— Ви неслушно добачуєте всю вину переходів на латиньство виключно лише в безхарактерности нашої суспільности. Тут є й инші причини, які мимоволї вганяють наших людий в ворожий нам табор.
Так говорив менї мій знакомий зелїзничий підурядник М., коли я стрінув єго раз на проході і почав з ним розмову про душехватство латиньского духовеньства.
— Не вірите? На потвердженє моїх слів оповім вам одну подїю, якій я приглядав ся власними очима.
Перед кільканайцятьма лїтами, в перших днях мого побуту в сїм містї, мешкав я в одній каменици в сусїдстві з старенькою вдовою по судовім вознім. Она була грецкого обряду і радо та часто ходила до церкви. Люди уважали її богатою. Враз з нею мешкала якась її своячка, Полька.
Одної ночи збудило мене сильне стуканє до моїх дверий. Я зірвав ся сейчас з постелї. Під дверми стояла своячка моєї сусїдки. Серед плачу сказала менї, що її вуйна тяжко занедужала і що домагає ся конечно сповіди, а нема кому піти в ночи по сьвященика. Просила отже мене, щоби я зробив хорій ту прислугу і пішов до недалекої церкви та спровадив сповідника. Я довго не надумував ся. Одягнув ся чим скорше і вийшов на улицю. Була саме перша година в ночи. Від часу мого приїзду був я в церкві вже вправдї два рази, але докладного розкладу мешкань сьвящеників не знав зовсїм. Я сим і не дуже журив ся. Якось дам собі раду — подумав і пішов темними улицями.
За кілька хвиль був вже на місци. Станув під воротами, вишукав ручку від дзвінка і потягнув. Заждав кілька хвиль, а коли нїхто не виходив, я задзвонив вдруге, трохи сильнїйше. Знов надармо. По кількох хвилях нове дзвоненє. Без успіху. Я став нетерпеливити ся. Хора вмирає, а я стою під воротами вже з чверть години, а може й довше... Хора може конає, а сьвященика нема... Я вхопив обома руками за ручку і задзвонив з усеї сили, аж забренїв дротяний шнурок, а від шпари, якою переходить дріт, посипав ся тинк і запорошив мені очи. Але до воріт ще й тепер ніхто не виходив. Мене брала просто розпука. Я дзвонив раз враз, без перестанку, аж менї руки стерпли. Може за яких три чверти години доперва почув я за воротами чиїсь кроки. Наконець... Сонний сторож відчинив ворота і не дивлячись на мене, наставив відразу руку, очивидно на те, аби дістати звичайну заплату за відчиненє воріт. Колиж я єму сказав, за чим приходжу, він побурмотїв щось під носом, перекрутив ключ в замку і лишаючи мене самого на темнім подвірю, пустив ся в свою хату. На моє рішуче домаганє був ласкав сказати лише стільки:
— Ідіть в коритар на лїво і застукайте до перших дверий.
Я пішов. Серед темноти ледви відшукав той коритар. Щастє, що взяв з собою сїрники. При сьвітлї сірника знайшов перші двері і став до них стукати. Стукав щораз сильнійше, але одинокою відповідию був лише гробовий відгомін, який ішов довгим і темним коритарем. І тут стратив я кільканайцять мінут.
— Спробую застукати до других дверий — сказав я сам до себе і пішов кілька кроків дальше. Тут були вже двері близко одні коло других. Я застукав до найблизших. Якийсь час ніхто не відзивав ся. Щойно згодом захрипів з середини якийсь жіночий голос: "Хто там?" Я сказав, чого хочу.
— Тут мешкає дяк, ви стукайте до паламаря. Пяті двері відси.
Засьвітив сїрник, найшов пяті двері і став знов стукати. Тут повелось щасливійше. Невдовзі заговорив з середини мужеский голос.
— Бійте ся Бога — закричав я — жінка умирає і жадає сповіди, а я тут вже півтора години ходжу, стукаю і стукаю, та не годен відшукати сьвященика.
— Я тому не винен. Хочете, аби було скорше, ідїть, збудїть дячка і сьвященика.
— А деж я знаю, куди тут обернути ся? Я тут чужий. Будьте ласкаві, добудьте менї сьвященика, бо жінка конає, а може вже й сконала.
— Зараз, зараз, пождїть, нехай одягну ся — засопів голос заспаного паламаря.
Минуло знов якої чверть години.
Вкінци висунув ся з дверий паламар з сьвічкою в руці.
— Дякувати Богу, тепер піде гладше — подумав я.
— Ви заждіть тут, а я піду збудити дячка — приказав паламар і зник на скруті коритара.
Зачалось знов вичікуванє без кінця. Мінути минали одна за одною. Що я переживав в тім часї, можете собі уявити.
Може за пів години надійшов остаточно паламар з дячком.
— А фіякер є? — запитав мене.
Я сказав, що се близко, кілька мінут ходу, а за фіякром іти би далеко.
— Добре. А случайно, хлопче — звернув ся тепер паламар до дячка — котрого то отця сей тиждень? Я якось чисто забув.
Дячок також не знав. По довгій нарадї пішли оба до парохіяльної канцеляриї, до котрої дверий я так довго а безуспішно стукав, і стали нишпорити по якихсь книжках. Я просив, наглив, мало не плакав. Вкінци віднайшли, чого шукали.
Дячок побіг будити сьвященика, а паламар пішов отвирати церкву. Заки зібрав ся сьвященик, минуло знов кілька мінут. Ще кілька мінут стратили ми коло головних воріт і по довгих, довгих короводах найшлись з Найсьвятїйшими Дарами на дорозі до хорої. Била саме четверта година.
Коли ми прийшли на місце, вдова лежала вже знаряджена на катафальку. Померла перед двома годинами, висповідана латиньским сьвящеником. Перед смертию записала на польскі костели десять тисяч корон.
А тепер спитаю вас: хто винен нераз, що наші люди покидають свій рідний обряд? Чи лише они самі?
Я не дав єму нїякої відповіди.
[Руслан]