Чільна тема цьогорічного 20-ого книжкового форуму у Львові – «Жінка у світі, що змінюється» – заслуговує на увагу з кількох оглядів. По-перше, саме в цьому році відзначаємо 150-річчя з дня народження Ольги Кобилянської (1863-1942 рр.). Приємно, що вшанування найвизначнішої модерністки та однієї з перших феміністок в українській літературі відбулось низкою круглих столів та презентацій, об’єднаних жіночою темою. По-друге, важить насамперед серйозне обговорення жіночого питання в різних царинах громадського життя: культурній діяльності, історії, літературі, освіті. Хоча, як зазначила Марта Богачевська-Хом’як, немає осібних жіночих питань – є проблеми, які громада не вирішила, проте, щоб почати вирішувати, їх важливо означити й проговорити.

Ольга Кобилянська та Леся Українка

Знаково, що саме книжковий форум створює майданчик (і нехай поки це ще не майдан) для обговорення жіночого питання як важливої політичної проблеми в громадському житті, яка стосується всіх і повинна обговорюватись публічно. Знана польська феміністка Аґнєшка Ґрафф у книжці «Світ без жінок» наголошує, що фемінізм у громадській мові потрібний не як відповідь, а як мова, якою певні питання взагалі можна поставити і з перспективи якої жінку стає видно. Відтак, успіх його «можна виміряти не тільки прогресом у правовому і суспільному становищі жінок, але також присутністю у громадських дебатах певних тем і навіть окремих слів». Далі спробую відстежити провідні теми й окремі слова під час форумних відкритих бесід та проаналізувати їх з погляду сучасної гендерної теорії.

Причинок перший. Жінка-менеджерка культури

Учасницями першої відкритої бесіди стали чільні діячки культурного менеджменту України: Ірина Подоляк – керівниця управління культури Львова, Ірина Вікирчак  – організаторка фестивалю «Мерідіан Черновіц», письменниця Катерина Бабкіна, організаторка Львівського фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art Оля Райтер та Наталія Церклевич із Благодійного Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». Свою роль в управлінні колективом вони визначили, з одного боку, як роль посередниці, своєрідного «клею», що скріплює різні частини системи, а з іншого, – як ідейної натхненниці та мотиваторки для цілого колективу. Чи дає нам така відповідь підстави міркувати про «жіночий» стиль управління як більш гнучкий і менш директивний? – питання залишається відкритим (жінки ж бо, як і чоловіки, бувають різними).

Стосовно тези модераторки заходу Оксани Форостини, що «як тільки професія стає пролетарською – з неї йдуть чоловіки», думки розбіглись. Ірина Подоляк зауважила, що чоловікам зазвичай потрібно ще кілька секретарок, щоб виконувати свої безпосередні обов'язки. Натомість Катерина Бабкіна запевнила усіх, що особисто їй працювати з чоловіками комфортніше, мовляв вони менш імпульсивні та більш відповідальні. Оля Райтер наголосила, що відмінність насамперед виявляється в мотивації: у чоловіків вона спостерігала спрямування на кінцевий результат, жінки ж, на її думку, більше зосереджуються на самому процесі та окремих проміжних цілях.

У підсумку, усі зійшлись на думці, що в культурному менеджменті визначальними є особисті вміння та бажання працювати, а не стать, вік чи наявність партнера у житті. Відтак, дійшли до парадоксальної думки, начебто гендерна проблема не є проблемою у царині культурного менеджменту. Хоч перед тим уже було зазначено, що жінка-менеджерка культури нагадує домогосподарку, бо її робота ніколи не завершується. Суперечність очевидна. Якщо ж іще взяти до уваги, що чимало менеджерок культури (а це головно жінки із вищою освітою!) починали свою кар’єру на волонтерських засадах і пройшли чималий шлях, допоки їхня праця стала оплачуваною, то не говорити про гендер якось не випадає.

Послухати жінок-менеджерок культури зібралися теж переважно жінки.

