Сьогодні, 19 вересня, в запорізькому кінотеатрі ім. О.П.Довженка відбудеться українська і світова прем’єра повнометражного дитячого фільму «Іван Сила» Віктора Андрієнка – як раз в день народження режисера. Певною мірою це – чесне кіно, бо доволі чесно заявляє себе амбівалентним зразком сучасного українського кіно, виявляючи його чіткі вади і очевидні перемоги.
Третій варіант фільму, скорочений від первісних важких 110 хвилин до теперішніх еталонних для пересічного глядача 90, без сумніву, робить його легшим для сприйняття. Особливо, коли йдеться про продукт для вжитку дитячого та сімейного, як презентують його творці й саме Держкіно. Власне, саме на визначенні «перший фільм для дітей» наполягають як продюсери Володимир Філіпов з Андрієм Суярком, так і голова Державної агенції України з питань кіно Катерина Копилова. Та в нашому кіно з його становищем чи то зовсім молодого, чи то давно занепалого, ледве чи не кожний фільм у своєму жанрі або для певної чітко визначеної аудиторії може вважатися «першим». «Першим повністю українським» називали фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», «першим копродукційним» була «Істальгія».
Якщо вже вдаватися до нумерології, то «Іван Сила» справді є другою картиною у вищеназваних продюсерів на тему національного героя, якого в нас удень зі свічкою не хочуть бачити. Сама тема є парадоксальною з огляду на політичну буденність. Тож саме її розкриття робить честь кожному, хто до цього має причетність. Проте, як у випадку з «Молитвою за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка чи «Нескореним» Олеся Янчука, краще не торкатися нічого національно важливого, якщо не сповідуєш принцип Гіпократа – «не нашкодь». І тема «Івана Сили» цілком лягає у прокрустове ложе цього принципу, бо мова йде про звитяги Українця (запльованого «старшим» братом Каїном), про фільм для дитячої аудиторії (давно й успішно посадженої «на голку» якісного, але пустопорожнього голлівудського кіно), про власний кінематограф, його глядача, бізнес та імідж.
Іван Фірцак - "Іван-Сила"
«Іван Сила» витягає з минулого геть нами забуту історію атлета Івана Фірцака, причому забуту ще за його життя: помер він в 1970 році там, де й народився – в Закарпатській області. А був – не мало, не багато – найсильнішою людиною планети початку XX сторіччя, об’їхав 90 країн, мав відзнаки в Чехо-Словаччині, Франції, Великій Британії й Сполучених Штатах. Тобто, про нього нібито й знали, але суто ті, хто жив із ним разом у селі Білки та по сусідству. А от світ про того, хто повернувся на Батьківщину, маючи всі можливості купатися в золоті еміграції, не пам’ятав з кінця 1930-х. Як не знала його і власна країна. Не знала фактично до 2007 року – дати публікації книги 2007 року Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу». Її й узяли за основу продюсери Філліпов і Суярко. І цей вибір був більш ніж влучним: незаяложена фігура геройського ґатунку, сенсаційно-цікава історія, орієнтація на дитячу аудиторію, що, як відомо, може надати виробникам найкасовіші збори, позаяк дитина іде на фільм не сама, а з батьками.
Виробництво проходило в 2012-2013 роках з усіма зрозумілими труднощами: грошей менше, ніж треба, ідей більше, ніж можливо втілити, досвіду за відсутності нормального кінопроцесу небагато, а сподівань – хоч греблю гати. Після презентації першого ролику фільму в липні на Одеському кінофестивалі сумніви і побоювання змінилися на перспективи та надії, й не тільки для творців. Крапки над «і» розставив по своїх місцях показ 29 серпня. Хоча й не всі, бо останнє слово за масовим глядачем, якому фільм презентують в першій половині жовтня в розширеному до кількох місяців прокаті. Але глядач сприйматиме «Івана…» емоційно, задачею ж критика є вияв міжрядкових проблем, «порошинки» – а то й «дровиняки» – в оці.
