24.09.1913

о. Антін Петрушевич кустос митрополичої капітули у Львові, член-основатель „Ради Руської Головної” з 1848 року, історик і фільольоґ, член наукових академій в Кракові, Петербурзі і Букарештї, почесний доктор істориї імператорського університету в Київі, член ріжних наукових товариств в Київі, Москві, Празі, Одесі і др., член ц. к. археольоґічної консерваториї у Відни і многих руссофільських товариств в краю, — помер вчера по годинї 10-ій вечером в 93-ім році житя.
З покійним зійшов в могилу чи не послїдний сьвідомий дїяльний учасник „Собору учених руських”, молодший (коло 7 лїт) товариш і приятель Якова Головацького і Івана Вагилевича, ученик і почитатель Дениса Зубрицького, секретар і дорадник митрополита Михайла Левицького (1848—1858). Вже сих одних назв і імен достаточно, щоби пошанувати память діяльного сьвідка і учасника нашого національного відродженя. Колиж згадаймо до того його „Słów kilka napisanych w obronie ruskiej narodowości*, виданих коштом митрополита Левицького у Львові 1848, та стишок в 1-ім числі Зорі Галицької 1848 р.: „Братям Галичанам", місцями повний віри в животну силу рідного народа: “Гей, кто Русин, весели ся! — Покинь смуток, отри слези — не жури ся! Ще Бог ласкав Галичанам, По Дністрови, коло Буга і над Сяном! Ще не згибло руське слово, так нам миле, ще го чути наоколо — Єще живо кров в нас грає, кождий з гадков на родину (вітчину) оживає” —то перед вами воскресає образ молодого живого патріота. І покійний був ним дійсно у 1848—9 році, він був ним в часі своїх зносин молодечих з Головацьким і Вагилевичом, та в своїх занятях істориєю рідного краю і староруського-українського письменства, та в своїй горячій оборонї руського від всяких претенсий із сторони Поляків. Тимже горячим сьвідомим патріотом позістав він, збираючи рукописи, стародруки і инші книжки для своєї бібліотеки, яку віддавна призначив був для публичного ужитку, та яку складав у осібнім відділі бібліотеки „Народного Дому". Вже отсих одних моментів достаточно, щоби видіти в покійнім чоловіка особлившого, память якого мусить позістати в сьвідомости поколінь.
Колиж приглянути ся близше його дїяльности у боку митрополита Левицького, з яким він збирав і зібрав таки інтересну бібліотеку рукописий наших церковних і стародруків та згадати, що покійний ціле житє любив книжку і позіставив рідній країні чимале богатство книжного добра — дорогоцінного для істориї галицько-українського письменства старих діб XVI до XVIII в. і дещо для часу відродженя — у рукописях та стародруках, а для загальної наукової праці чималу бібліотеку по славяновнавству, археольоґії і істориї — то ми видимо одинокий в нашій країні примір житя чоловіка, що поза сферою особистих амбіций служив виключно інтересам духа.
