Христя Венгринюк. Довгі очі. Поезія українською та польською мовами. Переклад Анети Камінської. – Чернівці: «Книги–ХХІ», 2013. – 120 с.

Христя Венгринюк – молода буковинська авторка, яка вже встигла запам’ятатися читачеві двома відвертими прозовими книжками «Катарсис» (2005) і «Голий нарКОТИК» (2006) та поетичною збіркою «Бог у стіні» (2008). Нещодавно у чернівецькому видавництві «Книги–ХХІ» вийшла нова книжка віршів Христі «Довгі очі».

Фото - Ната Коваль.

Особливість останньої збірки насамперед в тому, що вона двомовна – українсько-польська – і виникла як результат співпраці української поетки з польською колегою Анетою Камінською. За словами Христі, Анета давно перекладає її вірші, тому коли формувалася ця збірка, майже усі тексти вже були перекладені. «Я знаю польську, – продовжує Христя, – і мені дуже цікаво, як ця поезія прочитується іншою мовою». Між іншим, подібна практика видання книжок двома мовами є рідкістю для молодого автора – як в Україні, так і в Польщі.

Чим ще може привабити читача збірка «Довгі очі»? У передмові до неї Юрко Іздрик звертає увагу на незвичність цих віршів:

«Поезія Христі Венгринюк це, безперечно, – поезія… Обдираючи з себе луску фальшивих его й оббираючи слова від перетермінованих значень, авторка втрапляє в простори лише формально, інструментально пов’язані з літературою…Це не письмо – це добровільне чистилище». І в ньому ми знаходимо поезії, абсолютно відмінні від попередніх текстів авторки. Найперше – наявністю ніжного, ліричного начала. Христя відійшла від подекуди сексуально-агресивної манери оповіді й відкрила в собі нові іпостасі. До прикладу, образ закоханої жінки, яка гостро прагне взаємності й тепла, але водночас залишається самодостатньою. Вона не хоче брати, а навпаки – готова віддавати і робити все, аби принести втіху коханій людині: «комусь з нас обов’язково доводиться чекати / Аби було добре Собі-Іншій».

У віршах Христі відчутне прагнення і потреба авторки подарувати життя чомусь новому: «і хтось побачить, / що я зовсім боса. / Що я зовсім доросла. / І навіть можу стати мамою…» або «починаєш відчувати, що в тобі таки є життя, / що щось там рухається, розмножується, вмирає». Власне тема материнства стає однією із центральних у збірці: «може, під тим затріпочуть жіночі груди / і бризнуть рідким молоком», «у цієї смерті було стільки любові, / що вона народила» тощо. Присутня вона і в попередній книжці «Бог у стіні», проте тут набирає сильнішого, реалістичнішого звучання.

Поезія авторки насичена образами природи – лісу, пустелі, тварин і рослин. У ліричному світі Христі з’являється багато різних істот: «молюски моляться у піщаних кар’єрах», «щоб прибігти у парі з вовком», «з усіма гидкими комахами», «стаючи єдинорогами чи фавнами». У збірці також часто виникають згадки про зміни пір року. Цим вірші Христі Венгринюк дещо нагадують прозу івано-франківського письменника Тараса Прохаська.

Молода авторка охоче переплітає сни з реальністю, ніби створюючи для себе паралельний світ, куди завжди можна втекти від гіркоти навколишньої дійсності: «і від цього я ще сильніше втискаюся в ліжко / з бажанням проспати цей день», «сни цієї ночі приклеїлися до зворотної сторони очей / і мені зовсім нічого не видно». Власне, для ліричної героїні цієї книжки характерний своєрідний ескейпізм і часто – втрата ідентичності: «Бери мене за очі і веди / Так далеко, щоб ставало холодно і спекотно», «Я розбрелась із собою, / як з п’яним поетом. / знімаю обличчя людини і йду полоскати». Загалом складається враження, що поетці не завжди комфортно в тілі людини. Ось чому вона прагне змінити форму, перетворитися на щось інше – птаха, тварину чи рослину: «тоді злітатиму зозулею і скидатиму / наших дітей в чужі гнізда, / перетворюватимуся на кобилу, ласку чи ящірку», «а я сиджу…наче старий сірий вовк, / який хвостом ловить рибу в ополонці», «то я згорнуся у квітку», «я нікчемно ховаюсь у пір’ї / старої ворони», «і перетворитися в музику плачу, / а потім лише на музику».

У текстах Христі відчуваємо певну невловимість життя, оту тонку межу між нашим світом і потойбіччям: «я глибоко лягаю у стіни / розмокаю в ущелинах / дивних малюнків», «розтромбована я / а в мені розтромбована вічність», «дні проломлюються в себе / і зупиняється відлік / і зупиняється серце», «мотки часу стають такими худими, / що аж у долонях порожньо». Поетка ніби існує відразу в обох вимірах або просто на рубежі: «я розливалася сім’ям в пропалених скверах», «де є та межа, що лягає гострою лінією / між реальним і реанімальним». Ця ситуація особливо загострюється до середини збірки і поволі відступає ближче до завершення.

У декількох віршах знаходимо алюзії на одного з німецькомовних поетів Буковини – Пауля Целана: «Ти кажеш: «Смерть – це з Німеччини майстер». / Мовчимо» або конкретні згадки про поета: «Це час Целана…Я малюю маки з пам’яті поета / і читаю листи його до чужої жінки». Та й сама Христя неодноразово підкреслює своє захоплення цим поетом. 

Звертає на себе увагу шестизначна нумерація кожного з текстів збірки. Як зазначає авторка, це пояснюється хронологією. Її перший вірш був позначений як 000 001. Тепер у збірці є 000 274. «Колись буковинський письменник Василь Кожелянко сказав, що такою нумерологією я себе запрограмувала написати майже мільйон віршів», –  додає поетка. Тож, поки народжуватимуться нові тексти, український і польський читач має змогу оцінити подекуди недосконалі, нерідко печальні й по-жіночому відверті «Довгі очі» Христі Венгринюк.