Публікується за виданням:
газета "Діло" (Львів), чч. 184-188 (15 005 - 15 009), 23-27 серпня 1938 р.
ПРО АВТОРА
Осип Залеський (1892-1984) – український композитор, диригент, літературознавець. Народився на Бережанщині, помер у США. Вояк УГА, засновник і перший директор філії Музичного інституту імені М.Лисенка у Станиславові. Спільно з дружиною, Галиною Лагодинською-Залеською, створив Український музичний інститут у Баффало.
1. КОСМАЧ.
Їду цього року в Космач. Цікавить він мене, бо там ще не був. Знаю його тільки з гарних писанок, які щорічно продають старі гуцули під церквою у Станиславові у Страстний тиждень. Їдемо з дружиною і веземо нашу восьмилітню потіху до оселі КВОМ-у в Космачі.
У Станиславові прилучується нас кільканацять осіб до львівської партії таборовиків, яких ми з бідою відшукали у довгім пульманівськім возі. Провідниці нарікають, що не вважаючи на зголоження, не дістали для дітей окремих переділів і мусять тиснутися на коридорі ваґону.
Подібна історія і в Коломиї, на двірці при автобусі. Хоч автобус замовлений, не можемо дійти до порозуміння з ревізором, що не хоче згодитися, щоби в одному автобусі їхали діти з опікою і батьками, а в другому інші подорожні. Вперся чоловік, щоби діти з іншими подорожніми їхали в одному возі, а опіка й батьки в другому. Важко його переконати, що годі залишити самих дітей без опіки Причину такого відношення пояснюємо собі тим, що ми в його очах менше вартісні громадини, з якими не треба рахуватися. Мимоволі нагадуються мені подорожі в інших краях Европи, де на подорожнього дивляться як на клієнта залізничного підприємства та намагаються уприємнити йому подорож, тримаючись купецької засади, що "наш клієнт наш пан”. Вкінці по довших торгах розміщуємо дітей згідно з бажанням проводу і виїздимо з двірця та через славний коломийський ринок (славний тому, бо єдиний у Галичині має залізничу зупинку: Коломия-ринок) і ушкоджений міст на Пруті виїздимо на добрий гостинець що веде до Яблонова. За Яблоновом починається „автрострада першої кляси". Інжиніри, що її колись будували, певно й не припускали, що туди будуть їздити автобуси, а то булиб збудували трохи ширшу та зробили б трохи менше карколомних закрутів. Але зручний шофер перемагає ці перешкоди щасливо і ми коміть головою зсуваємося в долину Космача. Хтось з подорожніх завважує злобно, що на цій дорозі міг би бути добрий перегоновий шлях для авт; мабуть кожне авто дістало би перше місце, тільки кожне в іншому зворі на дні.
Підїздимо аж до оселі на горішньому кінці Космача, котру космачани називають школою. Це дійсно шкільний будинок Рідної Школи, збудований власними зусиллями космачан, на площі, яку подарував місцевий громадянин. Тут і містилася один рік вселюдня школа, але по році влада її замкнула, чому, я не допитався. Тепер в цьому будинку оселя для дітей. Невеликий це будинок, але в гарному положенні і хоч приміщення не дуже вигідне, то діти цим не переймаються. Вони бачать довкола гори і ліси, а внизу річку, то чогож їм більше треба вліті?
Помагаємо потрохи розпаковувати річи та розмістити таборовиків (цеж діти від 6—9 літ) і забираємося з оселі, щоби не псувати порядку і не відривати уваги дітей від розпорядків проводу.
Ідемо шукати нічлігу, хто де може. Нас четверо закватерувалось на запашному сіні в оборозі і спали краще, ніж на матирацах, тільки інжинір В. не мав де ноги подіти. Але літня ніч коротка і раннє сонічко вигнало нас з літовища до поблизького потока відсвіжити тіло холодною водою.
Ідемо до оселі і з таборовиками поспішили до церкви. По Богослуженю прощаємося з дітьми та йдемо оглядати Космач. Хто в ньому не був, нехай уявить собі велику миску, через яку перепливає гірська річка Пістинка з космацьким потоком. На дні цієї миски осередок Космача з гарною деревляною церквою, читальнею, кооперативою та гарними домиками. На узбіччях розложилися гуцульські хати і нечисленні вілли, за ними трохи піль, сіножатей та ча... ліси. Щодо краєвиду то гарна горішня частина (Плайне) та долішня від Брустур.
