Нині вітчизняним історикам не бракує критицизму щодо характерного для СРСР догматичного висвітлення історії радянських партизанів в Україні (хоч цей критицизм не завжди милий деяким політичним силам). Завдяки розвідкам Анатолія Кентія, Олександра Гогуна, Івана Біласа, Володимира Сергійчука громадськість дізналася не лише про праведні справи «народних месників», а й про темний бік їхньої діяльності: розбої, грабунки, насильство над мирною людністю, п'янки, чвари між командирами та багато іншого, про що не підозрював зразковий радянський громадянин. Та й як він міг щось запідозрити, вивчаючи партизанську історію за тенденційними документальними збірниками або ж споминами провідників партизанських з'єднань?
До речі, саме з командирських мемуарів більшість радянських громадян черпала інформацію про «партизанський рух». Напевно, тому, коли їм нині пропонують більш об'єктивні сучасні дослідження, вони їх не сприймають, підозрюючи у тенденційності. Цей феномен можна пояснити словами американського історика Джона Армстронґа: «Легенди про загони безстрашних і пов'язаних єдиною метою молодих людей, що живуть просто неба і б’ються проти переважаючого супротивника, привертали увагу молоді з часів Робін Гуда до епохи підкорення Дикого Заходу. Додайте до цього рецепту елементи детективного трилера, і у ваших в руках ідеальне знаряддя пропаганди».
Керівник УШПР Тимофій Строкач з командованням Рівненських партизанських з`єднань за обідом. Червень 1943 року.
Паралельно цікаво згадати про намагання партизанських ватажків, що прибули в Західну Україну за наказом Йосипа Сталіна «підіймати населення на боротьбу проти німецького окупанта», зганьбити українських повстанців і переконати, що місцева людність дуже потерпало від упівців, мріючи про скоріше повернення радянської влади. Проте, як свідчать архівні документи, написане партизанами в мемуарах, часто відрізнялося від того, що вони писали колись в «Український штаб партизанського руху» (УПШР).
Герой Радянського Союзу Антон Бринський дислокувався зі своїм загоном переважно в Західній Україні. У своїй книзі «По той бік фронту» (друге видання вийшло 1956 року накладом 15 тис. прим.) він пише, що жителі Рівненської та Волинської областей дізнавшись, що партизанам потрібне золото для купівлі у німців вибухівки, віддавали все, що мали. «Радісно було не тільки тому, що поповнювалися наші запаси, а й тій активності, яку виявило населення... Не треба було просити й умовляти. Треба було тільки сказати, і люди самі несли, віддавали, діставали», – зазначає Бринський (псевдо «Дядя Петя»).
Антон Бринський ("Дядя Петя") – командир спеціального партизанського з`єднання, яке діяло в Західній Україні. 1944
Насправді це лише пропагандистська фішка. А правду повідомляли в «центр» колеги Бринського з інших з'єднань. Так, Олексій Федоров у жовтні 1943 року надіслав на ім'я першого секретаря ЦК КП(б)У Хрущова доповідну записку, де так характеризував дії загонів «Дяді Петі»: «Ставимо Вас до відома, що дії ряду командирів цього з'єднання (не кажучи вже про рядових партизанів, які тероризують мирне населення побоями, вбивствами і мародерством) проведені, як правило, у формі бандитизму, грабунку і мародерства, потребують Вашого втручання». А ось, що пише у своїй доповіді за 27 березня 1944 комісар Кам'янець-Подільського партизанського з'єднання ім. Жукова П.Миронов: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і з приходом у села вони проводили майже масове вилучення худоби та майна. Вбивали чоловіче населення у порядку помсти за загиблих диверсантів».
