II

 

ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Організації Українських Націоналістів. Атентат на Й.Пілсудського.

 

Вже було сказано, що Петлюра по нараді Комендантів Армії УНР в Чарториї 4-го грудня 1919 залишив останки Армії УНР і Корпус Січових Стрільців під командою Коновальця, а сам виїхав до Варшави 5-го грудня 1919 р. На вищезгаданій нараді рішено ліквідувати реґулярну війну і пе­рейти на партизанщину. Всі старшини Січових Стрільців, як галичани, так і наддніпрянці, одноголосно рішили здемобі­лізувати Корпус Січових Стрільців і залишити всім вільну руку: або приєднатися до партизанської армії, яку очолював генерал Павленко, або повернути додому.

Наступив однак несподіваний напад поляків на Чарто­рию, в результаті чого поляки розброїли Січових Стрільців і перевезли їх разом зі старшинами і Коновальцем до табору смерти в Луцьку. Лише деяким стрільцям вдалося уникнути полону й інтернування. В таборі інтернованих у Луцьку пере­був Коновалець зі стрільцями аж до пізньої весни 1920 року.

Об’єктивно розглядаючи справу, не можна ніяк зро­зуміти причини інтернування Січових Стрільців у Луцьку. Відомо ж було всім, що СС не брали ніякої участи увійні Галицької Армії з поляками на терені Східньої Галичини. По­чаток організації СС у Східній Україні сягав грудня 1917 р. Від того часу, це є від грудня 1917 р., аж до грудня 1919 р. Січові Стрільці постійно перебували у Східній Україні, в до­датку навіть без жадного контакту з Галицькою Армією, яка під напором польських військ перейшла в липні 1919 р. з Га­личини на Східню Україну. Петлюра знав очевидно про ін­тернування СС, себто тих, які його посадили на престол України по поваленню Гетьмана, але не зробив у Пілсудсько­го ніяких заходів, щоб роззброєних стрільців розпустити до­мів.

Перебуваючи в таборі інтернованих у Луцьку, Конова­лець листовно запропонував Петлюрі, який стало перебував у Варшаві, що він, Коновалець, по звільненню з табору виїде в Чехо-Словачинну, до Яблінного, Ліберця і Йозефова, де пе­ребували в таборах галицькі військові відділи, яким вдалося перебитися зі Східньої України під проводом ген. Кравса по розвалі наших державницьких змагань через Карпати на Че­хо-Словаччнину і поробить старання перепровадити їх із Чехо-Словаччнини через Румунію до Одеси та взяти в цей спосіб участь у поході поляків із відділами Петлюри на боль­шевиків, який уже був обговорений і приготований на підста­ві т. зв. Варшавського договору. Тут треба зазначити, що військові з’єднання в Чехо-Словаччині, про які була вище мо­ва, підлягали урядові д-ра Петрушевича, який у тому часі пе­ребував на еміґрації у Відні. Петлюра погодився на проект Коновальця. Пізньою весною 1920 року звільнено з табору інтернованих Коновальця і Січових Стрільців, а Коновалець прибув на Чехо-Словаччину.

Затія, яку придумали Коновалець із Петлюрою, була вже в своїм зародку безглузда, дитяча й компромітуюча обох вождів, як політиків і стратегів. Чому так? Тому, бо попер­ше чехи ніколи не були б випустили зі своєї території озбро­єних відділів, які мали б битися з большевиками. Чехи вправ­ді в тому часі дуже зичливо відносилися до українських військових частин у Ліборці, Яблоннім і Йозефові, а навіть ви­плачували воякам нормальні військові побори, але також, як усім було відомо, чехи були завжди беззастережними приятелями Росії без огляду на те, який уряд правив московською державою. Подруге, і румуни за ніяку ціну не були б перепустили таких військових відділів. Відомо, що румуни боялися большевиків, як огню, і були б змісця роззброїли та­кий військовий відділ, який був би появився на їхній тери­торії, а роззброєних були б видали большевикам або й поля­кам. А коли б навіть без належного озброєння і без гроше­вих засобів якимсь чудом були б воїни Коновальця пере­дісталися з Чехо-Словаччини через Румуніію та зблизилися до Одеси, то були б на протязі одного або двох днів зни­щені большевиками до тла. Відомо, що в тому часі больше­вики по розгромі всіх своїх противників на території цілої давньої Росії — Юденіча, Колчака, Денікина, Бредова, Укра­їнських Армій і отаманів — були вже тоді для всіх своїх су­сідів непереможними. В додатку в околиці Одеси постійно “крутився” ген. Будьонний зі своєю кавалерією, яка в червні 1920 року завдала полякам децидуючого удару, від якого по­ляки опритомніли доперва над Вислою. Очевидно, больше­вицькі відділи були б стерли на порох бригаду Коновальця разом із їхнім вождем, коли б ці якимсь чудом були опини­лися біля Одеси. Тут треба додати ще й те, що в поході поляків на Київ брали вправді участь дві дивізії з армії УНР, але Петлюрі не вільно було до тих дивізій приймати галичан. Жадання таке поставили Петлюрі поляки, а Петлюра на це погодився. Вкінці треба тут підкреслити й те, що галицькі бригади в Чехо-Словаччині підлягали д-рові Петрушевичеві, який вороже поставився до безглуздої затії Коновальця. З Петрушевичем погодився загал наших вояків, які в тому часі перебували як інтерновані і які, маючи по чотиролітніх важ­ких стражданнях забезпечене свобідне і вигідне таборове життя, не думали втягатися у безглузду про-польську аван­туру під Одесою. Вони мали за мету вмашерувати до Галичи­ни, як Армія Галицького Уряду, коли б Рада Амбасадорів бу­ла признала суверенність Західньо-Української Народної Республіки.

Зрештою многі з наших вояків уже тоді плянували продовжати війну з Польщею, вправді не офіціяльну війну, але війну підпільну, щоб поперти уряд д-ра Петрушевича в його стараннях добитися позитивної розв’язки перед Радою Амбасадорів у Парижі в галицькій справі.

В тій цілі почали творитися в таборах полонених у Чехо-Словаччині організації, які почали називати себе Укра­їнською Військовою Організацією. Рівночасно в половині сер­пня 1920 року О.Навроцький започаткував творити боєву організацію у Львові з СС, зі старшин Галицької Армії і Укра­їнських СС, які появилися у Львові. Він створив у Львові гурток відданих цій справі старшин, у який входило п’ять осіб, а то: О.Навроцький, М.Матчак, Ю.Полянський, Я.Чиж і невійськовик В.Целевич. У тому самому часі до акції організування боєвих відділів, які мали за ціль продовжати війну проти Польщі на терені Галичини, приступили старши­ни Сокальської і Равської Бригади під проводом командира бригади Юліяна Головінського. В склад цієї бригади входили старшини: О.Сеник-Грибівський, М.Паславський, Хархаліс, І.Ришавин, І.Грищак та Ф.Яцура. В короткому часі всі три групи злилися в одну цілість і прийняли назву “Українська Військова Організація” (УВО). В той спосіб у склад УВО входили члени різних військових формації, а то: Січові Стрільці, Українські Січові Стрільці та старшини Галицької Армії. Тут треба зазначити й те, що УВО створилося в поро­зумінні з Урядом д-ра Петрушевича в тому часі, як д-р Петрушевич мав свій осідок у Відні. Уряд д-ра Петрушевича не ставився однак до УВО, як до підлеглої йому боєвої військо­вої одиниці, в кожнім разі, співпраця полягала в тому, що й УВО й Уряд д-ра Петрушевича мали перед собою одну й ту саму ціль — прогнати з Галицької Землі Польщу. На віст­ку про створення УВО у Львові прибули до Львова з Чехо-Словаччини дальше військові старшини, а то: Д.Паліїв, Б.Гнатевич, В.Кучабський, О.Коб’єрський, Ст. Федак і всі во­ни влучилися до львівського осередку УВО. Головою Начальної Колегії львівського УВО вибрано О.Навроцького, як ініціятора організації УВО і найвищого ранґою старшину.

УВО у Львові видало до українського населення про­клямацію, розліплену на мурах міста, в якій зазначено, що війна між Польщею а Галичиною ще не закінчена. УВО буде боротися за волю Галицької Землі з польським імперіялізмом терором і всіма можливими саботажовими засобами без ог­ляду на жертви, які в цім бою впадуть. І тоді зразу загоріла­ся Галицька Земля. Початок зроблено на Гуцульїцині й Бой­ківщині. Гуцули нищили станиці польської жандармерії, вби­вали жандармів, робили напади на польські військові стежі і двори. Бойки масово вступали на поміч партизанському відділові Стрільців УГА, яким проводив д-р Бекеш і творили суд над польським наїзником, не вважаючи на криваві жертви, які поносили в боротьбі з органами польської влади.

 

Приїзд Євгена Коновальця до Львова.

 

На вістку про утворення УВО у Львові й її дії та по невдачі з виправою на Одесу на поміч польсько-Петлюрів­ському походові на Україну, Коновалець змінив орієнтацію з “антидержавницького соціялізму, імпортованого з чужого поля, на чисто український націоналізм” (Мірчук, Євген Ко­новалець”, стор. 75). Це легко було йому зробити, бо він остався “Наполеоном без армії”. Коновалець постановив вер­нути до Львова і вступити до УВО. Заким однак прибув до Львова, явилися на конспіративну квартиру УВО до О.Навроцького, голови львівського УВО, два старшини з котрогось із чехо-словацьких таборів і заявилися проти того, щоб Коно­валець був начальним комендантом УВО (О.Навроцький, “Початки УВО у Львові”, Срібна Сурма, З.Книш, стор. 47). Коновалець прибув до Львова 1926 року і зістав прийнятий у члени львівського УВО. Побажання чехо-словацьких ви­сланців Начальна Колегія УВО у Львові не взяла під увагу. Начальну Колегію УВО перейменовано на “Начальну Коман­ду УВО”, а начальником УВО проголошено Євгена Коно­вальця. Сталося це з причин чисто опортуністичних. Львів­ське УВО розрослося. Його проти-польська акція поширялася з дня на день. Заходила потреба об’єднати всі краєві органі­зації УВО в одну цілість, а на це все треба було багато праці й багато часу. Тим часом члени Начальної Команди УВО ді­стали працю в різних відновлених українських інституціях і партіях у Львові, а то: в Допомоговім Горожанськім Коміте­ті, в Червоній Калині, в Просвіті, в Соколі, в Дністрі, в Гіпо­течному банку, в Літературно-Науковому Віснику, в редакці­ях різних часописів, журналів і т. п. В цій ситуації Коновалець стався для УВО дуже пожаданий і потрібний, бо він, будучи без заняття, міг віддати себе вцілості праці в УВО. Тоді закипіла у Львові в Начальній Команді УВО горячкова праця, в якій брали участь окружні й повітові команди УВО Східньої Галичини, а результатом тих заходів була повна централізація УВО. Якщо йдеться про львівське населення, то приготування УВО до акції проти Польщі, заповідженої розліпленими на мурах міста відозвами, не викликали серед нього якогось спеціяльного заінтересування. Всі чекали на щось “більше”, як на відозву. Це “більше” сталося у Львові дня 25-го вересня 1921 року.

 

Атентат на Й.Пілсудського і львівського воєводу Ґрабовського.

 

Дня 25-го вересня 1921 року відбулося відкриття “Польських Торгів” на повиставовій площі у Львові. На це торжество прибув із Варшави Юзеф Пілсудський, начальник польської держави. Вечером відбулося з цієї нагоди у львів­ськім ратуші врочисте прийняття-обід, на який прибув та­кож Й.Пілсудський у товаристві львівського воєводи Ґрабовського.

Коли оба достойники по обіді вийшли з ратуша і всі­дали до очікуючого на них авта, старшина Галицької Армії, Стефан Федак, член Начальної Команди УВО, віддав із револьвера чотири стріли до обох достойників. Пілсудський ви­йшов ціло, а Ґрабовський зістав легко ранений.

Хто це був Стефан Федак? Він був сином д-ра Степа­на Федака, заслуженого українського діяча й адвоката у Львові. Процес Федака відбувся доперва за рік у Львові перед окружним львівським судом дня 23-го жовтня 1922 р. Федак зізнав на суді, що його атентат не був спрямований на начальника польської держави Й.Пілсудського, а лише проти львівського воєводи Ґрабовського, як представника поль­ської окупаційної влади, який по анексії Східньої Галичини поляками винищував всі українські надбання в області про­світній, господарчій і культурній всіма можливими засобами. Обжалований твердив, що він виконав атентат без співучасті третіх осіб і без нічієї намови. Чин його був тільки актом розпуки з приводу нелюдських знущань над українцями Схід­ньої Галичини. Суд засудив обвинуваченого Стефана Федака за намірене вбивство воєводи Ґрабовського на б літ тюрми. Співобвинувачених Д.Палієва, Матчака, Яремійчука й Е.Зиблікевича на дещо лагіднішу кару. В першій половині 1924 року польський сойм схвалив амнестію з нагоди ухвалення конституції і на цій підставі засуджені разом із Федаком ви­йшли на волю.

Атентат Стефана Федака на голову польської держа­ви викликав велику міжнародню сенсацію й велике порушен­ня серед населення Галичини. Всі зрозуміли, що дух незалежности серед українського галицького населення не заги­не. Що існує сила, яка не позволить, щоб дерево польських знущань над нашим цивільним населенням і нашими воїнами, які томилися і масово загибали в польських таборах смерти, — досягло небес. Треба було полякам застановитися над причинами і консеквенціями цього політичного атентату, а коли це не сталося, то війна пішла розгоном, бо остаточно війна-війною. Скоро по українській стороні згинули серед не­чуваних таборових злиднів і знущань десятки тисяч наших людей, то міг згинути також той, хто ті знущання зорганізу­вав, розпочав і безгранично толерував. Тому замах на Піл­судського, як автора наших нещасть, був із точки моралі для українського загалу оправданий.

 

ВБИВСТВО ПРОФ. СИДОРА ТВЕРДОХЛІБА.

 

А вже цілком неоправдане було вбивство проф. Сидо­ра Твердохліба, доконане 14-го жовтня 1922 року членами УВО з цілою премедитаціею і провокацією. Хто це був Сидір Твердохліб? Це була дитина Львова. Батько його був дрі­боньким урядовцем в австрійським намісництві у Львові. Йо­го син Сидір по закінченні своїх гімназійних і університет­ських студій був учителем української мови в Українській Гімназії у Львові.

Прямо видається дивним, що цей чоловік, живучи в польському середовищі, не зденаціоналізувався, але остався свідомим українцем серед польського окруження. Поза тим молодий Сидір був по трохи поетом та добрим перекладачем творів українських поетів на німецьку й польську мову. Так про нього позитивно згадує С.Єфремів в “Історії Українсько­го Письменства” (Київ 1917 р., стор. 444). В товариських відносинах був Твердохліб любим, веселим і життєрадісним молодим чоловіком.

Від року 1917 я мешкав у Львові при вулиці Ґродіцких 2 і там провадив канцелярію емеритованого австрійського гофрата, адвоката К. Маючи до диспозиції шість великих кімнат і кухню, я відступив дві кімнати проф. Вознякові, — одну на його робітню, а другу на помешкання. Проф. Возняк займався розсліджуванням і студіями над творчістю д-ра Іва­на Франка та Лесі Українки. З цієї рації приходили до нього різні його знайомі, наші вчені, як: В.Щурат, Б.Барвінський, М.Яцків, В’яч. Будзиновський, Федь Федорців, а кілька разів з М.Яцковим приходив до Возняка і С.Твердохліб. Велися в тому часі ріжні інтересні розмови, не виключаючи й теж по­літики. Говорено про відозви УВО, розліплені на мурах міста, при чому роблено припущення, що УВО розколене з причин розліплення на мурах міста двоякого рода відозв. Велика ди­скусія велася на тему атентату Федака на Пілсудського. Ріж­но говорено на ту тему, перемагали побоювання про відплату зі сторони поляків і т. п.

З нагоди заповіджених виборів до польського сойму в 1922 році всі галичани годилися загально на бойкот виборів. Панувала тоді у Львові майже всевладно між українськими політиками фільорадянська концепція. При тих розмовах бу­вав часто Твердохліб. Я не пригадую собі, щоб він колибудь говорив щобудь в польонофільськім сенсі. Одного разу гово­рив, що шкільна рада бажає замовити у нього спорядження підручників української мови для нижчих кляс в українських гімназіях. Твердохліб був дуже занепокоєний підкладанням бомб поляками під українські інституції, що вже в тому часі практикувалося.

Побоювався Твердохліб, що однієї ночі поляки можуть зробити українцям у Львові “Вартоломейську ніч”. Про на­ближення виборів я ніколи не говорив із Твердохлібом, хоч часто бачився з ним у молочарні Чарнецького на обідах при вул. Валова в будинку Ставропігії. Так минали дні й місяці. Настав 1922 рік, рік заповіджених виборів до польського сой­му. Одного дня, а це було в понеділок, 15-го жовтня 1922 р., перед полуднем влетів до канцелярії, де я урядував, в най­вищому зденервованні М.Яцків та й сказав мені, що вчора, в неділю ввечері, постріляно під Камінкою Струміловою про­фесора Твердохліба. Він у шпиталі вмирає. Я пішов з М.Яц­ковим до кімнати М.Возняка, а М.Яцків оповів нам, що слі­дує:

Менш-більш від двох-трьох місяців находили до нього і до Твердохліба хлопці, які твердили, що вони є членами УВО. Вони намовляли нас, щоб ми кандидували в посли до польського сойму. Вони говорили нам, що УВО бажає мати в польськім соймі свої “вуха і свої очі”, себто довірених собі людей, які інформували б УВО про настрої в соймі, серед по­слів, в уряді, про балачки, пляни правительства супроти укра­їнців, про колонізацію Галичини мазурами, словом про все, що інтересує українців.

Це мусять бути люди інтелігентні, які володіють до­сконало польською мовою, а такими мали б бути ми оба — я і Твердохліб. Я, — оповідав Яцків далі — змісця відмовився, говорячи, що я не політик, слабий бесідник, а тільки пи­сьменник. Твердохліб теж відмовився, але вони з упором на­лягали на Твердохліба, що саме він, як гімназійний учитель і всесторонньо освічена людина, ідеально надається на посла й інформатора для УВО. Своїм вибором зробить Твердохліб організації УВО велику прислугу, яка йому не забудеться. Десь перед трьома тижнями, говорив мені Твердохліб — так оповідав дальше Яцків — що УВО дає йому до диспозиції при виборчій акції спеціяльного секретаря, який буде разом із ним їздити по виборчім окрузі, помагати уряджувати віча, провадити відповідну пропаґанду і т. п. Кошти цієї виборчої акції понесе УВО. Вкоротці по тій нашій розмові — оповідав мені Твердохліб, — що він правдоподібно погодиться на про­позицію УВО, бо УВО призначило йому вже на секретаря старшину Галицької Армії, а зараз члена УВО, Дзіковського. В суботу вечером, себто передучора, — оповідав дальше Яц­ків — був у мене Твердохліб і сказав, що він поїде в неділю з Дзіковським до Камінки Струмілової, до тамтейшого паро­ха, розвідатися, як евентуально поставиться до виборів мі­сцеве населення, інтелігенція, духовенство і т. п.

Якщо інформації випадуть позитивно, то буде замов­лена заля і назначений час на віче. Сьогодні рано десь около дев’ятої години прийшов до мене чоловік зі шпиталя й опо­вів, що проф. Твердохліб зістав важко пострілений під Ка­мінкою і що вже є вмираючий. Оповідав дальше Яцків, що він був у шпиталі, старався побачитися з Твердохлібом, але по­ліція не допустила його до Твердохліба. Стільки сказав Яц­ків.

Як відомо, Твердохліб помер у середу або в четвер. На його похорон ходив проф. Возняк з М.Яцковим. Я був зайнятий у суді й мені не було можливим віддати Покійни­кові останню прислугу. Від того часу минуло понад сорок літ. Роздумуючи тоді над тією справою, ми всі думали, що якась частина УВО дійсно бажала мати Твердохліба послом у Варшавськім соймі і що друга частина УВО була проти цієї концепції. Коли однак Твердохліб погодився кандидувати в посли, група опонентів з УВО вдавала позірно, що й вона го­диться на це.

В дійсності однак опоненти постановили вбити Твер­дохліба і післати до нього Дзіковського, який те вбивство перепровадив.

 

Розповідь інж. Федора Яцури про те, в який спосіб і серед яких обставин вбито проф. Твердохліба.

 

Розповідь ця міститься в “Срібній Сурмі”, виданій у Канаді, у Вінніпегу, за редакцією З.Книша. Ось що розповів інж. Яцура про себе і про вбивство проф. Твердохліба. Інж. Яцура каже про себе, що він служив, як студент, доброволь­цем при Українських Січових Стрільцях. Від осени 1918 року служив у Галицькій Армії, як старшина. По розвалі наших визвольних змагань він повернув у 1920 році до Львова, до­кінчив науку в гімназії і здав матуру на весну 1921 року. Пе­ребуваючи у Львові, він знав, що існує УВО, але він до УВО не належав. У 1922 році мали відбутись вибори до польсько­го сойму також і на терені Східньої Галичини. Відомо йому було, що вийшов наказ від д-ра Петрушевича і від Міжпар­тійної Ради у Львові бойкотувати вибори, щоб не дати поля­кам в руки атуту, що мовляв українське населення Галичини бажає жити в згоді з поляками й визнає в цей спосіб анексію Галицької Землі польською державою.

Ходили однак в тому часі у Львові вістки, що частина українців бажає взяти участь у виборах і що з львівської округи має кандидувати в посли проф. Твердохліб. В Акаде­мічнім Домі спіткав Яцура знайомого собі студента Тер­лецького, який оповів Яцурі, що УВО засудило С.Твердохлі­ба на смерть за національну зраду. Терлецький дав Яцурі до­ручення слідкувати за Твердохлібом, щоб пізнати його спо­сіб життя, його заходи в справі виборчої акції й т. п. Тер­лецький дав до помочі Яцурі студента Кульчицького, а цей сконтактував Яцуру зі старшиною УГА Дзіковським, якого, як каже інж. Яцура, УВО відрядило до С.Твердохліба, як йо­го секретаря. Яцура мав співділати з Дзіковським і бути в порозумінні з польським виборчим комітетом у Львові у всіх справах, зв’язаних з виборчою акцією Твердохліба і звітува­ти про це все організації УВО.

Організація УВО вирішила вбити Твердохліба поза Львовом на якомусь передвиборчому вічі. Яцура довідався від Дзіковського, що Твердохліб має відбути віче в Камінці Струміловій. Яцура розповів Дзіковському, що близько Ка­мінки є розположене село Честинє, родинне село Яцури, який з цієї причини знає докладно терен. Яцура вважав, що ця околиця найкраще надається до виконання атентату. Думку Яцури одобрив Дзіковський і вирішено вбити Твердохліба в Камінці ввечері дня 14-го жовтня 1922 року підчас їзди до потягу з Камінки на стацію Сапіжанка, звідки ввечері відхо­див до Львова потяг, їдучий зі Сокаля. До виконання атента­ту призначило УВО в порозумінні з Яцурою двох молодих студентів: Пасіку і Садовського. Оба мали приїхати зі Льво­ва до Сапіжанки роверами, вбити над’їжджаючого з Камінки на стацію Сапіжанка Твердохліба, а опісля бічними дорога­ми, вказаними їм Яцурою, від'їхати до Львова. Яцура не мав брати безпосередньої участи в наміренім атентаті, але ввесь час цього дня мав перебувати у своїх батьків в Честиню для евентуального добре підмурованого алібі.