Населення Космача робить куди культурніше вражіння, ніж нпр. з долини горішнього Прута. Хати, головно ті ближче осередка, часто просторі та ясні; прибрані гарно вишивками, рушниками, килимами та ліжниками. Люди привітні; діти і старші здоровлять христіянським привітом (не чути надпрутянського "дзєнь добри"). Чудова їхня одежа добором ґармонійних красок. Коли поглянути в неділю біля церкви по богослужінню на їхні вишивки, витримані в червоно-помаранчевій красці, що зливається з подібною краскою фот, капчурів та хусток, то цим виглядом можна любуватися як найкращою картиною. Одяг чистий не тільки в неділю, але й у будень. Не диво, що тут любив перебувати покійний мистець Новаківський, що його згадують космачани з пошаною і любовю.
В середині села нова деревляна церква: внутрі чистенька та прибрана дуже гарно вишиваними рушниками свідчить також про культурність села. Національне обличчя мешканців пізнати по читальні, кооперативі, позичковій касі, кружку Р.Ш. як також українських крамницях та пекарні. Дивно, чому якийсь підприємливий українець не відкриє тут якогось пансіонату.
2. ПО ДОРОЗІ В КОСІВ.
Громовиця з дощем на другий день рано затримала нас у хаті. Але зайвий раз здійснюється приповідка, що ранній дощ, як плач дівчини, довго не триває, і ми пускаємося у дальшу мандрівку до Косова. Між Прокуравою і Брустурами, при гирлі правого допливу Пістинки на поляні, дівочий табор під шатрами. Вчора тут отаборилися. Рано стрічаємо їх на ріці при миттю. Втішені дівчата любуються гірською водою та гарним краєвидом. Це місце якби вимріяне під табор для людей, шо бажають відпочинку і спокою серед гірської природи.
Переходимо село Брустури та серпентиною виходимо на гору, що ділить Брустури від Річки. Тут, на горі переходимо біля типової гуцульської „гражди", що немов мала твердиня стоїть на кінці села, та осідаємо під лісом, щоби відпочити. Дві маленькі гуцулочки стають нам в пригоді, бо приносять трохи афин і в заміну дістають гроші та кістки цукру, яким тішаться більше ніж грішми.
Карколомною доріжкою сходимо до села Річки. По обох боках доріжки глибокі звори потоків, а сама доріжка повимулювана та понищена водою, аж дивно, як то туди в часі війни втікали російські обози та артилерія. В одному місці, при доріжці росте старезний бук, що своїм корінням спинає рвучкі дощеві потоки і рятує доріжку від остаточної заглади. Може здаватися, що в його дуплах та між коріннями, що вистають, сидять лісовики і мавки.
Сходимо в долину потока, що над ним розложилося село Річка. З обох боків мальовнича панорама. Вершки гір поверх 1.000 м. покриті лісами й полонинами надають цій оселі альпейський вигляд. Зрештою, краса Річки знана. Потверджує це інж. В. що бував у Швайцарії. Він є тієї думки, що не треба їхати аж у Швайцарію, щоби побачити гарні гірські краєвиди. Можна їх віднайти й у наших Карпатах. Щодо краси природи Гуцульщина може стати нарівні зі Швайцарією, та під іншим оглядом вона ще далеко-далеко поза нею, але цьому не винні ані гори, ані бори, ані самі гуцули.
Вишивки річанських гуцулок ріжняться від космацьких узорами і красками; тут переважають темніші краски, яких в Космачі не люблять, „бо сумні“. Можливо, що природа відбила тут своє тавро. Космач має багато сонця і світла, а Річка, у глибокій долині, має менше світла-радости й це відбилося на красках вишивок.
Минаємо Річку, Соколівку та наближаємося під вечір до Косова. По дорозі стрічаємо гуцулів, що з маржиною прямують на ярмарок перед св. Іваном. На похвалу Косова треба признати, що місто в останніх роках трохи "зевропеїзувався", або — як кажуть — піднеслося“. Багато нових гарних домів, головно на Городі, парк солянкового заведення, ніби асфальтові вулиці та електричне освітлення змінили давній вигляд Косова.
