«Тут нотабене: у фон Трієра ніхто н е с м і є т ь с я, к о л и с т р а ш н о, і це, як на мене, найпевніший знак, що його людство "нічого кращого не заслужило". Сміх - це не тільки спосіб психологічного самозахисту, це ще й прояв соціальної щорости (не з усіма можна сміятися, і вже точно не надто посмієшся на самоті!); спільний сміх так само насущний для міжлюдського зв'язку, як і спільне споживання їжі». Оксана Забужко, «З мапи книг і людей» – «Планета полин: Довженко-Тарковський-фон Трієр, або дискурс нового жаху».
Вихід нових фільмів українського виробництва можна порівняти з абсурдною ситуацією, коли б Маленький Принц (герой однойменного твору Антуана де Сент-Екзюпері) спостерігав за купкою гравців в російську рулетку. Кілька мужиків передають один одному раритетний револьвер, і за ті секунди, поки палець натискає на курок, Маленькому Принцу здається, що минають роки: у нього всередині все стискається, волосся стає дибки, його трусить, кидає то в жар, то в холод, він прикриває крихітною ручкою обличчя, але все ж старається розгледіти, що відбудеться через мале-е-сеньку щілинку між пальцями? Після металевого дзенькоту відбійника він з полегшенням видихає, напруження змінюється втомою і таким нестерпним болем в тілі, наче він всенький день розвантажував вагони. Так повторюється до безконечності, адже пістолет так і не вистрілює. І не відомо, чи справа у відсутності набоїв, чи порох відсирів, чи, може, бійник кимось старанно підпиляний? Маленький Принц – це населення України, а револьвер – український кінематограф. Маючи вагомий доробок й історію, збагачену настільки серйозними глибоко філософськими фільмами, що сьогодні лише дуже ерудовані глядачі можуть зрозуміти і розкодувати всі образи, котрі режисери позакладали в ті стрічки, ми із притаманним нам садомазохізмом продовжуємо стверджувати, що українського кінематографу не існує, немає українських фільмів.
«Це такий для нас експеримент... для того, щоб мати можливість доказати, що ми можемо щось робити, що ми вже щось знаємо. Це абсолютно комерційний проект, який розрахований на те, щоби мати змогу Україні себе окупити і одночасно зламати як недовіру глядачів до українського кіно, так і недовіру дистриб’юторів до студій», – так представив свій фільм «Тіні незабутих предків» режисер Любомир Левицький на прес-конференції...
Проведемо екскурс в історію. На запит «Фільми України» Вікіпедія видає близько 150-ти фільмів. Серед них (Вікіпедія пропонує алфавітний порядок, тому ми його й дотримуватимемося) фільм «Аничка» режисера Бориса Івченка отримав нагороду «Золота вежа Байона» на Міжнародному кінофестивалі у Камбоджі в 1969; «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка – відбіркова премія «Срібні сирени» на Міжнародному кінофестивалі у Сорренто в 1972; «Вавилон ХХ» (режисура Івана Миколайчука) – приз за кращу режисуру на фестивалі в Душанбе в 1980; «Земля» Олександра Довженка – свідоцтво про участь у першому Міжнародному кінофестивалі у Венеції (фестиваль закрився без присудження нагород, стрічка увійшла до десятка найкращих фільмів за опитуванням, проведеним серед 177-и (!) критиків; «Іван» Олекандра Довженка – приз за кращу програму, представлену державою на МКФ у Венеції в 1934. А ще: «Криниця для спраглих» того ж Іллєнка, «Пропала Грамота» Бориса Івченка. Не забуваймо і про «Мамая» Олеся Саніна і про, знову Іллєнкову, «Молитву за гетьмана Мазепу». І, врешті, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова – премія за операторську роботу в Аргентині 1965 р., кубок Міжнародного кінофестивалю у Римі в тому ж 1965-му, Золота медаль міжнародного кінофестивалю в Салоніках 1966 р. і заборона показів у ‘70-х роках… Я вибрав лише кілька ключових для українського кіно стрічок, щоб надати певну глибину своїй статті, і навів лише закордонні нагороди, звісно, що список можна було б продовжувати (вся ця інформація доступна у Вікіпедії, кожен може самостійно її простудіювати).
