Девелопери заробляють на розростанні міст та хаотичній забудові передмість. На безладі заробляє рекламна галузь. Великі компанії також живуть з того, що навколо є так бридко.
Міхал Вибєральскі: Чому у Польщі бридко?
Філіп Спрінґер: Коли я починав писати про польський публічний простір, мені видавалося, що це через наше неуцтво, викликане, зокрема, невеликою кількістю годин образотворчого мистецтва у школах. Я взагалі не пам'ятаю цього предмету. І також тому, що в останні роки було більше важливіших справ, які треба владнати. Я підозрював також, що це, можливо, реакція на сірість ПНР.
Під час збирання матеріалу в мене дедалі ширше відкривалися очі. У Польщі так бридко, тому що ми продали наш простір. Комерціалізували його. На цій бридоті заробляють багато галузей та людей. Наші слабкі знання про естетику та реакція на ПНР це просто полегшили. Ми не відчуваємо, що публічний простір належить також і нам. Своїм ми вважаємо тільки те, що знаходиться у межах нашої ділянки або помешкання.
Хто заробляє на руйнуванні простору?
Девелопери заробляють на розростанні міст та хаотичній забудові передмість, що призводить до величезних втрат для місцевого самоврядування, яке має провести туди комунікації та збудувати дороги. На безладі заробляє рекламна галузь. Великі компанії також живуть з того, що навколо так бридко. Зверніть увагу, хто вішає нелегальні плакати на зупинках у Варшаві та інших містах. Часто це великі приватні школи, які можуть дозволити собі купити площу на легальному рекламному носії. А на "пастельозі" заробляють архітектори.
Пастельозі?
Після утеплення будинки малюють у всі кольори веселки. Я називаю це "пастельозом". У Познані один з мешканців будинку захотів це змінити. Він переконав владу житлового кооперативу організувати конкурс на проект найкращої естетичної колористики будинку. Вона звернулася по допомогу до Асоціації польських архітекторів [SARP], але там захотіли зависоку ціну за організацію конкурсу. Так вирішили архітектори, які самі виробляли пастельоз. Це показує, що середовище архітекторів само несе відповідальність за те, що наші житлові квартали пофарбовані у такий огидний спосіб. І йому не залежить на змінах. Підготовка естетичного проекту не вимагає ніяких зусиль, але багато архітекторів воліють потурати найнижчим смакам. Я дзвонив у житлові кооперативи у цілій Польщі – їхні голови пишалися цими страшними проектами. Вони визнавали, що кольори фасадів обирають пані із секретаріату, а архітектори лише це підписують. Я був цим приголомшений.
Як ми продавали наш публічний простір?
Даріуш Кубуй у книжці про польську зовнішню рекламу описує 1990-і роки. Великі рекламні компанії тоді вішали на щитових стінах лише рамки для білбордів, а плакати приклеювали до стіни. Або за метр від білборду конкурента ставили свій. Нині вони вже не застосовують таких диких практик, але кількість рекламних носіїв зростала систематично – їх ставили також невеликі компанії, часто нелегально. Виник перший закритий квартал, потім другий, третій... Триває зондування можливості обгорнути у рекламу Палац культури.
Прибутки від розміщення реклами мали б профінансувати ремонт фасаду.
Я можу собі уявити, як рекламу показують у вечірній чи нічний час у вигляді ілюмінації. Я міг би з цим жити. Але огортання на довгі місяці Палацу культури строкатими сітками було б жахливим скандалом. Агресивна реклама турбує, у першу чергу, групу активістів. А її можна усунути за допомогою одного доброго закону та кількох хлопців із зубилами.
Ви вірите у такий закон? Зараз пролунають голоси про те, що це замах на економіку, на робочі місця.
Надію дає проект закону про охорону ландшафту, який готують у канцелярії президента Броніслава Коморовського. Щойно він з'явився, так представники галузі відразу ж почали лякати втратою робочих місць. Схоже, що у найближчі кілька років вдасться впорядкувати великоформатну рекламу, але я не вірю, що у Польщі радикально скоротиться кількість білбордів, або що ми впораємося з меншими рекламними банерами, крикливими вивісками тощо.
Набагато більшою проблемою є відсутність доброго просторового планування. Через це пухнуть передмістя та немає вже гарного Закопаного, Карпачу, балтійського узбережжя, Мазурії. Кожен будує, що хоче. Ми ще не відчули цих втрат для себе, але вони відчуватимуться протягом багатьох років. Достатньо буде подивитися на дані про кількість туристів у Карпачі. Там меншає німців, які побачили, що відбувається. Для чого їм проводити свою відпустку у такому безладі?
Ви описуєте, як у Карпачі був збудований жахливий готель Тадеуша Ґолембєвського, що зіпсував місцевий ландшафт. Як і інші об'єкти цієї мережі, він був збудований незаконно.