Свій питомий характер показує Косів щойно на другий день, у храмовий день св. Івана. Дороги біля церкви залюднені ріжнородною юрбою. Пізнати по одязі селян з ріжних околиць Косівщини, що пішком, возами й роверами товпляться по вулицях. Між ними літники з ріжних сторін, що оглядають цікаво гуцульський одяг та вироби і цокають фотоапаратами. Вулиця перед церквою повна калік та прошаків, що змагаються звертати на себе якнайбільше уваги прохожих. Тут працюють в поті чола купці з ріжними „апетитними" солодощами і напитками.
3. У ЧОРНОГОРІ.
Бути на Гуцульщині і не "вступити“ в Чорногору та не поглянути хоч на Говерлю, це так, якби не відвідувати добрих знайомих.
Їдемо з Ворохти лісною залізничкою, з якої щораз „висипаються" гуртки польських пластунів, що розтаборилися здовж залізничного шляху від Ворохти до Форощенки, а тепер вертаються з недільного богослуження у Ворохті. Дощ, що обмив наш поїзд, розпадався вже на добре у Ворохті, і не вгаває. Зупиняємося під Кукулем та оглядаємо зі страхом небо, заслонене чорними хмарами, з яких кропить дощ та розсипаються громи, що губляться десь далеко у чорногорських зворах. Заходимо до будки, що її збудували робітники заняті тут при будові нової лісничівки і ждемо кінця небесного концерту. Але буря не втихає. Зігнала з Говерлі кооператорів, що рано вибралися з Ворохти на прогульку і тепер вертаються у дощі на „льорі", хоч змоклі, але з гумором і піснею. Вагаємося, чи вертатися чи ждати кінця бурі. Клаптик синяви неба рішає; хмари звільна пересуваються десь на Марішеську, громи гуркотять по чеськім боці, ми дістаємо знову гумор і рішаємося на дальшу мандрівку. Плаєм понад Озірний потік йдемо вгору, властиво не йдемо, але скачемо з каменя на камінь або таки просто бродимо у воді, бо Озірний, такий собі малий потік, нині розгулявся. Дощі додали йому сили і він пливе не тільки своїм руслом, але й плаєм, який розмив та закидав камінням. Чим дальше вгору, тим його сила маліє. Вже виглянуло сонічко, гори вкриваються дощевими випарами, наш потік щораз чистіший і ми гасимо нашу спрагу його вже чистою водою, доходимо до вододілу Прута й Черемоша та сходимо в низ до потока Бистрець і наближаємося до схоронища Карпатського Лещетарського Товариства на марішеській полонині. Вже вечоріє. У поблизькій стаї вівчарі доять вівці. В схоронищі рух. Помоклі туристи сушаться, відпочивають, оглядають туристичні карти до завтрашньої мандрівки, або покріпляються вечерою з кухні схоронища.
Рано будить нас сонце. Хоч косарі запевняють нас, що дощу не буде (й вони собі його не бажали), але ранішня спека не ворожить добра. Та нема нам чого ждати, бо в Чорногорі обовязує правило: „не зволікати“. Йдемо на Шпиці, щоб знову поглянути на них та подивляти їх дику і грізну красу, найцікавішу з усієї Чорногори. В заглибленнях лежать ще грубі плити брудного снігу, а зпід нього випливають ледяно-студені потічки. Шукаємо розцвілих корчів ґepдуляна (рододендрон, альп. рожа) та, на жаль, вони вже перецвіли. Стрічаємо тільки розцвілу арніку, що золотими головками свого цвіту прикрашує зелень густого жерепу. Доходимо до нагих вершків Шпиць. Здається, що скелі вирізьблені дощем, вітром та морозом, це декорація театральної сцени, на якій природа відграє свої віковічні пєси під акомпаніяменти громів або пекольний шум вітрів чи сніговії при світлі блискавок або при срібному сяйві місяця. І так цілі роки, століття, безупину.
