In Hoc Anno Domini

 

Коли апостол Павло вирушив у свою подорож до Дамаска, весь знаний світ був у неволі. Була одна держава, Рим. Усе мало одного господаря, і звали його Тиберій Цезар. Усюди був громадський лад, бо руки римського закону були довгими. Усюди була стабільність, в уряді та суспільстві, бо центуріони стежили за цим.

 

Але повсюди також було ще щось. Було гноблення – тих, хто не був другом Тиберія Цезаря. Були збирачі податків, щоб забирати зерно з полів і полотно з веретена, аби годувати леґіони або наповнювати бездонну казну, з якої божественний Цезар давав народові дари. Був вербувальник, щоб шукати рекрутів для амфітеатрів. Були кати, щоб змусити замовкнути тих, кому це прописав імператор. Для чого була людина, якщо не служити Цезареві?

 

Були утиски і переслідування людей, які ризикнули думати інакше, які чули дивні голоси або читали дивні манускрипти. Для людей, племена яких не походили з Риму, було рабство, до тих, хто не мав знайомих рис обличчя, ставилися з презирством. І найважливішим зі всього цього було те, що всюди була зневага до людського життя. Одним людським життям більше чи менше в тісному світі – що це для сильного?

 

Тоді раптом у світі з’явилося світло, і чоловік з Галілеї сказав: віддайте Цезарю – цезареве, а Богу – Боже.

 

І голос з Галілеї, який кинув виклик Цезареві, запропонував нове царство, в якому кожен може ходити випроставшись, з високо піднятою головою і ні перед ким не схилятися, тільки перед своїм Богом. Стільки, скільки ти зробив для найбіднішого з моїх братів, стільки ти зробив для мене. І він послав свою звістку про Царство людини в найвіддаленіші кінці землі.

 

Так прийшло світло у світ, і люди, які жили в темряві, злякалися і спробували опустити завісу, щоб люди й далі вірили, що спасіння залежить від правителів.

 

Але воно прийшло на якийсь час у різні місця, щоб правда звільнила людину, хоча й люди темряви були роздратовані й намагалися погасити світло. Голос сказав: «Поспішай. Іди, поки маєш світло, аж поки не настане темрява, бо той, хто йде в темряві, не знає, куди він йде».

 

Уздовж шляху до Дамаска світило яскраве світло. Але й після цього апостол Павло сильно боявся. Він боявся, що одного дня інші цезарі, інші пророки можуть переконати людей, що людина – ніхто, хіба що слуга для них, що вони можуть обміняти свою обраність Богом на сочевичну юшку і більше ніколи не будуть вільними.

 

Тоді знову може статися так, що над землями запанує темрява і горітимуть книжки, а люди думатимуть тільки про те, що вони будуть їсти і що вдягнуть, і слухатимуть тільки нових цезарів і фальшивих пророків. Тоді може статися так, що люди не подивляться вгору, щоби побачити зимову зірку на Сході, і знову в темряві зовсім не буде світла.

 

І так Павло, апостол Сина Людського, говорив до своїх братів, Галатів, слова, які після цього він змушує нас згадувати кожного Божого року:

 

Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній і не піддавайтеся знову в ярмо рабства! [До Галатів 5:1]

 


Цей редакційний коментар Вермонт Ройстер написав 1949 року, і відтоді його публікують щорічно.


Vermont C. Royster
In Hoc Anno Domini
The Wall Street Journal, 24 грудня

 

25.12.2015