Путаниця, яку витворюють від літ українські москвофіли своїми виступами, заявами та головно штудерною національною термінольогією, якої вживають відповідно до слухачів та обставин, доводить до щораз більших абсурдів. Відома річ, що супроти поляків галицькі москвофіли є "русинами"; в орґані РСО "Земля і Воля" "руский" ніколи не пишеться з двома "с", тільки з одним. І хоч у виборах 1928 року, останніх, в яких москвофіли мали своїх кандидатів, москвофільська листа (РНО) здобула 64.347 голосів (6½% всіх голосуючих у Галичині), а всі політично-русофільські листи (Сель-Роб Правиця, Лівиця та УПП) дістали лише 167.878 голосів, то проте саме на тому москвофільському "русинстві" оперлася ціла польська теорія про "дві руські народности" (як у Костомарова!): "руську" чи "руску" (без мягкого знаку) і українську. І в офіц. статистиці в 1931 р., всупереч переписному листові, появилось аж 1,139.000 "русинів" у 3-ох галицьких воєвідствах. Річ ясна, що не було і нема у Польщі ніодного поляка, який перечив би, що такий поділ потрібний тільки для внутрішньо-політичної гри супроти українців, себто — він таксамо конюнктуральний, як конюнктуральна термінольоґія москвофілів. Бо нема ніодного поляка, який твердив би, що в Галичині є якась територіяльна московська (російська) меншина: кожне таке твердження стрінулоб найрішучіший спротив усіх поляків без огляду на їх партійно-політичний поділ. Це не шкодить москвофілам звати себе "русскими" з двома "сс" скрізь, де вони промовляють уже до тих своїх однодумців, яких увесь політичний світогляд здебільша і проявляється у "твйордості": ознакою такого "твердого русина" мусить бути подвоєнє "с" у середині та і "йор" на кінці слова. Ясно, що для всіх москалів у світі, головно для російської еміґрації, "Русскій Голос" є виразником волі і бажань всіх "русских" у Польщі — вже не тільки тих, що самі себе "русскими" звуть, але й усіх тих, які "русскими" були і є в очах передвоєнної чорної сотні. Таким робом ґен. Денікін писав недавно отверто, що "8 міліонів русских у Польщі" стане у майбутній розправі за обличча Сходу Европи разом з "русскими із Совітів, яких заатакує "західний імперіалізм". Тоді вже навіть пок. Косковський із "Курієра Варшавского" обурився та пригадав собі і ґен. Денікінові, що ті міліони "русских" — це українці, які з "руськими" у розумінні ґен. Денікіна не мають і не хочуть мати нічого спільного.
Польський загал — якщо виелімінуємо з нього повних політичних анальфабетів — всеж у тих "гокусах-покусах" галицьких москвофілів уже визнається і поважно їх не бере. Бере їх так, як треба брати: як вислуги того мурина, який є так довго добрий, як довго виконує свою роботу. Пп. Ганасевичі складать у Варшаві деклярацію про "дві народности" в Галичині, доставляють "довірочних інформацій" пп. Войцеховським для їх соймових виступів, своїми "ревеляціями" дають матеріял бруковій україножерній пресі та співпрацюють з "Поляками — Греко-Католиками", словом, роблять більш-менш таку саму роботу, яку колись виконували їх ідейні попередники з часів виборчого порозуміння з ґр. Потоцьким із 1903-го р., з тією різницею, що тодішні москвофіли безумовно обурились би на неодин вискок "слухняности з власної пильности" нинішніх їх наслідувачів. Коби ми були фальшивими пророками що передвоєнна галицька польсько-москвофільська приязнь може закінчитись подібним траґічним для москвофілів фіналом. Бо мурин буде тоді непотрібний. Покищо терминольогичні вихиляси того мурина довели до такої мудрости, як її ось саме передучора крізь мегафон на Академічній площі у Львові викрикував ґенеральний промовець всієї польської львівської студентської молоді, тієї самої, що підписала ту капітальну відозву, яку ми в ориґіналі помістили в нашому листопадовому числі "Rusini są to nasi bracia polskiego szczepu" — ревелиціонував ґеніяльний учений з львівської "Чительні Академіцк-ої": "Аle z Ukraińcami będziemy walczyć wszystkimi środkami legalnymi i nelegalnymi".