Тільки мій співмандрівник витягнув фотоґрафічний апарат, а я скинув сорочку, щоби "вхопити“ у себе трохи позафіолєтних променів, що на цій висоті мають бути дуже спасенні для здоровля як сонечко утікло за хмару та присилувало нас сховати апарат і убрати не тільки сорочку, але й верхнє одіння.
Не так то легко Шпиці дають себе людині опанувати. Резиґнуємо покищо з наших намірів та йдемо дальше до головного хребта Чорногори, подивляючи різьбу великих і малих Кізлів та Говерлю, що ховає свою лису голову у хмару, немов би боялася соняшнього удару. Стаємо на чеській границі (відважно, бо маємо перепустки) та оглядаємо другий бік карпатської медалі „там де Чорногора сумно угрів край витає". Наші оглядини довго не тривають, бо десь на Попі Івані загрозливо заклекотіло — може гнівний, що на його карк всадили тілько каміння під астрономічну обсерваторію та ще й хочуть його перезвати на якесь „Розсьпєвяни" чи „Попєвани" по рецепті „ІКЦ“, - за хвилину вже й Ребра закурилися і ми рад-не-рад почали відворот „со страхом Божим", бо цього року з громами нема жартів. Тимчасом небесні лотоки отворилися і посипався град з дощем, який пропив нас майже до схоронища.
Не любить мабуть Чорногора, щоб по ній вешталися людиська та обтовкали її старий хребет і тому частенько зганяє їх у доли, у двори, хай там товчуться та пропадають. Досить вже її порили та кільчастим дротом поперетикали в часі війни; ще й досі не затерлися сліди.
Сходимо до схоронища на Марішеській, а тут сонечко гріє — немовби нічо не було, струшуємо із себе воду та споглядаємо на негостинні Шпиці.
4. У ЖАБЮ.
Сидіти у схоронищі на бальконі та читати книжку, як це роблять якісь „зайшлі“ пари, приємно і вигідно, але нас манить дальша мандрівка. Сходимо карколомною стежкою у діл Бистреця та бажаємо такої вигідної дороги усім нашим „приятелям» непривичним до гірських мандрівок.
Ледви добилися ми до потока Бистрець у місці, де ентузіяст Гуцульщини д-р Вінценц збудував собі чепурну хатину у сусідстві старого Ґотича (вже небіжчика), як допала нас удруге нова серія громовиці та ще більшої зливи. Від нової дощевої купелі захистила нас колиба на поблизькій поляні. На наше щастя буря швидко проминає, ми вилазимо із недуже вже сухої колиби та залитим водою плаєм понад Бистрець сходимо до села Бистрець, що є частиною Жабя.
Минаємо нову станицю граничної сторожі, школу, що міститься у бідній, низькій гуцульській хаті, та біля церкви заходимо до туристичної стації в домі Петра Ґотича.
Туристична стація — це простора кімната у новій, гарній хаті і можна тут вигідно переночувати і покріпитися чим багата хата Готича та сусіднього гуцула-крамаря. Сам Готич статочний гуцул, бувалий у світі, вміє багато розказувати про своє військове життя, бо як артилєрійський підстаршина воював і під Верденом, і на галицькому та буковинському фронті, був і в полоні у Москві. Московське лайка так роздразнила вражливу душу гуцула, що вирішив смерть собі зробити або втекти з попону. І втік. Перейшов зревольтований російський фронт та дійшов до „своїх", а вони з вдяки за те післали його на італійський фронт — у саме пекло. З гордовитістю гуцула оповідає про свої золоті та срібні медалі, за які брав багато „банок". і І нині був би брав, якби небіжка Австрія не була небіжкою.
Оглядаємо гарну церковцю та „резиденцію“, до якої громадяни сподіються восени дістати панотця (тепер доїздить з Жабя-Ільці) і вже заздалегідь тішаться ним та роздумують, що треба би збудувати резиденцію нову, гарнішу. Сидимо під цією старою домівкою будучого панотця та роздумуємо як-то витримає тут самітний священник, у цій, правда, гарній закутині, але віддаленій від центра Жабя коло 12 км., від повітового міста Косова 50 км. з гаком, а від залізничої стації в Коломиї коло сотні кільометрів. Треба справжньої посвяти та самовідречення, щоб витримати тут цілий рік, головно у слотливу осінь чи сніжну зиму. Гори гарні, чудові, але треба вродитися гуцулом, щоб уміти тут ціле життя прожити.
