Резилієнтність: як система знаходить новий спосіб самореалізації

 

Поняття резилієнтності дедалі частіше з'являється у психології, освіті, управлінні та публічній політиці. Надто більше: це поняття поступово стає фокусом уваги багатьох активних соціальних середовищ і зокрема дослідницьких, кожне з яких шукає свої відповіді на виклики сучасних цивілізаційних пертурбацій. Однак за спільним словом можуть стояти різні уявлення та різні смисли: витримати навантаження, повернутися до попереднього стану, пристосуватися до змін або перебудувати власне існування. Для практичного застосування важливо уточнити, яку саме властивість системи ми називаємо резилієнтністю.

 

Пропоную зосередитися на її здатності поєднувати спричинений деформацією дефіцит із наявним, але досі не задіяним у цій сфері резервним потенціалом.

 

 

Чотири підходи до поняття

 

У фізиці та матеріалознавстві резилієнтність пов'язують зі здатністю матеріалу поглинати енергію під час пружної деформації та вивільняти її після зняття навантаження, повертаючись до попереднього стану [1]. Таке визначення має вузький і окреслений зміст, завдяки чому його можна кількісно вимірювати й формалізувати. Зрозуміло, що перенесення саме такого визначення на складніші системи, особливо такі, як людина чи суспільство, потребує вдумливих уточнень: відповідь таких систем на порушення може полягати у формуванні способу існування, якого раніше не було.

 

В екологічному підході, започаткованому працями Кроуфорда Голлінґа, резилієнтність стосується здатності системи витримувати збурення зі збереженням її існування, базової структури та визначальних взаємозв'язків. На відміну від простого повернення до рівноваги (тобто відновлення попереднього стану), тут допускаються різні коливання й перебудова елементів або й частин системи. У сучасному соціально-екологічному розумінні важливими стають також самоорганізація, навчання та адаптація, що значно розширює фізичне розуміння резилієнтності [2, 3].

 

У психології резилієнтність описують як процес і результат успішної адаптації до складних життєвих обставин. Американська психологічна асоціація (APA) наголошує на психічній, емоційній і поведінковій гнучкості, способах подолання труднощів та доступності соціальних ресурсів. Таке розуміння охоплює взаємодію особистих здатностей і середовища, у якому живе людина [4], і вносить у поняття резилієнтності чинник зовнішніх впливів.

 

У соціальному та управлінському застосуванні йдеться про здатність спільнот, інституцій і суспільств передусім протистояти загрозам, поглинати їхні наслідки, адаптуватися, трансформуватися та відновлювати основні функції. Саме таку широку рамку пропонує, зокрема, Управління ООН зі зменшення ризику лих. Вона дозволяє розглядати поряд інфраструктуру, організацію допомоги, суспільні зв'язки та управлінські рішення [5]. Це, своєю чергою, зміщує акцент у розумінні резилієнтності в бік зовнішнього регулювання.

 

 

Питання про механізм

 

Можна бачити, що всі основні підходи до розуміння і визначення резилієнтності мають власний зміст і завдання. Було б неточно стверджувати, що вони обмежуються відновленням або не помічають трансформації. З моєї точки зору, для запропонованого тут застосування бракує виразного акценту на центральній, спільній для всіх та конкретно визначеній особливості поняття резилієнтності: як дефіцит, що виник в одній сфері, поєднується з потенціалом, який у цій сфері досі не використовувався. Загальні визначення залишають цей зв'язок відкритим для подальшого опису.

 

Окремі аспекти цього зв'язку, звісно, вже привертали увагу дослідників. У моделі вибору, оптимізації та компенсації Пауля і Маргрет Балтесів втрати компенсуються залученням альтернативних засобів [6]. В еволюційній біології поняття екзаптації (еволюційне пристосування за рахунок нової функції) описує ознаку, що сформувалася для однієї функції, але згодом набула іншої [7]. В організаційних дослідженнях Карл Вейк пов'язав стійкість групи в кризі з бриколажем – умінням діяти тим, що є під рукою [8].

