4 жовтня минає 145 років від дня народження Кирила Студинського – філолога-славіста, літературознавця, мовознавця, фольклориста, письменника, громадського і політичного діяча, голови Наукового Товариства імені Т.Шевченка.
Кирило Студинський народився 4 жовтня 1868 р. в с. Кип’ячка, що на південний схід від Тернополя.
Його батько, о. Йосиф Студинський (1936–1909) був парохом церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Кип’ячці. За його душпастирства в двох сусідніх селах збудували дві муровані філійні церкви: Св. Юрія у Товстолузі (1901) та Св. Параскеви в Застінці (1907).
Мати Кирила, Вікторія (1844–1907), була донькою о. Степана Качали (1815–1888), пароха церкви Св. Юрія у Шельпаках на Тернопіллі, публіциста, історика, політика та громадського діяча, посла до Галицького сейму та віденського Райхсрату, одного з засновників товариств “Галицько-руська матиця”, “Просвіта” та імені Т.Шевченка (пізніше НТШ), активного галицького народовця, що забезпечив спадкоємність ідей Маркіяна Шашкевича в період від «Весни народів» (1848) до часів розбудови галицької автономії.
Перші чотири класи Кирило Студинський пройшов у Тернопільській гімназії з польською мовою викладання (1878–1883). Пізніше навчався та здавав матуру в Академічній гімназії з руською мовою навчання у Львові. Ще в гімназійні роки опублікував у числах 13–14 львівського часопису "Зоря" (1886) першу наукову розвідку під назвою "Дідівська мова", із словничком лірників-жебраків, який охоплював 300 слів. 1894 року цю розвідку Студинський опублікував окремим виданням під заголовком "Лірники".
Вищі студії проходив на філософських факультетах Львівського (1887–1891) та Віденського університетів (1891–1893). У 1894 році здобув титул доктора філософії. Після того ще відбув наукові відрядження у Берліні, Києві та Петербурзі.
Після повернення 1895 року до Львова викладав руську (українську) мову в гімназіях, співпрацював з НТШ. У 1897–1899 роках працював на посаді доцента української літератури Ягеллонського університету в Кракові, а у 1900–1918-х був професором Львівського університету ім. Цісаря Франца І (у 1918 році навіть став його ректором). Був членом найвищого керівного органу освіти Галичини – Крайової Шкільної Ради (1905–1914). Брав участь у національних святкуваннях в Наддніпрянщині: відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві (1903) та ювілеї Миколи Лисенка (1904).
Писав і видавав наукові праці з літературознавства, історії та фолькористики: «"Пересторога": Руський памятник початку XVII віка» (1895); «"Адельфотес": Граматика, видана у Львові в р. 1591» (1895); Geneza poetycznych utworów Markiana Szaszkiewicza (1896); «Пам'ятки полемічного письменства кін. XVI і поч. XVII в.» (1900); «Котляревський і Артемовський» (1901); «Літературні замітки» (1901); Pierwszy występ literacki Pocieja (1902); «До історії взаємин Галичини з Україною» (1906); «З листів П.Куліша до Ом. Партицького» (1908); «Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в Галичині в роках 1831–1848» (1908); «Листи міністра Фльоріяна Зємялковського до єпископа Івана Ступницького» (1908); «Кореспонденція Якова Головацького 1835–1849 і 1850–1862» (у 2 т., 1905–1909); «В пятьдесятилітє смерти Т.Шевченка» (1911); «Львівська духовна семинария в часах Маркіяна Шашкевича (1829–1843)» (1916);«Копітар і Зубрицький» (1918); «Причинки до історії культурного життя в Галичині в 1795–1857 pp.» (1920); «Antigrafe, полемічний твір М.Смотрицького» (1925), «Псевдо-Посланіє Маркіяна Шашкевича» (1935); «Карло Яромір Ербен і Яків Головацький» (1935).
Свої поезії та оповідання (а також деякі статті) Студинський публікував у часописах під псевдонімами: Батько, Вікторин Кость, Гарбуз Іван, Замора Федір, Зорян, Кість В., Колька, Лаврін Іван, Лівобічний, Літописець, Люнин К., Не-Маковей, Не плазун, але й без трону, Осипович Віктор, Осипович Кость, Провінціал.
Кирило Студинський займався активною громадською та політичною діяльністю, був одним з керівних членів Християнсько-суспільної партії та співредактором її органу «Руслан» (названим за літературним псевдонімом Маркіяна Шашкевича), редактором видань товариства «Просвіта», головою "Учительської громади", очолював Філологічну секцію НТШ.