Ситуація, як на мене, сама волає до розмови про час як капітал, який розподіляється нерівномірно між різними соціальними групами. Адже, щоб отримати робочі місця із певним рівнем зарплат, жінки мають затратити більше часу на здобуття освіти та вишколювання, аніж чоловіки. Причому ця тенденція простежується на всьому ринку праці: приміром, заробітна плата водія маршрутки зі середньою освітою може бути рівна зарплатні вчительки чи головної бухгалтерки із дипломом не нижче магістерського; а вихователька дитячого садка з вищою освітою має таку саму зарплатню, що й охоронець у крамниці.

Отже, перед тим, як викреслювати культурний менеджмент із поля дії гендерного ладу, варто було б, по-перше, взяти до уваги час, витрачений на здобуття освіти; по-друге, порахувати кількість годин неоплачуваної та понаднормової праці; а по-третє, порівняти освітню кваліфікацію, зарплати і робочий час менеджерок з відповідними освітніми кваліфікаціями, зарплатнями і годинами праці чоловіків у цій чи інших галузях. Гадаю, результат, був би не менш промовистий, ніж у випадку однакової зарплатні вчительки із університетським дипломом та водія маршрутки зі дипломом про середню освіту.

Причинок другий. Жінка-носійка культурної пам’яті в історії та літературі

У першій частині дискусії на тему «Історія жінок і жінки в історії» взяли участь польська письменниця Сильвія Хутнік, українська літераторка Наталка Сняданко та знана літературознавиця Віра Агеєва. Розмова точилась, зокрема, про українських гастарбайтерок та гендерний підхід до літератури.

Стосовно першої теми диспутантки спробували відійти від звичних у нас топосів у розмовах про заробітчанок: по-перше, жінки з вищою освітою працюють на низькокваліфікованій роботі за кордоном (нерідко покоївками); по-друге, руйнуються сім’ї; по-третє, жінки нерідко працюють за кордоном повіями. Натомість учасниці обговорення звернули увагу на те, що, за такого підходу, якось випадає з поля зору визначальний аспект жіночого заробітчанства: інший гендерний режим європейських країн змінює ставлення українок до закріплених за жінками в Україні обов’язків. Повернувшись з-за кордону, вони більше не хочуть прати-прибирати-готувати-доглядати. Змінюються життєві стратегії й орієнтири. Жінки по-іншому розподіляють хатні обов’язки в сім’ї, а також час на роботу та відпочинок, відтак, починають більше читати і цікавитись культурою.

Чергове питання, над яким застановились учасниці дискусії: що ж визначає сутність жіночої прози – авторство чи аудиторія? Віра Агеєва відзначила, що жінці простіше вибудувати кар’єру в літературі, позаяк для цього навіть не потрібно окремої кімнати. Сильвія Хутнік наголосила на владному розподілі повноважень у польській культурі, де жінки фігурують насамперед як авторки, а чоловіки-критики утримують символічну владу оцінювати якість літературних творів і відповідно розподіляти по шухлядках, що називати «жіночою» літературою, а що – власне літературою. За такої ситуації, жіноча література постає у межах польської культури окремою субкультурою, або жіночим ґетто.

Історія жінок і жінки в історії. Частина 2. 

Фото: прес-служба Форум Видавців / Фотоагентство LUFA / Віталій Грабар

На думку українських учасниць дискусії, «жіноча» література покликана омовити власне жіночий досвід. Зокрема, Наталка Сняданко відзначила, що для неї гендерний підхід у літературі означає привнесення в літературу того досвіду, якого в ній раніше не було або ж було замало, написаного/промовленого від першої особи. Віра Агеєва додала, що письменник не зуміє передати в літературі материнський досвід так, як письменниця. Своєю чергою Сильвія Хутнік закликала присутніх не перебільшувати ваги гендерного підходу – він не має стати панівним у літературі, останню натомість варто розглядати з-під різних поглядів: сексуальної орієнтації автора чи авторки, соціальної ідентичності, територіальної або етнічної належності, урешті-решт віку.