Отож маємо «Тіні незабутих предків». За твердженням Любомира Левицького – легкий розважальний фільм для аудиторії від 16 до 35 років із бюджетом 1 мільйон доларів. Не знаю, як Вас, але мене найбільше цікавило, чому фільм назвали саме так претензійно? А хто ж, як не режисер і сценарист найкраще про це можуть розповісти?
– Щодо назви фільму: чи була ця назва вибрана свідомо як відсилка до фільму Параджанова, і чи вплинуло це на PR?
– (Посміхається) Кажуть мені всі: «Любомире, "Тіні незабутих предків – це просто PR, да? Це заради PR ти так зробив?» І я відповідаю: «Так» (сміється). Але це сталося автоматично, тому що першою ціллю було надати фільму якоїсь глибини, якоїсь "карпатської глибини", прив’язати його до чогось, уже відомого людям. Мені в руки попалася книжечка Коцюбинського "Тіні забутих предків", і я подивився, що ми з ним народилися в один день; цей факт для мене став знаком. В той момент я саме закінчував роботу над фінальною сценою, і один з епізодів чітко виправдовує цю назву. Мені багато критиків закидали, що ми спекулюємо на творі Параджанова. Я вже втомився сперечатися, що там із Параджановим немає і близько нічого спільного. Тим більше, що люди, які люблять фільм Параджанова, не прийдуть на наш, а мало хто з нашої аудиторії бачили той фільм.
– Чи вважаєте, що Ваш фільм якимось чином може зацікавити Вашу аудиторію подивитися фільм Параджанова?
– Я б сказав, що 10% аудиторії захочуть, можливо, подивитися той фільм і подумати, що між ними спільного... Є одна деталь спільна! Це одна із локацій фільму, хата-ґражда – там колись знімав Параджанов. Ми в ній знімали бій мольфара і демона. Це єдина річ, яка може об'єднувати ці фільми
- До чого я веду. Якщо глянути загально, то можемо стверджувати, що фільми кожної країни мають свою специфічну стилістику: чи це французький, чи італійський, чи англійський фільм – це одразу впізнається, незважаючи на те, що всі вони знімають фільми власне голівудського зразка. Отож, у чому ця кореляція між власне українськими фільмами і українськими «голівудськими» фільмами?
- Ви знаєте, Францію порівняти з Україною дуже важко, бо у Франції є дуже серйозна кіно-школа і кіноісторія. В Україні як такої немає кіноісторії, ми в тому плані дуже бідні. Тим, що ми робимо зараз, ми задаємо моду і стиль. Ви знаєте, краще я буду знімати містично-пригодницькі фільми, ніж фільми про «мєнтів» і «бандітів» і популяризувати невідомо шо... або про Чорнобиль: це не моя тема. Достатньо дивитися в прірву. Ми абсолютно інша нація і той продукт, який нав’язаний нам є з Росії..., ми до нього звикли. Мене дуже обурює, коли українці говорять «От наше кіно вийшло...» і називають ряд російських фільмів... Я у таких випадках кажу: «Яке ж це ваше, це ж закордонне кіно, друзі мої!» Якщо поставити поруч росіянина і українця, то це абсолютно різні люди, в них абсолютно різні погляди на життя, абсолютно різні уподобання, починаючи їжею і закінчуючи музикою. Тому треба створити стереотип нашого українця. От Дмитро, наприклад, створив образ такого собі Воланчика, такого простого хлопця, який є віддзеркаленням українського героя, він пересічний студент...
