Українці протестуватимуть доти, поки існує його корумпований режим

 

 

Вдруге за останні дев'ять років антиурядові демонстранти вийшли на вулиці України. Але тепер ставки для Європейської Унії та Сполучених Штатів виросли. Остання політична криза в Україні, яку проєвропейські протестувальники назвали "Єврореволюцією", почалася наприкінці листопада, коли президент Віктор Янукович відмовився від довгоочікуваної угоди, що мала поглибити політичні та торговельні зв'язки з ЄУ. Демонстрації вибухнули після того, як загони міліції спеціального призначення 30 листопада жорстоко атакували протестувальників, що розбили табір на майдані Незалежності, на місці, де відбувалася Помаранчева революція 2004 року. Протягом тижня масові акції протесту з вимогою відставки Януковича поширилися по всій країні. Кілька сотень тисяч демонстрантів вийшли на вулиці Києва, натомість молоді, переважно, активісти збудували барикади перед урядовими будівлями та скинули пам'ятник Леніну.

 

Оскільки Янукович дуже швидко програв битву за голови та душі, відчайдушно налаштований режим став показувати свої зуби. В ніч з 10 на 11 грудня підрозділи "Беркуту" атакували "Євромайдан", але протестувальники втримали свої позиції, і міліція відступила після світанку. Коли лідери опозиції закликали українців вийти на майдан Незалежності, заступник держсекретаря Вікторія Нуланд роздавала їжу протестувальникам, а Кетрін Ештон, верховний представник ЄУ з питань зовнішньої політики та політики безпеки, відвідала площу. У своїй заяві державний секретар США Джон Керрі висловив свою "огиду" з приводу застосування українською владою "загонів спецпризначення, бульдозерів та кийків" проти мирних демонстрантів. "Ця відповідь є неприйнятною, і вона несумісна з демократією". Янукович довів ще раз, що він говорить лише мовою сили, і йому не можна довіряти.

 

Навіть якщо режим таки розжене протестувальників з "Євромайдану", криза зовсім не завершиться. Масові демонстрації, ймовірно, триватимуть; протестувальники можуть розбити табір на іншій площі Києва. Режим Януковича залишатиметься слабким, а народний опір – сильним. Без легітимності та економічних ресурсів режим спиратиметься на силу, і його вважатимуть окупаційною владою. А окупація завжди викликає опір. Проєвропейські протестувальники знають те, чого Янукович і його поплічники досі не можуть зрозуміти: що єдиним шляхом України до стабільності і процвітання є демократія.

 

Месидж від Майдану

 

Хоча й саме рішення Януковича відхилити Угоду про асоціацію з ЄУ викликало "Єврореволюцію", її основні причини є набагато глибшими. За три роки перебування на посаді Янукович створив неефективну систему султанічного правління, сконцентрувавши владу у своїх зовсім не вправних руках і перетворивши уряд та парламент на інституції, що лише схвалюють вже готові рішення. Він знекровив суди, об'єднав свої сили з найбагатшим олігархом України, Рінатом Ахметовим, і використовував свою Партію регіонів як інструмент для самозбагачення. Результатом став неефективний, некомпетентний та корумпований державний апарат, який систематично ігнорує потреби народу і порушує права людини і громадянина.

 

Більше того, протести також відкрили три факти про Україну. По-перше, король – Янукович – голий, і всі як в Україні, так і за її межами, тепер про це знають. Тепер вже неможливо стверджувати, як це робили багато спостерігачів протягом трьох років, що його режим є м'яким, і що в нього є демократичний мандат. Навпаки, він втратив будь-яку леґітимність. По-друге, українці не є, як часто стверджували за останні кілька років, апатичними і байдужими до своєї долі, до демократії, і до свободи. Вони хочуть керувати своїм життям без патерналістських втручань Януковича, у такий спосіб, що узгоджується з тим, що втілює Європа. По-третє, українці не погодяться з хижацьким грабунком авторитарного режиму. Вони повстали наприкінці 1980-х років проти радянської влади. Вони повстали у 2000-2001 роках проти авторитаризму президента Леоніда Кучми. Вони повстали під час Помаранчевої революції 2004 року проти фальсифікації Януковичем результатів президентських виборів. І вони повстали під час Єврореволюції 2013 року проти султанічного режиму Януковича. Вони будуть і далі бунтувати, поки існує султанічний режим.