Дзіковський прибув з Твердохлібом до Камінки в дій­сності на “віче” дня 14-го жовтня 1922 року, а ввечері згідно з уложеним пляном самим Дзіковським, Твердохліб разом із Дзіковським машерували пішки з Камінки на стацію Сапі­жанка, віддалену на півтора кілометра від Камінки Струміло­вої. Перед стацією на дорозі переловили Пасіка і Садовський Твердохліба і “всипали” в нього цілий магазинок куль. По стрілах оба атентатчики від’їхали роверами дорогою до Львова.

Дзіковський стріляв у напрямі від'їжджаючих атен­татчиків із револьвера, щоб викликати вражіння у постріле­ного Твердохліба, що він стріляв в обороні Твердохліба. Поліція доставила важко пораненого Твердохліба до Львова, до шпиталю, переслухала інформативно Дзіковського і від­пустила його додому. Твердохліб боронив Дзіковського, бо мовляв Дзіковський стріляв до напасників. Це не дуже пере­конало поліцію про невинність Дзіковського, бо його ще тої самої ночі арештовано поновно. Тим разом Дзіковський змі­сця заломався. Він видав усе, що знав, майже цілий склад Начальної Команди УВО, багато Окружних і Повітових Ко­манд УВО і не промовчав ні одного знаного собі прізвища особи, чинної в УВО. Наступила повна деконспірація майже цілої організації УВО. Польська поліція виарештувала всіх до одного, при чому заповнила тюрми людьми часто непричасними до УВО (“Срібна Сурма”, полк. Є.Коновалець, О.Навроцький, стор. 144). Коновалець не дістався однак у руки поліції, бо як тільки розпочалися арешти, на другий день по атентаті, то є в понеділок, явився Коновалець у приміщенні “Червоної Калини” в Дністрі й заявив членові Команди УВО, О.Навроцькому, що він з огляду на зізнання Дзіковського виїжджає на село до батьків. Коновалець щасливо виїхав за границю і більше аж до смерти ні одного разу не показався в Галичині. Краєвим Командантом УВО стався Андрій Мель­ник і був ним до весни 1924 року. Поліція арештувала також і О.Навроцького. а на поліції інспектор Лукомський і підко­місар Чеховський навипередки один перед другим питали Навроцького, чи він знає Є.Коновальця і В.Целевича і де вони є. Навроцький відповів, що знає обох, але не знає, де вони тепер. (З.Книш, “Срібна Сурма”. Початки УВО у Льво­ві, О.Навроцький, стор. 56 і 57). Всіх арештованих у цій справі було 58 осіб. Вбивці Твердохліба, Пасіка і Садовський, виїхали за границю. Допоміг їм до утечі В.Мартинець. Він дав їм гроші на виїзд і вказівки, як дістатися до Чехо-Сло­ваччини. В 1930 році несподівано Пасіка повернув до Львова. Зістав арештований і засуджений на кару смерти, яку рів­ночасно на підставі обов’язуючої амнестії з 3-го травня 1928 року перемінено йому на десять літ тюрми. Садовський без вісті пропав на Чехах. Говорено, що поповнив самогубство. Дзіковському вдалося в білий день втекти до Праги зі слід­чої тюрми при вулиці Баторого. В Празі повстало між члена­ми УВО підозріння, що львівська поліція помогла йому втек­ти з в’язниці за зраду УВО й її членів.

УВО засудило його на кару смерти. Він виїхав до Со­вітської України, але й там досягла його рука незнаного ме­сника. Його арештували большевики і розстріляли. Інж. Яцу­ру арештовано також. Він однак до ніякої вини не признався. Одиноким свідком проти нього були Пасіка, Садовський і Дзі­ковський. По їхній утечі до Чехо-Словаччини прокуратура втратила можливість притягнути Яцуру до відповідальности, а тому його звільнено з в’язниці та припинено проти нього слідство задля браку доказу вини.

Інші арештовані в цій справі зістали по кількох міся­цях випущені з в’язниці на волю задля браку доказу вини.

Так трагічно і сумно для цілого ряду молодих ідейних хлопців закінчилася та сумна справа з атентатом на проф. С.Твердохліба. Цей атентат ні в якому разі не приніс слави ані для УВО, ані для її вождя. Завданням УВО було провадити війну проти окупантів Галицької Землі, а не провадити вій­ни проти українського населення при допомозі провокацій­них засобів. Зрештою, атентат на Твердохліба був засад­ничо непотрібний, бо Твердохліб упав жертвою внутрішніх інтриґ і непорозумінь в УВО, як про це оповідав М.Яцків. Але коли б навіть прийняти всупереч логіці, що Твердохліб, молодий фантаст, з власної ініціятиви рішився кандидувати, то не слід йому було в цьому ділі в провокативний спосіб до­помагати, призначати для нього “секретаря”, посилати його до польського виборчого комітету, фінансувати його виїзд до Камінки Струмілової та пхати його в той спосіб в обійми смерти. Треба було з ним безпосередньо скомунікуватися і вказати йому на погані наслідки для його власної особи й йо­го будучої життєвої кар’єри, якщо він буде ломати одно­цілий український фронт, який виповівся за бойкотом вибо­рів. Міг таку розмову з Твердохлібом перевести навіть хтось з організації УВО, незнаний Твердохлібові, або ще краще, хтось із Горожанського Комітету чи з Міжпартійної Ради. Не був би від такої розмови з Твердохлібом ухилився ані д-р Фе­дак, ані проф. Галущинський, який дружив із проф. Твердо­хлібом, ані д-р Охримович, ані інж. Павликовський, — всі во­ни були добре знайомі з Твердохлібом. Коли б це було стало­ся, був би проф. Твердохліб, напевно, без надуми свій плян перевірив і зліквідував. Він же був всім серцем і душею наша добра українська людина.

 

АТЕНТАТ НА ПРЕЗИДЕНТА ПОЛЬЩІ СТАНИСЛАВА ВОЙЦЄХОВСЬКОГО.

 

Другим з черги уплянованим через УВО атентатом на високого польського достойника був атентат на президента Польщі Станислава Войцєховського, виконаний у Львові дня 5-го вересня 1924 року. В тому часі Галичина була вже де­фінітивно признана Польщі Радою Амбасадорів у Парижі. В 1924 році поляки уряджували у Львові т. зв. “Східні Торги” і на відкриття тих торгів на день 5-го вересня 1924 року зі­став запрошений президент Польщі Станислав Войцєхов­ський. Коли по відкритті Східніх Торгів президент Ст. Вой­цєховський переїздив зі своїм почотом в кареті, тягнений шерстернею через Марійську Площу, зі сторони вулиці Ко­перника боєць УВО кинув під ноги другій парі коней бомбу. Бомба засичіла, капелі вистрілили, бомба задимила, але не вибухла. Повстала велика паніка поміж публікою. Каваль­када з президентом Войцєховським у блискавичнім темпі від’їхала назад на вулицю Коперника.

Піротехніки по розборі бомби ствердили, що бомба бу­ла меленітова, що була майстерно зроблена, вибухова її сила була страшна. Коли б вона була вибухла, то з карети і б коней і близького окруження президента не осталося б сліду. Бомба не вибухла лише тому, бо меленіт натягнув по зробленні бомби вогкости й тому не вибухнув. Президент Войцєховський щасливо виїхав зі Львова до Варшави, а Львів і ба­гато людей, які були на тротуарі вулиці, де кинено бомбу, оминули щасливо катастрофи.

Вістка про атентат розійшлася блискавично по ці­лому світі, даючи доказ, що українці Галицької Землі не при­знають ані польської анексії, ані польського панування над Галицькою Землею. Політична ціль атентату зістала осягне­на. Бомбу сконструував інж. Федір Яцура, член УВО. Пізніше аж до упадку Польщі 1939 року не відвідував більше Схід­ньої Галичини ані Й.Пілсудський, ані останній польський президент Мосціцкий. Атентат президента Войцєховського зорганізував Краєвий Комендант УВО, сот. Юліян Головін­ський.

 

ВБИВСТВО ДИРЕКТОРА УКРАЇНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ У ЛЬВОВІ І.БАБІЯ ТА ІНШИХ УКРАЇНЦІВ У ГАЛИЧИНІ ЧЛЕНАМИ У.В.О.

 

Другим вбивством, яке викликало серед українського загалу Східньої Галичини, а у Львові зосібна, навіть у рядах націоналістів, глибокий несмак і огірчення, було вбивство ди­ректора Української Академічної Гімназії у Львові І.Бабія у 1932 році.

Відомо, що поляки щорічно врочисто святкували день 3-го травня, як день польського державного свята. Цей день був вільний від зайнять у всіх державних установах, включаючи туди і всі школи. Зосібна на підставі зарядження Шкіль­ної Державної Кураторії у Львові мали відбуватися для учнів державних шкіл Богослуження в церквах, зглядно костьолах. Це зарядження відносилося теж до існуючих українських гімназій на терені Східньої Галичини. Сталося отже так, що директор Бабій замовив Богослуження на день 3-го травня в Преображенській Церкві у Львові, на яке явилися всі студен­ти Академічної Гімназії разом з учительським збором. Під час Богослуження один з учнів розсипав у церкві поміж при­сутніх студентів друковані летючки, зміст яких був спрямо­ваний проти польського уряду, як окупанта Східньої Гали­чини.

Повстало в церкві замішання, на яке звернули увагу присутні професори й директор Бабій. Правдоподібно був у церкві також поліційний розвідник, який по закінченні Богослуження мав можність змісця довідатися про особу оправ­ці. Зрештою, ця подія й особа справці сталися відомі вже то­го самого дня сотням мешканців у Львові, бо в церкві було присутніх около 400 студентів. Справця зістав мабуть ще того самого дня арештований і поставлений перед суд під за­кидом поповнення злочину підбурювання проти польської дер­жави і польського уряду. Директор Бабії був слуханий на су­довій розправі проти обвинуваченого, як свідок. Він зізнав, що в певнім моменті під час Богослуження повстало певно­го рода серед студентів замішання. Він обернувся і видів зда­лека, як котрийсь з-поміж студентів, піднесеною догори ру­кою, розкинув між учнів летючки. Зізнав директор Бабій дальше, що він не видів обличчя цього студента, а тому не може сказати, чи летючки розкинув саме обвинувачений, який сидів на лаві обвинувачених. Це було все, що директор Бабій зізнав. Тут треба додати й те. що обвинувачений при­знався до вчинку, слуханий на поліції й у суді.

Суд засудив обвинуваченого на шість місяців в’язниці. Вкоротці по засуді застрілено на вулиці у Львові директора Бабія недалеко його мешкання. Всі були переконані, що це робота націоналістів. Я був на похороні директора Бабія ра­зом із адвокатом д-ром Ст. Шухевичем. Мушу сказати, що похорон директора Бабія перемінився у велику жалібну мані­фестацію, в якій взяло участь яких 5-6 тисяч осіб, в тому учні Головної Української Гімназії й Філії Академічної Гім­назії. Я в моїм довгім житті не видів ніколи другої такої укранської маніфестації у Львові. Присутні залили від вулиці Личаківської вздовж вулиці св. Петра й Павла, аж до Лича­ківського кладовища тротуари по обох сторонах вулиці, площу перед брамою кладовища, площу за брамою на терені кладовища і цвинтарні алеї довкруги могили для померлого. Спазматичний плач жінок відпроваджував батька нашої най­старшої гімназії на місце вічного спочинку.

Належите й заслужено віддали львов’яни останню прислугу померлому, опікунові нашої дітвори і директорові нашої гімназії — кузні, в якій виковувалася наша будуча інтелігенція – робітники на нашій народній ниві. По похороні я вертався разом із адвокатом д-ром С.Шухевичем до міста, з яким єднали мене різні вузли приязні в зв’язку з багатьома процесами проти націоналістів, у яких ми брали часто спіль­ну участь. Знаючи, що адвокат д-р Шухевич був головним дорадником ОУН на терені Східньої Галичини, я сказав до нього: “Товаришу, вплиніть на провід ОУН, щоб провід за­перестав провадити війну з українським безборонним насе­ленням”. А на це д-р Шухевич: “Нічого не можу зробити. Вбивство сталося на виразний розказ “гори”. Так дослівно сказав адвокат д-р Шухевич. Додам тут і те, що д-р С.Шухевич ніколи не бавився у фантазьорства. Він був чесний і тверезий чоловік до кінця свого життя.

Але, коли б д-р Шухевич все ж таки з якихбудь при­чин помилявся (категорично виключаю однак злу волю д-ра Шухевича), є обов’язком обох відламів організації ОУН цю скверну справу вияснити та вказати поіменно на того, хто це вбивство зарядив. Пора також і в цій справі сказати прав­ду!

До безпосередньої вини Коновальця в лучності з вбив­ством директора Бабія треба ще додати й те, що Провід Ор­ганізації Українських Націоналістів, зглядно УВО, втягали гімназійну молодь до боєвої акції проти Польщі. Результатом цієї акції було розв’язання української гімназії в місті Тер­нополі й українського учительського семінара в Долині. Не треба багато говорити про те, яку ми понесли втрату в на­слідок розв’язання тих наших науково-учбових закладів. Пропали нам у наслідок того сотні наших інтелігентів. Правдоподібно були б поляки розв’язали також укранську гімна­зію у Львові за безглуздий вибрик молодого хлопця, але смерть директора Бабія відкупила прогріх молодика і гімна­зія зістала врятована. Поляки в цім випадку не перетягнули струни, гімназії не розв’язали, хоч мали на це претекст. Не відомо мені, що сталося зі справцями цієї трагедії, з убійцем директора Бабія та з учнем, який розкидав у церкві летюч­ки. Оповідали, що вбивця директора Бабія поповнив самогуб­ство.

Треба тут зазначити, що “ПУН”, видячи глибоку від­разу, нехіть і ненависне наставлення української суспільности до справи вбивства Бабія, трактував цю справу з певною резервою. Вправді зараз по вбивстві старалися націоналісти оправдати вбивство директора Бабія, розголошуючи сплетні, що нібито директор Бабій зробив на справця розкинення ле­тючок донесення до поліції, але всі з цього закиду голосно сміялися. Опісля, по судовій розправі і по смерті директора Бабія ОУН заперестала інтересуватися справою вбивства, а тепер не вчисляє цього вбивства, як героїчного подвигу ОУН-УВО у Львові. Це, між іншим, наступило й тому, бо ви­яснилося, що директор Бабій був не лише директором гімна­зії, але також батьком і правдивим опікуном відданої йому під опіку молоді. Він у тих важких часах прийняв не одного студента до своєї гімназії, який не міг знайти в іншій гімназії пристановища. В числі 31. “Гомону України” з дня 1-го ве­ресня 1962 року видруковано в листі до редакції за підпи­сом Б.Кальба про директора Бабія слідуюче: “Читаючи про Дмитра Мирона-Орлика в “Гомоні України” від 18-го серпня 1962 року запримітив я помилки про справу Дмитра Мирона, мого товариша з одної кляси гімназії в Бережанах, які я в ім’я правди хотів би спростувати. Дмитро Мирон не був арештований поляками 1928 року за проти-польські демон­страції. Його викинули з гімназії 1929 року після того, як польська поліція викрила таємний пластовий гурток (до яко­го і я належав) і подала всіх членів гуртка до суду. Відбули­ся в Бережанах дві судові розправи, на яких зізнавав як сві­док директор Іван Бабій зі Львова, і треба сказати, що дуже прихильно для підсудних. Суд усіх підсудних звільнив, але з гімназії викинули помимо того, хоч всі якраз закінчили були 7. клясу. У Канаді з тодішніх підсудних, крім мене, є Мгр. Ва­силь Бойко в Торонті і Д-р Вол. Бородайкевич у Монтреалі. Матуру здав Мирон 1930 року, але не в Малій Семінарії, бо з Малої Семінарії у Львівський Університет не приймали, а в Академічній Гімназії, де його прийняв директор Ів. Бабій”. Є ще і в Торонті чоловік, якого директор Бабій прийняв до своєї гімназії, де він закінчив свою гімназійну науку, хоч цей чоловік, а тоді студент, не міг бути прийнятий до ніякої іншої гімназії по причині влаштовання з товаришами демон­страції в Академічній Гімназії у Львові в дні 1-го листопада. Ним є мґр. Роман Ракочий. (“Вільне Слово” ч. 29, 1965 рік).

Так малася справа зі смертю блаженної пам’яті дирек­тора Івана Бабія. Моя згадка про його трагічний кінець не­хай буде китицею квітів, зложеною на його могилу на нашій рідній землі від усіх тих, які його любили й поважали.

Всі вищезгадані вбивства наших людей організацією ОУН, зглядно УВО, викликали серед українського населення Галичини глибоке розчарування, глибоку нехіть і явну ненависть, як до цих організацій, так і до їхнього вождя Євге­на Коновальця, якого роблено відповідальним за ці вбивства. Цього, зрештою, був свідомий і сам Коновалець. Пише про це його славословець д-р Петро Мірчук у своїй розвідці під на­головком “Євген Коновалець” на стороні 94 і 95, як слідує: “Не перебірчива лайка в пресі українських партійних діячів, і їхні несовісні наклепи й інсинуації мусіли безмірно боліти Коновальця, і раз-у-раз приходилось йому на протязі двадця­ти років повторяти з гіркістю вислів Цезаря: “І ти, Бруте, проти мене”, “і ви, українські політичні діячі, члени україн­ського народу, проти мене”, “але ці всі нікчемні напасти українських партійних політиків не змогли надщербити кри­цевої стійкости Коновальця”.

Якщо такий оборот мали справи ОУН й УВО в Гали­чині, то заходить питання, за що мали галичани любити Ко­новальця, скоро Коновалець не любив галичан? Розуміли цю справу досконало Краєві Коменданти ОУН і УВО, а тому не дуже числилися з зарядженнями Коновальця на терені Га­личини, а провадили пізніше акцію проти Польщі після свого власного розуміння. Тоді припинилися вбивства галичан, а Коновалець звернув свій зір на Східню Україну, про що буде мова пізніше.

У зв’язку з вищезгаданими вбивствами проф. Твердо­хліба й дир. Бабія, крім них вбили члени УВО, зглядно ОУН, як це виявив процес проти справців вбивства Собінського, шкільного куратора, в 1926 році, ще слідуючих українців: Пігалюка, Бехматюка, Куцака, Антонова, Петрійчука і ближ­че неозначене число т. зв. “хрунів” (звання “хрунь” дуже лег­ко чоловікові причепити) — головно війтів за уявні приязні настрої супроти поляків. (Кутько, “Темна сторона місяця”, ч. 2, стор. 29). Крім цього, руками якоїсь дівчини вложило УВО в друкарні Яськова у Львові до кімнати, яку часово за­ймала редакція “Громадський Голос”, пакунок з пекольною машиною з пімсти за те, що редакція в свойому тижневику помістила якусь критичну заввагу відносно особи Коноваль­ця. В кімнаті в часі зложення пакунку не було нікого з ре­дакторів, які вибралися з редакції на обід. В часі їх неприсутности наступив сильний вибух машини. Сила вибуху ви­валила в кімнаті стіну, знищила урядження в кімнаті, а в ці­лім домі вилетіли шиби з вікон. Редактори врятували своє життя щасливим трафом.

З діяльности УВО в тому часі треба ще згадати про атентат на директора семінарії в Перемишлі Матіяса й на експропріяцію фамілійних преціозів у знаного суспільного ді­яча й адвоката в Перемишлі, д-ра Кормуша.

Про це все напевно знав голова УВО Коновалець, але він цих убивств публічно в націоналістичній пресі не осудив. Мабуть він не зробив цього тому, бо, як зазначивДм. Костик, великий возвеличник Коновальця, в своїх споминах під наго­ловком “Євген Коновалець” (ст. 39) — “Славному зі Слав­них”, що Коновалець “ніде правди заховати, любив більше наддніпрянців, як галичан. Також правдою е, що від галичан він завжди більше вимагав, часто картав, або й усував їх, — тоді як до наддніпрянців він мав іншу мірку й важко з будь-ким із них розставався”.

На будуче Організація Українських Націоналістів по­винна категорично занехати того роду промахи. Війну тре­ба провадити з нашими національними ворогами, які активно беруть у ній участь.

 

ВІДНОСИНИ Є.КОНОВАЛЬЦЯ ДО УРЯДУ Д-РА Є.ПЕТРУШЕВИЧА В СПРАВІ У.В.О. НА ЕМІҐРАЦІЇ.

 

По виїзді Коновальця зі Львова в зв’язку з вбивством проф. Твердохліба дня 15-го жовтня 1922 року, Коновалець опинився у Відні, а керівництво УВО в краю обняв Краєвий Комендант УВО, полковник Андрій Мельник.

У Відні розпочалися розмови між Коновальцем а Га­лицьким Еміґраційним Урядом д-ра Петрушевича в справі спільної акції УВО на рідних землях у Галичині. Розмови ве­лися за посередництвом д-ра Селезінки, шефа Військової Кан­целярії Уряду Петрушевича.

“Д-р Є. Петрушевич поставив Коновальцеві вимогу безоглядного підпорядкування УВО йому, диктаторові За­хідньо-Української Народної Республіки. Рівночасно Петрушевич ні на крок не думав відступити від обраної ним полі­тичної лінії партикуляризму, себто повного відмежування ін­тересів Західньо-Українських Земель (Східньої Галичини) від інтересів Наддніпрянської України, та шукання піддержки то в Антанти, то знову в большевиків” (Д-р Петро Мірчук. Єв­ген Коновалець”, стор. 79).

Вимоги д-ра Петрушевача були слушні, а це тому, бо в Польщі існував для Наддніпрянської України осібний уряд Петлюри в Тарнові, з яким співпраця для Галичини була не­можлива, бо Петлюра відступив Галичину Варшавським до­говором полякам, а тому Уряд д-ра Петрушевича не мав ні­якої леґітимації, ані права, інтересуватися справами Східньої України. З другого боку, так само й Петлюра не мав права інтересуватися Східньою Галичиною, бо він відступив її Польщі.

А відносно справи партикуляризму, то знову рація цього домагання була по стороні д-ра Петрушевича, бо пар­тикулярне відмежовання інтересів Галицької України від Наддніпрянської впровадив в життя Петлюра Варшавським договором. Петлюра віддав полякам Східню Галичину, а не д-р Петрушевич, а тому д-р Петрушевич, як Президент Галицької Держави, мав право жадати, щоб галицька боєва ор­ганізація УВО підпорядковувалася Галицькому Урядові. Дво­владдя (УВО і Галицький Уряд) не могло існувати. УВО ма­ло статися армією, хоч і підпільною Галицького Уряду так, як це було за попередників Коновальця, а Коновалець мав оста­тися Вождем УВО, залежним від Галицького Уряду.

