5 листопада 2013 року виповнилося 90 років з дня народження літературознавця і перекладача, автора першої статті про творчість Богдана-Ігоря Антонича Степана Михайловича Трофимука. Син Степана Михайловича, Мирослав Трофимук із родиною підготували урочистості з нагоди цієї дати. 7 листопада 2013 року у конференц-залі Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України відбувся вечір пам’яті літературознавця.
Вечір розпочався вступним словом директора Інституту Миколи Литвина. Виступали доктор філології Любомир Сеник, Роман Осташ, працівники Інституту українознавства Іван Паславський, Іван Патер, Феодосій Стеблій, Олександр Луцький, та діти Степана Трофимука – Мирослав Трофимук і Леся Сабан (Трофимук). Учасники зазначили, що необхідно зробити літературознавчий аналіз доробку Степана Трофимука та укласти вичерпну бібліографію його праць.
Крім вечора пам’яті в рамках урочистостей відбулися ще дві події – виставка видань Степана Трофимука та демонстрація світлин з архіву науковця, а також короткотермінова виставка портретів. Після попередніх перемовин Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника відмовилася робити виставку видань та архівних матеріалів, які зберігаються у фондах бібліотеки, тому її довелося готувати самотужки в приміщенні Інституту. Тож на зустрічі можна було переглянути всі публікації Степана Трофимука, а також особову справу і фотографії з приватного архіву. Ця інформація, зокрема біографія Степана Трофимука, розміщені на сторінці родини Трофимуків (trofymuk.org.ua), яка була спеціально оновлена до ювілею.
Короткотермінова виставка портретів Степана Трофимука – це сім плакатів, розроблених Мирославом Трофимуком-молодшим, які були розміщені в семи ключових для Львова установах, пов'язаних із життям та діяльністю науковця. Кожен плакат надрукований в єдиному екземплярі. На жаль, не всі структури виконали обіцянку повернути плакати, два з них загадково зникли, а один зберігається в Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України.
На початку святочної академії Микола Романович Литвин, директор Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, зазначив: «Сьогодні у нас нетрадиційне зібрання: академія в колі друзів, колег, сучасників Степана Трофимука, мета якої – заглибитися у той непростий час, коли система і людина жили в конфронтації, але, тим не менше, ця людина намагалася залишатися сама собою і намагалася творити і в той непростий час. Доля цієї людини непроста, – вона є віддзеркаленням тієї доби, але, з іншого боку, ця доля свідчить про те, що навіть окрема людина тоді могла впливати на ті процеси, які часто ішли всупереч людським бажанням і людським прагненням. Ця людина знала і силу, і слабкість зброї, бо воювала в роки Другої світової війни у партизанському загоні, ця людина знала силу слова, бо намагалася своїм словом розповісти про долю свого народу, долю літератури у непростий міжвоєнний час, час Другої Речі Посполитої, ця людина знала і долю політичного тиску, бо в непростий час шістдесятих років мала мужність заступатися за дисидентів.
Микола Литвин на вечорі пам'яті
Ця людина залишила після себе чималий літературний спадок, частина якого є тут: книжки гарно оформлені, друкувалися в Україні і за кордоном, зокрема у Польщі, а матеріали, які нам сьогодні відомі, показують, що Степана Трофимука у літературу супроводжували великі люди. З приємністю дізнався із особової справи, що на наукову стезю його благословили Павло Тичина, Максим Рильський, Олександр Білецький, Леонід Новиченко, Степан Крижанівський, Сергій Маслов, та інші, які творили у той час і літературний процес і культурне середовище загалом. Офіційним опонентом на захисті дисертації у 1954 р. був сам Максим Рильський. Так, саме Рильський і Леонід Новиченко благословляли цю людину у наукову дорогу».
