Якщо розглядати процес у довготривалій перспективі, то можна стверджувати, що диктатори й автократи є вимираючими видами. Тому багато з них сьогочасних усвідомили, що, по-перше, треба триматися купи. Погляньмо, як намагаються зійтися разом Росія, Китай, Іран і Сирія. По-друге, вони мають поводитися набагато мудріше, ніж дотепер.
Передовсім живим втіленням цього виду новочасних диктаторів є Володимир Путін. Його модерний стиль висловлювань, вишуканість іміджу не має нічого спільного з персонажами старих західних коміксів про Країну Рад.
Хто б раніше міг припустити, що шеф Кремля висловлюватиме свої думки на сторінках одного зі стовпів американської демократії — газети New York Times. Хоч насправді Путін через власний журналістський виступ не так шукав розуміння в західному суспільстві, як намагався вплинути на американські дебати щодо Сирії.
Зрозуміло, що стаття російського президента з назвою «Заклик до обережності з Росії», опублікована в газеті New York Times 12 вересня, спричинила неймовірний резонанс і в американському, і загалом у світловому політикумі . Як вона туди потрапила? Звичним для таких випадків шляхом: через PR-аґенцію. Цим разом йдеться про аґенцію Ketchum, яка вже віддавна обслуговує кремлівських завсідників, намагаючись поліпшити імідж Росії на Заході. Відомо, приміром, що за перші 6 місяців поточного року Ketchum отримала 1,9 мільйона доларів від російського уряду і 3,7 млн. від «Газпрому», який також є клієнтом PR-аґенції. Як подає видання ProPublica, за період від 2006 до 2012 року Ketchum отримала понад 23 мільйони доларів від російського уряду і 17 мільйонів від «Газпрому».
Але повернімося до тексту самої статті. У ній автор (припустімо, що її справді власноруч писав Путін) стверджує, що громадянська війна в Сирії — це «не битва за демократію, а протистояння влади і озброєної опозиції у багатоконфесійній країні». А, мовляв, втручання Америки у внутрішні конфлікти інших країн не відповідає її власним довготерміновим інтересам, про що свідчить сумний досвід воєнних кампаній в Афганістані, Іраку та Лівії.
Дуже хитрий хід — нагадати американцям про неприємні для них сторінки недавньої історії, пов'язані з не надто вдалими воєнними інвазіями. Дивно, що в тексті не згадано ще й В'єтнам.
Що ж до російського анґажування у сирійський конфлікт, то Путін лицемірно заявляє: «Ми не підтримуємо сирійський уряд, ми підтримуємо міжнародне право, яке утримує світ від сповзання в безодню хаосу». Саме тому, очевидно, Росія продала сирійському режиму зброї на мільярди доларів.
А найбільше розчулює таке місце у статті шефа Кремля: «Необхідно відмовитися від використання мови сили і повернутися на шлях цивілізованого політичного вреґулювання». Та й справді, от хто вже має моральне право змальовувати себе голубом миру, то це Володимир Путін.
Тож російський президент атакує американського на його власній території, намагаючись підірвати його зусилля, спрямовані на переконання Конґресу й цілого суспільства в необхідності каральних заходів проти режиму Башара Асада.
Путін у звичній для себе (як колишнього резидента КГБ) манері оперує пересмикуваннями, напівправдою й відвертою брехнею. І заразом пробує хитро активувати больові точки американського суспільства, приміром іракську травму.
Безумовно, відкрита дискусія є сильним боком демократичного суспільства, оскільки вона змушує уряди обґрунтовувати свою позицію, змушує зважувати плюси й мінуси, відкидати апріорі невдалі рішення. Зрозуміло, що це хоч не ґарантує стовідсоткового захисту від помилки, але робить її малоймовірною.
Водночас відкрита дискусія має й свої недоліки у владній грі на міжнародному рівні. Демократія стає набагато «читабільнішою», ніж автократії, де дебати якщо й відбуваються, то лише в кулуарах за добре зачиненими дверима, які ще й надійно охороняють. Тому політики демократичних країн, на відміну від путінів цього світу, натикаються на масу обмежувальних механізмів, коли вирішують діяти всупереч волі своїх громадян.
Путін активізував у Сполучених Штатах дебати, яких він ніколи не допустить в самій Росії (принаймні на тому рівні, який би впливав на ухвалення рішень). Тому політикам-демократам можна лише побажати не попадатися у пастки маніпулятивних арґументів, які наготував Кремль.
13.09.2013