А відносно закиду, що д-р Петрушевич шукав піддер­жки то в Антанти, то знову у большевиків (що мені особисто не є відоме), то, якщо це дійсно д-р Петрушевич робив, то він робив це слушно і правно. Відомо, що Уряд д-ра Петру­шевича видав т. зв. “Кріваву книгу”, в якій були докладно описані всі звірства, які поповняв перманентно польський уряд над українським населенням Галичини. Д-р Петрушевич був Президентом Галицької Землі, вибраним у демократич­ний спосіб двократно Українською Національною Радою, а тому д-р Петрушевич, як Президент Галицької Землі, мав не тільки право, але також абсолютний обов’язок звертатися до тих потуг, які признали Галичину Польщі, з жаданням, щоб вони припинили звірства, практиковані поляками над насе­ленням Галичини й Волині, бо й Антанта, і большевики були одинокими чинниками, які мали право й обов’язок це зробити. Антанта тому, бо Польща зобов’язалася перед Антантою впровадити в Галичині для галицького населення автономію. Що правда, дуже паршивеньку: заложити університет і т. п.

А большевики були зобов’язані й управнені зажадати від Польщі, щоб вона додержала зобов’язання, взяті на себе супроти українського населення в Польщі договором у Ризі з 1921 року. В цім договорі Польща зобов’язалася охороняти релігійні, господарські й національні права українців у Поль­щі. Д-р Баран, посол до польського сойму з УНДО, в своїй розвідці про митрополита Андрея Шептицького зібрав док­ладну статистику про цю “охорону” українців у Польщі і спрезентував її полякам в польському соймі. Він в уступі “Українці в польській займанщині” (стор. 92 і наступній) пише, що слідує: “По заняттю Галичини, розпочала польська адміністрація доконувати масові арешти всіх активніших українських громадян, у наслідок чого в польських концен­траційних таборах опинилося незабаром понад 100 тисяч галицьких українців, з яких більше, як четвертина, вигинула там від пошестних недуг і голодування. Польща скасувала в Галичині всі головні залишки автономії Східньої Галичини з австрийських часів, як Галицький Сойм, Краєвий Виділ, Гро­мадські самоурядування. Польща знищила в зародку україн­ське сільське шкільництво, а впровадила польське, скасувала всі українські катедри у Львівському університеті, словом, скасувала майже всі наші національні надбання, здобуті за часів Австрії у важкій боротьбі з поляками”. А про польські оргії на Волині пише Баран, що слідує: “Около сто православ­них церков розібрано й спалено. Многі замкнено. Часто ни­щено знаряддя релігійного культу. Людей змушувано на­сильством приймати католицьку віру в латинському обряді. Заборонено вчити дітей катехізму і проповідувати в укра­їнській мові в церквах, які де-не-де осталися. Волинь і Холм­щину залито польськими колоністами, які нападали на православних селян і змушували їх до переходу на римо-като­лицизм. Деякі села вцілости переходили під терором на ри­мо-католицизм” (там же, стор. 109-111).. В цій ситуації інтервенція д-ра Петрушевича в большевиків в справі україн­ців у Польщі була виправдана й конечна. Тому не лише пра­вом, але також і обов’язком д-ра Петрушевича було це роби­ти, а як хто робить з цього приводу д-рові Петрушевичеві закиди і пробує знеславити його пам’ять, то такому наївно­му дуракові треба тільки побажати, щоб він із титулом ду­рака перейшов до історії.

Подіями в Польщі заінтересувався тоді також уряд СССР, а совітський амбасадор у Варшаві вніс гострий про­тест-демарш до Міністерства Закордонних Справ у Варшаві, використовуючи відповідні постанови Ризького договору з 1921 року про охорону релігійних, господарчих і національ­них прав українців у Польщі. Польща цей протест зіґнору­вала, а в 1939 році прийшли большевики і “освободили” укра­їнців у Польщі, а при тім викопали також гріб для Польщі.

 

* * *

 

Тут треба зазначити, що незгода між д-ром Петруше­вичем а Коновальцем потягнула за собою важкі наслідки і для Галицького Уряду і для УВО, очолюваного Коноваль­цем. Д-р Петрушевич осамітнився, бо втратив всяку вій­ськову силу, а Коновалець стався, як оптимістично виража­ється Мартинець, “самостійною політичною силою”, на ділі однак тільки вождем терористичного підземелля. Відомо, що ситий не знає голодного. Спокійний світ не любив ніколи й тепер не любить підпільників, і тому знелюбив також і Ко­новальця. Результат розриву з д-ром Петрушевичем був той, що Коновалець втратив пункт леґального і сталого опертя при Уряді д-ра Петрушевича, а тим самим у всіх державах Европи, навіть у свободолюбній Швайцарії. Поліція всіх дер­жав слідила за ним та проганяла його з місця на місце. Ря­тувався Коновалець фальшивими паспортами та фіктивним литовським громадянством і т. п., але це йому багато не по­магало. Польща докладала всіх сил, щоб унеможливити Ко­новальцеві побут в Европі й мала в цьому повний успіх. Зі­знав же капітан польського генерального штабу Місінський на процесі Романа Барановського в Самборі, що польська військова розвідка мала в колах ОУН-УВО своїх інформато­рів у Галичині, в Празі й за границею. Дві лише держави в Европі дивилися на акцію УВО з певною симпатією та з при­жмуреним оком, це большевицький Союз і Литва. Совіти ні­чого іншого не бажали Польщі, як тільки загибелі, а тому наразі заключили з Організацією УВО пакт неаґресії (“нолі ме тангере”). Про цю справу згадує д-р Іван Макух у своїх споминах “На народній службі” (на стор. 287), як слідує: “Ред. Дмитро Паліїв, бувший член УВО, писав публічно, що Коновалець і Мельник мали цілком формальний договір зі совітськими чинниками в Харкові про взаємний ненапад”. Це, зрештою, була загально знана справа у Львові. Симпатично відносилася до акції УВО також Литва, бо вона мала свої обрахунки з Польщею за анексію частини Литви зі столицею Вільно. Галичани натомість у справі відношення до УВО роз­ділились на дві частини. Можна сказати — на “батьків” і на “молодь”. Молодь беззастережно йшла на бій з Польщею. Не страшили її в’язниці, засуди, побої, ані часті смертні судові вироки. З гаслом: “Геть з Польщею з Галицької Землі!” йшла наша молодь, між ними й дівчата, безстрашно до бою на про­тязі двадцятьох літ за волю рідної нашої країни — Галицької Землі.

Тому нехай моя скромна згадка про посвяту й герой­ство тодішньої нашої молоді в обороні волі Галицької Землі буде для неї вінцем безсмертної слави. Нехай ця боєва акція, повна самовідречення, навіки останеться дорогою пам’яткою в серцях галичан і буде незабутнім приміром для наших по­томків в годині, коли знову прийде до кривавих боїв за волю відвічно нашої Галицької Землі.

Для історичної правди треба тут дещо сказати також про становище нашої старшої ґенерації (батьків) відносно революційної акції молоді того часу, зосібна по дефінітивнім признанні Галичини Польщі. Старша ґенерація відносилася до акції молоді, спрямованої проти польської державної вла­ди з повним вирозумінням, але чинної участи в акції не брала. Осуджувано однак вбивства, які Організація УВО виконува­ла на українцях, як цілковито неоправдані й непотрібні. На­томість усі розуміли, що в тому часі загал населення Гали­чини не був підготований до загальної революції проти поль­ського уряду. Тому то в тому часі, як молодь робила проти польського уряду революцію, старша ґенерація трудилася на різних відтинках нашого національного життя, щоб відбу­дувати наш національний доробок, що зістав в часі воєнної завирюхи знищений або пошкоджений, та задержати й обо­ронити наш стан посідання, який остався по війні ненаруше­ний, а крім цього, щоб поширити і розбудувати наше націо­нальне життя у всіх можливих напрямах, в першу чергу на відтинку господарчому, просвітньому, в шкільництві, а в дальшій черзі — на політичному відтинку. В тій цілі розбу­довано й відновлено в першу чергу наші фінансові інституції, Земельний Банк та різні кредитові спілки. А дальше розпоча­то з широким розмахом організувати по селах і містах різ­ного рода кооперативи, крамниці, спілки для збуту худоби, збіжжя, яєць і т. п. Творено повітові Союзи Кооператив. Відновлено у Львові Народню Торговлю. Зорганізовано у Львові “Маслосоюз”, який покрив своїми станицями для збір­ки молока майже всі наші села. Молочні продукти експор­товано за границю. Створено у Львові Ревізійний Союз Укра­їнських Кооператив та “Центросоюз”.

Відновило свою діяльність товариство “Сільський Го­сподар”, яке створило в Милувані у власній маєтності Сіль­сько-Господарську Школу. Митрополит А.Шептицький у­фондував у Львові український шпиталь “Народню Лічницю”, бурсу для школярів, захоронки для дітей, а опираючись на приписах конкордату, який заключила Польща з Апостоль­ською Столицею в 1925 році, а який давав католицьким єпи­скопам законну можливість творити приватні конфесійні школи, Митрополит покликав до життя т. зв. Малу Семіна­рію, типу 8-клясової клясичної гімназії, а також Богослов­ську Академію університетського типу, яка мала два факуль­тети: філософічний і теологічний.

Відновило свою працю Товариство “Просвіта” і від­новило Читальні в місцевостях, де вони зістали в часі війни знищені. Створилося Товариство “Рідна Школа” і Україн­ське Педагогічне Товариство (УПТ), які займалися організу­ванням нижчого й вищого шкільництва. Існували також гім­назія і семінар СС. Василіянок у Львові під опікою Митропо­лита А.Шептицького. Отворено також українські гімназії в місцевостях, де вони існували за часів Австрії, а у Львові — Головну Академічну Гімназію і Філію в повному складі кляс. Відновлено Наукове Товариство ім. Шевченка, спортові то­вариства, робітничі й т. п. В сфері політичній відновлено ді­яльність політичних партій, а то: Української Національної Демократичної Партії, яку перейменовано на Українське На­ціонально-Демократичне Об’єднання (УНДО), Радикальну Партію, Українську Соціалістичну Демократичну Партію, створено нові партії, а то: Фронт Національної Єдности, Українську Народню Обнову, що була організацією єпископа Хомишина. Органом цієї організації була “Нова Зоря” у Льво­ві. Відновлено видавання української преси, як: “Діло”, “Сво­бода”, “Громадський Голос”, “Новий Час” і інші.

Почавши від 1928 року українське населення брало участь у виборах до польського сойму. Греко-Католицька Церква в Галичині, в противності до православної церкви на Волині, не була засадничо переслідувана поляками. Її існу­вання обороняв конкордат, який Польща заключила з Апо­стольською Столицею в 1925 році.

Такими то двоторовими шляхами проходило життя галицького населення в Польщі від часу розвалу наших дер­жавних змагань у Галичині в 1919 році, аж до 1939 року. Молодь наша в тому часі провадила війну на терені Галичи­ни з польським урядом за волю Галицької Землі, а наша стар­ша ґенерація дуже поважно розбудувала наше національне життя мирними заходами в тіні меча УВО й ОУН, мимо пе­решкод, ставлених нам польським урядом.

Катастрофа заскочила нас у вересні 1939 року. В то­му місяці зайняли большевики Галичину, розторощили всі наші національні надбання, а при кінці війни в 1945 році у­ярмили й цілу Польщу та зробили її своїм сателітом.

 

ЗЛУКА УВО І РІЗНИХ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ОБ’ЄДНАНЬ В ЄДИНУ ОУН.

 

По розриві наміреної, але недовершеної співпраці з д-ром Петрушевичем, сталося УВО “самостійним політичним чинником” без програмового політичного завершення. В до­датку повстали на еміґрації дві націоналістичні організації, а то: Група Української Національної Молоді, зложена пере­важно з галичан-еміґрантів, та Лєґія Українських Націона­лістів у Подєбрадах, зложена в більшості з еміґрантів-наддніпрянців. Також повстав у Львові Союз Української Націо­налістичної Молоді, зложений з націоналістичних груп із різ­них місцевостей Галичини. В цім союзі гуртувалися студенти, реміснича й селянська молодь. Усі три вищезгадані органі­зації не мали жадного зв’язку в УВО і працювали на власну руку в границях програми, накресленої їхніми статутами. (Самоосвідомлення членів при допомозі сходин, рефератів, уладжування аматорських кружків, хорів, вистав, обговорю­вання визвольної боротьби і т. п.).

В тій ситуації повстала в Проводі УВО на еміґрації в Західній Европі думка, щоб створити з усіх існуючих вище­згаданих націоналістичних одиниць в лучності з УВО одну нову революційну, націоналістичну організацію. Ту постано­ву схвалено під час нарад першої конференції українських націоналістів, яка відбулася в днях 3-7 листопада 1927 р. Тоді також покликано до життя Провід Українських Націо­налістів (ПУН). Головою ПУН вибрано Коновальця.

По довшій підготовці відбувся в днях від 29-го січня до 3-го лютого 1929 року перший Конґрес Українських На­ціоналістів. На ньому покликано до життя на місце УВО й усіх інших націоналістичних організацій та гуртків єдину ре­волюційну підпільну організацію з назвою “Організація Укра­їнських Націоналістів” (ОУН), а головою Проводу ОУН ви­брано Коновальця. Головне завдання цієї організації було зорганізувати й викликати революцію на всіх українських землях, щоб добитися Незалежної Соборної Української На­ціоналістичної Дергжави. Це було в контрасті до первісної програми УВО, яка мала за ціль і завдання континуувати вій­ну тільки з Польщею для освободження Галицької Землі з­-під польського панування.

Передвступом до будови тієї держави була потреба усунення всіх окупантів з українських земель і відкинення орієнтації на історичних ворогів України. В той спосіб зістала злучена організація УВО з існуючими в тім часі біль­шими націоналістичними групами. В краю однак і надалі існу­вало й діяло УВО, головно між молоддю, яка, зрештою, прав­доподібно навіть не знала про повстання єдиної націоналі­стичної організації ОУН. Зрештою, назва не грала тут ніякої ролі. Підпільна війна проти Польщі так поділала на уми сіль­ської й маломістечкової молоді, яку досі провадило УВО, що й вона забажала взяти участь у війні проти Польщі. Майже в кожнім селі творилися самочинні гуртки, які називали себе “організацією”. Ці гуртки вважали за пункт амбіції шкодити польському пануванню над нашою Галицькою Землею.

Горіли по ночах польські двори, горіли оселі польських колоністів, стирти зі збіжжям, шпихліри, магазини, множи­лися напади на постерунки жандармерії, підтинано телефо­нічні стовпи й т. п. Всю цю “роботу” робила сільська молодь відрухово, переважно без відома й наказу керівних органів ОУН, які доперва “пост фактум” довідувалися про цю само­чинну воєнну акцію нашої молоді.

Незалежно від цієї незорганізованої акції відбувала­ся воєнна акція, зорганізована керівниками ОУН. В ній бра­ла участь старша інтелігентна молодь, гімназійні учні з ви­щих кляс, студенти університету, бувші вояки. Тут розвива­лася саботажна акція в грубших і ширших розмірах, і то пляново. Щоденно доносила польська преса про вбивства представників польської влади на терені Східньої Галичини, про многочисельні напади на поштові уряди, саліни, фабричні заведення, щоб здобути гроші для організації, про підпали воєнних магазинів, людових домів, залізничних станцій та складів амуніції (Ряшів). “Модне” було того часу перетинан­ня телеграфічних дротів, а то й цілих телеграфних сітей, ви­саджування денамітом залізничних мостів, задержування тя­гарових-вантажних поїздів і забирання всього того, що ли­ше могло представляти вартість для організації. Горіла ціла Східня Галичина. Такої громадної акції не виділа ще ніколи наша країна.

Очевидно, не спали й поляки. В 1930 році розпочалася т. зв. польська “пацифікація”. Вона була вимірена не лише проти винних, але загально проти цілого нашого населення. Збірна відповідальність тріюмфувала. Це діялося в той спо­сіб, що до сіл приїздили карні військові експедиції-кавалерія, кватирували в селі і виряджували населенню даного села най­більш дошкульні втрати. В кожному селі, куди ці експедиції попали, нищено читальні, бібліотеки, молочарні і коопера­тиви. Матеріяли з кооператив викидувано на землю і полива­но нафтою або толочено ногами. Машини в молочарнях ни­щено. Цивільне населення побивано і тортуровано. Розв’яза­но в тому часі гімназію в Тернополі й учительський семінар у Долині. Під українські інституції в містах підкладано бом­би.

Ця акція тривала три місяці. Арештовано в тому часі українських послів до польського сойму й тисячі наших лю­дей. Арештованих важко побивано й катовано. Всі в’язниці по більших містах — у Львові, в Тернополі, в Бережанах, в Станиславові, в Стрию, в Бориславі, в Дрогобичі, в Пере­мишлі й т. д. — були вщерть переповнені. Арештовані терпіли важкі знущання. Вони задля браку приміщень спали на коридорах і гинули масово від заразливих хворіб, головно від п’ятнистого тифу. Арештованих голодовано й масово став­лено перед судами, які засуджували арештованих на довго­тривалі кари.

Цю акцію зарядив польський міністер внутрішніх справ Пєрацький, а за це і згинув з рук членів ОУН. Згинули далі куратор Собінський за знищення українського сільсько­го шкільництва, комісар поліції Чеховський і багато інших. Згинуло також і багато бійців на підставі вироків польських судів, а многі через довгі літа карались у поганих в’язницях серед дуже тяжких умовин.

Існують тепер на еміґрації два центри ОУН. Вважаю, що є їх обов’язком виготовити на підставі різних споминів і вісток з пресових органів, які знаходяться в бібліотеках на­ших товариств, докладний список тих, які впали в бою за волю рідного краю з наїзниками на Галицьку Землю. Це був би належний пам’ятник для тих молодих героїв, які по­святили своє життя на те, щоб змогли жити свобідними їхні брати на своїй рідній землі, в своїй незалежній державі.

Тепер треба сказати кілька слів під адресою тих укра­їнців, які осуджують акцію УВО і ОУН. Вони твердять, що ця акція була непотрібна і для нас шкідлива. Ми стратили ба­гато молоді, яка замість вчитися гинула або ломила своє молоде життя по в’язницях. Каже д-р Макух у своїх споми­нах “На народній службі” (стор. 295) на цю тему так: “Ми нація, а не конспірація”. Ми боремося за те, щоб нація мала якнайбільшу можливість свого вияву і врешті волю, а не пхати націю в підпілля тоді, коли це не було потрібне. Укра­їнська Радикальна Партія поборювала методи УВО”. Це гар­но сказане, але забув д-р Макух сказати, чим ми властиво мали боротись, якщо не треба було боротися зброєю. Оста­валося хіба боротися тільки балаканиною з поляками. Ми так і робили через 600 літ і до нічого не добалакалися. Часом наші брати робили навіть із поляками угоду. От, наприклад, угоду, звану “Новою ерою”, твір д-ра Костя Левицького, Олександра Барвінського і проф. Романчука. І з того нічого не вийшло. Поляки не впровадили в життя ні однієї точки з цього договору.

А якщо д-р Макух каже, що Радикальна Партія бо­ролася за те, щоб мати можливість добитися волі для нашої нації в Польщі, то знову забув д-р Макух сказати, до чого він доборовся, будучи довголітнім сенатором V Польщі. Не доборовся навіть до того, щоб Польща впровадила в життя ту паршивеньку воєвідську автономію, яку сойм ухвалив дня 26-го вересня 1922 р., щоб добитися признання Галичини для Польщі Антантою, хоч би для самих людських очей. У тій ситуації осталося тільки одно — збройно битися з польським урядом. Іншої ради не було.

 

В ЯКИЙ СПОСІБ ОУН НАМІРЯЛО ВІДБУДУВАТИ НЕЗАЛЕЖНУ СОБОРНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ. ПОШИРЕННЯ ДІЯЛЬНОСТИ ОУН НА СХІДНО­УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ.

 

Архітекти, які поставили собі за ціль відбудувати Не­залежну Соборну Українську Державу, мали гарні пляни. Одного їм тільки бракувало, а саме, реальної сили до переведення замислу в діло. Крім доброї волі, ці мрійники-емі­ґранти нічого іншого не мали. Не мали ані відповідних ма­теріальних засобів, ані відповідної скількости людей, ані союзників. Тому то вже перша точка їхнього пляну, себто усу­нення всіх окупантів з усіх українських земель, була неви­кональною фантазією. Числилося хіба на те, що “Версальський Мировий Договір” невічний, що скорше чи пізніше ви­бухне в Европі війна, яка може створити шанси для прогнан­ня окупантів з українських земель. Тією надією жили наші еміґранти та старалися цю надію впоювати нашому населен­ню на рідних землях, щоб скріпити його віру в кращу будуч­ність і приготовити його до непевного, але важного “завтра”. Та надія на краще “завтра” держала в карбах нашу га­лицьку молодь, яка билася без перерви зі самопосвятою з польською інвазією на Галицьку Землю аж до вибуху другої світової війни в році 1939.

 

* * *

 

З огляду на вищезгадані труднощі, які стояли на до­розі до будови заплянованої Незалежної Соборної Україн­ської Держави, виринула в умі Коновальця ідея поширити діяльність ОУН на Східній Україні, розбудувати там револю­ційні клітини організації, поширити в дорозі пропаґанди по­літичну свідомість між населенням про потребу своєї власної незалежної держави і приготовити населення на те, щоб во­но у відповідному часі було готове повстати, скинути зі себе московське ярмо й утворити свою власну, від Москви неза­лежну, Самостійну Українську Державу. Це була ідея з точ­ки теорії бездоганна, натомість із точки практичної й реаль­ної була фантастична, нереальна й невикональна. Фантастич­на тому, бо на її переведення треба було виховати в націо­нал:ній свідомості нове покоління на Східній Україні. Невикональна тому, бо на дорозі до її здійснення стояли такі важкі перешкоди, що їх ані Коновалець сам, ані разом з ОУН ні в якому разі не були спроможні повалити. Перешкоди ці були наступні: Україна була опанована в тім часі без решти Мо­сквою. В київськім уряді УРСР сиділи українські большеви­ки-раби, насаджені Москвою, для яких ідея Самостійної України була так само ворожа, як і для Москви. Вони до­кладно слідили за розвоєм кожної акції ОУН в Польщі за посередництвом своїх аґентів, які ґрасували по Східній Га­личині. Зрештою, вони мали також багато відомостей про акцію УВО-ОУН з польських часописів, зі судових процесів проти членів УВО-ОУН тощо. Большевики також напевно знали, що акцією УВО-ОУН керує Коновалець зі Січовими Стрільцями, який брав участь у боях проти большевиків на Східній Україні в часі наших визвольних змагань від грудня 1917 р. до кінця 1919 р. Большевики також знали напевно, де перебував Коновалець по виїзді зі Львова у зв’язку з атен­татом на проф. Твердохліба. Мусіли також знати больше­вики, що задумує робити Коновалець і УВО на еміґрації. Певна річ, що ГПУ мало своїх інформаторів також на емі­ґрації між деякими членами УВО-ОУН.

