєш міцне запліччя. Хай це навіть дядьки з дрючками. Але багато.
А якщо ти знаєш, що наступний день – неділя, і десятки тисяч киян обов'язково вийдуть у середмістя, і їх легко можна залучити до різних інфраструктурних робіт зі швидкого облаштування зайнятого простору, тоді все складається ще краще.
А збоку дивитися – зовсім спонтанно.
****
У неділю, 26 січня йдемо Хрещатиком повз будівлю Київради, зайняту «Свободою». Метрів за 10–15 від неї, під ялиночкою – велика плексигласова скринька зі щілиною. Поруч два браві хлопці в крутому американському камуфляжі, таких самих шоломах, з усіма прибамбасами (налокітники, наколінники тощо). На скриньці напис: «Збирання коштів на Українську Повстанську Армію». Так, саме так. Ми розпитуємо хлопців, що воно за така УПА. Не беруся цитувати, але пояснення звучало десь так: «Вона раніше була більше на западі, але тепер вже є і в Києві». На своє питання «То що, мертві з могил повстали?» чіткої відповіді я не отримав. Не знаю, чи й питання зрозуміли.
А наївні кияни кидали до скриньки чималі суми. При мені одна жіночка вкинула п'ятдесятку.
І тут згадалося, що після штурму Укрдому бачив на сходах двох кремезних дядьків з шевронами «Українська Повстанська Армія». Здивувався тоді й обурився. І, мабуть, недарма. 28 січня на сайті МВС з'явилося повідомлення: «24 січня у Києві застрелили міліціонера. Відповідальність за вбивство на себе взяла Українська повстанська армія». Було ще посилання на відповідний акаунт «УПА» на Фейсбуку, який потім швидко зник.
Який між тим усім зв'язок, наразі не знаю.
***
Ігор Мар'янович – пенсіонер-львів'янин, тесть мого київського приятеля. Революціонер зі стажем. На Майдані ще з листопада. Заробив бронхіт, лікувався у Львові, повернувся на Майдан. Часом заїздить до рідного міста на кілька днів. Він – у справжній, «бойовій» сотні, а не в якомусь халявному десятку. Чергує на барикадах, бере участь у вишколах. Якщо з ним побалакати довше, багато цікавого дізнаєшся.
На жаль, стільки часу не було. Тому лише кілька штрихів із розмови. Каже, що його сотник – не галичанин. Навпаки – з півдня. Ним пан Ігор не дуже задоволений. Каже, сотник часто конфліктує зі сотнею. Любить підкреслювати, що це він її створив.
А ще у сотні є якийсь донецький. Теж викликає застереження. По-перше, весь час брутально матюкається. По-друге, коли провадить вишколи для свіжого поповнення, то все у нього, каже пан Ігор, через «бий» і «вбивай». Каже, були вже конфлікти в сотні через це.
***
Якось уночі стояв із знайомими своїх київських знайомих на барикаді біля Будинку профспілок (здається, барикада №3). До речі, дуже технічно грамотно зроблена споруда. Має дерев'яну переносну браму, оббиту цвяхами-двадцятками назовні. Її при потребі можна пересунути від барикади хоч на п'ять метрів, а в разі небезпеки – за лічені секунди поставити на місце.
Поруч стояв боєць самооборони – киянин. Якраз поширилася інформація, що поруч, на Михайлівській бешкетують «тітушки». Не знаю, що його надихнуло, але він раптом промовив: «Пісню би якусь заспівати...». І затягнув: «Вставай, страна огромная…».
На схід від Збруча культурні коди в людей однакові, а цінності бувають протилежні.
***
У неділю ми, разом з тисячами киян і приїжджих майданівців, відвідали «визволений» Український дім. Будівлею сновигали сотні цікавих, а Майдан освоював новий життєвий простір, облаштовуючись надовго.
Головний фасад УД, до вчора засклений, відновити на ходу неможливо, це ясно. Тому нижні частини колишніх вітрин закладали мішками зі снігом, а верхні затягували поліетиленовою плівкою. Але дуже швидко.