Вся ця термінольоґічна вакханалія торкалася покищо тільки українських москвофілів у Галичині. З актуалізацією проблєми Карпатської України польська преса почала до своїх бажань та арґументів накручувати терминольоґічні вихиляси тамошніх москвофілів. Признаємо, що закарпатські відносини подекуди влекшують роботу тим польським публіцистам, які не хотять бачити на Карпатській Україні одностайного українського етнічного моноліту; влекшують тому, що ступінь культури закарпатських мас у порівнянні з масами галицьких і наддніпрянських українців нижчий і тамошній процес національної кристалізації залишився позаду галицького. Через те і закарпатський терен став був догіднішим, ніж Галичина, тереном аґітації чорносотенної московської еміґрації, яку масово висилала Прага, і через те й місцеві москвофіли могли здобувати собі у громадському житті поважніший голос, ніж у Галичині. А проте воно ні трохи не змінювало і не змінює факту, що російської (московської) автохтонної територіяльної меншини ніколи на Закарпатті не було і нема. Хочби Фенцики й Ґеровські не знати як розпиналися, як російські патріоти, хочби російські еміґраційні часописи у Парижі, Білгороді й Ризі не знати як ахали й охали з дива, що на південних узбіччах Карпат збереглася "русскость", проте і всі українці і всі москалі знають, що Ґеровських та Фенциків треба трактувати як українських ренеґатів, а всіх тих автохтонних закарпатських москвофілів, які не називають себе ще українцями, треба вважати тим, чим вони є: українцями, які втратили свою національну свідомість у часі століть чужинецького панування і нині з кожним днем більше відзискують, так-само, як це буде з українцями наддніпрянськими, галицькими, волинськими.
І тому стаття п. В.Бончковського в останньому числі "П.-У. Бюлєтину" ("Проблєма Закарпатської Руси") базована на цілком фальшивому засновку. Якщо проблєма закарпатських українців дійсно була проблємою російсько-українсько-чеською, то тільки тому, що дійсно чесько-російський військово-політичний союз намагався робити з тієї території базу "руськости". Але п. Бончковский мусить сам обєктивно признати, що 1) українці з тими тенденціями вели завзяту боротьбу і 2) у тій боротьбі зростав потенціал не російсько-закарпатський, але українсько-закарпатський, себто — перемагала національна ідея, яка у XX. столітті скрізь мусить перемогти. І тому не розуміємо, як "Бюлєтин" може казати про "незначну кількість українців у терені (Закарпаття), майоризованих русскими та малоросами". Це термінольогія, яка не причинюється до прояснення проблєми Карпатської України, тільки мусить її затемнити. Це те ділення одного українського народу, яке кепкує собі з наукового поділу славян та з процесу відродження кожної нації, яка була колись денаціоналізована.
Очевидно, що мови не може бути про "російсько-українську коляборацію", ані на Закарпатті, ані денебудь інде. Мови не може бути про те, щоб закарпатські українці "сподівалися на Росію": це суща нісенітниця, бо чейже саме українське національне відродження Закарпаття звертається проти Росії і росіян! Фальшиві засновки все ведуть до фальшивих висновків. Компромісовий склад уряду Бродія полягав не на засаді якогось політичного чи навіть етнічного українсько-російського порозуміння, тільки на засяді компромісу між автохтонами, членами одного народу без огляду на назву, яку хтось йому надає. Фальшивий був засновок статті п. Бончковського, що закарпатські москвофіли були чехофілами і тому фальшивий його висновок, що вони надалі такими чехофілами залишились. Навпаки: як дуже правильне було наше твердження, що закарпатські москвофіли буди радше мадярофілами, цього доказом було саме становище Бродія і його "Русскої Правди". Після упадку Бродія крутійсько-мадярофільське становище займає навіть Львів. "Русскій Голос". "Сожітєльство с Чехословакієй ведьот к ізорудованію єя (Подкарпатской Русі) терріторії" — кличе орґан галицьких москвофілів (ч. 41, вступна стаття). І стає таким робом на позиції мадярського ревізіонізму, який не є страшний для москалів ані політичних москвофілів! Для них страшне саме тільки масове національно-політичне відродження українства — денебудь, на якійнебудь українській етнічній території. Льогічно — скріплення якоїнебудь вітки української нації поза границями Совітів лежить в інтересі прометейськоі ідеї, а ослаблення української нації на якійнебудь українській етнічній території — шкодить цій ідеї.
Як довго сила Росії лежить у пануванні над українськими землями та в їх експльоатуванні — так довго українці борються проти Росії і боротимуться аж до її розпаду. Але що інше боротьба з московською потугою та її зазіханнями та що інше боротьба з московським вітряком. Московська небезпека на Закарпатті — це вітряк. Може він добрий як арґумент на експорт, але кепський для тих, які справу направду знають. Коли ми, українці, ті, для яких боротьба з Московщиною є справою їх національно-політичної екзистенції, не бачимо москалів на Закарпатті і їх там не боїмось, то навіщо добачувати їх там і боятися — полякам?! Якщо дійсно такий страх істнує та якщо арґумент "російської небезпеки" не є придуманий на те, щоб чимнебудь заповнити арґументаційну пустку тези про спільну польсько-мадярську границю.
[Діло]