Збираюся згадати цю історію. Інвестор збудував саме те, що хотів, всупереч усім місцевим планам. Руки опускаються від того, наскільки безпорадна система. І немає ніяких доказів того, що там мала місце корупція. Підозри викликає лише те, що депутати міської ради Карпачу поїхали на екскурсію до іншого готелю Ґолембєвського, а потім змінили під його потреби план просторового розвитку. Вони змінювали його багато разів, і востаннє змінили кілька тижнів тому, легалізуючи це все. Я не вірю у пояснення бурмистра, що переконував мене, що ця інвестиція прислужилася громаді, оскільки забезпечила нові робочі місця. Тим більше, що він дав фальшиві дані про безробіття. Єдиним механізмом захисту від такої дурості, як у Карпачі, є добре самоврядування. Таке, що вміє правильно визначити інтереси громади та знає, що їй буде вигідно не у перспективі одного терміну повноважень, а за 20 років. Інтерес Карпачу полягає у збереженні статусу тихого курорту з невеликими пансіонатами. Готель Ґолембєвського знищив такий Карпач.
Ми закриваємо гори будинками та рекламою, забудовуємо пляжі, відвернулися від річок. Нам більше не потрібна природа?
Нам видається, що ми можемо жити без неї. І її ми також приватизуємо. З одного боку, в нас є гарні краєвиди, флора і фауна, а з іншого запитання: чи це має стримувати "розвиток"? На жаль, цей другий голос перемагає. Є така приказка: "На Підгаллі будівельне право не прийнялося". Я нещодавно був у Норвегії, яка має гарні краєвиди та місця, де можна створювати курорти. В одному з гірських притулків на 200 осіб не було вільних місць. Його окупували люди переважно старші за п'ятдесят років; вранці усі вийшли – пішли у гори. В мене склалося враження, що в нас не завжди їздять у Карпач та Закопане, щоб дивитися на гори. Проте, в мене немає відчуття, що ми зіпсуємо природу настільки, що щось у нас зламається. Зверніть увагу, що у Закопаному та Мєльні щороку є багато щасливих людей.
Кого хвилює, що у Лодзі немає нині жодної річки, а колись було аж 18? Ця річкова мережа давала змогу кожному мешканцю за п'ять хвилин дійти пішки до зеленого простору з проточною водою. Дивовижно, що усі вони зникли! Прогулянки Лодзю руслами колишніх річок, де іноді тече якась цівка води, мабуть, були моїм найбільш зворушливим досвідом під час роботи над книжкою. Багато міст відвернулися від річок. У Катовіцах витратили багато грошей на бульвари, між якими тече смердюча каналізація. Там неможливо всидіти на місці. Я фотографував ці місця двічі. Смерділо щоразу. Від цього смороду паморочилося у моїй голові.
Ви писали: "У Польщі бридко, і все вказує на те, що буде ще бридкіше". І насправді, "це нікого не хвилює". Кокетуєте?
Ви дійсно думаєте, що хтось цим переймається? Це обходить мене, Вас, кількох інших журналістів, активістів, митців – завдяки ним тема крутиться у медіа. Але поки в когось за вікном не повісять рекламну сітку, що забиратиме світло та вид з вікна, доти він не цікавиться цією темою. Якщо людей це не обходить, то справою не цікавляться політики. Вони також виграють від візуального хаосу під час виборчої кампанії – вішають великі рекламні сітки та плакати зі своїми зображеннями. Великі компанії з різних галузей також не вважають, що нелегальна та хаотична реклама завдає шкоди їхній репутації. Я пишу електронні листи компанії, що розвішує нелегальні плакати на зупинках у Варшаві – про те, що хлопець, який їх розвішує, хотів мене побити, що маю запис цієї зустрічі, що в мене є фото їхніх нелегальних плакатів у всій столиці. Хоча й я підписуюся як журналіст, вони не відповідають. Вони знають, що з цього не вдасться зробити великого скандалу.
Я написав цю книжку, щоб пояснити собі, чому тут так бридко. Тепер я знаю. Я знаю також, що це швидко не зміниться. Дослідження свідчать, що 82% поляків подобається простір навколо них. Я перебуваю у решті 18% і чому маю нав'язувати більшості свою думку? Якби я хотів жити у гарній країні, то можу переїхати до Норвегії чи Німеччини. І все. Мені залишається лише вирішити, де я хочу бути: тут, чи в іншому місці. На разі я хочу бути тут.
Вражає, що поляки, які мають трохи смаку, повинні примиритися з потворністю оточення або виїхати з країни.
Повинна назбиратися критична маса, більшість суспільства повинна почати вимагати змін. Для цього потрібне добре естетичне виховання у школах, повинен отримати добру освіту середній клас.
Після прочитання Вашої книжки в мене склалося враження, що саме прагнення середнього класу є причиною руйнувань нашого простору. Це для неї виникають закриті квартали, будинки на роздутих передмістях, з яких люди їздять на роботу у величезних корках.