– Як ви вважаєте: якщо буде знято кілька десятківчи кілька сотень таких от «українських-голівудських» фільмів, чи зможе це підняти, можливо, якимось чином те українське «поезокіно», яке колись існувало, до рівня знаності у Світі?
– Я думаю, що так. Тому я й кажу, що в рік в Україні має зніматися хоча б тридцять фільмів, і тільки тоді з’явиться внутрішня конкуренція, ми почнемо розуміти, на яке кіно ходити, ми почнемо вибирати режисерів, ми почнемо розуміти жанри. В нас цього немає. Ринок порожній. Існує єдина студія, яка співпрацює з Росією – це 95-й Квартал, і всьо. Більше ніхто не робить комерційного кіно, яке буде доходити до широких екранів. Я вважаю, якщо пропрацювати ринок, якщо знімати, давайте не побоїмося цього слова – «попсове кіно», і ми знімемо двадцять «попсових» фільмів, тільки тоді ми зможемо зробити один фільм потужний – із серйозним бюджетом, із серйозними акторами, який буде мати міцний сценарій. І тільки тоді ми зможемо представити його від України десь Світу, де нас оцінять, як націю, і оцінять, як культуру, але для цього нам потрібна практика і потрібно зрозуміти, хто ми є самі? Без такого жанрового кіно це не можливо. Чомусь наші молоді творці, продюсери і режисери ганяються одразу за «Пальмовими гілочками» і стараються зробити артхаузне кіно. Всі. 90% українських режисерів, яких я знаю, стараються зняти саме артхаузне кіно.
Такі от рефлексії автора фільму Любомира Левицького на презентації у Львові.
Тож перейдімо, врешті, і до самого фільму. Йдучи на показ, я абсолютно не був упереджений чи настроєний скептично. Навпаки був впевнений у тому, що помилок «Штольні» Любомир Левицький не повторить. Наче якісь вищі сили навіювали мені цю певність. Зал кінотеатру був заповнений вщент, за кілька прокатних днів, кажуть, всі кінотеатри аж «роздуває» від напливу бажаючих подивитися «Тіні». Перші кадри одразу розтікаються по тілу приємною, млосною гордістю: серед тих, хто бував у Чернівецькому Університеті, і серед тих, хто ніколи до Чернівців не доїжджав: від таких грандіозних зйомок самого архітектурного ансамблю і гарнезних аудиторій колишньої резиденції митрополитів Буковини просто мусить перехоплювати подих. Перехоплює подих і від чудових карпатських краєвидів, яких у фільмі достатньо. Етніки та стародавньої міфології у стрічці рівно стільки ж, скільки науки та історії в «The Da Vinci Code». Всі постулати давніх народних вірувань розжовуються поступово і доступно для пересічного глядача (поп-корн з присмаком гордості смакує краще).
Тричі подумки перехрестившись і затамувавши подих, я чекав на перші репліки акторів. І видихнув із полегшенням, коли двоє тінейджерів (Паша Лі та Дмитро Ступка), йдучи територією згаданого Універу, розмовляли про велосипеди і гроші, про жінок і фейсбук, про вечірки, любов і гуртожиток, – словом, про все, про що говорять пересічні студенти. Діалоги їхні вже звучали не по-єрелашівськи натягнуто, як у «Штольні», а цілком плавно і природньо. Щодо гри акторів в конкретно взятому жанрі, то мені не вдалося помітити жодної штучності. Єдина весела дрібничка, яка «впала мені в око», це «sms-ка», яку набирає головна героїня, нетипово для стилю «коротких повідомлень», беручи слово, вжите в переносному значенні, в лапки. Очевидно, це натяк, що студенти Чернівецького університету грамотні не лише в зошитах, але й у «sms». Декотрі актори мали більше реплік, декотрі ж «розмовляли» переважно «мовою тіла», але штучність чи невідповідність тут закинути важко. Картинка «вилизана» до дрібниць... Хоча, можливо, «вилизана» вона аж занадто.
