Проголошений 95 років тому 22 січня 1919 року на Софійському майдані у Києві Акт Злуки, який зачитав член Директорії УНР професор Федір Швець, не був леґітимним. Бо був прочитаний ще перед формальною ратифікацією цього Універсалу Соборності Конґресом трудового народу України, який розпочав свою роботу допіру ввечері у будинку міської опери в Києві.
Володимир Костирко "Галичина та Україна"
Згідно з планом Директорії, цей Конгрес (найвищий орган законодавчої влади УНР до скликання Установчих зборів) мав зійтись у Києві ще на Йорданське свято, 19 січня, яке 1919 року припадало на неділю. Проте велика частина делегатів, обраних у містах і повітах, з огляду на транспортні труднощі, війну з совєцькою Росією й інтервенцією військ Антанти у чорноморських портах не встигала до цього терміну. Тому довелось відкласти на кілька днів затвердження "Передвступного договору", укладеного ще 1 грудня 1918 року у Фастові між Директорією УНР та повновласниками Ради державних секретарів ЗУНР Льонґином Цегельським і Дмитром Левицьким.
Українська Національна Рада (тимчасовий найвищий законодавчий орган ЗУНР) ратифікувала цей договір у Станіславові 3 січня 1919 року – тобто ще перед Святами. Кияни ж воліли спочатку відсвяткувати, а вже потім займатись невідкладними державними справами. Так було у 1918-му, коли державну самостійність України було проголошено щойно 22 січня, так само чекали і 1919-го. Обидва рази за кільканадцять днів після того армія й уряд УНР залишали столицю перед наступом більшовицьких військ.
В Універсалі Директорії УНР (його називають ще Актом злуки) від 22 січня 1919 року написано: "В імені Української Народної Республіки проголошує Директорія цілому Українському Народові велику подію в історії нашої української землі. Дня З січня 1919 року в місті Станиславові Українська Національна Рада Західньо-Української Народної Республіки, як представниця волі всіх Українців Австро-Угорщини, і як найвищий їх законодавчий орган, святочно проголосила з'єдинення Західньо-Українська Національна Рада Західньо-Української Народної Республіки в одну суверенну Народну Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок наших західних братів, Директорія Української Народної Республіки рішила прийняти до відома це з'єдинення і ввести його в життя згідно з умовами, які означено в ухвалі Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західньо-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Від нині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Від нині український народ, увільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єдинити всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української Держави на добро і щастя робочого народу."
Для участі в проголошенні цього документу до Києва прибула делегація УНРади на чолі з віце-президентом тимчасового парламенту ЗУНР Левом Бачинським. Делегація налічувала 36 членів. Серед низ були члени уряду ЗУНР Дмитро Вітовський, Льонґин Цегельський, Осип Бурачинський, Іван Мирон, а також представники різних партій: націонал-демократи, радикали, соціал-демократи.
На пропозицію Директорії УНР делегація ЗУНР, що відтак стала називатися Західною областю УНР, взяла участь у роботі Конгресу трудового народу України, який мав стати тимчасовим парламентом УНР.
Серед урядовців УНР були різні думки щодо місця Галичини в державній системі Соборної України. Як писав дослідник цього періоду Матвій Стахів, "в колах Ради Народних Міністрів УНР під проводом В.Чехівського були також голоси за принцип централізації. Цей принцип, сильніше чи слабше, заступали соціял-демократичні міністри, бо, будучи марксистами, вони тим самим схилялися до централізму. Проте, вони рахувалися з фактом договору. Явно не погоджувалися з децентралізаційним принципом об'єднання соціял-демократи зі Західньої України. Вони були тут у незначній меншості в УНРаді і не мали вигляду здобути більшість при найближчих виборах до Сойму Західньої України. Окрім того вони тоді вже знаходилися в гострій опозиції до Державного Секретаріяту. Вони раді були відсунути владу Державного Секретаріяту негайно, бо при соціялістичнім уряді в Києві вони сподівалися свого рішального впливу в краю після переведення централізації.
Ці настрої проявилися ще 22 січня, після відбуття урочистого проголошення акту соборности Універсалом Директорії на Софійський площі в Києві. Ввечері того дня відбулося урочисте засідання Ради Народних Міністрів разом з Директорією і президією делегації Української Національної Ради під проводом Д-ра Левка Бачинського і в присутності членів цеї президії Семена Вітика і Андрія Шміґельського. Поза порядком нарад, якими проводив голова Директорії Винниченко, попросив слова присутній міністер земельних справ Микита Шаповал. Він піддав гострій критиці договір між Директорією і Державним Секретаріятом, постанову Української Національної Ради з З січня 1919 і спертий на цих актах Універсал Директорії з 22 січня, його критика зводилася вкінці до внесення, щоб Трудовий Конгрес України, який має відкритися на другий день, був верховною законодавчою владою для всіх земель України, отже й для Західньої України; щоб скасувати владу Державного Секретаріяту і Української Національної Ради; щоб був утворений спільний уряд у Києві, який би "призначив генерал-губернатора на західні землі з наддніпрянців, утворив би одну військову команду і т.п.
Цю позицію підтримував сильно Семен Вітик. Зате інші міністри не підтримали цього становища Микити Шаповала. Навпаки, позицію Шаповала піддав гострій критиці міністер внутрішніх справ проф. Олександер Мицюк. Він висловив здивування, що Шаповал, хоч признає себе за прихильника і визнавця суспільно-ідеологічних поглядів Михайла Драгоманова, виступає проти його основної ідеї – федералізму і самоуправління. В будові української державности треба користуватися принципом внутрішньо-української федеральної системи і самоуправління, бо тільки так викрешемо всі сили народу в праці для спільного добра нації. Рада Народних Міністрів навіть не голосувала над цим внесенням Шаповала, уважаючи його суперечним з прийнятими вже зобов'язаннями договору з 1 грудня й Універсалу Директорії " (Стахів М. Західня Україна: Нарис державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923. Т. ІІІ. – Скрентон, 1959. – С. 112-114).