У підсумку, не відмовляючись від визначення жіночої літератури, авторки все ж пропонують розширити її аудиторію: жіноча література має стати літературою для всієї громади – і тільки так уможливимо привнесення власне жіночого досвіду в культуру. Однак для цього потрібно виплекати і гроно професійних письменниць (які в нас уже є), і професійний осередок феміністичної літературної критики. Остання, окрім перегляду канону, мала б зайнятись і гендерної експертизою шкільних підручників. Адже не секрет, що в літературі зі шкільної програми переважають хлопчики-герої, і немає прецедентів успішних жінок, натомість у літературному каноні панує міфологема жіночого трагізму і страждання (Леся Українка, Сильвія Платт, Вірджинія Вулф). Відтак, гендерна експертиза шкільних підручників та перегляд канону в літературі – вкрай необхідні.

Причинок третій. Жінка в українській освіті

У третьому «вишколі з гендерної чутливості» на Форумі, тобто круглому столі, присвяченому освіті, участь взяли голова парламентського комітету з питань освіти Лілія Гриневич, літературознавиця і тривалий час директорка Центру гуманітарних досліджень Олена Галета та авторка цих рядків, лінгвістка.

Депутатка Лілія Гриневич розпочала розмову тезою про крах учительської професії та кризове відставання освіти від динаміки змін життя, попри те, що вона б мала усе випереджати. На думку пані Гриневич, корінь проблеми криється в нерозумінні владою того, що освітня сфера не є витратним сегментом, а є галуззю інвестування в майбутнє. Водночас пані голова навела низку цифр, яка свідчить про залучення жінок в освіту, зокрема, вони становлять 99,9 % працівниць дошкільних закладів, 85% працівниць середніх шкіл, 63% керівниць навчальних закладів та управлінь освіти. Відтак, на думку депутатки, виховна праця в школі чи дитсадку є для жінок «сродною працею», начебто «природно» їм притаманною.

Стосовно «природного» аргументу думки розійшлись. Насамперед Олена Галета наголосила: попри те, що сьогодні жінки становлять більшість студентства в університетах (а подекуди і більшість на викладацьких посадах), однак дуже малий відсоток із них після цього займає вищі керівні посади в освітніх закладах. Жінці досі годі пробитись до посади деканки чи ректорки, не кажучи вже про академічок чи членок-кореспонденток Академії наук. Однією із визначальних передумов цього явища доцентка називає неготовність суспільства сприймати жінку як керівницю.

Я відзначила, що посада чи професія доти залишається соціально престижною (і відповідно краще оплачується), доки на/в них зайняті чоловіки. Цю тенденцію легко простежити на еволюції учительської професії, яка ще в ХІХ столітті вважалась виключно «чоловічою». Відтак, маємо бути обачнішими в апеляціях до природи, позаяк «нерівність завжди і всюди виправдовується природною різницею статей та звичаєм» (Аґнєшка Ґрафф). Адже природним для жінки є лише сам факт народження дитини, а те, що наступні 3 чи 6 років вона залишається вдома доглядати за дитиною – це вже тягар, який на неї накладає суспільство, у якому не випрацювана належна соціальна політика. Уявімо, що в наших суспільствах поширений інший міф: рік після народження дитини жінка повинна відновитись від пологів, годування і недоспаних ночей, тому весь тягар опіки за потомством бере на себе чоловік. Маючи більшу масу тіла, він може бавити і носити дитину на руках ефективніше від жінки. Міфи багато в чому визначають, яку поведінку в суспільстві ми вважаємо нормою для жінок і чоловіків. Чому б нам не будувати своє життя за новими міфами про активну, успішну та багатогранну жінку? Чому б не структурувати університетський простір так, щоб у ньому була кімната для студентки- або викладачки-матері? Адже мало апелювати до природних материнських функцій жінки, треба ще забезпечити гідні умови, аби жінка мала змогу в суспільстві реалізуватись як повноцінна особистість.