Очевидно, бажаючи перестрахуватися, автори, замість прикрашати українську дійсність на «голівудський» манер, надали перевагу чистому копіюванню американських кліше. Особливо помітно це протягом перших двадцяти хвилин фільму. Батько головного героя – пожежник, який загинув, рятуючи таємні артефакти і професора університету; професор при цьому засліп, а сама пожежа має зв’язок із подіями у фільмі. Такий собі український майже Гаррі Потер живе на вулиці із рівненькими парканчиками висотою десь півметра, із рівними газонами, дорогами, тротуарами, і однаковими одноповерховими будинками. «Ні! Це точно не в Україні знімали!» – думається мені. «Хто ж у нас такі низькі паркани ставить? Навіть в трусах на газон не вийдеш!» – обурюватимуться глядачі. Кімната головного героя – Воланчика – це також окрема тема: абсолютно все там просякло стилем середньостатистичного американського тінейджера. Один із героїв протягом всього фільму ходить в бейсбольному костюмі. Не знаю, в якій країні на заробітках працює мама цього персонажа, бо таких костюмів, здається, навіть в Австрії не продають, не те, що на «Південному» чи в «Глобусі».
Але як тільки в кадрі з’являються Карпати, одразу все стає на свої місця. Заправка «ОККО» з припаркованим ЗІЛ-ом переконливо стверджують: «Це Дім! Це твоя Батьківщина!» Щоправда, водій-лісоруб цього ЗІЛа теж не типової для України зовнішності: один друг помітив в ньому схожість із Мікі Рурком. Та й продавець заправки, хоч і їздить типово на «Гольфі» (VolksWagen, схоже, «народний» автомобіль не тільки у Німеччині), проте відганяє грабіжників обрізом (!)... Не народна се зброя. Якби з дубельтівкою, то я б ще зрозумів, або «машингвер», чи кулемет «Максим»... А взагалі, як там Гадюкіни співають: «Ой йой, лихо – Микола бомбу мав під стрихом...» У всякому разі – не обріз. Далі гори, долини, сосни, ‘хати, вишиті сорочки, сауни… – все рідне і знайоме.
На завершення фільму отримуємо несподіваний поворот сюжету: виявляється, демон, який вселяється окрім дерев (Ще одним відгоміном «Тіней забутих предків» можемо вважати розповідь про духів лісу, які перетворилися у демонів після вирубування лісів – саме з картин лісоповалу починається фільм Параджанова), ще й у людей, і супроводжував героїв від початку – це був студент із Польщі (неоднозначний момент на порах підписання асоціації з ЄС, погодьтесь), з яким головного героя знайомлять в першому епізоді фільму. Кінцівка прикрашена яскравими сценами мордобою в стилі «Сутінків», та дивно, якби було інакше: операторові, як і барменові з відомого анекдоту, «краще штраф сплатити, аніж руку збивати» – Марк Еберлі знімав схожі кадри у фільмі «Сага про вампірів». До речі, спецефекти і 3D графіка, якої у фільмі трішки назбиралося, робилася, на жаль, не в Україні, а в американській студії «Terminal FX». «В Україні студій такого рівна немає» – стверджує режисер. Коштувала графіка майже 200 тисяч доларів, а за обсягом її було стільки ж, скільки у стандартному американському фільмі.
Але все це дрібниці. Найважливіші три речі: перша – що з гумором у персонажів склалося. Особливо тішив герой Паші Лі: у будь-якій ситуації він знаходив якийсь вдалий жартик і страшні моменти одразу набували комічного забарвлення. Друга – гарні жінки в кадрі. Президент обіцяв нам, що жінки роздягатимуться на вулицях міста, але сталося інакше – вони почали роздягатися в українському кіно. Третє, і найважливіше – акцент на важливості зв'язку поколінь і увага до наших національних коренів: головні герої виправдовують очікування мольфара і знахаря – любов перемагає зло, але лише після того, коли Воланчик, померши, почув нарешті голоси своїх предків. Та чи варто чекати смерті, можливо, потрібно почати слухати, слухати і говорити, озвучити врешті ту «зону німоти», про яку говорить у своєму тексті «Планета полин...» Оксана Забужко. Справді – почати гордитися своєю країною і собою. Якщо шлях до самопізнання і самоповаги має бути встелений такими фільмами, як «Тіні незабутих предків», то це, напевно, найлегший і найвеселіший шлях з усіх відомих до сьогодні Європі.