 

Якщо режим Януковича вийде цілим з нинішньої кризи, але відмовиться змінити свої методи роботи, Україна стане некерованою: режим буде далі переживати стаґнацію, економіка, що вже перебуває у рецесії, перейде у стан вільного падіння, українське громадянське суспільство та демократична опозиція стануть міцнішими, мобілізуються прорежимні та антирежимні радикали. Практично неминучим стане ще одне повстання. І воно принесе насильство, особливо якщо режим у відчаї прорахується та застосує репресії щодо населення, провокуючи зустрічну відповідь.

 

Янукович не має майбутнього у такій Україні, оскільки він не зможе запропонувати нічого доброго населенню, яке знає, що його злидні та деґрадація є прямим результатом його зловживань. Він також не має такого апарату примусу, що дав би йому змогу силою відновити стабільність у країні розміром з Францію. Армія застаріла, внутрішні війська неперевірені, а елітні загони міліції нараховують лише кілька тисяч осіб. Навіть Росія не може врятувати його. Мільярди доларів у кредитах та нижча ціна на російський газ може скоротити бюджетний дефіцит і зберегти внутрішні ціни на газ низькими, але вони ніяк не усунуть джерела нинішньої кризи. Шанси Януковича на перемогу на президентських виборах 2015 року, якщо вони будуть чесними і вільними, дорівнюють нулю, а фальсифікації викличуть ще одне народне повстання. Янукович опинився не у меншій кризі, ніж система, яку він збудував.

 

Єдиним стабільним рішенням для стану перманентної революції в Україні є демократичний уряд. Лише він мав би леґітимність і народну підтримку, щоби демонтувати авторитарну, кланову систему, побороти корупцію, розпочати болісні реформи, і повернути Україну обличчям до Європи та світу. Янукович ще мав шанс стати реформатором, перш ніж відхилив угоду з ЄУ; але він може більше його і не отримати. У якийсь момент свої сили зможе випробувати демократична опозиція. Коли цей час настане, їй доведеться уникнути помилок постреволюційних помаранчевих урядів – неспроможності розробити чітку програму реформ та поділити повноваження у новому уряді – і піти, натомість, шляхом посткомуністичних реформаторів в Естонії, Литві і Польщі, які швидко впроваджували болісні економічні реформи, модернізували свій державний апарат та охоче запозичували ідеї та людські ресурси із Заходу. Коли українські демократи протягнуть руку Заходу, Європейській Унії та Сполученим Штатам варто було б відповісти взаємністю.

 

Куди йде Україна

 

Занурення України у нестабільність могло б і не мати значення, якби вона була крихітною країною, захованою у якомусь куточку Євразії. Але нині, так само, як за часів незалежності у 1991 році, Україна має велике значення саме тому, що вона є ключовою державою, населеною 45 мільйонами осіб, що межує як з Європою, так і з Росією. Незалежність України є, як неодноразово заявляв колишній радник з питань національної безпеки Збіґнєв Бжезінський, ґарантією неімперіалістичного майбутнього Росії та безпеки Європи. Нестабільна Україна могла б викликати нестабільність у своїх сусідів – в Угорщині, Польщі, Румунії, Словаччині та Балтійських країнах. Натомість, стабільна, демократична та заможна Україна зміцнюватиме стабільність як у Європі, так і Росії, у чому полягають ключові інтереси США.

 

У цьому немає нічого нового. Українські та західні аналітики добре розуміють потенційну роль України у регіоні, починаючи з 1991 року, але до них мало прислухаються політики. Після Помаранчевої революції 2004 року уряд президента Віктора Ющенка сподівався на швидке зближення з ЄУ, але Брюссель мовчав. Німеччина, носій влади у ЄУ, не хотіла псувати своїх відносин з президентом Росії Владіміром Путіним (канцлер Ґергард Шрьодер навіть назвав Путіна "справжнім демократом" у кульмінаційний момент Помаранчевої революції). Але коли уряди помаранчевих скотилися до постійних сварок, ЄУ, нарешті, оцінила свій стратегічний інтерес у країнах колишнього СРСР і створила "Східне партнерство", програму, що мала закінчитися для них угодами про асоціацію. Цього разу офіційний Київ, реагуючи на батіг і медівник Путіна, повернувся спиною до Європи і розпалив Єврореволюцію.

