Тайна в найбільшій своїй части вже розкрита. Цісаревич Рудольф відобрав сам собі житє. Глухі вісти, які кружали від самого початку, скоро лиш стала звістна сумна катастрофа, на жаль оправдались; потвердила їх урядова вість, котру ми подали вчера майже в цілій єї основі. Що було причиною сеї так сумної катастрофи, чи якась недуга, чи відносини приватної або може политичної натури, годї нам за тим слїдити, годї навіть робити якісь здогади, коли лежить ще ледве застигле тїло достойного покійника. Але годиться бодай коротко розказати про єгo житє, про єго дїяльність і характер, а в тім знайдуться деякі черти, котрі хоч в маленькій части покажуть, хто був той чоловік, по котрім сумує нинї ціла монархія.
Архикнязь Рудольф, одинокій син цісаря Франц-Іосифа і єго достойної супруги Єлисавети, родився дня 22 серпня 1858 р. в Лаксенбурзї під Віднем. На другій день охрестив дитину кардинал Равшер, а до хресту тримав новонародженого єгo дїд архикн. Франц Кароль. Перші лїта дитинні перебув покійник під дозором і опікою баронової Шарлотти Вельден, вдовиці по фельдцайтмайстрї бар. Вельден. В шестім році призначено єму на воспитателя генерал-майора гр. Леопольда Ґондрекур. Був то чоловік дуже строгій і поступав собі з дитиною, яв з старим вояком, до того степеня, що навіть не давав дитинї виспатися, як потреба. Родичі запримітили то і змінили воспитателя, призначаючи на місце гр. Ґондрекура тогдїшного оберстлейтнанта гр. Іосифа Лятура-Турмбурґа. Під єгo проводом відбував покійний архикнязь перші науки, а тогдїшні учителї хвалили в нїм єгo талант і витревалу пильність, особливо же легку понятливість, котра в пізнїйшім віці ще більше проявилася.
В сїмдесяти роках розпочав архикнязь своє наукове образованє під проводом найзнаменитших професорів віденьского университету, як: Гохштеттер (для наук природних), Цайсберґ (для исторії), Ґиндели (для ческої исторії), епископ Ронай (для исторії угорскої), Амброс (для исторії штуки) і т. д. Характеристичним єсть, що до науки угорскої исторії призначено Роная, котрий за-для свого поступованя підчас угорскої революції мусїв з краю утїкати.
Лятур призначаючи єгo на учителя для архикнязя, сказав єму лиш ті слова: "Хочемо правди, поступайте після свого переконаня." Архикнязь студіював також право і язики, до котрих мав особливий талант; він говорив плавно по мадярски, францускп, англійски і италіяньски; знав також добре язик ческій і сербскій, через що розумів по части і другі язики славяньскі. Від 1872 року розпочав архикнязь своє висше образованє воєнне. По при то все любив покійник особливо науки природні, лови і подорожи. Єго знакомство з славним слїдителем природи, Бремом, дало почин до розправи під заголовком "Пятнацять днїв на Дунаю", за котру угорска академія наук зробила єгo своїм членом а пештеньскій университет надав єму титул почетного доктора.
Од 1 серпня 1878 р. проживав архикнязь довшій час в Празї, де яко полковник був комендантом одного полку піхоти. З відси їздив він до Истрії і Дальмації, відтак до Англії, Шкоції і Ирляндії, а опісля до Испанії. В лютім 1880 р. виїхав був архикнязь до Брукселї і в слїд за тим розійшлась була поголоска, що архикнязь заручився з княгинею Стефанією, донькою бельгійского короля. Коли вість о тім урядово потвердилася, їздив тогдї між иншима також і галицкій видїл краєвий складати цісареви гратуляції, а цісар дякуючи, сказав тогдї до депутації: "Заручини мого сива наповняють мене радостею, тим більше, що єсть то вибір з вільної волї і свобідного серця, бо лиш то єсть підставою родинного щастя". В маю 1881 р. відбулося вінчанє і архикнязь перенїсся з женою до Праги.
З початком 1883 р. перенесено архикнязя Рудольфа до Відня в характерї фельдмаршал-лейтнанта і від сего часу датуєся єго найбільша дїяльність наукова. Відкриваючи в тім році виставу електротехничну, закінчив архикнязь свою бесїду словами: "Море світла нехай пливе з сего міста і най виходить з него новий поступ". Слова сі характеризують достаточно, яких думок був покійний. В 1885 р. розпочав архикнязь на великі розміри видавництво: "Австро-угорска монархія в словах і образах". До ceгo видавництва притягнув архикнязь найзнаменитші сили наукові з цілої монархії, збирав сам матеріяли до него, порядкував і писав поодинокі статьи. Єго бажанєм було — як то він сам нераз казав — представити в гармонійній цілости всї народи Австро-Угорщини, так, як-би то они колись могли творити державу. Вельми характеристичним для сумного кінця високого покійника єсть, що дїло се стануло як раз на 77 зошитї, котрий мав вийти 1 лютого с. р., а в котрім під заголовком "Смерть і жалоба" описуються дотичні звичаї на Угорщинї. Треба тут ще і то нагадати, що подорож архикнязя до Галичини була головно предпринята в тій ціли, щоби пізнати сей край і єго людей, а як він о то старався, се кождий з нас ще добре памятае. Може не від рїчи буде тут нагадати і то, що, хоч під ту поpy припала була у нас борба против трираменних хрестів, архикнязь таки найрадше брав собі від наших людей і з наших церков рускі хрести на споминки.