Хоч «розкручують» фільм справді грамотно: легендарна червона доріжка, можливість зробити фото на фоні великих постерів, або з головними героями чи режисером, отримати від акторів автограф. На прес-конференції можна було оглянути реквізит – усі ключові предмети із фільму. І все це без зайвого пафосу – пафосу було якраз в міру. Актори розповіли кілька смішних і цікавих історійок про перебіг зйомок, поділилися кількома моторошними та містичними фактами зі знімального майданчика. Ледь-ледь з-під «штанців» фільму виднілася «білизна», проте зовсім не брудна, а достатньо таки «чисто випрана» – розкопали відомості про роман Владислава Никитюка і Роксолани Кравчук. А після показу можна було «потусуватися» із акторами в одному із львівських клубів.
Одним словом – всі західні прийоми українці гарно засвоїли і освоїли. От тільки публіка до всього цього ще надто пасивна. Можливо, це ефект громадського транспорту: у зв’язку із концертом автобуси їхали вщент напаковані людьми – після такої поїздочки, мабуть, важко було віднайти хороший настрій, загублений десь між криками водія: «Передавайте за проїзд» і відтоптаними ногами. Не відчувалося особливого ажіотажу серед глядачів, коли перед початком сеансу до залу звернувся режисер, і навіть тоді, коли почали заходити актори (до слова, не надто багато людей зголосилися відвідати «афтерпаті», запрошення на яку могли отримати усі після показу). Склалося враження, наче на вечірку пішли лише журналісти і то тільки ті, які, схоже, живуть у центрі, і яким було по-дорозі додому. Така вже особливість нашого міста – з «Ашану» добиратися о 23.00 і так тяжко, а якщо ще й не додому, то якось навіть абсурдно.
На завершення я вирішив довідатися в Олега Цьони, львівського актора Театру Курбаса, як йому працювалося у «Тінях…» у порівнянні із фільмом «Мар’яна», адже, якщо глянути на ці два фільми «в масах», то інтенції до їх появ, на мою думку, схожі: просто бюджет «Тіней…» був на 1 мільйон гривень більший за бюджет «Мар’яни».
«Це різні речі, тут, грубо кажучи, індустрія кіно, а у "Мар'яні" – приватна ініціатива. У "Тінях" бачите ефекти, не слабші за будь-яких Гарі Потерів і т.д. У такому кіно, якщо є навіть не зовсім професійні актори, то спецефекти можуть витягнути їхню гру. А в "Мар'яні" все на поверхні. Тому не знаю, як це порівняти: „Тіні незабутих предків" – це велика серйозна робота, а "Мар'яна" – це хоббі, чи як ще сказати? Це певна відправна точка. Це хороший майданчик для того, щоб пізнавати кіно. Кіно – це особливий жанр. Інколи акторові здається, що це дуже просто, насправді – це інша специфіка існування. А оскільки нашого українського кіна вже не було якийсь час, то акторам нема де вчитися, нема де пізнавати ці закони. Тому – слава Богу, коли з’являється така можливість. Любомир, безумовно, також вчиться, і він цього не приховує і, слава Богу, у порівнянні зі «Штольнею» це вже зовсім інший фільм. Я вірю, що він молодий і перспективний режисер, і далі буде тільки краще».
Сподіваємося так і буде. Крім того, режисер натякнув, що фільм може мати продовження, більше того, розглядає Львів, як одну з ймовірних локацій для майбутніх зйомок.
03.12.2013