Загалом неначе благополучна історія літературознавця виглядає так: відомий дослідник літературного процесу Галичини і Західної Волині 20-30 рр. минулого століття, активний літературний критик і громадський діяч, Степан Трофимук (нар. 5.11.1923 у с. Куснище Волинської області) по закінченні навчання у Львівському педагогічному інституті та в аспірантурі Інституту літератури НАН України (Київ) працював у відділі літератури львівського Інституту суспільних наук (тепер – Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України), був викладачем Львівського університету, входив до редколегії журналу Спілки письменників України «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Був членом Спілки письменників України.
Проте на життєвому шляху Степана Трофимука були не лише благословення. У перші дні війни він з групою односельців намагається втекти від німецької окупації і записатися до армії. Як засвідчує автобіографія Степана Трофимука, втікачів з окупованих територій не хотіли рекрутувати ані в Сарнах, ані у Києві. Хлопці попрацювали певний час у свинрадгоспі у Сумській області – аж доки фронт знову обігнав їх. За спогадами Степана Трофимука, їх «повантажили» у літак, роздали парашути і вивезли на окуповану територію. За іншою версією, прийнятнішою для жанру автобіографії, вони своїм ходом (на роверах) повернулися до рідних місць... Щоб автоматично стати «ворогами народу» – людьми з окупованої території.
Підпільна організація й участь у партизанському загоні, напевно, зняли це звинувачення, давши можливість екстерном здати іспити на атестат зрілості, продовжити навчання у Кременецькому педучилищі – така коротка і концентрована, з прицілом насамперед на виживання, історія Степана Трофимука упродовж Другої світової війни. Вона завершилася його вступом 1945 р. до Львівського педагогічного інституту на факультет української історії і літератури, згодом – до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка тоді АН УРСР. Як результат: з-під пера Степана Трофимука вийшло кількасот публікацій – наукових статей, рецензій, науково-популярних дописів, у тому числі кілька монографій і упорядкувань антологій творів письменників початку XX ст., а також бібліографічні покажчики. Варто виділити антологію «Революційні поети Західної України» (Київ, 1958); антологію творів репресованого у 30-х роках поета Василя Бобинського «Вибране» (Київ, 1960); видання репресованого тоді ж Антона Крушельницького «Буденний хліб. Рубають ліс» (Львів, 1960) та антологію віршованих творів Василя Щурата «Поезії» (Львів, 1962).
Степан Трофимук в колі співробітників
Окремо слід згадати монографію «Поезія возз’єднаного краю» (Київ, 1966) – дослідження української поезії післявоєнного часу, де проаналізовано доробок Миколи Вінграновського, Миколи Ільницького, Романа Лубківського, Володимира Лучука, Дмитра Павличка, Миколи Петренка та ін. Серед публікацій Трофимука також – статті для УРЕ, для наукових збірників Львівського університету, для видань різних років Українського календаря – органу Українського суспільно-культурного товариства Польщі, для збірника «З історії чехословацько-українських зв’язків» (Братіслава, 1959).
Степан Трофимук із Денисом Лукіяновичем
Рецензії і статті Степана Трофимука друкувалися у журналах «Радянське літературознавство» (тепер СіЧ: «Слово і час»), у журналі «Жовтень» («Дзвін»), «Вітчизна», в органі СПУ «Літературна Україна», у газетах Львівщини і Волині, а навіть у Торонтській газеті «Українське життя», де 18 жовтня 1961 р. опубліковано допис про Василя Щурата. Серед рецензованих Степаном Трофимуком публікацій – книги письменників Миколи Вінграновського, Романа Іваничука, Ігоря Калинця, Євгена Куртяка, Романа Лубківського, Володимира Лучука, Дмитра Павличка, Миколи Петренка, літературознавців Марії Вальо, Степана Крижанівського, літературно-критичні і літературознавчі видання з царини наукових зацікавлень автора. Окремі статті присвячені популяризації творчості Івана Франка, Ольги Кобилянської, Дениса Лукіяновича, Максима Рильського, Павла Тичини, Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка.