Житє вів архикнязь дуже просте. Вставав рано і заки ще снїдав, поперечитував всї важнїйші газети. О 9 год. принимав свого маршалка двору гр. Бомбель і адютантів. Коли був у Відни, то правильно їздив о 10 год. до войскової канцелярії в касарни Франц-Іосифа, залагоджував тут справи службові і давав войскові авдієнції. О 12 год. їв друге снїданє у архикн. Стефанії, а о 2 год. їздив на короткій час на лови, з котрих вертав о 6 або 7 год. Вечером ишов до театру або — і то найрадше — брався до читаня киижок. Не було значнїйшого дїла з нїмецкої або чужої литератури, котрого би він не знав. В послїдних роках займався архикнязь дуже пильно соціяльним питанєм, читав дуже богато соціяльно-економичних книжок і кажуть, що в широкій соціяльній литературї нема книжки, котрої би вінь не знав, а в розмові сходив він часто на соціяльне питанє. До политики не мішався, але интересувався дуже политикою, особливо заграничною, і в тій ціли информувався дуже часто у гр. Кальнокого. Що-до внутрїшної политики, то мав він нераз говорити, що огнивами, котрі сполучають монархію, то суть династія і армія. Не здаєсь однакож, щоби архикнязь на стілько интересувався в послїдних днях тим, що дїялось в Пештї, щоби аж — як то доносить "Egyetercesu — завзивав до себе свого любимця гр. Каролія.
З натури був архикнязь лагідний і щирий, темпераменту веселого, хоч в послїдних часах налягла була на него якась задумчивість і роздразненє. Покійник був дуже вразливий і длятого особи подібного якь він характеру мали на него значний вплив; він дуже радо з ними дружився. Найбільшими єго приятелями і вірниками були гр. Ганс Вильчек і гр. Самуїл Телекій, а відтак гофрат Вайлен, з котрим він спільно працював надь розпочатим великим дїлом етнографичним. До вірників покійного належавь також і гр. Іосиф Гойос, брат австрійского посла в Парижи. Характеристичною чертою висок. покійного було і то, що він радо зближався до простого люду з простої щирости, а не шукаючи лиш популярности. Так підчас подорожи по Дунаю зайшов він був до одного прибережного села циганьского і тут не знаний нїким радо розмовляв з циганами та розпитував їх про їх долю. Раз коли не ошибаємось — в 1879 р. був він зимою на ловах на медведї в Семиградї: відбившись від свого товариства, стрїтив він селянина, що їхав простими саньми. Він впросився до него на сани, їхав з ним довгій час і розмовляв весело про всїлякі рїчи, а селянин спізнав доперва тогдї, кого віз, коли архикнязь єго щедро обдарував.
Єго пристрасть ловецка була причиною що він перед трома роками був перестудився і сильно занедужав. Від того часу кажуть, став був архикнязь якійсь задумчивий і мелянхолійний. Зь людьми, що єго часто окружали, говорив про смерть. Коли в послїдних часах говорено богато о незви чайній теперїшній ситуації политичній і звертано єго увагу на то, що Австрії прийдеся відограти важну ролю, говорив він часто: "Будете видїти, я того не дожию". Коли минувшого року помер був член редакційного комитету для видавництва дїла предпринятого архикнязем, проф. Найман-Спаллярт, а архикнязь на засїданю комитету присвятив єму посмертну згадку, скінчивши бесїду, відозвався до одного з присутних: "Не знати, на котрого з нас прийде тепер черга?!"
Характеристичним єсть також для цілого сумного приключеня, що архикнязь ще минувшої пятниці зайшов був до польского маляря Тадея Айдукевича, котрий обняв ателіє по Макартї і казав там робити свій портрет. Архикнязь казав портретуватися в униформі фельдмаршал поручника і просив, щоби портрет був готов до 1 лютого. Для кого і на що був сей портрет призначений не знати точно. Айдукевич має єгo вручити цісареви.