Певна річ також, що робота і замисли УВО ніяк не подобалися большевикам. Вони в себе нищили беззглядно кожний прояв стремлінь, зміряючий до привернення волі та звільнення України від кривавої опіки Москви. Це докладно виявив процес Спілки Визволення України в Харкові в 1930 році, в якому совітська влада в Україні посадила на лаву обвинувачених 45 визначних українських діячів, обвинувачу­ючи їх у змові привернути Україні волю й відновити УНР. Опісля прийшла черга на приклонників Хвильового і Шумського, а в 1934 році засуд на розстріл 28-ох українських письменників і поетів, які в добі “українізації” виринули на поверхню українського життя, як свідомі українці, бажаючи волі для України, хоча б навіть у дружбі й федерації зі со­вітською російською республікою. По тих розправах сталося для кожного ясне, що якабудь злагода з большевиками шля­хом мирних переговорів про злагіднення політичного й со­ціяльного поневолення України — немислима.

Опоравшись з антибольшевицькою опозицією в себе, большевики рішили знищити також ОУН на еміґрації, від діяльности якої нічого доброго для себе не могли сподіва­тися. Правдою було, що в 1925 році УВО за посередництвом редактора Д.Палієва, бувшого члена Центрального Військового Комітету у Львові, і інженера А.Мельника в часах “романсів” галицьких політиків зі совітським консулом у Львові заключили договір зі совітськими чинниками в Харко­ві від імени УВО про взаємний ненапад, але договір цей зі­став зірваний по вбивстві Лемиком, членом ОУН, урядовця совітського консуляту Манілова в жовтні 1933 р. Вбивство Манілова членом ОУН було для большевиків доказом, що Коновалець зірвав з ними всякі контакти й що він бажає нав’язати зв’язки зі Східньою Україною для зорганізування революції в Україні, яка мала б на цілі повалити панування Москви над Україною.

 

ЧУЖЕ ТІЛО В ЖИВІМ ОРГАНІЗМІ У.В.О. — СОТНИК РИШАРД ЯРИ.

 

Тому, що сот. Р.Яри відограв в літах від 1921 аж до розбиття ОУН важну ролю в організації ОУН і був подекуди правою рукою Коновальця, з цих причин треба і про нього дещо тут згадати. Його особою інтересується М.Мартинець у своїх споминах під заголовком “Від УВО до ОУН” (стор. 187-189); Ярослав Кутько в своїх споминах “Пекольна ма­шина в Ротердамі” (частина 3, стор. 16-18) і З.Книш у своїх споминах п. з. “Дух, що тіло рве до бою” (стор. 94) та інші.

Сотник Р.Яри народився 14-го квітня 1898 року в Ряшеві, в Західній Галичині. Його батько був сотником в Австрійській армії. Р.Яри служив також при австрійській армії в першій світовій війні й був з Австрійською армією в Україні. Під час відвороту Австрійської армії з України, по поваленні Гетьмана, Яри приєднався до Галицької Армії і служив при українській кавалерії в характері сотника. По розвалі наших державницьких змагань в Україні Р.Яри при­лучився до бригади ген. Кравса і з нею перейшов зі Східньої України до Чехо-Словаччини і, мабуть, був в Ужгороді ко­мендантом одного військового відділу. Десь около 1921 р Р.Яри появився в УВО. Ніхто не знає докладно, як це сталося. Тут зіткнувся Яри з Коновальцем, а що Яри був людиною військового фаху, веселої вдачі, зручним і хитрим дипльо­матом, репрезентативним, коректним у поведінці, володіючим в слові й письмі німецькою мовою, в зносинах із людьми — симпатичним, говорячим, хоч не ідеально добре українською мовою, Коновалець прийняв його в члени УВО і відразу приділено йому важливий платний пост в організації — пост організатора боєвої техніки, для постачання зброї й військових матеріялів для УВО та пост представника УВО в Німеччині. В короткому часі зістав Яри покликаний на військового ре­ферента для закордонної делегації Військової Організації (З.А.Д.В.О.Р.). В.Мартинець каже, “що це був уряд настіль­ки важливий і довірочного характеру, що навіть інші члени ЗАДВОР не мали до нього докладного вгляду. В тому часі Р.Яри почав себе вважати за українця зі сентименту до українців, і назвався Ярий. Річ очевидна,що Р.Ярий був та­кож членом ПУН, а навіть належав до Вужчого ПУН-а, най­вижчої Установи ОУН, у склад якої входило тільки трьох людей з найближчого оточення Коновальця, а то: Р.Ярий, Сеник-Грибівський і Ярослав Барановський. Цей тріюмвірат був дорадником Коновальця і виповняв його різні спеціяльні доручення. Відомо також, що Р.Ярий був головним органі­затором шпигунства на терені Польщі, а на другім Великім Зборі Українських Націоналістів у днях від 26-го до 27-го серпня 1939 року, на якому вибрано по смерти Коновальця новим провідником Андрія Мельника, Р.Ярий під псевдом “Карпат” зістав покликаний до військової комісії під голо­вуванням Сича. Відомо також, що Ярий, будучи представни­ком УВО в Німеччині і членом ЗАДВОР, був рівночасно членом німецької військової розвідки, що Коновальцеві й усім іншим було відомо. Також відомо всім, що по смерти Коновальця Ярий відограв визначну ролю в доконаному роз­валі ОУН та що він по розвалі ОУН в часі другої світової війни співпрацював з групою Бандера-Стецько. Пізніше зі­рвав зв'язок з ОУН. Не треба ніякого доказу на те. що Р.Ярий, працюючи довгі літа в Організації УВО та знаючи найдокладніше про все, що в цій Організації діялось, заду­мувалось і робилося, ховав це все до власної кишені на до­бру пам’ять. Думаю, що було противно. Будучи представни­ком УВО в Німеччині, а рівночасно членом німецької вій­ськової розвідки, Ярий напевно інформував військову ні­мецьку розвідку про все, що діялося в Організації УВО і про всіх достойників, які входили в склад ПУН-а. Думаю, що всі члени ПУН-а разом із головою ПУН-а Коновальцем мали про це все стовідсоткову свідомість, але якщо з цим годилися, то мабуть думали, що це все УВО не шкодить. Мабуть вва­жали тоді Німеччину за свого будучого союзника, а тому бу­ли тієї думки, що нема потреби скривати перед Німеччиною деталів своєї діяльности. Історія виявила, що цей погляд був мильним, а навіть трагічним для українського націоналістич­ного руху на чужині і для нашої визвольної боротьби в другій світовій війні. А може навіть і для трагічної смерти Ко­новальця.

 

УВО ОРГАНІЗУЄ РОЗВІДКУ-“ШПИГУНСТВО” НА ТЕРЕНІ ЦІЛОЇ ПОЛЬЩІ.

 

Десь у 1925 році вирішив розвідчий відділ УВО зорга­нізувати на терені цілої Польщі військову розвідку (шпи­гунство). Тематика розвідки розтягалася на військові, полі­тичні, промислові й господарські справи. Кандидатів до цієї акції анґажовано з-поміж молодих хлопців, які служили у польському війську або працювали, як робітники у військо­вих інституціях, фабриках, арсеналах і в міністерстві вій­ськових справ. Акцію розпочато від збирання мобілізаційних карт у тих українців, які відслужили польське військо. Карти ті фотографовано й пересилано організаторам акції, а ори­гінали повертано власникам. Дуже скоро розвідча акція по­ширилася на цілу територію Польщі. Згадує про це Марти­нець у своїх споминах “Від УВО до ОУН” (стор. 171), як слідує: “Розвідча сітка УВО була найбільшою і найкраще зорганізованою цього рода сіткою в Европі. В часі підготови Польщею загарблення Ґданська в 1925 році Начальна Коман­да УВО мала найточніші й найскоріші відомості про розта­шовання польських військ на всій границі аж до Варшави, включно до руху кожного батальйону. Пляни крісів, гранат та іншої зброї, а навіть пляни військової хемічної фабрики Менціце, фотографії всякого роду військових об’єктів були також у її посіданні”.

Розвідкою на терені Польщі інтересувався особисто Коновалець зі своїм “адютантом” Ярим. Цей останній зреш­тою більше, як сам Коновалець. Павло Заболоцький, органі­затор розвідки на округ Перемишль, брав участь в одній конференції в Берліні 6-го липня 1926 р. і у своїх споминах він пише, що слідує: “Присутніми були Коновалець, Ришард Ярий і три українці, старшини колишньої Української Армії. Вирішено тоді поширити розвідку з чисто військової ділянки на політичну і господарчу. Інструкції видавав Ярий, заповідаючи, що деталі відносно дальшої акції дістане Заболоцький пізніше. На цій нараді дістав Заболоцький новий шифр, яким мав на майбутнє користуватися в переписці. Вертаючи до­дому, дістав Заболоцький для керівників експозитури в Дан­ціґу пакет з грішми. Каже Заболоцький, що він дуже ля­кався, щоб не сталося з цим пакетом якесь нещастя на гра­ниці Данціґу, але все пішло добре, гроші дісталися в не­нарушеному пакеті Онишкевичеві, керівникові експозитури УВО в Данціґу. Крім цього, Заболоцький привіз зі собою з Берліна запальний матеріял у формі капзлів, величезної за­пальної сили. (З.Книш, “Срібна сурма”, Розповідь Павла За­болоцького з Перемишля).

Очевидно, що шпигунство не мало нічого спільного з ідеологією ОУН. Шпигунство ведене було головно для чу­жих аґентур, у першу чергу для Німеччини, а головним її організатором був “адьютант” Коновальця Ришард Ярий, співпрацівник німецької військової розвідки. Інформації, які Ярий наказував збирати членам розвідки, були для ОУН не­потрібні й безвартісні, але потрібні були для Німеччини.

 

Становище Краєвого Коменданта УВО, сотника Юліяна Головінського, до розвідної роботи УВО в літах 1924-1926.

 

У вищезгаданій “Срібній сурмі”, якої видавцем є Зи­новій Книш, знаходиться на стор. 62-63 лист інж. Онишке­вича, члена УВО, керівника станиці УВО в Данціґу з 20-го вересня 1961 року, в якому є згадка, що проти розвідчої референтури в Польщі завжди виступали сотник Юліян Го­ловінський і ред. Дмитро Паліїв. Інж. Онишкевич був одного разу присутнім при розмові сот. Головінського з Коноваль­цем на тему розвідки. Зазначує інж. Онишкевич, що сот. Го­ловінський поставився у тій справі дуже рішуче і домагався цілковитої ліквідації розвідного реферату, зазначуючи, що в противному випадкові він зрезиґнує зі становища Краєво­го Коменданта УВО.

Так воно тривало около двох років. Вкінці наступило те, що мусіло наступити, а саме: викриття Організації через польську поліцію. Оповідає Заболоцький у своїх вищезгада­них споминах, що хлопці, маючи до диспозиції “золоті”, по­чали весело забавлятись і через це самі на себе звернули увагу поліції (стор. 106). Хлопці влаштовували забави в сво­їх приватних квартирах, не раз до ранку, щедро лився там алькоголь. Це було майже щотижня. В сусідстві була стан­ція польської поліції й її комендант, поляк із Познаня, зацікавився, звідки хлопці мають стільки грошей і чому вони більше забавляються, як учаться. Також з іншого боку — пе­реловлені деякі листи — кинули світло на ведену розвідчу акцію. Кінець-кінцем справа розвідки вийшла наверх. Поліція арештувала цілу масу винних і невинних. Більшість, яким не можна було доказати вини, зістали звільненими, а 16 стануло перед судом присяглих у Кракові. Боронили адвокат д-р Старосольський і адвокат д-р Стефан Шухевич. Всі обвинува­чені зістали засуджені за злочин в шпигунстві на різні кари. Процес цей не приніс УВО ні слави, ні лаврів. Наша суспіль­ність разом із пресою поставилися до цієї справи вповні не­ґативно. Справу соромливо промовчено, наша преса не спім­нула краківського процесу ні одним словом. Багато україн­ських родин, яких члени мали працю в польських приватних і державних установах, втратили працю. Частина націона­лістів поставилася також до цього шпигунства неґативно. Беручи до уваги заяву Головінського і закиди нашої суспіль­ности, що мовляв УВО служить чужим аґентурам, та що дальше існування розвідки може пошкодити престижеві УВО, Начальна Команда УВО зарядила здержання дій розвідчого апарату, а внедовзі по цім розвідчі дії цілковито припинилися на зарядження краєвого коменданта Головінського. Недале­ким від правди буде припущення, що в зв'язку з неґативним становищем Головінського до вищеобговорюваної розвідки Головінський втратив своє життя. Він був арештований і вбитий під Бібркою 30-го вересня 1930 року польською поліцією, яка екскортувала його по конфронтації в Глібовичах до станції в Бібрці в справі нападу на поштовий амбулянс під Бібркою в липні і 930 році.

 

МАКАБРИЧНЕ ВБИВСТВО ПОСЛА МИРА ТАДЕЯ ГОЛУВКА ТА СПРАВА СОТНИКА ЮЛІЯНА ГОЛОВІНСЬКОГО.

 

Хто це був Т.Голувко? Він був поляком і членом польської урядової партії у Варшаві. При кінці серпня 1931 р. Голувко прибув на чиєсь запрошення (на чиє саме запрошен­ня, це не зістало ніколи виявлене) до Трускавця і замешкав в пансіоні Українських Сестер Служебниць у справі перего­ворів про заключення з українцями польсько-української уго­ди. Тут треба зазначити, що вже попередньо у Варшаві по­сол Голувко з послом Єнджеєвичем провадили з УНДО-м переговори в справі заключення польсько-української угоди. Дня 29-го серпня 1931 року около год. 8-ої вечером впало до отвертої наостіж кімнати, де спав Голувко двох людей і віддали до сплячого в ліжку Голувки шість стрілів, які вка­залися смертельними. Кілька стрілів було зовсім близьких, бо на тілі вбитого знайдено опаленину. Справці вбивства втекли під охороною темної дощевої ночі. Слідство в справі цього вбивства тягнулося два роки. Остаточно поліції вда­лося викрити справців вбивства й поставити їх перед судом присяглих у Самборі. Всі вони були членами ОУН. Процес розпочався 19-го вересня 1933 року. Слідство виказало, що Т.Голувка вбили члени УВО: Василь Білас і Дмитро Дани­лишин, а помічними були в тім вбивстві Олекса Буній, портьєр дому Сестер Служевниць, де мешкав Голувко. Він вказав вбивцям кімнату Голувка і догідну хвилю для вбивства. А дальше причасними до вбивства Голувка були Микола Мотика, який дав вістку вбивцям про приїзд Голувка до Тру­скавця, і Роман Барановський, який за посередництвом членів ОУН достарчив два револьвери, з яких вбито Голувка. Бі­лас і Данилишин призналися до вбивства, в цім процесі вони однак не були суджені, бо вони вже попередньо були за­суджені на кару смерти за напад на пошту в Городку Ягай­лонськім. Обвинувачені Буній і Мотика признали свою при­належність до ОУН і свою участь у вбивстві Голувки. Від­носно обвинуваченого Барановського зістало стверджено поліційними свідками, що він був і членом ОУН і поліційним конфідентом від 1929 року. Як член ОУН, він займав в орга­нізації важливе становище. Він був начальником відділу екс­пропріяції, опісля краєвим боєвим референтом, а вкінці за­ступником краєвого коменданта, д-ра Б.Гнатевича. Як по­ліційний конфідент, Барановський побирав від поліції стало місячну гажу у висоті 200 злотих, а осібно діставав нагоро­ду за видачу в руки поліції важніших членів ОУН. За видачу Коссака, який був організаційним референтом ОУН, а після тверджень Барановського, моральним справцем вбивства Голувка, про місце побуту якого Барановський довідався від члена ОУН Бойдуника, дістав Барановський від комісара по­ліції Чеховського 1500 злотих. Прокуратор твердив, що Ба­рановського на конфідента до поліції вислала Організація Українських Націоналістів, а завданням його було розвідуватися про прізвища інших можливих поліційних конфідентів із кругів ОУН, то впроваджувати поліцію в блуд через кидання підозрінь на різних українців, зовсім непричасних в справах, які були предметом поліційних доходжень по доконаних яки­хось антидержавних виступах.

Слуханий перед судом свідок Ґалляс, бувший львів­ський староста, зізнав, що Барановський просив свідка дати йому ім’я якогось конфідента з-поміж членів ОУН. Баранов­ський твердив, що він подасть це ім’я до відома ОУН, щоб здобути собі в ОУН більше довір’я. Свідок порадив коміса­рові Чеховському, який “працював” з Барановським, щоб ко­місар Чеховський подав Барановському імена кількох визнач­них українців, як поліційних конфідентів. Дальше твердив свідок Ґалляс, що Барановський за 2000 злотих хотів вбити Марію Федусевичівну, яка мала бути посередником між “ни­зами ОУН”, а “горою ОУН”. Свідок не погодився на мокру роботу Барановського. Також зізнав свідок, що Баранов­ський подавав різні фальшиві пошляки на різних людей у справах, якими інтересувалася поліція, і зводив у той спосіб слідство з належного шляху.

Свідок Ст. Кухарський, шеф виділу безпеки у Варшаві, переслухував Барановського на тему, хто міг вбити комісара Чеховського. Барановський признав, що був членом ОУН, але за відомом поліції, признав також, що був поліційним кон­фідентом, і що співпрацював з поліцією в справах, які її ін­тересували. Признав також, що видав поліції Коссака і що дістав за це від поліції 1500 злотих,. Не признався однак до того, що був висланником Організації Українських Націона­лістів до поліції в харктері розвідчика-провокатора.

Відносно вбивства Чеховського, то Барановський зізнав, що відомо йому було, що член ОУН Сайкевич носився зі за­міром вбити ком. Чеховського, чи в дійсності Сайкевич убив Чеховського, цього Барановський не міг потвердити.

Признав також Барановський, що через його руку пе­рейшли два револьвери, з яких вбито Голувка, але перечив, немовбито він знав, що ці револьвери будуть вжиті при вбивстві Голувка. Капітан відділу розвідки польського ге­нерального штабу, свідок Місінський, зізнав, що військова розвідка мала своїх окремих інформаторів у колах ОУН в краю і заграницею. Свідок заявив, що мав точні інформації і з Праги, і з Краю, що в тому часі, коли Барановський пов­нив службу в польській поліції, він одночасно організував замах на польські Східні Торги. Свідок про це повідомив львівську поліцію, щоб вона знала, що Барановський працює на два боки.

 

Чому вбито Тадея Голувка?

 

Суд слухав у тій справі посла до польського сойму Остапа Луцького. Луцький зізнав, що він зі сенатором Галу­щинським і послом Загайкевичем вели з рамени УНДО пе­реговори з президією польської урядової партії, від якої ви­ступали Голувко і Єнджейович, в справі заключення поль­сько-української угоди. Переговори зістали перервані. Го­лувко мав між польськими політиками марку “українофіла”. Він обстоював для українців під Польщею територіяльну ав­тономію та осуджував пацифікацію. Був слуханий ще свідок Михайло Матчак, покликаний судом на обставину, що думає українське громадянство й ОУН про справу вбивства посла Голувка. М.Матчак був послом до Варшавського сойму від радикальної партії. Свідок зізнав, що він мав нагоду по атен­таті на посла Голувка зустрінутися з полковником Сушком, який стоїть близько до ОУН. Полк. Сушко заявив, що ОУН нічого спільного не має з убивством посла мира. Свідок зі­знав, що з кінцем 1931 року дехто підозрівав, що Баранов­ський працює і в ОУН, і з поліцією. Свідок також підозрівав, що Барановський має зв’язки з поліцією. Однак міродайні кола ОУН заявили, що Барановський заслуговує на довір’я. Орган ОУН (“Розбудова Нації”) гостро виступила проти свідка й українських незалежних громадських чинників за те, що з Барановського робиться провокатора. З нагоди зустрічі свідка з провідниками націоналістів із закордону, свідок ска­зав цим провідникам, що в краю діються жахливі дива, а са­ме, провокація серед верхів, а анархія серед низів.

Комісари львівської поліції старалися боронити Бара­новського перед закидом, що Барановський працював на два боки, себто і для поліції, і для ОУН. Радник поліції Казимир Івахів твердив, що Барановський їздив два рази на конґрес ОУН до Праги за поліційні гроші, що давав добрі інформації про напад на пошту під Бібркою, що він видав краєвого ко­менданта Головінського в руки поліції та вказав на вбивників Голувка. Комісар Білєвич зізнав, що Барановський передав поліції список осіб, які працювали в ОУН, що видав плян за­маху на міністра Складковського в Дрогобичі, плян замаху на польський “Сокіл” у Бориславі, на банк у Бориславі, про напад на пошту в Трускавці й багато, багато іншого, — сло­вом, що Барановський був “віссю поліційної розвідки” і що він чесно виконував свої поліційні обов’язки… Прокуратор був однак тієї думки, що Барановський був післаний на кон­фідента поліції самою Організацією Українських Націона­лістів, якій служив вірно й виконував її накази згідно зі зло­женою присягою ОУН. В поодиноких випадках служив також вірно поліції за гроші, а деколи вдавав, що подає вірні поліції вістки, хоч вони були фальшиві.

Так воно було, чи інакше, ніхто однак не вмів виясни­ти на суді, звідки міг портьєр пенсіонату Сестер Служебниць, Буній, знати, хто це є той новий льокатор, поляк, який прибув до українського пенсіонату; яке його ім’я, яке його суспільне становище, пощо властиво він заїхав до українського песіо­нату, скоро в Трускавці знаходилися польські пенсіонати. А найважніше, звідки міг портьєр пенсіонату знати, що цього новоприбулого треба вбити. Очевидно, хтось з-поміж членів ОУН мусів його ще перед приїздом Голувка до Трускавця по­інформувати про особу Голувка й дати йому приказ завідо­мити про приїзд і побут Голувка в пенсіонаті М.Мотику, щоб цей з черги завідомив про це Біласа й Данилишина. В кругах адвокатів, які займалися обороною націоналістів перед поль­ськими судами, загально говорено, що Голувка спровадив до Трускавця на жадання націоналістів у добрій вірі член УНДО і посол до польського сойму Целевич, нібито на конференцію з націоналістами в справі завершення польсько-української угоди, розпочатої УНДО-м. Целевич був також членом УВО і ОУН і був знаний з того, що він у порозумінні з УНДО-м складав часто в соймі польонофільські заяви. Можна вірити, що Целевич не підозрівав, що Голувко має бути вбитий. Од­нак ті, які зааранжували приїзд Голувка на конференцію до Трускавця, видали наказ підступно його вбито, бо ОУН була категорично проти польсько-української угоди.