Після зайняття Львова польська влада вимагала від нього скласти присягу на вірність Польщі. К.Студинський відмовився і був позбавлений посади професора університету. Поляки інтернували його в Баранові та таборі Домб’є біля Кракова. У 1921–1922 роках був він головою тимчасового парламенту ЗУНР – Української Національної Ради.
Професор Студинський у 1923–1932 роках очолював Наукове Товариство ім. Т.Шевченка. У 1920-х роках співпрацював із науковцями та діячами УСРР, схвально відгукувався про "українізацію". 1924 року був обраний академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН), отримував академічну зарплату. Виїздив до Києва та Харкова, займався розробкою українського правопису 1928 року. Організував візит до Львова наркома освіти УСРР Миколи Скрипника (1929). На 60-річний ювілей Студинського (1928) приїздив до Львова офіційний представник наркома освіти Радянської України, голова «Укрнауки» Юрій Озерський (Зебницький).
За свої радянофільські симпатії Студинський зазнавав критики не лише від націоналістичних, а й від поміркованих українських політиків. Зокрема, Дмитро Дорошенко дорікав у листі до нього: "Ви приймаєте большевиків як свого роду "законну владу" на Україні, і при тім – українську; а я вважаю її за чужу, ворожу, окупантську. Адже з Вашого погляду приязні стосунки з Скрипником і К° є річ корисна для української справи, а з мого шкідлива". Бо, на думку Д.Дорошенка, "приязні стосунки з ворогом, запобігання його ласки, це річи шкідливі, бо скріплюють ворога, дають йому моральну підтримку".
Доходило навіть до побиття вченого членами ОУН та ізоляції його від громадського життя Галичини.
Але й дружба з більшовиками виявилася не надто міцною. 4 жовтня 1933 року президія ВУАН під головуванням Олександра Богомольця вивела з числа своїх членів "ворогів трудящих мас" – галицьких науковців Михайла Возняка, Філарета Колессу, Василя Щурата та Кирила Студинського, які нібито "продалися польським поміщикам". А один із чільних більшовицьких діячів, М.Бухарін, обзивав у пресі К.Студинського "шпигуном польської дефензиви" (контррозвідки).
Але восени 1939 року більшовики про це вже "забули". Студинський знову став професором Львівського університету, його проректором, деканом філологічного факультету, депутатом Народних Зборів Західної України, які він відкривав як найстарший віком обранець. Пізніше Кирила Студинського обрали депутатом Верховної Ради УРСР, академіком АН УРСР. Використовуючи своє становище, вчений не раз намагався допомагати людям, зокрема, на його прохання скасували смертну кару для дівчат, засуджених у "Процесі 59-х".
Сучасний біограф К.Студинського Андрій Кліш виділив чотири етапи у взаємних стосунках вченого з більшовицьким режимом. Про останній етап дослідник пише: «Вересень 1939 р. – 1941 р. – не маючи ілюзій стосовно радянської влади, К.Студинський значною мірою під тиском обставин вимушено відновив відносини, які будувалися легально. Підтримка дій К.Студинського з боку радянської влади мала прагматичний характер. Використовуючи авторитет вченого для реалізації своїх планів, влада готувала розправу над ним".
Наприкінці червня 1941 року більшовики вивезли депутата й академіка зі Львова. Не відомо, де і як він закінчив свій життєвий шлях. За однією з версій, Студинського застрелили конвоїри під час бомбардування потягу біля Тернополя.
1993 року в с. Кип’ячка відкрили пам’ятник ученому (скульптор І.Мулярчук).
У Львові К.Студинський мешкав у власній кам’яниці (формально вона належала його дружині Леонтії) на вулиці П. Хмєльовського (тепер Л.Глібова), 15. На будинку 2007 року встановили пам’ятну таблицю для вшанування трьох видатних його мешканців. Це Анатоль (Наталь) Вахнянин (1841–1908; композитор, педагог, перший голова товариства «Просвіта»); Олександр Тисовський (1886–1968; засновник «Пласту») та Кирило Студинський. Ініціювало встановлення таблиці Львівське обласне об’єднання Товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка. Дошку виготовили за кошти родини Анатоля Вахнянина.
Син Кирила, Юрій Студинський (1903–1953) був відомим економістом, публіцистом, перекладачем. В довоєнні часи співпрацював зі щоденною газетою "Діло", був її кореспондентом у Парижі. З 1945 року жив у Мюнхені, де був професором Українського вільного університету. Дійсний член НТШ з 1953 р. автор праць про економіку України, кооперацію, християнські тенденції в економіці. Найвідоміші його праці: Le problème agraire en Ukraine (1930), «Історія світового господарства» (1939), Christliche Tendenzen in der Wirtschaftsordnung (1947).