Надання Україні можливості приєднання не тільки допомогло б українцям, але може покінчити з песимізмом в Євросоюзі та будувати мости в Росію
Останні два тижні на Заході були часом відпочинку від політики та хатнього святкування Різдва й Нового Року. Водночас у Києві тверді українці залишалися на Євромайдані, протестуючи проти блокування їм шляху до Європи. Важко собі уявити, як хтось може стояти й спати на вулиці взимку цілими днями й тижнями.
Оцінити рішучість громадянського суспільства України треба також з огляду на те, що туманною є не лише погода в Києві, але й перспективи зміни владної політики. Отримавши гроші від Росії, президент Янукович може чекати, аж поки вкрай важкі умови, в яких відбувається протест, зламають опір протестувальників. До президентських виборів далеко (згідно з законом, вони мають відбутися навесні 2015 року), а нових можливостей натиску на владу протестувальники вже не мають.
Якраз декаду тому Жак Дерріда та Юрґен Габермас у своєму славнозвісному філософському маніфесті писали: "Тісно співпрацюючі держави-члени Євросоюзу з власних інтересів широко відкриють двері. Запрошені тим швидше увійдуть через них, чим раніше корінна Європа навчиться впливати назовні і доведе, що в складній ґлобальній спільноті враховують не лише дивізії, але також і вміння вести перемови, відносини й економічні переваги". Від цього часу Європейський Союз встиг уже майже втратити віру в себе. Найяскравіші уми філософії та політики міркували, як збудити дух у зануреному в песимізм і національні партикуляризми Євросоюзі.
Його дух пробудили лише відважні українці. Ніколи доти й ніде стільки людей не маніфестувало підтримку для Євросоюзу, як у Києві. Євромайдан став показником не лише для української влади, але також і для всіх європейців і їхніх політичних еліт. Євромайдан – це той доказ необхідності існування Євросоюзу, якого бракувало і якого шукали європейські політики роками, стурбовані зменшенням популярності європейської спільноти. Коли Європейський Союз захоче відзняти рекламний кліп – не знайде кращої картини за натовпи українських демонстрантів під прапорами Євросоюзу. Сьогодні філософи й інтелектуали цілого світу повертаються до цієї мрії, масово підписуючи заклик про план Маршалла для України як необхідної умови виходу врешті з глухого кута, що роками спостерігаємо в цьому регіоні.
Українці борються не лише за себе. Вони борються за завершення європейського проекту та ґарантії геополітичної безпеки для всього регіону. Автократ із Кремля слушно побоюється Євромайдану — знає, що той може бути прелюдією до "Европлощади" в Москві. Росія без України стає останньою державою в Європі, яка мусила би дати раду з досвідом утрати імперії та дистанціювання щодо себе. Це єдиний шанс для демократичних сил в Росії. Правильні та взаємовигідні взаємини Євросоюз будувати може лише з Росією неімперською (а, зрештою, демократичною). Дорога до цього лежить через Київ.
Владімір Путін легко і примітивними методами обіграв дипломатію Євросоюзу, бо та – на відміну від Росія – не визнала Україну пріоритетною справою, внаслідок чого Україні були запропоновані дуже погані умови. Неповний мільярд євро безпосередньої допомоги не міг компенсувати Україні економічних наслідків підписання угоди про вільну торгівлю з Євросоюзом і господарської війни з Росією, тим більше, що ЄС також жадав виконання умов МВФ за кредитами (в т. ч. замороження зарплати, значне різання видатків на бюджетні цілі, підіймання ціни газу для користувачів на кількадесят відсотків). Твердження політиків Євросоюзу, що вони не торгуються, є мало переконливими на тлі того, чим вони щодня займаються у Брюсселі.
Більше ніхто не може мати сумніву, що в Україні мешкають європейські громадяни – такі ж, як англійці, німці чи поляки.
Як зазначали Дерріда і Габермас, "те, що є доволі абстрактною формою громадянської солідарності, все ще значною мірою обмеженою членами національних держав, мусить бути розширеним за рахунок включення європейських громадян інших держав". Хтось злостивий міг би запропонувати зрослій групі євроскептичних політиків у Євросоюзі помінятися місцем з українцями – коли вони так люблять дистанціюватися від інших в Євросоюзі, є такі, що мріють про вступ до нього. Наразі ж "географічні щасливчики" можуть собі безкарно капризувати та ніколи навіть не задумуватися, яка була би їхня доля в історії, якби перебували на місці України.
Умовою економічної допомоги для України мусять бути антикорупційні реформи, але вони не можуть бути загороджувальною умовою. Безумовною натомість має бути серйозна фінансова допомога українським інституціям (НУО, університети, культуральні інституції, аналітичні центри) в рамках суспільної та культуральної інтеґрації українців з рештою Європи – тим більше, якщо політична інтеґрація зустрічає труднощі.
З цією метою ми апелюємо нині до політиків і громадян: поможім українцям побудувати нову Україну – тоді вони точно поможуть нам побудувати нову Європу і новий, справедливіший світ!
Славомир Сєраковський – один із ініціаторів заклику – разом з Андреа Ґрацьозі, Джованні Беркофф, Хосе Казанова та Френком Сисином.
Sławomir Sierakowski
Welcome Ukraine into the EU and restore faith in the project
The Guardian, 04.01.14
Apel o plan Marshalla dla Ukrainy
Krytyka polityczna, 01.04.14