Відзначаючись з молодости і через все житє особлившим живим темпераментом, який не вміє скривати свого перекованя, а навпаки нераз з певною упертістю стане сам собі противорічити, покійнй дійшов був у своїх партийних переконанях до повної неґациї власної патріотичної дїяльности. Збираючи памятники нашого письменства і культурного громадянського житя, з яких нинішнє поколїнє черпає, та грядучі черпати муть докази нашого особливішого самобутнього культурно-національного і історично політичного житя, він у своїй партийно письменничій дїяльности доказував, що нинїшне національне житє самосьвідомої Руси є великим блудом і гріхом проти ідеї „единства всіх частин Руси" під зваменем великоруської літературної мови. — Вийшовши із сьвідомої національно сьвященичої родини, голова котрої — його отець Степан був навіть народним писателем, блиснувши в добу відродженя горячим галицьким патріотизмом і національною українською сьвідомістю, — Покійний став враз з Головацьким і Гушалевичем клонити ся в сторону осуду національної сьвідомости, поки остаточно і вповні не осудив її і теоретично від неї не відрік ся. І всї вони вченили се тільки теоретично, так сказати би академічно: і Зубрицький і Головацький, і Петрушевич, і Гушалевич, і Дїдицький, бо всї вони — стоячи горою за лїтературну єдність всіх Русий — своїми ділами партнїйними доказували як раз противне. Згадайте тільки вплив істориї Зубрицького на нашу національну сьвідомість, возьміть під розвагу лїтературну діяльність Головацького, особливо — як збирача народної пісні, пригадайте собі горячу любов Дїдицького для України та вольного козацтва у його боротьбі з „Ляхом" в народній істориї, загляньте у збірки Петрушевича в його Музею в Народнім Домі у Львові — то переконаєте ся, що перед вами тіж сини України, що й ви — тільки трохи иншого складу духа. Колись може ми зрозуміємо їx душу; нинї вона для нас книга під семи замками.
Науковій діяльности Покійного можемо не приглядати ся близче нинї, бо вона належить більше до біблїоґрафії і істориї наукових інтересів нашої країни, як до сучасности. Вкажемо тільки на її ріжнородність в области археольоґії, нумізматики, бібліоґрафії, істориї галицької єрархії і церкви, славянської фільольоґії, лексикоґрафії і инших споріднених з ними наук. В тій ріжнородности слїд вплив енцикльопедизму славянських учених кінця XVIII і поч. XIX. віку — Добровського і Шафарика, та галицького Вагилевича. Та коли Добровський і Шафарик, на основі зібраного материялу вміли створити і методу досліду, і дати критичну синтезу зібраних фактів — то сего не вспів вчинити ані Вагилевич ані Петрушевич. Се вже не їx вина, скорше вина обставив, серед яких годі було їм створити собі наукову методу, та через ню дійти до величавої синтези, хоч би й гіпотетичної.
І. Свєнціцкий.

Антін Петрушевич родив ся 18. січня 1821 р. в Добрянах, стрийськсго округа, як син гр. кат. пароха. Ходив до ґімназиї оо. Домінїканів у Львові; покінчивши фільософічний ліцей, віддав ся богословським студиям у львівськім університеті. Висьвячений в 1845 році, був сотрудником в Перегінську, яке належить до гр. кат. митрополії. Тоді мав о. Антін Петрушевич нагоду близько познайомити ся з тодішним митрополитом Михайлом Левицьким, котрий іменував його незабаром своїм домашним капеляном. На становищи сім оставав ся о. Петрушевич аж до смерти митрополита, як його найблизший товариш і дорадник. Хоч в 1856 році одержав парохію Новиці; лишив ся він далі на становищи митрополичого капеляна. З початком конституцийного житя в Австриї вибрано о. Петрушевича в 1861 році послом до краєвого сойму з калуського округа. Від того року був він ґенеральним канонїком львівської гр. кат. митрополії. Виконуючи сей уряд, брав Покійний живу участь в нормованю церковних відносин австрийської Руси. В 1873 р. іменувала краківська академія наук колишнього чільного „Сьвятоюрця" своїм дійсним членом. Також инші австрийські й позаавстрийські наукові інституциї відзначували без утомного трудівника своїми дипльомами і почестями. До кінця житя свого виковував Покійний уряд кустоса гр. кат. митрополичої капітули.
З Покійним сходить у могилу чи не останний сьвідок і діяльний учасник так мало — на жаль — нашому поколіню відомої, а проте так дуже цікавої епохи житя нашого народу — епохи „Ради Руської Головної", епохи „Собору руських учених", епохи „Сьвятоюрської"... Щойно праці Івана Кривецького над тою епохою обіцюють нам роздерти перед нами заслону, яку пізнїйші наші незгодини накинула на ту — так сьвітлу й активну — епоху житя нашого народу в Австриї.