По обидва боки від головного входу в Укрдім є такі собі «голуб'ятні» – приміщення, до яких ведуть окремі сходи. Праву «голуб'ятню» зайняв під свій «офіс» Автомайдан. Про це вже свідчать аршинні написи.
Коли ми прийшли зранку, доступ і цокольний поверх, і на верхні (балконні) поверхи був для «сторонніх» перекритий. Зате після полудня туди можна було зайти, а на цокольному поверсі – навіть перекусити в одному з двох революційно-халявних буфетів. «Вчора тут гранати вибухали, а нині я тут чай п'ю», – образно висловився один з моїх приятелів.
Виходимо з УД. Вже сутеніло. Український дім, Європейська площа, початки вулиць Грушевського, Трьохсвятительської, Хрещатика й Володимирського узвозу нагадували розбурханий мурашник. Майдан освоював і цей, ще більший новий простір. Була неділя, й десятки тисяч киян прийшли сюди, щоби хоч чимось допомогти Майдану. Просто біля виходу лежала величезна купа армованого скла та довжелезних ґумових прокладок під нього – жалюгідні рештки ще вчора величних вітрин. «Хлопці, допоможіть прибрати!». Кидаємося до тієї купи, хапаємося за ґумові кінці й тягнемо її за Український дім, туди, звідки неширока доріжка провадить на Володимирську гірку. Провадила до цього моменту, бо вже на доріжці росте снігова барикада з лантухів. Такі самі ростуть у цю мить у різних закутках, до яких досі не доходили руки. Тепер, у неділю, рук не бракує. Нова барикада перекрила навіть відгалуження від Грушевського в бік Дніпра (під «Містком закоханих»; десь там будували-будували, та так і не збудували ґвинтокрильний майданчик для Ґаранта). А жалюгідну барикадку біля самого підніжжя стрімкої вулиці Трьохсвятительської перенесли на сам верх схилу, вище від Укрдому і наскладали там мішків зі снігом до п'ятиметрової висоти. Тепер взялися поливати водою на жорсткому морозі. Ми теж долучаємося носити воду п'ятилітровими пластиковими каністрами з кльозету Українського дому.
Київські барикади, як уже сказано, будують із снігу. А де його набрати стільки, коли мороз і не падає? А що нападало, давно розгребли на існуючі барикади. Добре, що є ще щільно спресований сніг на тротуарах і проїжджих частинах. Він ще краще надається для напихання мішків – не пухкий, а навпаки, жорсткий. Чому на Майдані такі завжди чисті від снігу та криги хідники й дороги? Бо майданівці поєднують приємне з корисним! Що згрібають з тротуарів, з того будують барикади.
Приєднуємося до зграйки киян, що саме коло того й пораються. Найбільшою проблемою виявляється нестача інструменту. Мішки ще звідкись беруться, а з металевим знаряддям біда. Видираємо одне одному з рук. Якось із Божою поміччю напхали один мішок. Робота не легка і не швидка. Чому ж так прудко, мов гриби, ростуть барикади? Та бо будівничих багато!
Між працівниками-мурашками сновигають волонтери з гарячим чаєм і канапками. Але деколи виходить, як у радянському анекдоті: «Нам хліба не треба, роботу давай!». Гарячий чай так-сяк іде, а з канапками гірше. Які канапки при 17 градусах? А проте лікарі не рекомендують виходити на жорсткий мороз натще. Запас калорій у таких умовах – головне! Двоє моїх приятелів теж беруться носити канапки. Пішли з коробкою в бік барикад на Грушевського. Вертаються і розповідають: «Сидять дядьки біля бочки з вогнем. Від паленої ґуми чорні, як афроукраїнці. Ми їм канапки, а вони нам: "Краще скажіть: якщо ми в наступ підемо, «Беркут» відступить?"».
Ще одна барикада – біля Національної філармонії. Колєґа приходить звідти, каже: «От, подарували!». Тримає пошарпаний портрет Бетговена. Встановлює його на барикаду – на проїзді, через який їдеться з Подолу. «Лишилося придумати, що би це мало означати», - розмірковує приятель. «Як що? Автор гімну Європейського Союзу!».