Суд присяглих признав винними Бунія і Мотику за при­належність до ОУН й за допомогу Біласові й Данилишинові вбити посла Голувка (співучасть у вбивстві). Щодо Баранов­ського, то його признано також винним в участі вбивства Го­лувка і винним за приналежність до організації ОУН. Трибу­нал засудив Барановського на 10 років тюрми, в якій Бара­новський також помер.

Користаючись споминами Я.Кутька “Темна сторона місяця” ч. 1 про перебіг судової розправи проти вбивників “апостола мира” – Голувка, я навів частину прогріхів Р.Барановського, закинених йому і стверджених на розправі перед судом присяглих у Самборі у вересні 1933 року. Тих прогрі­хів Роман Барановський у засаді не перечив, перечив лише немовбито він подався на конфідента поліції з доручення Ор­ганізації Українських Націоналістів і що в той спосіб працю­вав на два боки — для ОУН і для поліції. Ярослав Кутько у своїх вищезгаданих споминах (ч. 2-га, стор. 47) відносно співпраці Барановського з поліцією зазначує, що слідує: “На­чальна Команда УВО, зглядно Провід ОУН, знав про ролю Барановського в поліції від Головінського, але безпосередньо не давав Барановському наказу йти до поліції в ролі конфі­дента. Формально оставалася ця справа на відповідальність Барановського й Головінського, як краєвого коменданта Ор­ганізації”. Словом, “гора” знала, але мовчала і незабороня­ла... Тому кожний може собі думати про прогріхи Бара­новського, як хоче.

 

Злочин Барановського поповнений на Ю.Головінськім.

 

Роман Барановський поповнив однак у часі своєї спів­праці з поліцією один злочин, який у кожного чоловіка, як би він і не дивився на роботу й політику ОУН, викликати мусить почуття глибокої відрази як до особи Барановського, так і для тих евентуально, які його на цей злочин поштовхнули. Цим злочином була видача в руки поліції Юліяна Головінського, Краєвого Командира ОУН. Злочин цей є не тільки гідний по­горди тому, що зістав підло зраджений Краєвий Командир ОУН, але ще більше тому, що Барановський і Головінський були щирими й сердечними приятелями, і що між ними ні­коли не було ніяких ані особистих, ані службових непорозу­мінь, ані прихованої ненависти чи зависти, а тільки приязнь, яка виглядала бути догробовою. Початок цієї великої приязні Романа Барановського до Головінського розпочався в 1928 році по звільненню Головінського з тюрми, судженого за спів­участь у вбивстві шкільного куратора Субінського у Львові. Краєвим Командиром УВО був тоді полковник Сушко, а боє­вим референтом і співробітником Романа Сушка був Роман Барановський, звільнений з тюрми у 1929 році, в якій перебу­вав за напад на поштову касу. Чомусь групі давніх молодих співробітників Головінського, які з ним працювали перед йо­го арештованням до 19-го жовтня 1926 року не подобався Р.Сушко (Кіндрат Сич), як краєвий командир УВО. Йому закидали, що він занадто обережний в своїх діях, що він особисто не бере участи в боєвих акціях, що він нездара, трус і т. п. Сушко в дійсності був одним із найбільш визначних військових старшин у визвольній українській війні в роках 1917-1921. Він, як полковник Січових Стрільців, брав участь у кривавих боях з большевиками, які велися на Східній Укра­їні й керував найславнішими боями нашої найновішої історії. Він був відданий УВО душею й тілом, не шукав ні почестей, ні слави, належав до найбільше довірених людей Коновальця, був завжди готовий перебрати найбільше експоновний пост, що зв’язаний був завжди із втратою життя або довголіт­ньою тюрмою. Походив родом із Ременова коло Львова. Так Сушка характеризував В.Мартинець у своїх споминах “Від УВО до ОУН” (стор. 220), який довгі літа знав його особи­сто й бачив його працю.

Цього воїна без скази група молодиків забажала усу­нути зі становища Краєвого Командира УВО, а на його місце посадити сотника Головінського. Дехто з незадоволених “під­шептував” тихенько, що хто знає, чи Сушко не має зв’язків з польською поліцією ... Це очевидно був нонсенс. Групою незадоволених керував Роман Барановський, боєвий референт Організації, приятель сотника Головінського. Зиновій Книш, добрий знайомий Р.Барановського, пише про цей заговір у своїх споминах “Дух, що тіло рве до бою” (стор. 108-109), що слідує: “Одного разу, зіткнувшись із Романом Баранов­ським, я довідався від нього речей, від яких волосся могло стати мені дубом на голові. В основному інформація зводила­ся до того, що теперішній Краєвий Комендант Сушко-Сич особа негодяща, не хоче ступитися зі свого місця й пустити туди Юлька, що є даним думати, що він діє в порозумінні з польською поліцією. Сича треба так чи сяк здемаскувати в той спосіб, щоб пірвати його на вулиці й вивезти за місто, там “взяти його на маґель” (віддати тортурам) і видобути від нього признання. На те призначена хата на відлюдді за містом у напрямі на Жовкву, шофер “свій хлоп” з автом го­товий. Пірвати мусимо його, як буде виходити з будинку “Дністра”, куди майже кожного дня заходив він на побачен­ня з д-ром Іваном Рудницьким, тодішнім скарбником у Кра­євій Команді. Запитав, чи я готовий занятися переведенням того діла? На мене Сич не має підозріння і мені це найлегше було б зробити. Хоч був я в першій хвилі ошоломлений тими ревеляціями, одначе двох думок у мене не могло бути. Як же ж не повірити “Рибакові”-Барановському, якого я знав від давна і з яким неодно перебув. А ще до того якийсь там Сич, будь він собі й полковник Сушко, важиться стояти на переш­коді Юлькові? Ясно, що схоплю Сича і такі дам йому “фацки” (побої), що рідну маму забуде і виспіває все”.

Так описав цю несамовиту історію, намірену Романом Барановським, Зиновій Книш, потенціяльний учасник підлого заговору проти власної Краєвої Команди. На щастя, цей замах на особу полковника Сушка не зістав зреалізований. Са­ме тоді відбувався в Данціґу з’їзд Начальної Команди УВО, на який виїхав Роман Барановський зі своїм братом. Тому, що Коновалець мав повне довір’я до полковника Сушка, то спра­ва з бунтом зістала занехана. Мимо того Барановський і його товариші дальше збирали “матеріял” проти Сушка. Остаточ­но Сушко перебув на своїм становищі Краєвого Коменданта ще один рік. З нагоди об’єднання УВО з ОУН Коновалець по­кликав сотника Головінського на Краєвого Команданта УВО, зглядно ОУН, а в 1929 році Роман Барановський вступив у зв’язок з польською поліцією, як платний конфідент. Дня 20-го вересня 1930 року видав Роман Барановський сотника Го­ловінського польській поліції, яка його вивезла до Бібрки, ні­бито на конфронтацію в справі нападу на поштовий амбу­лянс, а по невдалій кофронтації під час повороту на залізнич­ну станцію Бібрка вночі його підступно вбила 30-го вересня 1930 року. Головінський похоронений на кладовищі в Глібо­вичах.

Ще в 1932 році Барановський, замкнений позірно полі­цією до Львівських Бригідок, щоб скріпити й підмурувати його становище в організації ОУН (це признав комісар полі­ції Івахів на розправі проти Барановського в Самборі) при припадковій зустрічі на коридорі у в’язниці з Зиновієм Кни­шем жалів Барановський Головінського та божився, що сотн. Головінського видав поліції полк. Сушко, щоб позбутися кон­курента в Організації й заволодіти впливами в національному русі в Східній Галичині. Остаточно Романа Барановського, як вбивцю сотника Головінського, здемаскував на згаданій уже проти нього розправі в Самборі поліційний комісар Іва­хів у 1933 році, про що вже була мова.

Важливою річчю є свердити, хто споводував Р.Бара­новського видати поліції сотника Головінського, його щиро­го приятеля. З власної ініціативи або з жадоби взяти поважну грошеву винагороду, як це сталося з видачею Коссака, Роман Барановський цього не зробив. Він не взяв за видачу сотника Головінського ніякої грошевої винагороди, хоч потенціяльно міг таку винагороду дістати. З якоїсь ненависти цього також не зробив. Виходить, що видача сотника Головінського полі­ції наступила на виразне жадання когось дуже важного з “на­ціоналістичної гори”. Сотник Головінський мав між членами “гори” ворогів з часу переходу його 6-ої дивізії при кінці грудня 1919 року на польську сторону, а також ворогів з при­чини скасування військового шпигунства на терені Польщі, зааранжованого “горою” ОУН, пробуваючою на еміґрації на Заході. Під загрозою когось з “гори”, що Барановський зіста­не здемаскований. як польський шпигун перед публікою в Галичині, Р.Барановський заломився і видав сотника Голо­вінського поліції. Живуть іще на еміґрації деякі члени тодіш­нього ПУН-а. Може хтось цю загадку колись вияснить. Мені здається, що моє переконання єдино слушне. На це я, правда, не маю доказів, але логіка також певного роду доказ. ПУН своїх членів не щадив, якщо вони чимось прогрішились, на­приклад, непослухом або критикою заряджень ПУН-а.

 

Хто це був Юліян Головінський?

 

Юліян Головінський був сотником Української Га­лицької Армії, командиром 6-ої Равської Бригади, а пізніше співосновником Військової Української Організації. Від 1924 року до 1926. а пізніше від року 1930. був Краєвим Комендантом УВО. Під час 1-ої світової війни служив Головінський при австрійській армії у 30-ім полку піхоти. Відзначався великою відвагою і здобув старшинський ступінь поручника. По про­голошенні Незалежної Галицької Держави в Галичині він, як комендант 6-ої Равської Бригади, брав участь у складі Га­лицької Армії у всіх боях із поляками, які провадилися від 1-го листопада 1917 року на терені Галичини. По переході Галицької Армії на Східню Україну, Головінський брав участь у поході Українських Армій на Київ, який ці Армії здобули від большевиків 30-го серпня 1919 року. По розвалі наших Українських Армій на Східній Україні в грудні 1919 р., Голо­вінський відтягнув свою бригаду на терен Галичини, маючи на цілі врятувати хоч би частину вояцтва. Знав Головінський, що большевики на випадок евентуального об’єднання галичан зі совітською армією знищать бригаду дощенту. З двоякого зла Головінський вибрав менше, надіючись, що поляки звіль­нять із таборів інтернованих вояків, як тільки розпічнеться похід поляків із відділами Петлюри проти большевиків, предвиджений т. зв. Варшавською Угодою. Це і сталося в квітні 1920 року. Інтерновані вояки зістали звільнені, хоч, правда, многі з них згинули в таборі від пошестних недуг та недо­кормлення. Старшини бригади частинно вернули домів, інші виїхали нелеґально до Чехословаччни. До Чехо-Словаччини добився також Головінський і там у Берні закінчив ветери­нарські студії (1924). Опісля вернув Головінський до Галичи­ни та вступив до УВО. Тут він став Краєвим Комендантом УВО і, як такий, розвинув широку, успішну й багатогранну воєнну діяльність проти польської окупації Східньої Галичи­ни. Він розбудовував кадри УВО, був творцем т. зв. “летю­чих бригад”, від себе незалежних, зложених із невеликого чи­сла бойовиків, які мали за завдання продовжати саботажну акцію проти польської окупації Галичини, нищити двори поль­ських панів і садиби польських осадників, виконувати атента­ти на польських урядовців, які своїми зарядженнями нищили безпощадно наші національні й культурні здобутки, яких ми добилися в часах, коли Галичина була під австрійською вла­дою. Спеціяльні відділи, зложені зі старших віком членів УВО, мали за завдання займатися експропріацією грошей з поль­ських державних установ. Експропріяційна акція була широ­ко розгалужена і занотувала в своїй історії багато поважних досягнень. Маю на думці напад на поштовий амбулянс під Бібркою, напад на головну пошту у Львові й на поштового листоноша у Львові, напад на пошту в Городку, в Богородча­нах, в Долині, в Калуші й багато інших. З атентатів, органі­зованих Головінським, треба згадати атентат на президента Войцєховського, вбивство поліційного комісара Чеховського, вбивство шкільного куратора Яна Собінського за знищення українського шкільництва й багато, багато інших. Очевидно, акція УВО викликала зі сторони польського уряду реакцію, при чому впало багато наших молодих ідейних хлопців та знищено багато нашого матеріяльного добра, зосібна під час т. зв. пацифікації. Сумні думки тиснуться до голови на згад­ку про ці кроваві роки. Потіхою для нас тільки те, що не ми, українці, розпочали цю кроваву непотрібну розправу. Розпочали її поляки, вдираючись війною на територію нашої Галицької Держави. Галицькі українці в боях із поляками ко­ристувалися лишень правом власної оборони. Право на власну оборону є вроджене найменшій тварині, очевидно, з цього права може й повинна скористати також людина, а в дальшу чергу народ загрожений у свойому існуванні. Грозив же нам, галичанам дня 31-го липня 1924 року професор львівського університету Ґрабський у соймі під час нарад над законом про вживання української мови в судах і адміністрації, що за 20 років не буде в Польщі українською проблеми. Його проро­цтво сповнилось. Тепер там нема української проблеми, але також не стало незалежної Польщі. Добре було б і для нас, і для Польщі, коли б поляки засвоїли собі велику правду, по­тверджену віками, що тільки тоді буде існувати незалежна Польща в спокою й мирі, якщо полякам колись вдасться її відбудувати на чисто корінних польських землях. Якщо так не станеться, то чи скорше, чи пізніше Москва й німці знову розділять між себе Польщу. Тоді вже ніхто не стане в обороні Польщі, бо ані Франція, ані Англія не будуть у стані й не схотять боронити аґресора-Польщу.

Повертаючи до справи Головінського, треба тут за­значити, що він кілька разів бував арештований польською поліцією, але завжди вдавалося йому видістатися на волю. Дня 20-го вересня 1930 року несподівано арештовано Голо­вінського у Львові в хвилі, як він виходив із центрального комітету УНДО при вулиці Костюшка. Зразу ніхто не знав, що з ним сталося й де він ув’язнений. Доперва Польська Аген­ція Телеграфічна подала 30-го вересня 1930 року вістку, що Юліян Гобовінський зістав застрілений поліцією під Бібркою в часі ескортовання його на залізничу станцію. Після твер­джень ПАТ, Юліян Головінський старався вирватись із рук поліції та втекти. В гонитві пустився за ним поліціянт, ви­стрілив за Головінським шість разів і вбив його на місці. Ясно, що поліція вбила Головінського з премедитацією. Го­ловінський, будичи окружений поліцистами, не потребував втікати, бо як пізніше виказалось, ніхто Головінського під час конфронтації не розпізнав, як учасника нападу членів УВО на поштовий амбулянс під Бібркою. Так закінчив життя сотник Юліян Головінський, один із найкращих і найідейніших воїнів УВО.

 

КАМПАНІЯ Г.П.У. ПРОТИ ОУН НА ЕМІҐРАЦІЇ В ЗАХІДНІЙ ЕВРОПІ.

 

Г.П.У., знаючи, що ОУН стремить добитися зв’язків зі Східньою Україною, рішило “допомогти” ОУН у цьому ділі через вислання за кордон своїх розвідчиків-провокаторів, які мали за завдання поширювати непорозуміння поміж членами ПУН і ОУН та зорганізувати вбивство членів верхівки ОУН, у першу чергу вбивство Коновальця. Першим розвідчиком ГПУ був Хом’як, уявно Січовий Стрілець, який прибув дня 5-го серпня 1933 року до Брукселі в Бельгії. По приїзді до Брукселі, Хом’як довідався в однім ресторані від господині ресторану, що в Брукселі живе Д.Андрієвський разом із інж. М.Сціборським. Хом’як зайшов до квартири Сцібор­ського й оповів йому, що він є бувший старшина Січових Стрільців, що він називається Хом’як, що він знає Коновальця й полковника Сушка, що він остався по упадку наших ви­звольних змагань в Україні, замешкав у Харкові, що він має 30 літ, жонатий і має одного сина, що він прибув до одного з портів Бельгії совітським кораблем, який привіз льон, за­хований через свого приятеля в трюмі корабля.

Говорив далі Хом’як, що він бажає остатися поза гра­ницями СССР, бо там розпочалися переслідування галичан і йому грозить вивіз на Сибір. Д.Андрієвський повідомив не­гайно про все Коновальця, який незабаром прибув до Брукселі й "розпізнав” у Хом'якові старшину СС. Так само Р.Сушко повідомив Коновальця листом, що він знає Василя Хом’яка, як старшину СС і що Хом’як — це порядна людина. Хом’як зістав замельдований у поліції під прізвищем Найден­ко, пізніше називали його також Пригодою. Найденко (Хо­м’як) проживав на власні засоби з продажу золотого годин­ника та з продажу золотих червінців, які привіз із собою. Хо­м’як-Найденко був скромний, чемний, товариський, нудився без праці, був вороже настроєний до москалів і большевиків. Оповідав про жорстокі переслідування галичан, які осталися в СССР. Оповідав про голод в Україні, радо давав інформації до української преси, а до Організації Українських Націоналістів відносився з резервою, волів бачити в Україні націо­нальну партію, а не ОУН. Час-від-часу кореспондував із дру­жиною через Ленінград, де мешкали батьки його дружини. Всім показував ці листи. В 1934 році дістав позірно від брата з Галичини трохи грошей. В році 1934 вдалося знайти для Найденка працю. Від того часу його життя було нормальне. Він нікому не накидався з інформаціями про життя в СССР, але питаний, такі інформації радо давав. Товариші праці, як українці, так і чужинці, любили й шанували його. Він робив вражіння порядної людині, якій вдалося щасливо втекти з большевицького пекла. Нічого йому не мож було закинути.

 

Хом’як вертається до Харкова.

 

На весну 1934 року Хом’як показав листа з України, в якому доносили йому, що він може вертатися безпечно додо­му, що становище його дружини прикре їі що вона має намір розпочати заходи про розвід, якщо він не вернеться додому. Просив Хом’як допомогти йому у виїзді в Україну. Коновалець почав робити старання про пашпорт на виїзд для Хом’яка. Справа протягалася місяцями, остаточно за порадою Коно­вальця дали Хом’якові дещо гроша на виїзд і пашпорт Іртина Габрусевича. Десь з початком вересня 1934 року Хом’як ви­їхав до Гельсінок у Фінляндії, де тоді головою української громади був Баранецький, член ОУН. Хом’яка скеровано до Баранецького, а він з допомогою Баранецького перейшов со­вітський кордон. За якийсь час надійшов із Чернігова лист від Хом’яка, що все гаразд. Пише Євген Онацький у своїх спо­минах “Шляхом на Ротердам”, що в часі роблення підготови на виїзд Хом’яка в Україну прислав Коновалець під адресою Хом’яка запит, чи не було б можливе зв’язатися з нашими людьми на Східній Україні для співпраці з проводом ОУН.

 

Пригода інж. М.Сціборського з розвідчиком ГПУ Іваном Івановичем у Парижі.

 

Хто це був інж. М.Сціборський? Він походив родом зі Східньої України з Житомира. Уроджений 1896 році, був старшиною російської армії у першій світовій війні. У час на­ших визвольних змагань був Сціборський підполковником кін­ноти армії УНР. По розвалі наших державних змагань опинив­ся в таборі полонених у Польщі. Опісля дістався до Чехо-Словаччини та студіював в Українській Господарській Акаде­мії в Подєбрадах.

Опісля зв’язався з націоналістичним рухом і стався га­рячим націоналістом. Був членом УВО і членом Проводу. Був це чоловік високоосвічений, боєвий тип, любив боротьбу та змагання, добрий бесідник і добрий знавець людської психо­логії. Коновалець відносився до нього зі щирою симпатією і повним довір’ям та вважав його за найцінніший і надзвичай­ний набуток для націоналистичного руху.

Цьому то Сціборському, який мешкав у Парижі, тра­пилася в напередодні приїзду Хом’яка до Ротердаму незвичайна пригода. До нього заходив два рази совітський аґент, який називав себе Іваном Івановичем. Цей аґент провадив зі Сціборським довгі розмови в предметі ОУН, її діяльности і діяльности її Проводу. Він привіз зі собою для Сціборського листа від сестри Сціборського, лікарки, в якому сестра взи­вала Сціборського вертатися додому в Україну. Іван Іванович говорив Сціборському, що він ділає з доручення Рад-нар-кома Чубара. Говорив далі, що в справі Сціборського відбулася в Харкові нарада, в якій крім Чубара брали участь Постишев, Любченко, Балицький і Порайко. Український уряд пропонує Сціборському поворот в Україну. Уряд ґварантує Сцібор­ському повну безпеку його особи, а також спроможність від­повідальної праці на користь свого народу в тій ділянці, яку Сціборський сам собі обере. По короткім побуті в Україні, Сціборський переконається, що сучасність, у якій перебуває тепер український нарід, найкраще відповідає всім умовам і перспективам його розвитку на будуче. Далі говорив, що ро­бота ОУН може потягнути за собою для України велике не­щастя, що радянський уряд знає всі подробиці про пляни ро­боти ОУН та її заміри. Пляни ОУН невикональні, бо ОУН не має відповідних провідників, які ці пляни й задуми змогли б перевести в життя, навіть, коли б і трапилася до цього від­повідна нагода. Ввесь український нарід є проти ОУН і її по­літики. А щоб переконати Сціборського про те, що больше­вики докладно поінформовані про діяльність ОУН і її членів, Іван Іванович подав харектеристику членів ПУН-а й осіб із ПУН-ом співпрацюючих. Він сказав: Андрієвський — це інтелі­гентний суб’єкт з містичними шуканнями, в практиці ніщо. Людина не наша й не ваша. Мартинець — це пильний праців­ник. Обмежений. Нічого не видумає й не дасть нічого більшо­го. Боґуш — “отставной человек”, себто здемісіонована лю­дина. Ріко Ярий — зручний практик, добрий аґент для дору­чень, людина політично примітивна, крім того чужа. Онацький — нічого собі, як публіцист, обиватель, міщанин. Ген. Капустянський — людина безхребетна, піде туди, хто більше дасть. Знаю, що Уенерівці давали йому 1500 фр., а він у свій час до них не пішов. У вас дістає 500 фр. (Онацький тут додає від себе: Яка точність! — себто які докладні вісті мав Ів. Іва­нович). Капустянський випадкова в русі людина. Сушко — типовий офіцер, нічого собою не уявляє. Бойків — типовий примітив. “Українське Слово”, яке він видає, це для вас са­мих скандал. Салдафонська публіцистика. Дивуюся, що щось подібне дозволяєте видавати. Хвалив “Розбудову Нації”, “Но­вий Шлях” і “Українського Націоналіста”.

Згадуючи про акт Лемика (атентат на большевицький консулат у Львові), назвав його безглуздим, який може по­тягнути за собою реванжі, і то по всій лінії. Розмову з Іваном Івановичем закінчив Сціборський категоричним “ні”!! Сці­борський заявив, що він своїх націоналістичних переконань під ніякою умовою не змінить і на службу до комуністичного уряду України в Харкові не вступить. Оба розпрощалися раз на все. Цікаве в тій справі було те, що Іван Іванович не подав характеристики Коновальця. Можливе однак є, що Євген Онацький з розмислу у своїх споминах характеристики Ко­новальця не цитує. В кожнім разі при прощанні сказав Іван Іванович до Сціборського з усьмішкою: “Вітайте, пана Євге­на, я його знаю”. (“Шлях на Ротердам”, “Свобода”, відтинок 7; та й те, що як пізніше виявилось, Іван Іванович бував у тих часах також у Брукселі — “Шлях на Роттердам”, “Свобода”, відтинок 2).