І проблема в тому, що цих «дровиняк» в «Івані Силі», як дерев у лісі. Хоча вихідні дані у фільму були райдужними, бо знімали його у ретро-реаліях Чернівців, Львова та Києва; головного героя грав сучасний прототип Сили – один із найсильніших людей світу українець Дмитро Халаджі, а на других ролях був інший найсильніший українець і улюбленець народу – Василь Вірастюк; в акторському складі значилися вітчизняні знаменитості Віктор Андрієнко, Ольга Сумська, Лесь Задніпровський, Олег Примогенов і Богдан Бенюк. Анімаційну, мальовану частину робив справжній профі у своїй справі Андріан Сахалтуєв; знімали за допомогою «оскароносної», працюючої в Голівуді київської компанії «Фільмотехнік», а фінальну пісню писав хіп-хоповий талант Фагот з ТНМК. Проте Віктор Андрієнко, який взяв на себе обов’язки режисера, не мав до цього досвіду постановки великих прокатних фільмів. Тож в результаті режисура «Івана…», послідовна і до кондовості правильна, виглядає простою і невибагливою до дитячості. Задніпровський грає в основному в театрі, і його театральність, не надто доречна в кіно, відчувається всім єством, хоча харизма цього актора є настільки беззаперечною, що її не в силах зменшити навіть віртуальність кіноекрану. Власне, харизма стала на заваді і виконавцю головної ролі. Халаджі, до реалістичності переконливий в «атлетичних» сценах, абсолютно «плаский» в сценах діалогів чи мовчазних крупних планах. У нього просто немає харизми, яка, до речі, була у Арнольда Шварценеґґера, при всій його розрекламованій тупості. Та, гадаю, це не так вада Халаджі, бо він не є актором, як вада творців. Вони мусили це бачити, і або викинути всі «акторські» крупні плани і діалоги головного героя, або замінити їх чимось чи кимось іншим.
Втім, прокатно і комерційно орієнтований фільм робиться для цільової аудиторії, тож не суттєво, чи сприймуть його за її межами. У «Івана Сили» є все, щоби потрапити в ціль, особливо двовекторний сюжет, де історія про хлопчика, що під впливом свого старшого друга трансформується від злодюжки до «правдиста», накладається на розповідь про селюка, який досягає кар’єрних вершин, не зважаючи ні на своє дуже скромне походження, ні на злу силу, що завжди намагається перемогти правду. До того ж, у фільмі є Дмитро Халаджі, який, нехай і не має акторської майстерності, проте має імідж, правильно вписаний творцями у фільм у формі кадрів його реальних виступів на сцені, із вбиванням руками цвяхів у дошку, розриванням ланцюгів та переїзджанням машини по голому тілу. Історії справжнього Івана Фірцака, борця та силача, і виконавця його ролі, пауерліфтера Дмитра Халаджі чудово з’єднуються у фіналі, коли Дмитро приходить до пам’ятника Іванові. І це просто суперово втілює у концептуально-звуковому плані пісня Фагота: сучасність і минуле поєднані в самому тлі буття, в нас самих. І власне, не зважаючи на певну пафосність (втім, доречну), це і є головним, принциповим досягненням продюсерів, режисерів і всієї знімальної групи – поки ми разом, поки ми пам’ятаємо про себе, своє коріння, своїх героїв, – ми живі. Відповідаючи на крилате запитання одного братського кіногероя, «у чому сила, брат?», скажемо: «Сила, брат, у нас, поки ми разом».
P.S. Можливо, оця невидима сила і допомогла директрисі запорізького кінотеатру ім. О.П.Довженка, коли два дні тому на неї був вчинений замах: зловмисник із ножем проник до директорського кабінету і, зі словами «Вас замовили», намагався вкоротити віку бідній жінці. Якимось дивом їй вдалося відбитися від нападника і зчинити галас, через який нападник втік. Наразі, правоохоронні органі відкрили справу з підзаголовком «напад з метою вбивства» і шукають зловмисника.