Ночуємо на ліжниках і під ліжниками, які виробляє сама ґаздиня і ранком ідемо в долину Черемоша, чи як кажуть гуцули, ріки. На роздоріжжі стрічаємо молодого гуцула з дружбою, що чекає на молоду, котра має приїхати „в гори ріки“, а потім разом поїдуть до Ільці до церкви. Обидва зодягнені святочно, молодий у білій киреї з ріжними прикрасами, але вже трохи змодернізований, бо у темних штанах та черевиках. Дивуємося, чому роблять весілля у вівторок, а не в неділю і довідуємося, що це звичай вінчатися у вівторок або четвер. Не діждавшися молодої, ідемо вниз Черемошем. Пробуємо сірчаної води з джерела, що при дорозі, але пити її годі, бо „сильна".
У Жабю-Краснику слухаємо радієвої музики з кооперативної крамниці (ОСУК із Заболотова) і тони якогось „шляґера“ дивно звучать під шум Черемоша.
На початку Жабя-Ільці доходять нас сумні звуки трембітарів, що супроводять похорон якоїсь старої гуцулки. Ідемо в напрямі церкви і тут стрічаємо дві мальовничі картини з гуцульського життя: похорон та весілля. Молоді виминають похоронний похід та заїзджають на приходське подвіря. Це наш знайомий з Бистреця. Напереді на коні дружби, а на возі обоє молоді та дружка ще з одною дівчиною. Молода утікає перед фотоґрафом, бо не вірить, що дістане знимку; дістається на фотоплівку тільки дружка, дівчина небуденної краси.
Посередині Жабя-Ільці докінчують будову середньовічного замку ґерманського лицаря. Ні, вибачте, — це гуцульський музей, як нам пояснює, якийсь гуцул. Смертельний гріх матиме архитект, що проєктував цю незугарну камяну будівлю у серці Гуцульщини. Чи не краще збудувати було стилевий будинок, що був би зразком гуцульської архитектури? Довідуємося від жидів (вони все знають!), що у цьому будинку матимуть приміщення ріжні установи як суд, почта, школа, музей, пансіон і т. д.; словом це має бути репрезентаційний будинок Жабя, з тим, що центр перенесений із Слупейки до Ільці.
Під вечір доходимо до Жабя-Кривополе. Дорога з Ільці під оглядом краси краєвиду варта, щоб нею перейти. Головно чарівна долина потока Кривець від його устя до Ільці аж до села Кривополе. Минаємо школу, що виглядом нагадує школу у Бистреці та дає свідоцтво дбайливости за освіту такої модної і реклямованої Гуцульщини. Саме Кривополе, це одна із гарніших закутин Гуцульщини і якби краща дорога до Ворохти, то було би це реальне місце для людей, що шукають спокійного відпочинку. Вражає брак церкви, хоч до Ільці доволі далеко. Зате бачимо кілька жидівських крамниць (української ніодної) та "піварень" і в одній — до речі досить чистій і привітній — рішаємося заночувати, бо в гуцульських хатах не можемо найти приміщення. Жидівка гостить нас медом з власної пасіки, яку оглядаємо біля хати. Питаюся господаря, відколи це жиди займаються пасічництвом, а він самопевно відповідає, що найкращі пасічники у Жабю — це жиди.
Покріпилися ми тут і переночували добре і недорого та ранком пустилися в останній етап нашої мандрівки. Ідемо в напрямі Ворохти. На границі косівського повіту кінчиться добрий шлях-гостинець, і зачинається дорога повна вибоїв та понищених мостів, дорога, навіть як на наші галицькі дороги, страшна. Кажуть, що це один з гріхів б. надвірнянського старости Робакевича. Тепер працює над перерібкою її "гуфец" середньошкільних абсольвентів; чи буде вона краща і треваліша — побачимо. Покищо копають і возять землю та жартуючи уприємлюють собі не дуже то приємну працю на розмоклій глині. По дорозі бачимо їх табор та веселі гурти, що прямують до табору із Ворохти.