Про свої розмови з Іваном Івановичем поінформував Сціборський докладно листовно Коновальця, Д.Андрієвського й В.Мартинця. Всі три радили Сціборському припинити далі розмови з Іваном Івановичем, що і сталося. Додати тут треба й те, що розмови ці мали місце недовгий час перед приїздом Хом’яка-Найденка до Брукселі. Щоб про ті розмови Сціборського з большевицьким аґентом не ширилися баламутні по­голоски, Сціборський зажадав, що цю справу розглянув орга­нізаційний суд. Це і сталося, а організаційний суд всеціло ви­правдав М.Сціборського.

Беручи до уваги, що Іван Іванович при прощанні зі Сці­борським з усмішкою просив Сціборського, щоб він “вітав” пана Коновальця від нього, “бо я його знаю”, є дуже правдоподібне, що Іван Іванович розговорював також попередньо з Коновальцем на тему політики ОУН. Правдоподібно Іван Іва­нович до нічого не договорився з Коновальцем, а тому по не­вдачі з Коновальцем звернувся до Сціборського. Це останнє є тільки мій здогад.

 

ТАЙНІ РОЗВІДКИ КОНОВАЛЬЦЯ ПРО ПОЛІТИЧНУ І ГОСПОДАРЧУ СИТУАЦІЮ У СХІДНІЙ УКРАЇНІ.

 

Коновалець зі своєї сторони провадив також на власну руку тайну розвідку відносно політичної та господарчої си­туації, яка панувала в тому часі у Східній Україні. Про це згадують різні мемуаристи того часу. Згори треба сказати тут, що розвідка ця була ведена з молодечою легкодушністю, бо була ведена серед комуністів, з якими час-від-часу стрі­чався Коновалець, а тому була безрезультатна і безвартісна для ОУН, а навіть шкідлива для ОУН. Ось, наприклад, вели­кий приятель Коновальця, В.Мартинець, у своїх споминах під назвою “Від УВО до ОУН” (стор. 309) написав, що “Ко­новалець у роках 1927-1928 підтримував таємні зв’язки з чле­ном большевицького посольства в Берліні, українцем Г., що його опісля большевики зліквідували”. М.Селешко у “Вільнім Слові” ч. 30-31/63 оповідає, що з нагоди міжнародного кон­ґресу істориків у Берліні, на який прибули історики зі Схід­ньої України: проф. Гермайзе, проф. Покровський і проф. Я­ворський, розмовляв з тими істориками на доручення Коно­вальця сотник Сидір Чучман. Сам Коновалець розмовляв із проф. В.Поршем і з проф. Гермайзе “про події на Україні, про політичні тенденції Москви супроти українців, про те, хто з українців займає який високий пост в Україні, в яких умовах працює і що від такого чоловіка можна сподіватися на майбутнє” (!!) Чисто дитячі запити.

Незалежно від вищезгаданого всі мемуаристи, які спо­минають епоху Коновальця, зазначують, що справою зв’яз­ків з УРСР “займався сам Коновалець і беріг її в таємниці абсолютно перед усіма особами, в них незаінтересованими” (Мартинець, як вище, стор. 305). А д-р Петро Мірчук в своїй розвідці “Євген Коновалець” (стор. 92) зазначує, що “Коно­валець зустрічався із зв’язковими з підсовєтської України особисто, сам один завжди в іншому місці, а то й у іншій за кожним разом європейській країні, їздячи для того не тільки по всіх країнах Західньої і Центральної Европи, але й до Фін­ляндії, Литви, Швеції й Норвегії”.

А дальше той самий автор пише (стор. 91), що Коно­валець творив у Східній Україні націоналістичні клітини, але “зв’язок із організаторами й керівниками тих клітин переймав Коновалець особисто у власні руки. Тільки він один, йому од­ному відомими способами, контактувався із зв’язковими під­пільної організації на СУЗ, які під якимось претекстом мали змогу побувати поза кордонами СССР і знову повернутися в Україну”. А Е.Костик в споминах про Коновалься “Славному зі славних” зазначує, що Коновалець мав, без сумніву, зв’язки зі Східньою Україною, але “так суворо зберігав він ті зв’язки перед ким би то не було, що навіть ті, які з ним щоденно співпрацювали, мало що можуть сьогодні сказати про ті зв’язки Коновальця”. Тільки про розвідку, яку провадив Ко­новалець тайком, дещо знали його співробітники. Очевидно, тим останнім тактика Коновальця ніяк не могла подо­батися. Вони всі не вважали себе за гірших від Коновальця й на цьому тлі почала витворюватися нехіть до Коновальця, а то й ненависть, головно в тих, які стало перебували в Берлі­ні.

Дехто твердить, що Конвалець займався не тільки роз­відкою про політично-господарську ситуацію в СССР, головно в Україні, за посередництвом висланих до Европи різних зв’язкових-комуністів, але що він також старався порозумітися з Польщею та Петлюрою в справі організації українсько-поль­ських боєвих військових частин, які мали мати за завдання продовжати зі совітами війну, яку поляки закінчили зі совіта­ми миром у Ризі 18-го березня 1921 року. Про це згадує Ярослав Кутько в своїх споминах “Пекольна машина в Рот­тердамі” ч. 1, стор. 38, як слідує: “В році 1920, коли воєнна кампанія у зв’язку з неудалим походом поляків і Петлюри ви­разно перехилилася на некористь Польщі, Євген Коновалець вислав парляментарів до Бельведеру у Варшаві, де жив і уря­дував Й.Пілсудський із пляном організації української проти­совітсьої армії в Карпатах”. Якщо ця вістка правдива (націо­налісти її досі не заперечили), то ця акція Коновальця свід­чить недобре про політичний хист Коновальця, бо навіть, ко­ли б Пілсудський був погодився на цю аферу (про це не могло бути мови), то ніхто з галичан, за винятком Коновальця, не був би дався взяти на службу у такій “армії”. Примусової “бранки” поляки ані в 1920 році, ані в 1922 році, ані в 1923 році не могли робити, бо тоді Галичина не була ще признана полякам. Д-р Петрушевич також не був би погодився на цю безглузду концепцію, а галицькі вояки, які перебували в то­му часі у Чехо-Словаччині, не були б також пішли битися за Польщу. Зрештою, саме тоді творилися в Чехо-Словаччині військові з’єднання, які себе називали УВО, а які ставили собі за завдання провадити дальше війну проти Польщі за волю Галицької Землі.

Уважаю, що ці всі професори, зв'язкові й організатори національних клітин в Україні, про які вище була мова, при­їздили до Західньої Европи за виразним дозволом, а то й на доручення большевицького уряду. Всі вони були сто процен­тові большевики, а тому їхні інформації, яких жадав від них Коновалець, були підшиті большевицькою брехнею і больше­вицькою пропаґандою. Правди вони Коновальцеві ніяк не сказали. Натомість вони довідувалися від Коновальця про існування ОУН, про місце розташування ОУН в Европі, про заміри ОУН, про найважніших членів, які очолювали ОУН на еміґрації і про місце їх за мешкання. Тому ці розмови Коновальця з комуністичними дискутантами були бездонно наїв­ні і для ОУН шкідливі, бо ті дискутанти по повороті до СССР складали узискані інформації від Коновальця тайній больше­вицькій поліції (ГПУ). Треба тут додати ще і те, що боль­шевицька ГПУ саме в тому часі пірвала в білий день у Франції двох керівників біло-московських військових організацій, а то генерала Кутепова і генерала Міллера. Цей факт був зна­ний у цілій Европі й на цей факт звертали Коновальцеві йо­го найближчі приятелі увагу. Але Коновалець “рішуче й по­слідовно стояв на становищі, щоб керівництво поодинокими центрами підпільно-революційної організації і контакт із про­відниками тих центрів позіставали безпосередньо в його ру­ках”. Що більше. “Весною 1938 р. подав Коновалець своїм найближчим співробітникам до відома, що він приготовля­ється до того, щоб в найближчих місяцях особисто дістатись нелеґально до УРСР і там особисто провірити стан і можли­вости підпільної революційної дії”. (Петро Мірчук, “Євген Коновалець”, стор. 92-93).

Читач певно буде завдавати собі питання, чому “ПУН” не опам’ятав Коновальця і не заборонив йому цих невідпові­дальних зустрічей і контактів з “організаторами націоналіз­му зі Східньої України”, яких щедро достарчало Коновальцеві ГПУ. Відповідь на це питання проста й ясна. Члени “ПУН” були морально і впрост фізично цілковито залежні від Коновальця. Опинившись на чужині і зв’язавшись з організацією УВО і ОУН, члени “ПУН” раз назавжди заперли за собою две­рі на поворот додому. Дістати якусь відповідну для себе пра­цю на Заході, було мабуть для них трудно й у цій ситуації осталося тільки одно: оберігати своє фізичне існування, а зо­всім не інтересуватись тим, що робив Коновалець. Хай Ко­новалець робить, що хоче, так буде спати, як собі постелить. Так напевно думали й так робили члени “ПУН”.

Пише на цю тему залежности членів “ПУН” від Коно­вальця В.Мартинець у своїх споминах “Від УВО до ОУН” (стор. 184), що слідує: “Полковник, себто Коновалець, не належав до тих провідників-демагоґів, що залюбки маніфе­стуються перед юрбою подертими штанами і діравими череви­ками. мовляв, дивіться, що ми за чесні і багатостраждальні ідеалісти. Престиж і добро організації вимагало, а засоби її цілком на це дозволяли, щоб її провідник був забезпечений і не журився матеріяльними справами. А втім не йшло тільки про особу полковника. Бо й він дбав, щоб увесь провідний актив мав нормальні умовини життя та змогу праці”.

Тепер ясно кожному, що мотором ділання провідного активу ОУН на еміґрації була журба про себе і свої родини, про щоденний хліб насущний, який їм достарчав Коновалець. У цій ситуації годі було провідному активові виступати проти Коновальця. Кожний керувався засадою: “Моя хата скраю, нічого не видів, нічого не чув і нічого не знаю. Все робить вождь”.

Тому, коли б колись історія повторилася і ОУН відно­вила знову боєву діяльність на терені Українських Земель, то касою організації, як і іншими справами організації пови­нен диспонувати виключно ПУН, а не сам провідник. Це ду­же важлива справа для організації.

 

ДРАМАТИЧНА ЗАЯВА АДВОКАТА Д-РА ГАНКЕВИЧА НА ПРОЦЕСІ НАЦІОНАЛІСТІВ ПРО ПІДПАЛ СХІДНІХ ТОРГІВ У ЛЬВОВІ — В СПРАВІ ОРГАНІЗОВАННЯ ВОЄННОЇ АКЦІЇ КОНОВАЛЬЦЕМ ПРОТИ БОЛЬШЕВИКІВ ПРИ СПІВУЧАСТІ ПОЛЬЩІ, РУМУНІЇ Й АНГЛІЇ.

 

Нав’язуючи до згаданої вже акції Коновальця, зміря­ючої до нав’язання зв’язків з високопоставленими особами, зглядно урядами європейських держав, в цілі урядження свого рода хрестоносного походу проти большевиків, треба тут згадати також про заяву адвоката Ганкевича відносно того самого предмету на процесі членів організації УВО в зв’язку з атакою членів УВО на будинки Східніх Торгів у Львові дня 7-го вересня 1929 року. Процес цей розпочався у Львові дня 26-го травня 1930 року перед судом присяглих. Стануло пе­ред судом 17 обвинувачених, між ними дві симпатичні дівчин­ки. Сборонцями обвинувачених були: адвокат д-р Шухевич. адвокат д-р Старосольський і адвокат д-р Ганкевич, як обо­ронці назначені організацією УВО. Адвокат д-р Шевчук обо­роняв головного обвинуваченого в тому прецесі Володимира Попадюка, як оборонець з вибору, замовлений сестрою Попа­дюка. Всі обвинувачені притягалися до відповідальности за приналежність до Української Військової Організації, а в зв'язку з тим за саботажі й терор, за недозволене посідання зброї, вибухових матеріалів і т. п. Процес тягнувся 27 днів і закінчився 27-го червня 1930 року. Предсідником трибуналу був суддя Ангельський, завжди тактовний і спокійний, обви­нувачував прокуратор Ліпш, який відносився до обвинуваче­них засаднично з певного рода респектом. Обжаловані боро­нилися згідно з попередньо умовленим через оборону планом. Одні признавалися до деяких закидів і твердили, що вони діяли на власну руку і з власної ініціятиви. Інші перечили ставленим їм закидам. Мій клієнт Попадюк, якому акт обви­нувачення закидав, що він був членом боєвого реферату УВО і що він підготовив і зорганізував напад на павільони Східніх Торгів при помочі денамітових бомб і т. п., — перечив ставле­ним йому закидам в цілості. Словом, процес провадивса спо­кійно, без якихбудь перепалок і інцидентів. Прокуратор Ліпш “демаскував” УВО і твердив, що УВО стремить до відірван­ня Східньої Галичини від Польщі, себто частини державної території від цілости, що становить згідно з приписами кар­ного кодексу злочин головної зради. Спімнув також прокурор про Коновальца, як провідника терористичної УВО, та твер­див, що УВО під проводом Коновальця веде агресивну акцію тільки проти Польщі, а Совітів залишає в спокою, мабуть тому, бо заміром УВО є об’єднанна Східньої Галичини з Радянською Україною. На тему обвинувачення обвинувачених зі статті 58ц. і 59б. (приналежність до УВО, саботажі, терор), себто на тему злочину головної зради, велася між обороною а прокурором культурна, а повна верви дискусія, в якій го­ловну ролю відгравав д-р Старосольський, а хоробро секунду­вав йому д-р Шухевич. Я, як оборонець Попадюка, держався в тіні. Мій клієнт В.Попадюк, хоч на поліції до дечого при­знався, на суді відкликав признання, заслонюючись тим, що його під час переслухання аґенти поліційні дещо побили. Тому то я не вважав за всказане запускатися в дискусію над пара­графами й евентуально дразнити присяглих, натомість я ви­казував непричасність Попадюка до справи Східніх Торгів свідками на алібі, себто, що Попадюк, мешкаючий у Коломиї, ані не був у Львові в тих часах, як наступила змова в зв’язку з атакою на Східні Торги, ані не був у Львові того дня. в яко­му цей атак мав місце, себто дня 7-го вересня 1929 року.

Адвокат д-р Старосольський і адвокат д-р Шухевич закидали, що стаття 58ц. і 59б. відрізняє безпосередню участь у злочині із вищезгаданих статтей і посередню участь у злочині з тих самих статтей. Безпосередню участь у злочи­ні з вищезгаданих статтей приписується тому, хто організує, керує цілістю акції й наказує її переведення. Словом тому, хто є комендантом та рукою акції. За дальших учасників злочину з вищезгаданих статтей вважає закон тих, які сліпо викону­ють прикази коменданта. Це сліпі мечі акції, які часто-густо ані не знають головного організатора акції, ані не знають, до чого прямує головний організатор задуманого злочину. Не доказано нікому, щоб хтось із обвинувачених був комен­дантом спричиненого атаку на будинки Східніх Торгів. Не доведено також, чи взагалі цим атаком інтересувалася якась організація, зосібна УВО. Вчинки, поповнені у Східній Гали­чині й у Львові на будинках Східніх Торгів, були тільки від­руховими вчинками одиниць, робленими на власну руку. Су­проти того обвинувачені можуть тільки відповідати за вчин­ки, які вони особисто поповнили, отже за підпал, евентуально за злочин зі ст. 65 підбурювання проти держави, нарушення публічного спокою й т. п., але не за злочин головної зради.

Прокурор обстоював свій погляд і твердив, що рукою, закиненого обвинуваченим злочину головної зради, керує, як усім відомо, організація, звана популярно УВО під управою Коновальця, що всі обвинувачені є членами УВО і що вони докладно знають, до чого прямує УВО — воно прямує до ві­дірвання Східньої Галичини від цілості держави. Трибунал і присяглі судді з увагою прислухувалися до дискусії оборони з прокуратором. По закінченні дискусії, піднявся з лави обо­ронців адвокат д-р Ганкевич, просив про голос і поставив внесення на покликання слідуючих відводових свідків: колиш­нього міністра Юзефського і референтів міністерства загра­ничних справ Тадея Голувка та Леона Васілєвського. Вони мали б ствердити, що діяльність УВО звернена не тільки про­ти Польщі, та що Є.Коновалець по порозумінні з польським, англійським і румунським урядами формує леґіони для звіль­нення українського народу з-під московської окупації.

Внесок д-ра Ганкевича викликав велику сенсацію серед членів трибуналу, суддів присяглих і між чисельно зібраною на залі публікою. Репортери преси сквапливо нотували вне­сок та мотиви внеску, підсудні перешептувалися, прокуратор підсміхувався, а д-р Шухевич і д-р Старосольський тупо гля­діли перед себе й видно було, що снуються в їхніх головах важкі думки. Прокурор заявив, що децизію відносно внеску залишає оцінці трибуналу, а предсідник трибуналу проголо­сив, що децизія відносно внеску буде проголошена трибуна­лом пізніше. Якийсь час ще продовжувалася розправа, а опі­сля предсідник проголосив перерву розправи на пів години. Д-р Старосольський запросив нас, оборонців, до кімнати, при­значеної виключно для адвокатів на нараду. І тут д-р Старосольський і д-р Шухевич робили гіркі закиди д-рові Ганкеви­чеві. Вони твердили, що у внеску д-ра Ганкевича нема ані од­ного слова правди, що його заява фантазьорська, що прого­лошення цього внеску буде шкідливо й деморалізуюче ділати як на обвинувачених, так і на членів УВО взагалі, бо кожний буде питати себе, за що він б’ється і наражується на в’язни­цю, евентуально на смерть, якщо управа УВО “лобзається з ляшеньками”. А навіть, коли б акція Коновальця була прав­дива, то й так держави, до яких мав звернутися Коновалець, зіґнорували б його пропозицію, як нереальну й наївну. Зреш­тою суд такого внеску не міг би допустити, бо само таке звер­нення Коновальця, хоч і нереальне, творило б державну та­ємницю, проголошення якої не слід публічно обговорювати.

Д-р Ганкевич твердив однак категорично, що він відо­мість про акцію Коновальця, про яку була вище мова, дістав від віродостойних осіб, які стоять близько особи Пілсудсько­го і що він вповні в цю інформацію вірить. Внесення його має на цілі повалити обвинувачення про злочин головної зради, бо, мовляв, як Коновалець організує акцію проти большеви­ків у порозумінні, між іншим, із Польщею, то він не задумує відривати Східньої Галичини від Польщі. Ми всі гірко сміяли­ся та твердили, що УВО не є ідентично з Коновальцем і УВО існувало б дальше навіть тоді, коли б Коновалець подався би­ти большевиків з наміреними його спільниками, як їх дорад­ник.

По закінченні перерви розправи, відновлено процес. Предсідник трибуналу проголосив, що внесення д-ра Ганке­вича не зістало узгляднене. Д-р Старосольський просив пред­сідника трибуналу про голос і зложив слідуючу заяву: “Щоб вияснити, чим є УВО політично (а не юридично), ми поста­вили різні внесення. Між іншим, поставили ми внесення, щоб покликати на свідків високих польських достойників, які ствердили б, що УВО в порозумінні з Англією, Польщею і т. д. має виставити збройну силу проти Совєтського Союзу. Вель­мишановні панове! Ми знали, що так не є, що це неправда і не хотіли доказувати того, що не існує. Але ми могли тільки в тій формі поставити внесенння, що допровадило б до того, щоб перед вами станули децидуючі польські чинники і своїми зізаннями зілюстрували те, чим є УВО політично”. Гірка це була заява…, Ганкевич на неї не реагував. “Новий Час” ч. 72 (830), понеділок, 30. червня 1930 р., остро засудив вне­сення д-ра Ганкевича, зазначуючи: “На такі карколомні “гоц­ки-кльоцки” може дозволити собі оборонець десь у ІІІ-ій секції суду, але не в великому політичному процесі, де кожне внесення мусить бути продумане”. Рівнож “Сурма” остро осудила внесення д-ра Ганкевича, але ані ПУН, ані Конова­лець не заперечили публічно в пресі, що Коновалець пробу­вав дійсно організувати воєнний похід проти большевиків при помочі Польщі, Румунії й Англії. В тій ситуації кожен може думати про внесення Ганкевича, що схоче.

Вищезгаданий процес закінчився засудженням вісьмох обвинувачених на різні кари, а десятьох обвинувачених, між ними Володимира Попадюка, звільнено від вини й кари й ще того самого дня випущено на волю. (Справа Східніх Торгів у Львові, Зиновій Книш).

Відносно звільнення Попадюка від вини й кари, як уяв­ного організатора нападу членами ОУН на будинки Східніх Торгів у Львові, то звільнено його цілковито слушно, бо на процесі проти Р.Барановського в Самборі свідок Місінський, капітан відділу розвідки польського генерального штабу, зі­знав, що військова розвідка мала своїх окремих інформаторів в колах ОУН в “Краю” і заграницею і від них мала точні ін­формації і з Праги, і з “Краю”, в тому напрямі, що Роман Ба­рановський, будучи одночасно конфідентом при польській по­ліції і членом ОУН, сам організував замах на Східні Торги. Вищезгаданий свідок дальше зізнав, що він повідомив про це своєчасно ще перед замахом на Східні Торги поліцію у Льво­ві. Процес проти Романа Барановського, як уже відомо, про­вадився в Самборі у вересні 1933-го року.

 

НАЙДЕНКО (ХОМ’ЯК) ПРИВІЗ ЗВ’ЯЗКОВОГО ПАВЛУСЯ (ВАЛЮХА). СМЕРТЬ КОНОВАЛЬЦЯ В РОТТЕРДАМІ ДНЯ 23-го ТРАВНЯ 1938 Р.

 

Вже було сказано, що при від’їзді Хом’яка зі західньої Европи до Совітського Союзу Коновалець запитував, чи Хо­м’як не міг би прислати на Захід для ОУН якогось зв'язково­го, який вороже ставиться до московського панування над Україною. При кінці лютого 1935 року повідомив Найденко (Хом’як), що він приїде до Фінляндії та просив про зустріч із кимось із організації. І, дійсно, 9-го березня 1935 року привіз Найденко зі собою молодого хлопця, літ около 28, і твердив, що цей хлопець сирота, бувший комсомолець, вихованок Хо­м’яка, зараз народній учитель. Він розчарувався в комунізмі й хоче інформуватися про націоналізм і його ідеологію. Його ім’я та прізвище Павло Гриценко й на це прізвище мав Пав­лусь совітську леґітимацію. Мемуаристи зазначують, що Пав­лусь Гриценко в часі свого побуту в західній Европі, стикаю­чись із членами ОУН, уживав різних псевд. Називано його Норберт, Велмуд, Валюх.

