Уже починаючи з вільнюського аеропорту розумієш, що потрапив за справжній кордон. Напередодні саміту «Східного партнерства» багатьом скептикам варто б відвідати литовську столицю, щоб зрозуміти – фатум міг навмисно вибрати це місто для розгляду угоди про Асоціацію. Литва вирвалася з Радянського Союзу приблизно тоді ж, коли й ми, але піти їй удалося значно далі. Якщо прилітаєш у Вільнюс із Києва, то різниця настільки разюче ріже очі, вуха і ніздрі, що мимоволі складається враження, немов ти просто прокинувся від поганого сну. Прокинувся у Вільнюсі. Зрештою, в часи Великого Князівства Литовського саме Вільнюс був столицею держави, до якої входив Київ. Можливо, саме це знання сприяє тому, що ловиш себе на думці: різниця між цими двома містами – як між провінцією й стольним градом.

 

У вересні я взяв участь у Вільнюському літературному фестивалі; між читаннями  скористався нагодою, щоб якнайкраще дослідити це місто. Кілька спостережень пропоную і Вашій увазі:

 

1. Реклама. Власне, сівши в міський автобус на вільнюському летовищі, я кілька хвилин думав, що ми знаходимося далеко від міста. Причиною цьому було те, що обабіч траси не стовбичили сотні білбордів, над нею не висіли розтяжки,  рекламних написів на парканах теж було обмаль. За кілька хвилин ми в’їхали в місто, так і не проїхавши крізь гущу реклами, бо її майже не було. Чи навпаки – було саме стільки, щоб помітити, що її немає. У самому Вільнюсі, а особливо в центрі, теж майже немає білбордів, тротуари не заставлені виносними табличками, на фасадах будівель дуже скромні вивіски; словом, дивлячись на місто, вулицю, будинок – бачиш місто, вулицю, будинок, а не змагання в псевдокреативності та кольородикунстві. Кіоски – тільки на зупинках. Смітники – всюди. Вуличні туристичні  вказівники у центрі – на кожному перехресті.

 

2. Транспорт. У Вільнюсі немає корків. Дороги в чудовому стані, громадський транспорт працює добре, а проїзд коштує порівняно недорого, у центрі зовсім нескладно припаркувати машину. Те, що немає проблем із транспортом, відчувається передусім завдяки повітрю – воно чисте й приємне, не загазоване. Багато велосипедних доріжок. Система прокату велосипедів налагоджена чудово, з усього видно, що розвиток велоруху – один із пріоритетів міста: велосипеди нові, стоянки для них у центрі розташовані на кожному великому перехресті, позичити велосипед (після нескладної реєстрації карткою) на півгодини можна безкоштовно.

 

3. Пам’ять. Біля литовського парламенту збережено фрагмент протитанкових барикад, споруджених опозицією для боротьби за незалежність під час розпаду Совєтського Союзу. Неподалік – музей окупації, який доречніше назвати музеєм КҐБ, адже саме діяльності цієї структури присвячена левова частка експозицій. Та й сам музей знаходиться у будівлі колишнього КҐБ, тому в його підвалі можна побачити справжню каґебістську тюрму-ізолятор з камерами, душовими, кімнатами допитів і постами чергових. Серед інших експонатів – особисті речі висланих у совєтські табори литовських політв’язнів, форма, зброя і засоби зв’язку каґебістів, фотографії й відеоінсталяції тортур, знущань і стеження за ворожими совєтському режимові «елементів», кімната зрадників-колаборантів і зали дисидентів. В одній із тюремних камер – мішки з чимось, що віддалено нагадує товсті нитки. Виявилося, що це мілко порізані документи КҐБ, знищені перед втечею.

 

4. Колишня мультикультурність. Литовці вважають Вільнюс своїм містом, білоруси – своїм, поляки – теж. У центральній Європі було немало таких місць, важливих для всіх навколишніх (і не лише) народів. Зрештою, вільнюський письменник (мабуть, саме так, а не польський чи литовський, варто б його називати) Чеслав Мілош багато й чудово про це писав. Це місто, яке довгий час було столицею для багатьох народів, місто, в якому часто впродовж історії литовці складали лише десяту частину населення (а, наприклад, за переписом 1897 року їх було всього 2,1%), врешті місто, в якому жили Тарас Шевченко (є меморіальна дошка, пам’ятник і вулиця його імені), Адам Міцкевич та Янка Купала. Сьогодні ж більша частина вільнюсців – литовці, найбільші національні меншини – поляки (18%) і росіяни (14%). Ви здивуєтеся, але саме поляки й росіяни у Литві є союзниками, вони спільно становлять так звану литовську «п’яту колону».

 

5. Російська мова. У кожного, хто знає складну історію литовсько-російських взаємин, може скластися враження, що на російську мову тут мають реагувати з неприхованим роздратуванням. Я теж так думав. І помилявся: Литва знайшла в собі сили порозумітися з росіянами й їхнім «рускім міром». Спосіб досить простий, але дієвий: литовці поставили росіян на відповідне їм місце. Ви не зустрінете білбордів чи вивісок російською, у громадському транспорті немає оголошень, дубльованих російською, на телебаченні – литовська мова, вмикаєте радіо – литовська мова й багато литовської музики. Словом, усі переваги литовської як єдиної державної мови Литви. Тому й напруги немає: поважайте литовську, а самі можете говорити як душа забажає. Єдиний напис російською, який мені вдалося побачити – на вже згаданому фрагменті барикад біля парламенту: «Солдат! Родина-мать зовет домой!». У ресторанах, крім литовських і англійських, є й меню російською мовою, почувши східний акцент у вашій англійській, перехожі намагаються додати одне-два привітливих слова російською,  але молодь уже переважно російської навіть не розуміє. Воно й ясно: держава їхня називається Литвою, а це щось та й значить. 

 

02.10.2013