Вивчаючи літературний процес початку минулого століття, історик літератури неминуче повинен опрацьовувати першоджерела: збірки поетів, публікації окремих творів і підбірок у різноманітних альманахах, журналах, газетах. Зважаючи на складні умови минулого століття – цензурні заборони, ідеологічні рамки, – для опублікування будь-якого віднайденого твору потрібно було провести кропіткий текстологічний аналіз різних версій. Щастя для історика, якщо до рук йому потрапляє автограф: тоді можна зрозуміти первісний замисел і потрактувати твір з певною долею об’єктивності.
Матеріалом для пошуків Степанові Трофимукові слугували галицькі та, меншою мірою, волинські періодичні видання, а також періодика УРСР. У п’ятдесятих – сімдесятих роках минулого століття (навіть у часи славнозвісної «відлиги»), на які припадає творча діяльність Степана Трофимука, можливості опрацювання забутої спадщини українських авторів були доволі обмеженими. «Гідними» історичної пам’яті сучасників вважалися лише «революційні» автори (автори, які в тій чи іншій мірі симпатизували режимові в УРСР або ж висловлювали у творах співчуття до злиденної долі українців початку XX ст.). Виходячи з цих можливостей, основна маса матеріалу почерпнута із періодичних видань, які влада визнала «прогресивною і революційною пресою Західної України»: «Вікна», «Нова культура», «Культура», «Світло».
Проте, переглянувши джерельну базу, з якою працював дослідник, бачимо доволі широкий діапазон друкованих видань поза офіційним списком: журнали «Вперед», «Громадський голос», «Добра новина», «Західна Україна», «Зеркало», «Знання», «Літературно-науковий вістник» (ЛНВ) (відповідно, з 1933 «Вістник»), «Митуса», «Назустріч», віденський журнал «На переломі», чернівецькі видання «Нова Буковина», «Буковина», «Неділя», «Нова громада», «Нове життя», «Нові шляхи», коломийський «Плуг», чернівецький «Промінь», сатиричний журнал «Червона Калина», альманахи «Поцейбіч» і «Терем», «Учитель», «Літературний гарт», календарі «Товариш» (ред. В. Огоновський) і «Світ праці», газети «Воля народа» (ред. К. Пелехатий), «Гасло», «Голос Покуття», «Громадський голос», «Діло», «Земля і воля», «Наш голос», «Наш прапор», «Селянська літературна сторінка», «Сила», «Сель-роб», «Хвиля» та ін.
Результатом багатолітнього опрацювання періодики і ознайомлення із персональними архівами стала низка літературних портретів українських письменників, у тому числі й авторів «розстріляного Відродження». Василь Бобинський і Володимир Кобилянський, Степан Тудор і Андрій Волощак, Антон Шмигельський, Петро Козланюк і Степан Масляк, Дмитро Осічний і Ярослав Кондра, Андріян Іванчук і Влас Мизинець (Василь Матчук), Клим Ткач і Іван Михайлюк, Юрій Шкрумеляк і Олександр Гаврилюк, Іван Крушельницький, Мирослава Сопілка і Мирослав Ірчан, Василь Щурат і Ольга Кобилянська, Денис Лукіянович, – такий неповний перелік імен українських поетів, біобібліографічні огляди про яких друкувалися в Україні, Польщі, тодішній Чехословаччині, у канадській пресі.
Ще одним результатом довголітнього вивчення української періодики початку століття стали статті про окремі журнали і газети. Вони лягли в основу створених на замовлення редакції УРЕ енциклопедичних довідок про ці періодичні органи, а також про працівників редакцій і авторів, які з ними співпрацювали: «Вікна», «Нові шляхи», «Західна Україна», «Галицький комуніст», «Горно», «Бобинський В.П.», «Крушельницький А.В.», «Щурат В.Г.» та ін.