Послїдні днї свого житя перебув архикнязь Рудольф на ловецкім замку в Маєрлинґ. Єсть то мала оселя за містом Баденом, нагадуюча своїми лїсами і горбами дуже наші підгірскі сторони. Замок той закупив був архикнязь перед трома роками і перестроїв єгo для свого ужитку. Перед замком єсть ще партеровий дім, в котрім давнїйше містилася сїльска гостинниця. Архикнязь приїхав сюди в понедїлок в полуднє. Коло Баден застряг віденьскій фіякер а архикнязь помагав ще єго видобути. Коли однакож нїчо не помогло, пішов він пішки до Маєрлинґ. Тут був він веселий, обідав разом з кн. Филипом Кобургским і Гойосом. Того дня жалувався архикнязь, що мав сильний катар. Ві второк вернувши з ловів, казав він: "Менї значно лїпше, але на обід родинний не поїду. Ти, Филипе, їдь до Відня і звини мене, уцілуй батькови і матери руки, поздоров Стефанію і мою "Liserl" та не роби великої исторії з мови недуги." Кн. Филип зробив так а коли то оповідав цісареви, той очевидно був загнїваний; тимчасом надійшла архикнягиня з депешою від мужа, в котрій той звинявся перед нею тим, що перестудився.
Вечером між 10 а 11 год. ляг архикнязь спати. В середу рано, о 7 год. задзвонив архикнязь на свого камердинера Льошка і видав прикази до ловів, котрі мали розпочатися о 8 год. Повозам казав чекати на означенім місци. Камердинер звернув ще єгo увагу, що він може буде потрїбний і длятого пішле прибочного стрїльця. На то сказав архикнязь: Нї, нї, ще зробиться яка конфузія; иди сам! О 7½ год. запукав камердинер до дверей спальнї, але архикнязь не відзивався. О 8 год. прийшли гр. Гойос і кн. Кобурскій. Они також думали, що архикнязь спить і чекали. Коли-ж їм видавалося вже задовго, стали пукати до дверей а коли і тепер архикнязь не відзивався, они догадуючись чогось недоброго, рішились по короткій нарадї виважити дверї. Их очамі представився страшний вид: архикнязь лежав на постели, лиш в сорочці, неживий. Лїва рука звисала до землї а з уст виступала кров. Першій приступив камердинер і крикнув: Господи! Архикнязь строївся стрихниною ! Він длятого так сказав, бо чув колись, що у тих, що строяться стрихниною, виступає кров з рота. Постановлено зараз, щоби гр. Гойос їхав до Відня і дав о всїм знати; він зараз і поїхав. Коло постелї горїла ще свічка. Кн. Кобургскій приступив, щоби згасити свічку і тепер доперва добачив, що чоло архикнязя прошила куля з револьверу, котрий покійник держав ще в руці.
Гойос виїхав до Відня з тою гадкою, що архикнязь строївся. Приїхавши тут, він зайшов насамперед до апартаментів цісаревої, порозумівся з єї маршалком бар. Нопча, скликано на нараду двірскі дами і постановлено повідомити цісареву як найогляднїйше. Гр. Гойос приготовлював цісареву дуже поволи: казав, що архикнязь безнадїйно занедужав а в кінци і сказав, що він вже помер. Цісарева стала спазматично плакати а коли вже успокоїлася, рїшилась повідомити о тім цісаря. Тепер доперва сказав їй Гойос, що архикнязь строївся. З тою вістею пішла цісарева до цісаря. На першу вість цісар страшно розплакався, почав бічи через всї комнати, як коли-б хотїв вибічи з палати а забігши аж до послїдної передної комнати зімлїв.
По довшім часї доперва успокоїлися трохи обоє цісарство і пішли до архикнягинї Стефанії, щоби єї також о сумній пригодї повідомити. Архикнягиня вже по лицях их спізнала, що сталося щось страшного. Цісар сказав до неї: "Рудольф дуже, дуже слабий". Она хотїла зараз їхати до Маєрлинґ і хотїла вже одягалися, але цісар заходячись від плачу, сказав їй: "Не їдь дитинко!" Архикнягиня споглянула на цісаря, крикнула і зімлївши упала на землю. Коли прийшла до себе, цісар показав їй телеграму, котру мав вислати до нїмецкого цісаря слїдуючого змісту: "Доношу тобі, що щирий твій приятель, а найлюбійшій мій син Рудольф вже помер".
Коли то дїялось у Відни, то в Маєрлинґ робила вже урядова комисія своє дїло. Д-р Вадергофер сконстатував смерть. З вечера архикнязь працював ще, бо знайдено кілька свіжо написаних листів і лист до архикн. Стефанії зачатий вже давнїйше. Відтак списано протокол і замкнено о 3. год. комнату, де лежав покійник а ключ від неї віддано маршалкови гр. Бомбель. До цісаря вислано депешу з прошенєм о позволенє перевезеня тїла до Відня.
В самім Маєрлинґу і Баденї розійшлись доперва о 4 год. глухі вісти о смерти архикнязя. По-над вечер стали зїздитися з різних сторін екипажи. До замку впускано мало кого. Явилися також і журналисти з Відня. Вже була темна ніч, коли перед замком в Маєрлинґ зібралася спора громада людей; з Бадену все ще надїздили екипажи; в замку показувалася від часу до часу якась дама чорно убрана а відтак відїхала. Наспів простий, звичайний караван з Бадену. Тїло вложено в металеву домовину і повезено на зелїзницю а за ним рушив і цілий ряд екипажів. Вздовж дороги стояло вже множество народу, бо смерть архикнязя стала була вже звістна.
[Дѣло]