Олег БУДЗІНСЬКИЙ

Історія Гошівського монастиря унікальна. Про нього можна написати не одну історичну книжку: про те, як у монастирі з’явився чудотворний образ Богородиці, як закривали монастир після Львівського псевдособору 1946 року, як виселяли монахів, як наприкінці 1980-х привезли православних ченців із Почаївської лаври, щоби не вертати його греко-католикам…

Але зараз не про це. За останні роки Гошів став центром паломництва з цілої Галичини. Щоліта до нього йдуть хресні ходи зі Стрия, Івано-Франківська, Калуша. Монастир провадить активну соціальну роботу: відправляє автобуси на Майдан, через радіо веде пастирську діяльність у навколишніх селах, займається катехизацією дітей, разом із парафіянами зустрічає Новий рік, організовує співочі концерти, підтримує постійний діалог з туристами зі сходу України, що відпочивають у сусідньому Моршині. Як кажуть самі монахи, монастир навчився йти слідом за людьми.

 

 

«Різні сестрички вчили нас десятьом Заповідям Божим, братики грали з нами в футбол, ми звикли сюди ходити, тутка нам подобається, ходимо кожної неділі, і вінчатимуть нас теж тут», – серйозно запевняють мене дівчата. Оля і Уляна – 14-річні гошівські парафіянки, вони не пам’ятають часів, коли монастир стояв закритий, але весь свій вільний час проводять у ньому. Тож не дивно, що братів і сестер продовжують називати так, як в ранньому дитинстві – «братики» і «сестрички».

 

 

Заступник ігумена, отець Вікентій, усміхається, коли розповідаю йому про цю дитячу серйозність. “Справа в тому, що це відкритий монастир, спрямований на душпастирство, – пояснює чернець. – Кожен із монахів робить все, що може для того, щоби допомагати людям духовно. Ми відкриті до світу”. Щоліта монастир організовує для місцевих дітей «Веселі канікули з Богом» - молитовний відпочинок, співоче поле (концерти для молодих парафіян). Все це робиться для того, щоби показати прихожанам і прочанам, що монастир не відгороджений від світу. Навіть, організовують святкування Нового року в монастирі. “Це виникло спонтанно, але перетворилося на добру традицію. Люди приходять на вечірню молитву, щоби подякувати Богу за щасливо прожитий рік і попросити благословення на наступний, а монастир іде їм назустріч”, – кажуть монахи. Люди виявилися дуже зацікавлені, збирається скільки людей, що навіть на гору не можна виїхати.

 

Монахи заперечують, коли кажу, що монастир конкурує з новорічними “Голубими вогниками”. “Не стараємось конкурувати зі секуляризованим світом, робимо те, що маємо робити. Церква має провадити людей, бути разом із людьми», - отець Вікентій не приховує, що коли запроваджував подячну новорічну літургію, думав що людей не буде, а виявилося все навпаки”. Перші роки монастир роздавав тепле вино, але зараз відмовилися від цієї практики. “Хтось вип’є сто грамів, а хтось більше – не хочемо, щоби люди з монастиря йшли п’яними, – каже отець Вікентій. – Тож маємо зараз дискусію – давати чи не давати вино”.

 

Прочани

 

Гошівський монастир – великий паломницький центр, входить до спільноти Марійських відпустових центрів – таких, як Люрд чи Фатіма, об’єднаних навколо папської базиліки Санта Марія Маджоре. Тож кожного року сюди проходить багато прощ, зокрема і з-за кордону. “Навіть православні сюди приходять, особливо з Київського патріархату”, – втішається отець. Велика кількість людей, яких монахам доводиться приймати, змінила внутрішній ритм чернечого життя. Завжди є хтось готовий вислухати, висповідати. Найчастіше це роблять старші монахи, які не мають сили відправляти літургії. Молодші отці святять воду, за якою завжди стоїть черга, їздять до хворих. Монастир навчився не замикатися в собі, а пристосовується до людей і їхніх потреб.

 

Та з усіх занять найбільше часу йде на розмови з парафіянами та прочанами. “Люди хочуть чесності, щирості, хочуть щоби їх почули, – каже отець Вікентій. – Найбільше сьогоднішнім людям бракує чесності. Не помічаємо, що живемо у світі брехні, втомлюємося  і шукаємо місця, де можна побути наодинці з Богом і зі собою – монастир для цього ідеальне місце, тому люди зриваються з місця і їдуть до нас».