Ми лише прагнемо. Тому потребуємо видимих ознак того, що у нашому уявленні робить з нас середній клас. Нам бракує у цьому культурних компетенцій. Ми є також жертвами системи, що сконструйована таким чином, що кредитоспроможність багатьох з нас дозволяє лише придбати помешкання під Пясечним. Навіть не у Пясечному. Так що ми там живемо та переконуємо себе, що ми є середнім класом. Багато мешканців передмість зовсім не відчувають себе щасливими там, і кажуть про це найближчим знайомим. Мені вони не завжди хотіли це повторити. Їм соромно. У передмістях бракує елементарної інфраструктури, такої як стадіон або хідник. Вид на ліс або поле зникає швидко, тому що з'являються чергові житлові квартали. Мешканці передмість часто не можуть собі більше дозволити повернутися у міста, вони є заручниками кредитів.
Виникнення закритих кварталів є результатом потреб їхніх мешканців чи такі потреби сформував ринок?
Це переважно продукт ринку. Я розмовляв нещодавно з одним знайомим, що шукав помешкання у Варшаві. Для нього було важко знайти серед новобудов щось, що не було б обгороджене парканом. Працюючи над репортажем про паркани, я відвідав десятки закритих кварталів. До усіх зайшов без проблем. Лише один раз на мене хтось звернув увагу. Але це був не охоронець, а людина, що розносить газети. Я не вбрався скаутом, що продає печиво. На мені були камери, торби, я виглядав так, що треба було запитати мене, що я там взагалі роблю. Ці паркани є ілюзією. Я запитав в одній девелоперській компанії, чи перед встановленням цих парканів вони досліджують рівень злочинності в околицях новобудови, чи взагалі паркан відповідає реальній загрозі. Звичайно, вони його не досліджують. Я почув відповідь, що люди хочуть бути впевнені, що нічого з ними не трапиться, коли вони підуть виносити сміття. Руки опускаються.
Ті, хто живе по «гірший» бік паркану, збунтуються та знесуть його?
Я не вірю у такий класовий бунт. Ті, що живуть по "гірший" бік паркану, займаються повсякденними справами, поліпшення умов життя. Хлопці з варшавської Праги чи познанської Вільди, що стоять у брамах, не піднімуть проти парканів таких заворушень, як на лондонських вулицях. Маріуш Щиґєл згадує іноді репортаж Барбари Лопєньської про приборкання тигрів у ПНР, який був метафорою тодішньої Польщі. Дресирувальниця розповідає у ньому, що тигрів треба було бити палицею не надто сильно, щоб не розлютити їх, а годувати так, щоб вони не були занадто голодними та не атакували. Хлопці, що стоять у брамах, як ті тигри – перебувають у "безпечному" маразмі.
Так, може, надія лише на активістів, які трохи схожі на Дон Кіхотів, що борються за кращий публічний простір?
Останній репортаж я присвятив "Групі певних осіб" з Лодзі. Це мешканці, що об'єдналися на інтернет-форумі, почали зривати нелегальну рекламу, прибирати місто, перекопувати витоптані травники та садити на них траву. Вони зробили багато доброго, і стали натхненням для багатьох таких ініціатив у всій Польщі. Це мав бути позитивний текст, що дає надію. Але виявилося, що їх взірцево розвалили. Їх запросили на роботу у міську раду, і частина з них прийняла цей виклик. Вони не впоралися. Не знаю, чи це зробили для того, щоб показати їм їхнє місце, чи там дійсно хотіли використати їхні знання та енергію, але вони не пробилися крізь бюрократичний мур. Знову вийшов гіркий текст.
У післямові до Вашої книжки Анджей Стасюк пише, що ми є країною екстремістів, революціонерів, що заперечують будь-які правила. Це зґвалтування простору є еманацією нашого еґо?
Свою присутність у просторі нам треба позначити криком – екстравагантною брилою будинку, великою і строкатою рекламою, високим парканом. Протилежністю є Скандинавія. Збудована за великі гроші будівля оперного театру в Осло є майже непомітною. Вона виглядає як плита льоду, що виринула з води, як похила площа. Скандинавські будинки – це чудова архітектура, виконана з досконалих матеріалів, але їх можна оминути, не зауваживши, бо вони так добре вписуються у простір. На виставці "Наприклад. Новий польський дім" майже усі проекти містили елемент "Вау!". Вони були у певний спосіб зарозумілими. А за ними стояли найкращі польські архітектори.
З Вашої книжки вимальовується образ Польщі, як країни фіктивності. Правила про просторовий розвиток не дозволяють розумно планувати, правила про розміщення реклами нічого не регулюють, закриті, обгороджені квартали ні від чого не захищають.
Я так не думав, але Ви маєте рацію. Це все складається у великий фасад, вдавання, пластик. Ви мене цим трохи пригнітили.
Філіп Спрінґер (1982 р.н.) – репортер та фотограф. Автор щойно виданої збірки репортажів про польський публічний простір під назвою "Ванна з колонадою" (видавництво Czarne, 2013). Автор також книжок "Погано народжені. Репортажі про архітектуру ПНР", "Будівельний розчин. Про Софію та Оскара Гансенів" та літературного репортажу "Мєдзянка. Історія зникнення", який опинився у фіналі Літературної премії Ніке у 2012 році
Філіп Спрінґер [Filip Springer]
Brzydka nasza Polska cała
Gazeta Wyborcza, 05.10.2013
Зреферував Омелян Радимський