Своєю чергою, Олена Галета зауважила, що в міжнародних освітніх організаціях, які надають стипендії українській науковій спільноті, щоб стажуватись за кордоном (приміром, програми Еразмус Мундус чи Фулбрайт), уже давно випрацювані механізми підтримки сім’ї. Ці програми, зокрема, передбачають, що науковиця чи науковець можуть приїхати зі сім’єю – тож відповідні витрати закладено в бюджеті. Натомість в Україні про подібну підтримку можна хіба що мріяти.

У завершальному обговоренні пунктиром порушили ще проблему цінностей і пов’язане з нею питання мови. Зокрема, згадали дослідження Лади Біланюк, згідно з яким жінки в Україні значно більше переймаються культурою власного мовлення, аніж чоловіки (у 2000 році участь у публічному диктанті з української мови в Києві чоловіки становили лише 5 із 30 зголошених). Дослідниця пов’язує цю тенденцію із тезою П’єра Бурдьє про різний символічний капітал: якщо чоловіків оцінюють за їхнім економічним капіталом (професією та матеріальними статками), то жінок – за їхнім символічним капіталом (зовнішністю і комунікативною компетенцією). Жінки саме тому більше переймаються чистотою свого мовлення, що завдяки цьому прагнуть вирватись із периферії в суспільстві та досягти більшої мобільності на ринку праці.

Презентація однієї з «жіночих» книг Форуму - «Мрії і таємниці» Данути Валенси за модерування Ірини Магдиш.

Фото: Фотоагентство LUFA.

Інша проблема, яка постає у зв’язку із знеціненням досягнень жінки чи то на ринку, чи то в мові, виявляється в тому, що в офіційних назвах престижних професій та посад прийнято уникати фемінітивів (на кшталт депутатка, ректорка, директорка тощо). Цю застарілу норму в нашій академії досі не переглядають, а успішні жінки майже в усіх царинах громадського життя (як чутно було на самих форумних обговореннях) і далі підтримують чоловічий символічний капітал у мові, не розвиваючи власного. Як підкреслила Аґнєшка Ґрафф: «Успішні жінки не люблять жіночих закінчень». А ви як гадаєте, чому?

У підсумку, учасниці круглого столу зійшлися на думці, що де-юре можливості для професійної реалізації жінок і чоловіків в освіті рівні, однак де-факто механізми заохочення та стимулювання вчительки відсутні. Відтак, «політика штанів» створює низку перешкод не лише для жінки в освіті, але й для розвитку цілої галузі. «Найважливіше, чого освіта повинна вчити, – наголосила Олена Галета, – це діяти і приймати рішення. А зміни в освіті не мають сприйматись як подвиг, але як закономірний процес».

Підбиваючи підсумки цих трьох зустрічей, можна сказати, що вони вдались насамперед тому, що жіноче питання на них обговорювали спокійно і серйозно, як і належить розмовам про важливу суспільну справу. На майбутнє хочеться побажати, щоб обговорення стали ширшими (зокрема, включали теми жінок у політиці й економіці) та більш предметними і практичними (наприклад, у форматі вишколів, як застосовувати феміністичну критику до аналізу художнього тексту чи як писати тексти гендерно чутливою мовою тощо).

І насамкінець варто відзначити, що жіноча тематика на 20-ому книжковому форумі, безумовно, не вичерпувалась розглянутими круглими столами. Адже вийшла ціла вервичка нових книжок – «Хвилі» Вірджинії Вулф, «Французьке виховання» Памели Дракермен, «Мрії і таємниці» Данути Валенси, «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» Наталки Сняданко, «Соня» Катерини Бабкіної, антологія української жіночої прози «З непокритою головою» (упорядниця Віра Агеєва) та інші – які, сподіватимемось, створять причинки для нових розмов та дискусій.