Уряджено сконтактування Павлуся з Коновальцем у Берліні. Коновалець був очарований Павлусем і виражався про нього якнайкраще. Коновалець писав: Павлусь прекра­сний хлопець. Інтелігентний, не п’є, не курить, тонкий в по­ведінці, по-приятельськи відноситься до кожного чоловіка. Такий він мабуть був у дійсності. Відносини в Україні пред­ставляв Павлусь в оптимістичнім світлі. Твердив Павлусь, що на Східніх Землях знають про ОУН і її акцію проти Польщі. Обожав Сталіна. Голодові історії в Україні вважав за пере­борщені. Твердив, що школа в Україні добре поставлена, а так само колхози. Вихваляв розбудову промисловости та рівноуправнення жінок. Скрипник був у нього раз народнім героєм, інший раз твердив, що Скрипник був зненавиджений молоддю за те, що він особисто вдирався до селянських забудовань і виносив звідти збіжжя, яке забирало від селян насильно НКВД. і т. п.

Павлусь раз-у-раз жадав від ОУН грошей “для вдер­жання себе у фізичних силах”. Лінюхував. Вередував за хар­чі, відбував подорожі по великих містах і столицях Европи безконтрольно. Бував у Відні, Берліні, Льозані, а в Парижі за­ходив на костюмовий баль. Елегантно вбирався. Коновалець відбував із ним при нагоді зустріч довгі проходи вдвійку. Все це робив Павлусь за гроші ОУН, яких достарчала йому орга­нізація на доручення Коновальця. В розмовах із Коновальцем Павлусь одушевлявся Р.Ярим.

З-поміж членів організації, найближчих співпрацівни­ків Коновальця, ніхто Павлуся не любив і всі остерігали перед ним Коновальця. Сушко називав Павлуся “пройдисвітом”, що дуже обурювало Коновальця. “Опікун” Павлуся, Хом’як, при нагоді прибуття з Павлусем на Захід 9-го березня 1935 року (він незабаром від’їхав в Україну) оповідав теж членам ОУН історії про смалені дуби. Твердив, що він, Хом’як, є висланником Центра Націоналістичних Організацій в Україні, що на­ціоналістичні організації в Україні охоплюють майже всі ді­лянки суспільного й державного життя, що в команднім скла­ді армії існують свої націоналісти, що Командувач КВО Ду­бовий входить у склад керівного комітету організації, що Центр націоналістів в Україні бажає підпорядкуватися Прово­дові Націоналістів на Заході і що бажає делегувати в склад ПУН свого чоловіка. Твердив, що колективізація переведена на 93%. Коновалець приймав ті всі теревені за добру монету. Натомість Сеник-Грибівський називав Хом'яка в його присутності провокатором, а його оповідання провокацією, що дуже обурювало і дразнило як Хом’яка, так і Павлуся. (“Свобода”, відтинок 25, 28, 9, і 10, “Шляхом на Роттердам”, Є.Онаць­кий).

Остаточно в серпні І936 р. Павлусь виїхав в Україну Перед виїздом доручив Коновалець Павлусеві підшукати зв’язкового, який стояв би інтелектуально на висоті свого завдання і спровадити його на Захід та сконтактувати з ОУН для обговорення справи скликання конґресу із членів Центру в Україні та членів ОУН для обговорення різних проблем, які інтересують ОУН. Павлусь обіцяв цс зробити.

 

Другий приїзд Павлуся.

 

Десь у вересні 1937 року заповів Павлусь свій приїзд до Ґент, зазначуючи, що він працює тепер, як радист на тор­говельнім кораблі. Заповів, що він дуже буде бажати видітися з Мудрим (Коновалець) і що буде потребувати грошей для організації в Україні. Барановський повідомив про це Коно­вальця. Павлусь дійсно прибув на кораблі до Ґент при кінці вересня 1937 року. Павлусь сконтактувався телефонічно з Ко­новальцем, а цей обіцяв Павлусеві, що дасть зарядження пе­редати Павлусеві гроші й що сам приїде до Ґент, оскільки дістане візу. Павлусь твердив, що бажає здати Мудрому звіт про склад націоналістичного Центру в Україні. Павлусь при­віз для Мудргоо якісь большевицькі плякати, паперці від цу­керків, пасту від зубів, а Андрієвський доручив Павлусеві для організації 1000 долярів. Мудрий знову сконтактувався з Пав­лусем телефонічно і поінформував його, що для браку візи не буде міг приїхати до Ґент. Барановський обладував Павлу­ся антибольшевицькою бібулою для розповсюдження її в Україні. Павлусь задоволений візитою щасливо від’їхав, при чому не бажав, щоб його хтобудь з організації відпроваджу­вав до пристані.

 

Третій приїзд Павлуся.

 

Це мало місце в лютім 1938 року в Роттердамі, куди прибув Павлусь, як “радист”, на кораблі, який привіз до Рот­тердаму дерево з СССР. Прибув до Роттердаму на конферен­цію також Коновалець у товаристві Ярослава Барановського. Павлусь привіз Мудрому (Коновальцеві) українські книжки, сигаретки, цукерки й вишивки, як дарунок. Сходини відбулися в каварні “Атлянта” ввечері. В певнім моменті Павлусь ба­жав поговорити щось із Коновальцем на осібності й запропо­нував, щоб оба вийшли з каварні о год. 9-ій вечером. Оба ви­йшли, а Барановський остався в каварні. Прохід тривав майже до 12-ої години вночі. Оповідав Барановський пізніше, що він (Барановський) був майже певний, що Коновальця пірвали большевики. Перед 12-ою год. оба вернулися до каварні. Пав­лусь за кілька хвилин від’їхав таксівкою до порту. Конова­лець був сильно поденервований. Барановський по відході Павлуся робив Коновальцеві закиди, що він так необережно поступає й проходжується серед ночі з підозрілою людиною. Тоді Коновалець виявив Барановському зміст розмови з Пав­лусем, зміст якої концентрувався в тому, що берлінська група націоналістів: Сніп, Іртен, Мек і Оршан старалися приєднати Павлуся до пучу проти Коновальця. Вищезгадані змовники ка­зали Павлусеві переказати в Україні, що фактичним провід­ником і вождем націоналістів не є Коновалець, а тільки Ярий, і що вони тільки Ярого визнають провідником. Ці балачки вели з Павлусем в першу чергу Сніп і Іртен.

Рівночасно висловилися про Коновальця ординарними словами і твердили, що він є радше тим, що саботує револю­цію, а не вождем. Коновалець жадав від Павлуся, щоб він на другий день повторив цілу розмову з берлінцями перед Бара­новським. Це сталось на другий день. Павлусь повторив ви­щезгадану розмову зі змовниками перед Барановським у при­сутності Коновальця.

Того самого дня Барановський передав Павлусеві ле­тючки з антибольшевицьким змістом і радив розкинути їх для пропаґанди в оперному театрі. Коновалець купив для Хом’я­ка різну білизну, годинник, папіросницю та й золото, про яке спеціяльно просив Хом’як. Коновалець дав Павлусеві виразне доручення, щоб він привіз у черговий раз зі собою деякі речі зі совітського побуту. Павлусь дістав від Коновальця теж не­знану Барановському суму грошей. Барановський не чув теж точно, які речі мав Павлусь привезти для Коновальця. На цьому і закінчилася третя зустріч Коновальця з Павлусем. (28. відтинок “Свободи”: “Шляхом на Роттердам”).

 

Четвертий приїзд Павлуся (Валюха).

 

У двох листах із 18-го та 30-го квітня 1938 року Павлусь заповів свій приїзд пароплавом до Роттердаму. Барановський повідомив про це Коновальця, а Коновалець сконтактувався зі Селешком, який тоді повнив обов’язки фінансового рефе­рента ОУН. Коновалець заявив Селешкові, що в травні або в червні 1938 року прибуде Павлусь до Роттердаму й тоді тре­ба буде йому дати дві тисячі долярів. Тому таку суму треба тримати на поготові. Про день приїзду Павлуся мав бути по­відомлений Селешко, а цей з черги мав повідомити і Коно­вальця, який перебував у тім часі в Берліні, і Барановського, який мешкав у Відні на квартирі у Сушка. В суботу, 21-го травня 1938 року Павлусь-Валюх зголосив телефонічно Суш­кові у Відні, що він приїхав до Роттердаму. Сушко повідомив про це Коновальця в Берліні, який зі своєї сторони бажав говорити з Барановським у Відні у Сушка. Барановського однак не було в тому часі на квартирі, а доперва ввечері того дня вдалося Коновальцеві сконтактуватися з Барановським теле­фонічно на квартирі у Сушка. Коновалець повідомив Бара­новського, що він вибирається до Роттердаму потягом у не­ділю ввечері.

Павлусь мав оставатися в Роттердамі до четверга, а Барановський на доручення Коновальця мав прибути до Рот­тердаму потягом або літаком із Відня на год. 4-ту пополудні в понеділок. Барановський прибув до Роттердаму літаком око­ло год. 16-ої пополудні. Він шукав за Коновальцем у каварні “Атлянтик”, а не заставши там Коновальця, пішов до готелю “Централь”, де постійно затримувався Коновалець у часі сво­го побуту в Роттердамі під прізвищем Новак. Портьєр готелю сказав Барановському, що Новак дійсно мешкає в готелю, що він вийшов до міста й що незабаром поверне. Казав Баранов­ському заждати. Барановський вийшов з готелю і очікував приходу Коновальця перед готелем на вулиці. Там зістав арештований аґентом поліції. Він питався аґентів, чому його арештують, а вони сказали йому, що вони завезуть його до Новака. Тим часом аґенти завезли його на поліцію. Там пи­тали Барановського про його біографічні дані, чому він при­їхав до Роттердаму, чи знає Новака, чого Новак приїхав до Роттердаму й т. п. Барановський, не бажаючи розконспірува­ти ОУН, відповів, що він прибув до Роттердаму у справах торговельних і що бажає видітися в цій справі з Новаком. Це, очевидно, не заспокоїло поліційних органів. Йому сказали, що його мусять задержати на поліції, доки не виясниться справа, хто він є. Про те, що Новак зістав того дня ранком вбитий бомбою, не сказали Барановському ні слова. На дру­гий день у вівторок рано знову розпитувала поліція Баранов­ського, що його в’яже з Новаком, а Барановський знову жа­дав, щоб його зведено з Новаком. Тоді поліція показала йому знимку Коновальця. Коновалець лежав укритий білою скатер­тю, голова відкрита, очі отворені, а поліційний комісар по­яснив йому, що Коновалець-Новак впав жертвою замаху і що він не живе. Тоді Барановський зразу оповів поліції всю прав­ду. Він подав правдиве прізвище своє й Новака — Коноваль­ця. Оповів, чим Коновалець займався і що Коновалець при­був до Роттердаму в понеділок рано для зустрічі з одним українцем з України, який мав бути членом української рево­люційної організації в Україні. Барановський описав цього уявного члена революційної організації і висказав припущен­ня, що це він напевно був поліційним совітським аґентом, і що це він вручив Коновальцеві пекольну машину. Барановський жадав, щоб поліція зробила ревізію на большевицьких кораб­лях в цілі відшукання убивця. Поліція заявила, що цього зро­бити не може з огляду на торговельні зносини з СССР. Совітський корабель від’їхав із порту у вівторок о год. 18-ій попо­лудні.

У четвер пополудні приїхала до Роттердаму з Риму дружина Коновальця, а поліція розпочала її негайно пере­слухувати. Дружина Коновальця ствердила, що її муж, виїжджаючи до Роттердаму, казав, що їде на зустріч з чоло­віком зі Східньої України. Муж її казав також, що цей чоло­вік мав приїхати товаровим пароплавом. У суботу відбувся похорон Коновальця. На похороні були присутні Ярослав Ба­рановський, Стахів, ген. Курманович і радн. Тарнавецький. Прокуратор притягнув Барановського до відповідальности, що він прибув до Роттердаму на фальшивий пашпорт. Бара­новський зістав засуджений на два місяці тюрми. Апеляційний суд у Гаазі наказав випустити Барановського на вільну стопу, а пізніше на апеляційній розправі звільнено Барановського в цілості від вини й кари.

 

Що ствердила голляндська поліція в справі вбивства Євгена Коновальця?

 

Слідство в цій справі провадив поліційний комісар Росбах, а вислід слідства зістав опрелюднений у голляндській пресі. Вкоротці подаю цей вислід за споминами Ярослава Кутька під заголовком “Пекольна машина в Роттердамі”, який у своїх споминах подав цей вислід в автентичнім пере­друку з голляндської преси. Ближчі дані про особу Павлюся­-Валюха розповіла дружина Коновальця поліції, коли вона розпізнала свого подруга в трупарні. Щодо питання, хто може стояти за плечима убійника. то поліція приймала дві можли­вості: Поперше, советську політичну поліцію – ГПУ або подруге, внутрішні справи в організації на особистім тлі. Треба прийняти, що найбільше правдоподібне є, що за цим замахом стояла ГПУ. ГПУ послуговується українцями зі Східньої України, бо ці люди могли представитися з успіхом перед Ко­новальцем у характері його прихильників. Цього однак на­певно не стверджено, тому треба числитися також із другою можливістю. На основі слідства стверджено, що впродовж двох років перед замахом був хтось у Роттердамі, що удер­жував постійні зв’язки з Коновальцем. Він кликав Коновальця до телефону під час побуту Коновальця в Римі, Берліні, Відні, Цюріху чи в інших містах. Це стверджено на основі записок телефонічної централі в Роттердамі. В сам день замаху, себ­то в понеділок, хтось кликав Коновалця в Берліні з Роттер­даму до телефону. Стверджено також, що вже на довгий час перед замахом телеграфовано до Коновальця до Берліну й Риму, і що він був замовлений, щоб в означенім часі явитися в каварні “Атлянта”, де дістане пакет. До сьогодні відомо лише стільки, що в каварні “Атлянта” якийсь чоловік передав Коновальцеві пакет, але ніхто не може сказати, що цей чо­ловік був саме той Валюх, як його описала дружина Коно­вальця. Навіть це ще питання, чи цей чоловік, що передав пакет Коновальцеві, знав про те, який небезпечний зміст є в тому пакеті. Поліція стверджує, що Барановський спочатку зовсім не хотів нічого зізнавати про особу Валюха.

Це пані Коновальцева зізнала перша, що Коновалець одержував правильно пакети від Валюха і що в тих пакетах були між іншим гроші, сигаретки й цукерки.

Хоч ця вістка була дужа важлива для слідства в спра­ві вбивства Коновальця, то Барановський хотів її замовчати з огляду на свою організацію, — каже поліційний звіт. Доперва тоді, коли Барановський довідався, що пані Конова­лець зізнала, що Коновалець реґулярно одержував пакети та гроші, Барановський також признав, що це і йому було відоме. Звіт поліції для преси кінчиться ствердженням, що хоч найправдоподібніше, що Коновальця вбила руками Валюха совєтська поліція (ГПУ), то однак Роттердамська поліція вважає зовсім за невиключене, що тут мається до діла з внут­рішньою українською справою.

Ще перед похороном Коновальця ствердила поліція за вказівкою пані Коновальцевої, що Коновалець мав у банку в Роттердамі своє власне конто, на яке приходили гроші для нього з Америки, про що Роттердамська поліція нічого попе­редньо не знала. Роттердамська поліція також не знала, що Коновалець мав рівнож зв’язки з Колосовським і М.Колодзінським у другім великім місті в Голляндії, в Амстердамі, і що Павлусь мабуть знав також Колосовського. Полковник М.Колосовський був членом Військового Штабу ОУН (З.Книш, “Б’є Дванадцять”, стор. 279), а М.Колодзінський, га­личанин, був членом УВО і ОУН. Згадує про них Є.Онацький (Відтинок “Свободи” ч. 27), при чому додає, що Михайло Ко­лодзинський співпрацював тоді з Колосовським. Шкода, що поліція з Роттердаму не мала можливости переслухати Ко­лосовського і Колодзинського. Може вони знали, хто многі рази телефонував і телеграфував із Роттердаму до Коно­вальця до різних міст західньої Европи. Може їхні інформації були б причинилися до ясного усталення, хто вбив Коновальця й чиї руки зарядили вбивство. Зі споминів Є.Онацького “Шляхом на Роттердам” виходить, що Барановський був з Коновальцем у Роттердамі тільки два рази.

 

Становище ОУН до смерти Коновальця.

 

Організація ОУН не старалася досі вияснити обставин, які довели до вбивства Коновальця. Зазначує Кутько у своїх споминах “Пекольна машина в Роттердамі”, що справді орґанізація видала в 1938 році книжку під заголовком “Євген Коно­валець”, де стверджує орґанізація, що поза всякими сумніва­ми Коновальця вбили большевики, але в цій книжці не подано навіть четвертини того матеріялу, який зібрала поліція в Рот­тердамі в часі слідства, а який то матеріял був друкований у голляндській пресі.

Натомість багато цікавого матеріялу про УВО й ОУН на еміґрації в Західній Европі, про діяльність Коновальця у зв’язку з надсиланими до нього через ГПУ “зв’язковими” помістив у “Свободі” в 1958 році проф. Є. Онацький. Реакцією на ці спомини Онацького була коротка заява інж. Мельника, голови проводу ОУН, оголошена в пресі, що матеріял. зібра­ний і оголошений проф. Є.Онацьким у “Свободі”, не покри­вається з документами ОУН, зібраними в архіві ОУН… На­томість у нашій пресі друкується час від часу різні гістеричні “вздохи”, а більш нічого реального. Характеристичне було те, що про смерть Коновальця не відозвався ні одним словом В.Мартинець у своїх споминах “Від УВО до ОУН”, виданих у 1949 році. Мартинця вважав Коновалець за свого найцінні­шого й найвірнішого друга, вирізнюваного поміж усіма інши­ми. Мартинець був редактором “Сурми” і співпрацівником ін­ших націоналістичних видавництв, головним інтерпретатором українського націоналізму, його ідей, ідеалів і т. п.

 

ЧИЇМ ВИСЛАННИКОМ МІГ БУТИ ЯЦЕНКО-ПАВЛУСЬ-ВАЛЮХ?

 

Загальна думка така, що Павлусь був висланником мо­сковського ГПУ. Це дуже можливе. Відомо, що Коновалець і ОУН були терням у большевицьких ногах. Не є однак ви­ключене, що Валюх міг бути теж висланником польської або німецької розвідки, бо і Польща, і Німеччина були заінтере­совані в тому, щоб позбутися Коновальця і розвалити ОУН. Німеччина готовилася до війни для повалення Версальського Договору й до опанування, як змога, найбільше просторів на Сході для поширення туди своїх господарчих і політичних ін­тересів. Німецька розвідка знала напевно від Р.Ярого про за­міри, ціль і прямування ОУН, що змагали до відбудови Неза­лежної Української Держави. Тому то Німеччина досконало розуміла, що на випадок війни Німеччини зі Сходом, ОУН може створити для німецьких замірів на Сході дуже поважну диверсію.

А Польща докладно знала, що Коновалець є спричин­ником кривавих неспокоїв, від яких кипіла Східня Галичина. Тому в інтересі обох держав було позбутися Провідника ОУН, вважаючи, що по усуненні Провідника повстане в організації замішання, а то й розвал організації.

 

Хто міг бути Павлусь-Валюх?

 

Як оповідав Хом'як, Павлусь мав бути сиротою-ком­сомольцем, вихованком Хом’яка, — словом, бідним нещасним хлопчиськом, на чолі якого большевицька революція зі своїми злиднями, голодом і холодом витиснула п’ятно нещасника. А тим часом Павлусь-Валюх показався націоналістам-еміґран­там зовсім іншим, як він повинен був бути, беручи до уваги його нещасну молодість. Члени ОУН, які зіткнулися з ним, уже по короткому часі згідно разом із Коновальцем, прийшли до переконання, що Павлусь є під кожним оглядом доскона­лим. Його українська мова була літературно клясична, абсо­лютно без домішок якихбудь московських слів або виразів. Його листи, писані з різних міст Европи до Коновальця й до деяких співробітників Коновальця відзначаються зразковим стилем, доведеним до фінезії, з досконалою ортографією. Павлусь володів, крім української мови, також московською, німецькою та французькою. Ті, що з ним стикалися, згідно твердять, що Павлусь робив на кожного чаруюче вражіння своєю привітністю, тонкістю в поведінці, приятельським від­ношенням до кожного і своїм товариським шліфом. Павлусь знав також досконало історію наших визвольних змагань і інтересувався націоналізмом. Таким, як Павлусь у дійсності був, міг його виховати тільки теплий, культурний, батьків­ський дім і національно свідомі українські батьки, а в ніякому разі ані большевицькі енкаведисти, ані Хом’як, який пішов до австрійської армії з-під селянської стріхи, а опісля проживав, як галичанин, в Україні під наглядом поліційної влади, як, зрештою, всі галичани у вічнім страху перед арештуванням і вивезенням на Сибір.

Очевидно, в цій ситуації й до голови не приходила Хом’якові думка “шліфувати” свого вихованця, вчити його історії, заінтересовувати його націоналізмом, у якому Хом’як і сам не орієнтувався, і т. п. Цього всього не міг влити в душу сироти ані комсомол, ані ГПУ. Хто ж могли бути батьки Пав­луся? Очевидно, що хтось із багатих наддніпрянців, еміґрантів, які жили у вільному світі на Заході, розсіяні в Німеччині, Франції й Польщі.

Многі з них мали різні порахунки з Коновальцем. Пет­люрівці могли робити змову проти Коновальця, щоб догодити Польщі. Очевидно, цілу ту акцію проти Коновальця робив Павлусь за згодою своєї родини, за вказівками якогось сприт­ного аранжера-українця, може члена ГПУ, який продумав і перепровадив у рафінований спосіб атаку на Коновальця. Ще належало б розглянути оповідання Павлуся, що він нібито приїздив совітським пароплавом до західньої Европи для ві­зити Коновальця, що переходив совітську границю у Фінлян­дії, зглядно Естонії, що його спровадив на Захід його вихов­ник, стрілець Хом’як, і т. п.

Ці оповідання Павлуся не мусять бути правдиві. Вла­стиво ніхто 100-процентово не ствердив ідентичности Хом’я­ка. Цей нібито Хом’як покликався на те, що його знає Коновалець і полковник Сушко. Сушко Хом’яка — по першім при­їзді до Брюсселю — не видів, а запитаний листовно, відповів листовно, що йому відомо, що в СС був Хом’як, порядний хлопака, але, зрештою, в СС було двох Хом’яків. А Сеник-Грибівський, наслухавшись принагідно оповідань Хом’яка про ситуацію в Україні, сказав йому до очей, що оповідання Хо­м’яка — це провокація, а сам Хом’як Найденко — провока­тор. Ця драматична розмова Хом’яка-Найденка зі Сеником-Грибівським відбулася в приявності Д.Андрієвського. Зреш­тою, ГПУ мало докладний список СС-ів, тож не трудно було для ГПУ втягнути до акції Хом’яка.