 

Хоча й слабка, нестабільна, стаґнуюча й авторитарна Україна не може відповідати інтересам демократичної російської держави, вона цілком влаштовує Путіна. Путіну, що накопичив величезні повноваження, треба тепер повернути території колишнього СРСР під парасольку Москви, щоби підтримати свою леґітимність у Росії та спроектувати наново знайдену російську силу за кордон. Стратегія є жорсткою. Радник Путіна Сєрґєй Ґлазьєв попередив, що у випадку підписання угод про асоціацію Молдовою та Україною Росія може переглянути їхні кордони. Не менш агресивним є прагнення Путіна розширювати Митний Союз, до якого вже належать Білорусь та Казахстаном (та, якщо таки вступить, Вірменія), і просування ним плану створення Євразійського Союзу, що мав би замінити собою практично мертву Співдружність Незалежних Держав. Жоден з планів не має серйозного економічного або політичного сенсу у ґлобалізованому світі. Але перетворення держав-членів МС на російські придатки служитиме ідеологічним інтересам Путіна. Останнє чого хоче Путін, так це успішної революції в Україні, що активізувала б і надихнула демократичну опозицію в Росії.

 

Масові порушення прав людини і крах демократичного потенціалу України повинні занепокоїти всіх європейців і американців. Зруйнована економіка на східному кордоні ЄУ породжуватиме величезну кількість трудових мігрантів і біженців. Некерована Україна не буде надійним транзитером великих обсягів природного газу, який Росія експортує до Європи. Застійний авторитарний режим, що породжує періодичні масові повстання, міг би у якийсь момент спровокувати громадянську війну або, ненавмисно, призвести до розпаду держави. Постійна нестабільність може навіть спокусити Путіна розглянути ідею військової інтервенції за грузинським взірцем, розв'язуючи масштабний конфлікт.

 

На питання, чим, на їхню думку, Захід може просто зараз підтримати їхні демократичні прагнення, більшість українців відповідають, що Європа і Сполучені Штати повинні прямо сказати Януковичу, що насильницький розгін та відмова від переговорів матимуть два негайних наслідки. По-перше, Захід скористається Актом Магнітського, (законом 2012 р.), що забороняє російським держслужбовцям в'їжджати на територію західних країн та розпоряджатися їм своїми рахунками у банках, встановивши такі самі обмеження для найвищих українських урядовців та членів їхніх сімей. Водночас, візові обмеження можуть бути послаблені для простих українців. По-друге, Європа і Сполучені Штати заморозять незаконно придбані активи, що належать найближчому оточенню Януковича та його поплічникам на Заході.

 

Українці розуміють, що ці заходи не демонтують зламану систему Януковича: це їхня робота. Але такі заходи надішлють потужний сигнал демократичним силам України і забезпечать режим стимулами, як послабити експлуатацію урядом населення та призупинити репресії опозиції, сісти за круглий стіл переговорів, і, можливо, навіть погодитися на дострокові вибори чи коаліційний уряд. Якщо режим одумається, то, як сподіваються українці, Європа залишить для України відчиненими свої двері, щоб можна було підписати угоду про асоціацію. Якщо режим завалиться, то українці знають, що подальша підтримка Заходом української демократії буде мати вирішальне значення для її виживання. Сполучені Штати та Європа повинні будуть перш за все прийти до висновку, що їхні власні інтереси вимагають відмовити Путіну у його неоімперіалістичних надіях на слабку Україну.

 

Але навіть якщо життєво важливі інтереси США та Європи поставлені на карту в Україні, ще слід з'ясувати, чи розуміють Вашингтон і Брюссель, що коли вони зроблять надто мало для підтримки українців на вулицях зараз, то вони матимуть справу з набагато більшою нестабільністю пізніше. Американські та європейські посадовці сказали Януковичу утриматися від насильства. Більшість українців сказала би, що якими би позитивними не були ці повчання, вони є занадто розпливчастими і їм бракує чітко заявлених неґативних наслідків, а тому вони не матимуть ніякого впливу на жорстокий режим, зацікавлений лише у владі та самозбагаченні.


(текст англійською мовою – в Foreign Affairs)

 

13.12.2013