На самому Конгресі трудового народу 28 січня 1919 р. прийнято Закон про владу УНР, в якому заокрема зазначено: "З огляду на теперішній військовий час доручити власть і оборону краю Директорії Української Народної Республіки, яка доповнена представником Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового Конгресу має бути верховною владою і видавати закони, необхідні для оборони Республіки".
Галичани так і не побачили тоді реальних результатів об'єднання з УНР. Вони й надалі мусили практично наодинці стримувати наступ переважаючих польських сил. За невеликими винятками, ті кілька військових части, які прибули з Києва в Галичину, довелось розформувати, бо вони лише деморалізували УГА. Це були Фастівський курінь отамана Кравчука, який мав воювати під Хировом, і Козятинська піша бригада (відмовилася воювати під час грудневого наступу 1918 року на Львів).
З іншого боку, Директорія була зацікавлена в укладенні перемир’я з Польщею та використанні УГА у війні з більшовиками. Як писав у своїх спогадах один з прем’єрів уряду УНР Ісаак Мазепа, "надія на придніпрянські частини була дуже мала, тому очі всіх оберталися на Галичину, сподіваючися допомоги від українського галицького уряду".
Треба зауважити, що тисячі галичан воювали в Корпусі Січових Стрільців Євгена Коновальця й інших частинах Армії УНР.
Директорія УНР так і не оголосила війни Польщі, хоч і тримала над Бугом значні військові сили. А зі Сходу до Західної області УНР напливали, тікаючи від більшовиків, політики-іммігранти лівого спрямування, переважно есери та соціал-демократи, агітували проти "галицьких реакціонерів" та закликали до "поглиблення революції". Щоправда, більшість галичан на таку агітацію не реагувало, але знаходились окремі сили, які воліли б усунути від влади уряд націонал-демократів і радикалів.
Врешті-решт тодішня злука закінчилась відмовою Директорії УНР від Галичини та Західної Волині на користь Польщі, яка встановила на Збручі "санітарний кордон" проти більшовицької Росії. Це врятувало галичан від голодоморів і репресій. Бо хоча польський уряд теж мав на меті етноцид і асиміляцію української нації, але робив це більш "цивілізованими" методами. Можна сказати, в "білих рукавичках"...
Реально більшість українських земель було об'єднано в межах однієї держави у 1939-1945 роках сталінським режимом. За це довелось заплатити мільйонами українців, загиблих у ІІ Світовій війні та від гітлерівських і більшовицьких репресій. Понад 10 мільйонів "рускоязичних" українців та духовне каліцтво нації теж є платою за це возз'єднання.
24 роки тому вдалось відродити гарну легенду про Соборність і сотні тисяч українців 21 січня 1990 року стали з синьо-жовтими прапорами у «живий ланцюг» від Львова й Івано-Франківська до Києва. Сподівалися, що це має стати добрим початком відродження нації. Та вже за кілька місяців об’єднані "під дахом" Народного Руху політики-патріоти почали розлазитися по партіях і партійках. Ініціативу державотворення без особливого спротиву було віддано компартійній номенклатурі. І в цілому в Україні вже третє десятиріччя триває розбудова олігархічної космополітичної держави. Зійшли на марґінес національно-демократичні політики. А чільними лідерами нинішньої опозиції стають політики-невдахи, які з певних причин були відкинуті владними структурами з урядових кабінетів. Не кажу вже про прямих провокаторів, яких режим або іноземні сили засилають до лав "опозиції". А її "перемоги", здобуті насамперед голосами галицьких виборців, зводять нанівець київські політики.
Хоча завжди залишається мрія про велику державу від Сяну до Дону. Так хотілося у це вірити. Та пора нарешті зрозуміти, що кордон на Збручі – поняття не лише географічне, а поміж галичанами та наддніпрянцями відмінності часом більші, ніж між нами та деякими західними сусідами.
Таки півтора століття Габсбурґської монархії (не кажучи вже про власний варіант католицизму) роблять ближчою Галичину до решти Європи. Характерно, що в багатьох державах, до якої увійшли колишні австрійські володіння, збереглись істотні відмінності, порівняно з іншими територіями. Наприклад, донині зберігається різниця між Краковом та Варшавою, між Ломбардією та рештою Апеннінського півострова, між Трансільванією, Воєводиною та іншими теренами Румунії та Сербії... Різниці в архітектурі, ментальності, розвитку громадського життя, виборчих преференціях...
Кілька значно дрібніших від Галичини за територією, населенням чи природними ресурсами європейських держав прекрасно дають собі раду в сучасному світі. В основному за рахунок розумного правління, інтелекту та праці своїх громадян, які не є в чомусь ліпшими за нас, галичан. Мають лише одну перевагу – ніхто не заважає їм "своє робить".
А ми все ще маримо великою соборною державою від Сяну до Кавказу, забуваючи про невдалі спроби "галичинізації" Великої України і за Ярослава Осмомисла, і за короля Данила, і у 1919-му, 1941-му, 1991-му, 2004 роках. Натомість, ота "велика держава" може колись просто перетравити галицьку окремішність та інтеґрувати в новий євразійський простір...