А відносно переходів через границю Хом’яка і Павлуся в Фінляндії, Лотві чи Естонії, то правдою є, що дехто зі спів­робітників Коновальця підвозив Павлуся чи Хом’яка до Фінляндії чи Естонії на границю, але ніхто на власні очі не бачив, що Павлусь чи Хом’як дійсно границю перейшли. Коновалець тільки прийняв до відома, що Хом’як є бувший СС, але осо­бисто його не розпізнав, бо, зрештою, це було й неможливе з огляду на довгий уплив часу, а крім цього Коновалець не міг інтересуватися кожним стрільцем в часі побуту в Україні.

Відносно позірного подорожування Павлуся совітським пароплавом до Західньої Европи, то тут потрібно знову по­кликатися на об’єктивний факт. Правдою є, що згідно з опо­віданням Павлуся він мав подорожувати совітським паро­плавом, але фактом є, що ніхто зі співробітників Коновальця не видів, чи Павлусь дійсно колибудь приїхав совітським пароплавом або ним від’їхав. Барановський бажав цю квестію ствердити, але Павлусь рішуче заборонив Барановському від­проваджувати себе до пристані, бо, мовляв, хтось може нас побачити. Павлусь від’їздив з міста Роттердаму до пристані Роттердаму по розмові з Коновальцем таксівкою, а в Ґент пішов до близького порту пішком, забороняючи, щоб хтобудь йому товаришив. Не боявся однак забирати зі собою великих пакунків з антисовітською бібулою, хоч відомо було, що на совітськім пароплаві існувала завжди контроля ГПУ супроти тих, що виходили з пароплава, або опісля всідали на пароплав.

Відносно пароплавів, то певна справа, що до всіх пор­тів Голляндії, а також до Роттердаму й Ґенту приходили що­денно різні пароплави — товарові й особові. Були там паро­плави німецькі, польські, совітські, французькі й т. д. Очевид­но, Павлусь міг подорожувати кожним із них, не конче со­вітським. А може він зовсім не подорожував пароплавом, а тільки залізницею або літаком. Вкінці відносно різних “фа­талашків” (тютюн, цукерки, папіроски, вишивки, совітські часописи), які нібито Павлусь привозив із України, то ті всі “фаталашки” можна було набути і в Польщі, і в Лотві, Литві, Естонії й Фінляндії. Вони не становлять ніякого доказу на те, що їх Павлусь-Валюх куповав саме в Україні. А гроші, які після зізнань дружини Коновальця доручував Павлусь-Валюх Коновальцеві, — то гроші, це ж інтернаціональний товар. Можна було в кожнім більшім місті Европи набути валюту, яку хто бажав, також золоті рублі.

Тому я думаю, що Павлусь — це дитина української, патріотичної, інтелігентної й багатої родини, перебуваючої на еміґрації в Західній Европі. Очевидно, порушали Павлусем руки чужих розвідок, правдоподібно польської, московської або німецької. Яким чином Павлусь попав у руки чужих роз­відок, не важливе. Таких причин могло бути доволі, напри­клад, терор, виконуваний на родині якоюсь із розвідок, які ін­тересувалися Коновальцем, або може атентат на Коновальця був спричинений з пімсти на Коновальцеві за усунення Геть­мана. А відносно Хом’яка, то оскільки Хом’як походив із Га­личини, то він міг бути по волі або неволі знаряддям ГПУ.

З цілости справи виглядає бути певним, що Павлусь дійсно “працював” над загибеллю Коновальця, але рівночасно дуже є сумнівним, чи саме Павлусь вручив Коновальцеві о год. 12-ій вполуднє в каварні в Роттердамі пекольну машину. Сумнівним є, щоб такий панич, як Павлусь, ризикував своїм життям і носився з бомбою, яка вибухла в руках Коновальця кілька хвилин (кажуть у 5-ох мінутах) по виході Коновальця з каварні “Атлянта”. Мабуть Павлусь післав з бомбою когось іншого до Коновальця, Коновальцеві також знаного.

З доходжень поліційних у Роттердамі виходить, що Коновалець мав у Роттердамі більше “Павлусів”, які “дибали” на його смерть. Ствердила ж поліція на підставі записок у телефонічному уряді в Роттердамі, що Коновальця на про­тязі останніх двох літ до його смерти хтось стало кликав з Роттердаму на телефонічні розмови й одержував із Коновальцем сталі зв'язки, який перебував у різних місцевостях Европи.

З цього виходить, що Коновалець мав зв язки з різними “Павлусями'’ у Роттердамі, про що, очевидно, не знав ПУН, ані Барановський.

У цій ситуації можна прийняти, що правдивий Павлусь, вихованець Хом'яка, вправді приготовив для Коновальця за­гибель, а бомбу Коновальцеві вручив хтось інший, очевидно спільник Павлуся. Можливим є також, що Коновалець мав критичного дня назначені сходини з двома від себе відруб­ними людьми. З одним о годині около 12-ої вполуднє, а з другим, себто з Павлусем, о годині 4-ій пополудні, в якій мав брати участь Я.Барановський.

 

ЯРОСЛАВ БАРАНОВСЬКИЙ І ВБИВСТВО КОНОВАЛЬЦЯ.

 

Я не займаюся на еміґрації розв'язкою політичних ре­бусів. Але переглядаючи спомини різних авторів про вбивство Коновальця в Роттердамі, уважаю за річ потрібну, евентуаль­но для дискусії, поділитися з читачами своїми думками, які мені насуваються у яв’язку з вбивством Коновальця. Зазна­чую, що я не є непомильний. Дивує мене тільки те, що ніхто з втаємничених співпрацівників Коновальця досі не пробував вияснити справи вбивства Коновальця. Ще живе дехто зі співробітників Коновальця, який міг би кинути світло на темну справу вбивства. Всі однак мовчать. Інші, які знали про фак­тичний стан вбивства, вже не живуть. Маю на думці Сеника Грибівського, Сціборського, Романа Сушка й Ярослава Бара­новського. Дехто каже про Ярослава Барановського, що його роля в справі вбивства Коновальця є дещо таємнича й неви­разна. Я вважаю, що була цілком виразна. Я.Барановський поїхав до Роттердаму на виразне бажання Коновальця і ста­вився в каварні “Атлянта” о год. 4-ій пополудні в понеділок, як це йому доручив зробити Коновалець. Тим часом Конова­лець відбув зустріч зі своїм вбивником о год. 12-ій вполуднє. Тепер насувається питання, чого був би їхав Я.Баранов­ський до Роттердаму, коли б він був знав, що там того дня має відбутись вбивство Коновальця. Думаю, що коли б Бара­новський був у цю справу втаємничений, то він не був би поїхав до Роттердаму. Він знав, що там його змісця арештує поліція, що він наразиться на грубі неприємності, на арешт за недозволений приїзд до Роттердаму на фалшивий паспорт, на скандал перед цілим світом, а може навіть і на смерть ра­зом із Коновальцем. А однак Барановський приїхав на час і зголосився до готелю “Централь”, куди завжди заїздив Коно­валець. І там арештувала його голляндська поліція. А що Ба­рановський не сказав відразу поліції всієї правди про особу Коновальця, то це пілком зрозуміле. Він не знав, що Коно­валець вбитий, це сказала йому поліція аж на другий день по арештуванні. Барановський думав, що Коновалець зістав арештований може у зв’язку з якоюсь аферою, наприклад, шпигунством тощо, то волів був мовчати, щоб зискати час на передумання, що має сказати поліції і що має робити даль­ше. Відомо, що приписи організації суворо забороняли своїм членам “хляпати” язиком перед першим ліпшим чолові­ком про організаційні тайни. Барановський держався цих приписів. По моїй думці, Барановський не мав ніякого відно­шення до вбивства Коновальця. Зрештою, коли б навіть він був зараз таки по годині 4-ій в понеділок відкрив поліції тай­ну Коновальця, то й це не було б причинилося до арештування Валюха, приймаючи, що Валюх вручив Коновальцеві пекольну машину. Це тому, бо Роттердамська поліція не мала зовсім охоти входити на корабель чужої держави, тим більше, що тут ішло про вбивство чужинця. Зрештою у вівторок около год. 10-ої рано Барановський, переконавшись, що Коновалець вбитий, виявив поліції фактичний стан справи. Помимо того поліція не спішилася вдиратися на совітський пароплав, ви­мовляючись, що Роттердам стоїть у тісних торговельних зно­синах із СССР. Большевицький пароплав від’їхав із Роттер­даму доперва у вівторок о год. 6-ій пополудні. Із цілости від­носин Барановського до Коновальця і його дружини вихо­дить, що обоє завжди довіряли Барановському й вважали йо­го за свого приятеля, а зі своєї сторони Барановський був завжди вірним другом Коновальця і таким остався до ного смерти. Тому, по моїй думці, не належить поневіряти пам’яті Ярослава Барановського. За гріхи свого брата Романа, Яро­слав Барановський не може відповідати. Він його не впрова­див на бездоріжжя, зробив це хтось важливіший . . .

 

ЧИ БУЛА Й ЧИ Є ПОТРІБНА ДЛЯ ГАЛИЦЬКОЇ ЗЕМЛІ БОЄВА ОРГАНІЗАЦІЯ? ПОВСТАННЯ ОПОЗИЦІЇ ПРОТИ “ПУН’’ І КОНОВАЛЬЦЯ, ЧЛЕНІВ ОУН НА ЕМІҐРАЦІЇ ТА В КРАЮ.

 

Відповідь на це питання може бути тільки одна: без­перечно потрібна. Потрібна з цієї причини, що поляки не зрек­лися ніколи претенсії до Галицької Землі й не думають зрікатися на будуче. Вони побиті історичною сліпотою і не розумі­ють цього, що забрання Галицької Землі буде для “Сходу” “казус беллі” проти Польщі без огляду на те, який би той Схід не був — Самостійна Україна чи сфедерована з Мо­сквою. На той випадок можуть проти Польщі виступити ще раз німці й може повторитися ще раз 1939 рік. Ані Англія, ані Франція не підуть тим разом рятувати імперіялістичну Поль­щу, бо вони самі зреклися своїх колоній. А коли б повторився 1920 рік із його Варшавською Угодою, то й це не спасе Польщу. Ми, галичани, не сміємо відступити Польщі ні куска на­шої землі, бо вона наша від віків, а земля її пересякла кров’ю, потом і сльозами її мешканців. Галичани іґнорують Варшав­ську угоду. Це повинні знати всі заінтересовані в цій справі.

Тому мусить існувати боєва організація галичан, яка мала б за завдання, по розвалі влади большевиків на наших землях, продовжати війну з Польщею на випадок польської агресії і добиватися своєї Незалежної Галицької Держави. Надії на поміч Східньої України в боротьбі галичан з Поль­щею ми не маємо. Не маємо тому, бо вожді Східньої України не бажають мати свою Незалежну Українську Державу. Тому й її не буде. З цієї причини треба нам, галичанам, розрахову­вати тільки на власні сили й на духові сили нашого населення в Галичині.

На евентуальну заввагу, чи закид, що Галицька Укра­їнська Національна Рада в Станиславові погодилася на об’єд­нання Галицької Держави з Наддніпрянською Україною зі за­стереженням територіяльної автономії для Галицької Землі і що видала в цьому напрямі постанову дня 3-го січня 1919 р., відповідаю, що цю постанову перекреслив уряд Східньої України зі своїм вождем Петлюрою, бо голова уряду УНР відступив Польщі Галицьку Землю Варшавською Угодою про­ти волі галицького уряду і галицького населення. Тому то для галичан не існує вже більше ніяка умова з Наддніпрянською Україною в справі об’єднання обох українських держав, тим більше, що умови про об’єднання обох українських держав з 1919 року не були затверджені парляментами обох держав, а тому вони не були викінчені.

Якщо йдеться про боєву організацію, яка мала б би­тися за волю Галицької Землі, то існуючу тепер Організацію Українських Націоналістів належить переіменувати на Боєву Організацію Галичан. Теперішня назва Організації Україн­ських Націоналістів, на мою думку, невластива. Невластива тому, бо ми всі в стислому значенні слова й без організації є націоналістами. Ми всі любимо свій нарід, його звичаї й оби­чаї, його історію, його землю та бажаємо для неї волі, щастя й незалежности. Тому вищезгадана назва організації є маркантніша, бо вже сама назва говорить, яке завдання має ви­повняти ця організація. Устрій Організації треба однак ко­рінно змінити. Вона мусить мати демократичний устрій. Мрії про однопартійну державу з націоналістичною доктриною треба безжалісно викинути на історичний смітник. Видимо, до чого довів Гітлер Ніімеччину, а Сталін і його наслідники — народи давньої Росії однопартійним устроєм своїх держав та диктатурою. Вчімся розуму зі шкоди інших.

Треба твердо означити права провідника боєвої орга­нізації, щоб він не літав, як орел сизокрилий лугами-полями та не грав ролі непогрішимого диктатора та всезнайка, щоб не видавав на власну руку вироків смерти на наших людей, щоб не організував провокацій, щоб не втягав безконтрольно нашу молодь у роботу, суперечну з ідеологією організації, як, наприклад, шпигунством на користь чужих держав і за вказівками чужих аґентів, щоб не робив нічого на власну ру­ку, але щоб держався твердо постанов, схвалених більшістю голосів Проводу Організації. Само собою розуміється, що провідник повинен бути освіченим і інтелігентним чолові­ком. а не “самоустилізованим героєм”. Часи, коли капралі во­лоділи світом, на щастя, минули. А коли б провідник не респектував постанов Проводу й бавився в диктатора, то обо­в'язком Проводу було б негайно усунути його й це усунення публічно оголосити в українській пресі для відома всім чле­нам організації й галицькому населенню. Для “Краєвого Ко­мандира” в “Краю” треба приділити делегата ПУН-а, щоб він контролював дії краєвого командира й не дозволяв йому перевищати своєї влади. Обов'язком членів Проводу є спів­працювати з головою Проводу й бути його дорадником, але в ніякому разі не бути хлопцями до послуг для провідника. Річ очевидна, що членами ПУН-а повинні бути також життєво досвідчені й зрівноважені люди.

За головування Коновальця в ОУН і УВО було однак інакше. Всяка критика вождя була впрост виключена. Хто відважився що будь критичного про нього сказати або критикувати його дії, змісця попадав в забуття без огляду на його позиції в Начальній Команді УВО і Проводі ОУН. Опо­відає В.Мартинець у своїх споминах піз заголовком “Від УВО до ОУН” (стор. 177), що він (Мартинець) стрінувся од­ного разу на еміґрації в Берліні з Василем Кучабським, спів­робітником Коновальця і членом Начальної Команди УВО, а цей — так пише Мартинець — “позволив собі переді мною на дуже остру й явну злобну критику Начальної Команди УВО. Я звірився про це — пише Мартинець — полковникові Коновальцеві, а результат був такий, що з ним зірвали всякі зносини і перестали вважати його за члена УВО”. А на сто­роні 172, як пише дальше Мартинець, читаємо: “Готовилися в Начальній Команді УВО непорозуміння, а навіть “пуч”, яким кермував референт розвідки УВО, сотник Думин” (це на плятформі попирання д-ра Петрушевича через Начальну Команду УВО). Коновалець викрив цей “пуч” і його зліквідував. Сотника Думина виключено з УВО і він пропав без сліду, як камінь у воду.

Коновалець мірив свою силу своїми замірами. Його си­ла була однак дрібна і без реальної підстави, а заміри великі та впрост невикональні. Коновалець вірив, що він змонтує у Східній Україні велику українську революцію, яка потрясе підвалинами СССР і шо з того повстане вільна Україна під його, очевидно, проводом. Фантастична ідея. Не брав однак чомусь Коновалець під увагу того всього, що він сам бачив і що пережив у Східній Україні в літах 1917-1919. А пережив і бачив багато. Бачив, що будівничі України — Українська Центральна Рада й усі соціялістичні партії — рішуче не хо­тіли Незалежної й Суверенної України, навіть по проголошен­ні Самостійности Української Народньої Республіки і по при­знанні Україні повної незалежности й суверенности Цен­тральними Державами в Берестю Литовськім із 8-го на 9-го лютого 1918 року. Вони бажали тільки для України національ­но-територіяльної автономії з російською республікою. Це са­ме схвалив ще 19-го квітня 1918 року Український Національ­ний Конґрес, на який явилося 1500 делегатів з усіх кінців України, і на цьому становищі стояли провідники України та­кож уже по признанні Україні повної незалежности мировим договором у Берестю Литовськім. Про це вже була докладна і джерельно опрацьована мова попередньо. Коновалець вірив натомість у фальшиві реляції Хом'яка, Павлуся й інших аґен­тів ГПУ про уявне стихійне поширення націоналістичного руху в Україні, хоч многі співробітники остерігали його перед цією фантасмагорією. Пробував Коновалець щастя також із великими цього світа — знову в тайні перед членами Проводу організації, — але для сильних цього світа Коновалець був лише малозначним провідником підпілля, з яким не варта було їм завдаватися і прислухуватися його дітвацьким помислам. Світ числиться тільки зі силою, а такої сили у Коновальця не було. Своїми диктаторськими затіями зразив Коновалець до себе й до своїх співпрацівників і Край з його Проводом, і українську суспільність у Галичині, та засіяв між членами ОУН зерна недовір’я до Проводу Організації і до себе самого. “Край” зрозумів, що цілий тягар ведення війни з Польщею в Галичині лежить виключно на його плечах, що ніякої допо­моги від Коновальця і ПУН-а не дістане, а результатом зневі­ри в Провід Організації було відчуження Краю від Проводу ОУН і особи Коновальця.

У половині 30-их років “Край” вислав до місцевостей у Західній Европі, в яких були розташовані члени ОУН свого довіреного в особі Миколи Лебедя, щоб він розглянувся там у ситуації зблизька і поінформував “Край” докладно, як пра­цює на еміґрації Провід ОУН і її вождь Коновалець. Микола Лебідь по повороті до “Краю” заявив на засіданні Краєвої Екзекутиви, “що полковник Коновалець надається хіба на народнього вчителя, а не на вождя” (Гляди: Зиновій Книш: “Розбрат”, стор. 36).

Заввага автора: Здається мені, що порівняння Коно­вальця з народнім учителем є недоречне та грубо невластиве. Народній учитель по закінченні своїх студій, живучи та пра­цюючи між народом і для народу, жив завжди тверезим і ре­альним життям, яке належите оформлювало також його жит­тєву практику. Якісь нереальні помисли й фантазійні фаєр­верки були завжди для народнього вчителя чужими.

Рівночасно на еміґрації почала творитися явна опози­ція проти ПУН і особи Коновальця, до якої прилучився також “вірний Коновальцеві Ярий”. Опозиція жадала відсунути ПУН від керми ОУН з причини нездібности до керми й поставити на чолі ПУН іншу людину. Головою ПУН був, як відомо, на еміґрації аж до своєї смерти саме Коновалець. Коли це дове­дено до відома Коновальцеві, він тільки всміхнувся. (Зиновій Книш, “Розбрат”, стор. 34).

Незадоволені гуртувалися головно в Берліні, звідки Ко­новалець був видалений німецькою владою, і там повстав т. зв. “Ініціятивний Центр” під проводом провідника незадо­волених Джона Ґабрусевича, псевдо Іртен. Про цей центр і про його працю ось що пише Книш (“Розбрат”, стор. 37): “На одній з конференцій “Ініціятивного Центру” офіційно заявив один з “іртенівців” — на те маються відповідні протоколи, — що ОУН не має вождя. Існували також проекти “заслати” вождя на два роки до Америки під виглядом (претекстом) організаційної поїздки. Безоглядність “іртенівців” в останній стадії путчу дійшла таких меж, що це домагання вони без­посередньо поставили перед сл. п. Вождем. Водночас велася киринна робота і на окупованих землях. На переломі 1935-36 років “іртенівці” прийшли до переконання, що настала пора одвертого путчу. Для того при безпосередній участи Ярого зроблено низку підготовчих заходів. Зокрема Ярий, тайно від сл. п. Вождя захопив частину організаційних фондів і пере­слав їх при посередництві одного члена за кордон, де гроші були здепоновані в банку, як диспозиційна резерва для “путчистів”. “З.Книш, “Розбрат”, стор. 38). Слід тут згадати, що гроші ці для ОУН назавжди пропали.

Коновалець реагував на це в той спосіб, що Габрусе­вича-Іртена усунено від усіх справ і вислано на провінцію. За чергою розігнано інших учасників групи й застосовано до них різні організаційні репресії. В той спосіб хвилево приду­шено опозицію, але по смерті Коновальця, зокрема по вибуху польсько-німецької війни й по по звільненню членів ОУН, які томилися в польських в’язницях, а з ними краєвого комен­данта ОУН, Степана Бандеру, наступило розбиття ОУН на два непримиримі табори, яке триває досі. Наступникові Коновальця інж. Мельникові не вдалося врятувати єдности ОУН.

 

ДЕЩО ПРО КОНТАКТИ З БОЛЬШЕВИЦЬКИМИ ВИСЛАННИКАМИ З УРСР ПІД СУЧАСНУ ПОРУ.

 

На питання, чи контакти з большевицькими висланни­ками з УРСР на Захід, зокрема на американський континент, є для нас потрібні й корисні, — треба твердо відповісти ні!!

Вони не потрібні для нас тому, бо ми й без контактів знаємо з різних джерел, між іншим, також із большевицької преси, що в цілім большевицькім Союзі панує дика сваволя і терор большевицьких партійців над поневоленими народа­ми, які позбавлені можливости вільного й людського життя, коротають зі затисненими зубами свій вік у неволі духа, в голоді, холоді й серед усіх можливих життєвих недостатків.

Знаємо також, що партійці живуть весело, щасливо і заможно. Це все ми віродостойно знаємо і большевицькі ви­сланці не можуть нас переконати, що ми в блуді. Так діється на цілій території СССР.

Якщо ж йдеться про нашу ближчу Батьківщину – Гали­чину, то до всіх лих і нещасть, які панують на цілому терені СССР, у нас в Галичині зосібна долучилося ще спеціяльне нещастя, а саме: насильне обмосковщування нашого населення всіма можливими засобами, вивіз нашої молоді на сибірські землі й дике та нечуване в культурному світі переслідування нашої греко-католицької Церкви, получене з нищенням і за­миканням церков та диким переслідуванням тих, які твердо в катакомбах держаться своєї церкви й віри в Бога. Такого релігійного переслідування, яке є зараз у совітах, а зосібна в Галичині, немає ні в якій нинішній комуністичній державі на цілому світі. Нема його також серед півдиких досі народів, не було також його в часах Джінґісхана.

Виходить із вищесказаного, що висилані до нас боль­шевицьким урядом партійні комуністи не можуть нам нічого більше сказати поза тим, що ми всі знаємо. Ми також не маємо їм нічого до сказання. Ми їх у нічому не переконаємо, а тому нема ніякої потреби з ними стикатися, бо такі зустрічі неінтересні й безрезультатні, натомість шкідливі, бо демора­лізують і розбивають нашу еміґрацію.