           

Монастир і революція

 

           

Чернець розповідає, що в монастирі намагаються пояснити людям, що не кожен має можливість стати багатим, та й не кожному багатство потрібне. Але кожна людина має гідність, і часом за неї потрібно боротися. “Якщо потрібно, то в мороз виходити на Майдан, заявити, що я незгідний з тим, що робиться в державі, протестувати проти безправ’я – ми завжди підтримуємо людей у стоянні за честь і гідність”.

 

“Монастир іде вслід за людьми, ми були на Майдані, отець ігумен провів там декілька тижнів, збираємо кошти, заохочуємо людей туди їхати, платимо за автобуси, які возять мітингувальників до Києва. Це наша форма служіння, це наше бажання бути з людьми”, – пояснює молодий монах, коли я спитав його про табличку “Жертва на київський Майдан”.  – Ми ж людські гроші використовуємо, багатші жертводавці звертаються з пропозицією: «Допоможіть організувати поїздку до Києва». Ми погоджуємося. Цей протест не «проти» чи «за» якусь політичну  партію. Цей протест – захист людської гідності”.

 

“На кожній літургії говориться про те, що ми повинні підтримувати одні одних, біблійне гасло «хто любить брата свого, той життя за нього віддасть» вписується в матрицю подій, які відбуваються в нинішній Україні. Монастир підтримує людей в біді, в їхньому терпінні – це суто християнські цінності, ми не могли стояти осторонь цього”, – каже отець Вікентій. – Кожна Церква, яка вважає себе Церквою, йде за Євангелієм, обов’язково має бути на Майдані, має першою говорити про цінності, про утиск гідності. Повірте мені на слово, якби Гошівський монастир був ближче до Києва, то ми би першого дня відкрили двері для протестувальників”.

 

Вірити  по-християнськи

 

 

З маси людей, яка щоденно відвідують монастир, отець Вікентій виділяє «вірних» і «прихильників релігії». Це робиться для того, щоби до різних категорій знайти свій підхід.

 

Прихильники релігії – це ті, які говорять: «Відчуваємо тут благодать, спокій, на цій горі  забуваємо про все, ми розширили власне розуміння Бога». Таких людей не потрібно критикувати, навпаки, з ними потрібно говорити, вважає монах. Так, гностицизм – це ніяка не релігійність, але наше завдання, щоби цей пошук Бога не став даремним – щось же привело людей у монастир.

 

До Гошівського монастиря часто приїздять туристи, які відпочивають у санаторіях Моршина та Трускавця. “Здебільшого це люди зі Східної України, з Києва, але й місцевих вистачає, – наголошує отець. – З ними дуже цікаво розмовляти. Вони одночасно читають Євангеліє, кажуть, що вірять у Бога, моляться, святять паску, але також вірять у реінкарнацію, в кінець світу за календарем майя, в пророцтва Ванги. З такими людьми потрібно особливо багато говорити як на проповідях, так і в приватних розмовах. Особливо дієві, звісно, сповіді, в яких ти маєш змогу щиро поговорити з людиною. Люди ніяк не можуть зрозуміти, що християнство – це не зовнішні обряди і просто віра заради віри, віра в те, що мені подобається. Християнство – це канон. Інколи розчаровуємо людей, коли говоримо, що Бог не обов’язково такий, як людина собі придумає, і те, що людина думає, не обов’язково правильно. Схиляємо всіх до читання Євангелія і вчимо, що християнство базується саме на цій книзі”.

 

Монахи вчать людей розрізняти, де обман, базувати свою віру на словах Ісуса Христа, а не на своїй психології. “Ми покликані проповідувати і благовістити, – каже священик. – Тож стараємося це так робити, щоби завжди відповідати на виклики часу. Якщо люди говорять про кінець світу, їх турбує ця тема, то ми кажемо, що про кінець світу говорить Ісус Христос. Якщо появляться нові «пророки», то ми будемо говорити людям, як до них ставиться Церква”.

 

“У проповідницькій роботі потрібно бути хитрим, – вчить чернець. Люди приходять до монастиря, цікавляться його історією, але священик не повинен втратити шанс, щоби поговорити з людьми про те, що їх хвилює. Наприклад, про екзорцистів, які влаштовують публічні шоу і обманюють людей. Монастир не може залишатися осторонь процесів, які відбуваються у світі. І ми, монахи, не маємо права залишати людей сам на сам з їхніми проблемами”, - каже отець Вікентій. – Світ змінюється, виникають нові спокуси. Ми стали на шлях служіння людям, тож мусимо ним іти до кінця”.

 

06.01.2014