Микола Рябчук.
Попереднє життя.
Збірка есеїв.
Київ: Нора-Друк, 2013
208 с.
До своєї нової збірки есеїв Микола Рябчук відібрав чимало із тих авторських колонок, які він упродовж останніх п’яти років щопонеділка публікував на сайті «Газети по-українськи» («ГПУ»). «Чи його збірка зміцнить чиєсь серце?» – запитує у своїй коротенькій передмові (чи розлогому епіграфі) до цієї книги Олександр Бойченко. І відповідає: «Моє, наприклад, зміцнює». Проте ці есеї зміцнюють серця лише читачів із таким самим культурним кодом, що і в автора, натомість від інших вони надійно запечатані – досить почитати їхні обурені коментарі на форумі «ГПУ». Тут доречна метафора з есею «Пелагея»: на Родосі можна не володіти грецькою мовою – досить знати літери абетки, з якої походить кирилиця, щоби зрозуміти, де там центр міста («кентро»), банк («трапеза»), порт («лімані») чи вхід до музею.
Рябчукові колонки справді мають добру енерґетику, тож понеділок не видаватиметься важким, якщо ввечері прочитати на сайті «ГПУ» одну з них – хоч би про те, як в одній пострадянській країні депутати парламенту довічно закріпили президентські повноваження за своїм «осяйним володарем» (саме так перекладається ім’я «Нурсултан»), але підступно не поставили на голосування проект постанови про надання йому вічного життя (есей «Із життя султанів»). Або про іншого світлоносного султана-реформатора, який відправив у космос на російському зорельоті свою «книгу духовної мудрості „Рухнама”» та позакривав у країні кінотеатри й оперу («Реформатори»). Чи про того султана, який здобув на виборах 97% голосів своїх підданців і прибрав собі титул Аркадаґа – Покровителя Всіх Туркменів, а своє правління наказав називати Епохою Всезагального Щастя («Світло зі Сходу»).
«Султанську» серію започаткувала 2006 року колонка під назвою «Вова» з її веселим рефреном «Вова, открой бутылку!». Однак «чекісти не бувають колишніми», і вже 2012 року автор пише колонку про відтворення у зовсім молодих людях страху перед місцевою «філією ФСБ-КҐБ»; він назвав той есей словами, якими 1979 року Ян Павло ІІ (слідом за Христом) звернувся до мільйона вірних: «Не бійтеся!».
У султанів, зауважує Микола Рябчук, солдафонське почуття гумору, і «саме тому диктатури падають, а імперії загнивають». Після того вони прагнуть возз’єднання в якомусь химерному домодерному світі, щоби звідти знову показати постмодерній решті людства «могутню кузькину мать». Відтак, автор із ретельністю антрополога фіксує архаїчні замовляння, старожитні ритуали та неоколоніальні практики місіонерів, проповідників і культуртрегерів «русского мира» – від «славянского братства» і «всемирной отзывчивости» до «особой православной духовности», а підсумки своїх польових досліджень висловлює прямим текстом: «Ви, хлопці, поміняли б шкарпетки» («Рускій мір»).
Миколу Рябчука не дуже дивують західні прихильники Realpolitik, які, згідно з духом Мюнхена та Ялти, потискають руки султанам, нагороджують їх орденами та продають їм найсучаснішу наступальну зброю. Однак коли рафіновані німецькі інтелектуали гуртом голосують за присудження найвідомішому євразійському султанові премії «за внесок у розвиток європейської демократії», автор зауважує у повітрі дух доби – запах «чи то газу, чи нафти, чи, як стверджував старий Ґете, – сірки» («Дух часу»).
Коли твоя країна стрімко перетворюється на султанат, кожна наступна крапля може переповнити чашу, й еміґрація почне здаватися виходом («Остання крапля»). Однак пан Микола добре показує екзистенційну безвихідь, в яку потрапляє прибулець до будь-якої «спасенної» країни: попри досить заможне і цілковито безпечне життя, для чужинця там геть усе не так – і повітря, і вода, та навіть цикади сюрчать зовсім інакше («Цикади»). І хоча новини з України щовечора зміцнюють упевненість переселенців у слушності зробленого ними вибору, автор уподібнює їхні доводи класичним розважанням лисиці про виноград: мовляв, він зелений і вже ніколи не визріє, бо тут клімат не той.
Сам же Микола Рябчук налаштований і далі «тупо довбати цей кам’янистий ґрунт, із якого, ймовірно, нічого не виросте, бо клімат справді не той, і саджанці – не такі, та й садівники – більше схожі на мародерів, аніж на мічурінців». Але в іншому есеї він визнає, що тут, попри клімат, саджанці та садівників, дещо все-таки виростає та достигає, й омріяна ним європейська, не-совкова, українська країна, вочевидь схожа на Республіку мрій Бруно Шульца, вже існує навіть у Києві (!), час від часу несподівано виринаючи та знову, неначе Атлантида, потопаючи у безодні («Країна мрій»).
Найвиразніше Рябчукове згущене та суб’єктивне письмо виявляється у медитаціях. Це споглядання падіння води на Ніаґарі («Водоспад»), порожньої центральної площі в Уппсалі близько третьої ночі взимку («Нічний фотограф») або безлюдної Ринкової площі у Кракові на Свят-вечір («Різдво у Кракові»). Чи розмірковування над рядками старого вірша Віслави Шимборської, присвяченого пам’яті Корнеля Філіповича: «Померти? – не можна такого робити з котом» («Про людей і котів»). Або думки про символіку прадідівського камертону, якої правнук-музика ще не відчуває через свою молодість – бо ж тюнером можна все настроїти і без слуху («Камертон»). Чи міркування про те, як у сучасному знебоженому світі «посвячення втратило найголовніше – святість, утаємничення – Таємницю», тож від обрядів уведення у нову роль, долучення до сакрального знання, входження до вищого світу подекуди залишилися тільки профанні ознаки на кшталт купання у фонтані після випускного балу («Ініціація»)…
На обкладинці «Попереднього життя» розміщена фотографія залізничної колії, рейки якої сходяться на обрії у весінньому тумані, – образ шляху, яким простує людина. У 1970-х роках Микола Рябчук прокладав свій шлях на уявний Схід, і це було його дао, у 1980-х – на ідеальний Захід, і це був його логос. У 1990-х, 2000-х і 2010-х роках його дорога пролягала через реальні країни заходу, півночі, сходу і півдня, проте завжди врешті-решт повертала до центру – до Києва та Львова. Отож, мандрівка триває, й ініціація ще попереду.