Під садибою М.Грушевського. Зліва – направо: Марія Вальо, невідома, Дмитро Павличко, Оксана Трофимук, невідома
На окрему згадку заслуговує перша в Україні (1964 р.) стаття про Богдана-Ігоря Антонича «Поет весняного похмілля (Слово про Ігоря Антонича)», яка з’явилася в другому номері журналу «Жовтень». 1966 року її передрукували у збірці «Богдан-Ігор Антонич. Перстені молодості», яка вийшла у Братіславі і стала першою републікацією творів поета. Заслуговує ця стаття на окрему згадку ще й тому, що за неї Степанові Трофимукові, тоді членові КПРС, оголосили сувору догану «із занесенням»: «У 1966 р. на Трофимука С.М. було накладене партійне стягнення – сувора догана за притуплення політичної пильності внаслідок підписання листа групи письменників з проханням віддати на поруки політичного злочинця Б.Гориня, а також за слабе виховання літературної молоді та недостатню принциповість в оцінці деяких художніх творів, що друкувалися в журналі «Жовтень»... (Цит. за Характеристика члена КПРС, ст. наукового співробітника Інституту суспільних наук АН УРСР Трофимука С.М.; ішлося власне про статтю «Поет весняного похмілля»).
Як згадував Мирослав Мороз 1993 р.: «Коли почалися ті перші арешти: Горинів, Косіва й інших, то Трофимук був чи не першим з тих, хто виступив з ідеєю написати листи у відповідні установи й органи, щоб їх взяти на поруки». Ще один «гріх» Степана Трофимука – визнання заслуг і доробку колег. Як згадує Василь Горинь: «До 60-річчя Григорія Нудьги Степан Трофимук, співробітник відділу літератури, публікує ювілейну статтю у варшавському «Українському календарі». Партійне бюро розглядає публікацію. Критикують автора за «вихваляння», «завищені оцінки» здобутків ювіляра (б’ють «… і в гриву»). «Ви знаєте, хто такий Нудьга?!» – «Знаю». – «Вам відомо, що до нього є запитання?» Мовчанка, – «Кому давали читати статтю перед друком?» – «Нудьзі». – «І що ж він сказав?» – «Подякував». – «А що ви, товаришу Трофимук, самі думаєте про написане вами?» Відповідь: «Я перечитав свій текст, і сам не повірив, що зумів так добре написати...»
Сім’я Трофимуків дружила із сім’єю Ростислава Братуня, який народився у Любомлі – за кілька кілометрів від Куснищ – рідного села Степана Трофимука. «Один піп хрестив» – любили жартувати вони. Ще одною близькою у стосунках була сім’я Івасюків. Саме Степан Трофимук ввів Володю у коло поетів – членів Львівської спілки письменників, як пише у своїх спогадах «Монолог перед обличчям сина» Михайло Івасюк.
Степан Трофимук і Ростислав Братунь
У побуті Степан Трофимук був товариською людиною, любив оповісти анекдот, гостре слівце, часто двозначне, любив і умів танцювати, особливо класичні танці (вдома був програвач і багато платівок), любив відвідувати театр і бувати на природі: слухати музику рою бджіл, посвист вітру у верховітті дерев (жартував, що це поклик його поліських генів). Любив фотографувати і друкувати фотознімки. 1954 р. колектив Інституту подарував йому після захисту дисертації фотоапарат «Зорький». Від того часу у домашньому архіві збереглося багато світлин, на яких зафіксовані унікальні моменти чвертьстолітньої історії львівського кола інтелектуалів й інтелігентів, окремі особистості й події, які вже стали набутком історії.
Відомо, що дослідник виношував ідею повного опису літературного процесу початку XX ст. на Галичині і Західній Волині, а не лише «революційної» його галузі. Проте час кінця ‘60–70 рр. в Україні не сприяв втіленню такого замислу. Степан Трофимук помер у січні 1979 р., так і не здійснивши своєї літературознавчої мрії. Тепер – у 2013 р. – йому виповнилося би дев’яносто.