Доходимо до Арґелужі та ждемо на лісову залізничку, щоби вернутися знову до Ворохти. Жаль покидати чорногорські звори і бори, бо таки нема то "краю над ту Верховину".
5. ПОВОРОТ З ДИТЯЧОЇ ОСЕЛІ.
Я знову в Космачі. Приїхав на закінчення дитячої оселі. Заходжу в пообідній порі до табору, який своєю тишею не зраджує, що тут поселилися льви, соколи та пчілки (назви таборових гуртків). Тепер пообідний відпочинок і діти в спокою травлять добрий обід. Тільки на фіртці стоїть маленький вартовий, що свистком сповіщає прихід гостя. Зявляється дижурний, впускає мене у царство дітвори та викликує мою розрадувану доню. Витаюсь з управою табору: комендантом панною С., що у своїм лагіднім, спокійнім усміху не має нічого грізного, як випадало би командантові. Надходить обозна, панна P., шо має марсову поставу, лікар табору пані д-р К. завжди строга з вигляду та сестрички, опікунки дитячих гуртків. Усі вони зуміли за короткий, чотиротижневий час зєднати собі дітвору, створити в них один суспільний гурт, що почувався тут неначе сімя, скріпити їх на здоровлю та загартувати фізично і духово. Коштувало їх це багато праці, терпеливости та посвяти, бо цеж діти, що перший раз опинилися у новому середовищі, в одному гурті.
Небавом надходить інж. В., що часто навідується до свого внука і став вже популярним гостем у таборі. Сидимо на подвірю та приглядаємося таборовому життю. Слухаємо співу дітей, що вчаться пісень на нинішну прощальну ватру, приглядаємося їх забавам, а вкінці йдемо шукати нічлігу, бо вечором треба подивитися на ватру.
А ватра — це велика втіха для таборовиків. Якесь дивне, таємниче вражіння робить цей вогонь на поляні серед лісу; якісь атавістичні спогади з давнього життя наших предків викликають танці, співи та ігри дітей довкола вогню. Має воно в собі щось маєстатичного, що розбуджує уяву та залишає незатерте вражіння. Не диво, що на ватру зійшлося багато гуцулів та деякі інтеліґенти з Космача. Це прощальна ватра. Діти устами своїх провідниць дякують космачанам за щиру гостину та сердечне приняття і прощають їх.
Другий день минає на підготові до повороту. Діти, а властиво таборова управа, збирають увесь виряд перевірюють річи зі списами та пкують у клунки. А як виглядає таке збирання варто побачити. Це-ж діти від 6-ти років життя. Одно не може пізнати своєї їдунки, друге своїх панчішок, третє загубило десь один мештик, інше не має ножа або ложки і т. д. За усім мусять шукати провідниці, бо дітям це байдуже, а таборовим сестричкам залежить на тому, щоби кожна дитина вернулася з тим, з чим батьки її вислали. Пані лікар важить і оглядає усіх дітей, переконується, з яким здоровлям та якою вагою покидають табор.
Вечором остання спільна молитва, прощальний приказ, похвала для добрих таборовиків, стягнення прапору і діти йдуть на спочинок, бо завтра раненько відїзд.
Ми проводимо на кватиру паню дир. К., що з туги за дітьми не могла жити у Львові і вже від кількох днів перебуває у Космачі, та йдемо також до нашого "готелю", тобто на стрих на сіно, бо рано в пятій годині треба вже бути в таборі.
Гуркіт автобусу будить заспаних таборовиків. Збираються з поспіхом, йдуть до річки митися, складають постіль, спільна молитва, снідання, ховають до наплечників харчі на дорогу, про які не забула управителька кухні та зі сумом прощають оселю: до побачення за рік. Усім жаль покидати улюблене місце і таборовикам і управі, з жалем прощаються малі гуцулки, що чотири тижні мали веселих товаришів забави.
У декого й очі трохи повогніли, а сусідка Настунька таки добре плаче. Останнє „готовсь" на прощання Космачеві і автобус підскакуючи по каменях виїздить з оселі. Залишається тільки командант табору панна Ляся, щоби віддати домівку, та, як каже, три дні відпочити, а відпочинок заслужений, по чотирьох тижнях праці та цілоденного руху. Серед співів дітвори та прощальних окликів покидаємо привітний Космач.