Партизани Чернігівсько-Волинського з`єднання О.Федорова на відпочинку біля ватри під час рейду в Західну Україну. 1943
Сам Федоров у своїх мемуарах «Підпільний обком діє» (тираж 200 тис. прим.) яскраво розповідає про допомогу волинських селян партизанам і підтримку ними його з'єднання практично в усьому регіоні. Тим часом командування Рівненського партизанського з'єднання №2 у листопаді 1943 року в своєму листі повідомляло Федорова, що його бійці діють на межі мародерства. Загін ім. Ванди Василевської, рухаючись через село Прівентовка (можливо, Привітівка теперішнього Зарічненського району на Рівненщині), фактично грабував місцеве населення. «Бійці загону, – йшлося в листі, – без жодного контролю з боку керівництва ходили по селу та вимагали все, що підвернулося. Брали взуття, білизну, одяг, посуд, супроводжуючи свої дії лайкою, погрозами та застосуванням зброї, стріляючи з гвинтівок і автоматів». Важко уявити собі, щоби так поводилися з дружньою людністю.
Ще одне поле для фантастики радянсько-партизанських мемуаристів – тема українських повстанців. У цих спогадах вони – «продажні нелюди», що разом із німцями по-звірячому мучили місцеве населення. Так, Дмитро Медведєв у своїй книзі «Сильні духом » (тираж 150 тис. прим.) характеризував бандерівців, не шкодуючи епітетів: «Бандера був махровий гітлерівець, виученик гестапо. Він зібрав покидьків петлюрівської контрреволюції, втікачів куркулів, весь набрід, що опинився після 39-го року в гітлерівській Німеччині... Його «хлопці» грабували українські села і хутори, а прибутки від грабежів йшли отаману. Награбовані капітали Бандера поміщав на своє ім'я в швейцарський банк».
У свою чергу, Федоров у своєму опусі зазначав, що до них приходили селяни та скаржилися «рідній Радянській владі» на упівців, які постійно грабували їхні села та просили вигнати мучителів. Диверсант Ілля Старинов у своїх спогадах «Міни сповільненої дії» стверджував, що в роки війни в Західній Україні «сільське населення жило в постійному страху. Бандерівці приходили ночами, забираючи у селян продукти, нібито для партизан, насправді ж передаючи їх німцям».
Ці байки читали десятки мільйонів людей і потім на перекручених фактах робили висновки про українських націоналістів. Адже хто тоді міг знати, що насправді Степан Бандера не міг він класти гроші в якісь банки хоч би тому, що з 1941 року перебував у концтаборі Заксенхаузен, а його прихильники також вели збройну боротьбу проти нацистів.
Сидор Ковпак розмовляє з галицькими селянками. 1943
А щодо «рідної Радянської влади» та «постійного страху» українського населення перед УПА – тут досить процитувати запис із щоденника Семена Руднєва, комісара партизанського з’єднання Сидора Ковпака: «У Західній Україні кожне село націоналістичне і дуже багато банд націоналістів знаходиться по лісах». Те саме радирував в УШПР Сидір Ковпак, зазначаючи, що в західних регіонах України «українське населення виключно підтримує бандерівців, радянську владу ненавидить» (26 вересня 1943 року). Запідозрити авторитетних партизанів у націоналістичній тенденційності важко.
Висловлювання Старинова, зроблені ним у спогадах, легко спростовує його ж телеграма, спрямована на адресу УШПР 17 березня 1944 року, де він, зокрема, писав: «У визволених районах Тернопільської області населення заховало частину худоби, свиней, створивши таємні склади для банд націоналістів... Є випадки отруєння, вбивств, обстрілу. Відчувається явна ворожість до нас. До німців ця ворожість ще більша. Четверту війну воюю, але ніколи не зустрічав такого ворожого середовища...».
Звичайно, професійні історики розуміють, що спомини завжди потерпають на певний суб'єктивізм, але у випадку з мемуарами радянських партизанів – це явний «перебір». Насправді ж цінність у цих книгах становлять описи побуту партизан і ведення партизанської війни, взірці партизанської творчості (пісні, співанки, анекдоти). Решта – щира вигадка, що не витримує конфронтації з архівними документами.
Світлини – з Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г.С.Пшеничного