 

Пропоноване у цій статті розуміння відрізняється від усіх згаданих підходів двома моментами. По-перше, резервність потенціалу визначається не як запас сам по собі, а щодо конкретної сфери дефіциту: та сама здатність є резервною щодо однієї недостатності й не є такою щодо іншої. По-друге, йдеться не про відновлення чи заміщення втраченої функції, а про формування іншого способу самореалізації системи.

 

Саме цей зв'язок пропоную поставити у фокус подальшого розгляду. Цей зв'язок дозволяє перейти від загальної характеристики успішної адаптації до дослідження того, що в системі стало недостатнім, які її здатності були залучені та як змінився спосіб реалізації всієї системи. Предметом такого розгляду є передусім людина, спільнота та інституція.

 

 

Два робочі визначення

 

Пропоную, відтак, два визначення. Перше з них – коротше й спрямоване на базову властивість:

 

Резилієнтність – це властивість системи поєднувати дефіцит із резервним потенціалом, формуючи інший спосіб самореалізації.

 

У розгорнутішому вигляді визначення формулюється так:

 

Резилієнтність – це властивість системи поєднувати набуту деформацію або нею спричинений дефіцит із резервним потенціалом, досі не задіяним у цій сфері, задля формування іншого способу конструктивної само-реалізації.

 

Хоча резилієнтність визначено тут як властивість системи, однак властивість ця виявляє себе лише в процесі поєднання «деформація або дефіцит – резервний потенціал». Тому далі мова йтиме і про властивість, і про процес її реалізації.

 

Деформацію будемо розуміти як «викривлення» або відхилення від звичної структури, організації або способу діяльності системи.

 

Дефіцит, відповідно, – як недостатність або часткове випадіння, що постає внаслідок цього порушення.

 

Резервний потенціал у системі завжди присутній і вже їй належить, хоча в полі виникнення дефіциту він досі не був задіяний. Раніше він міг бути незадіяним або ж успішно реалізовувався в іншій сфері. Його резервність, отже, визначається відносно конкретного застосування. Зовнішні ресурси (як, наприклад, допомога громади, держави чи донорів) – стають чинником резилієнтності тоді, коли система інтегрує їх у власний спосіб дії. Просте відновлення попередньої функції тими самими – тобто наявними раніше – засобами є граничним випадком: воно свідчить про можливість повернення системи до попереднього стану за рахунок усунення проявів деформації чи навіть дефіциту (як, наприклад, у медицині – повне видужання після інфекційного захворювання). Але ще не про формування нового способу реалізації.

 

Нове виникає у способі поєднання. Здатність, навичка, вміння чи зв'язок отримують іншу функцію, а система – інший спосіб реалізації. Дефіцит при цьому може залишатися: людина не обов'язково повертає втрачену здатність, а спільнота – колишню організацію життя. Важливо, що вони знаходять спосіб діяти за змінених умов. Самої наявності резервів для цього недостатньо – потрібне їх залучення до конструктивного «опрацювання» конкретної деформації чи недостатності.

 

 

Ілюстративні приклади

 

Розгляньмо кілька умовних ситуацій, які пояснюють запропонований зв'язок.

 

Людина через захворювання втрачає змогу виконувати звичну професійну роботу і навіть набуті способи самореалізації. Водночас вона має здатність до малювання (чи будь-яке інше вміння, досі не актуалізоване), яка раніше залишалася, скажімо, приватним захопленням. Поєднуючи її з набутим професійним досвідом, людина починає створювати для себе нову рамку та нові способи життєдіяльності й самоствердження. Попередня працездатність не відновилася, проте сформувався інший спосіб дієвої участі у власному існуванні. Резервна здатність увійшла до сфери, у якій досі не застосовувалася. Цей приклад особливо наочний та актуальний в умовах нинішньої ситуації в Україні, і він стосується не лише ветеранів, а й численних категорій населення, яке зазнає суттєвих особистісних та соціальних «деформацій» внаслідок війни.

 

Інший приклад. У громаді через руйнування транспортного сполучення виникає дефіцит забезпечення необхідними речами. Зв'язки між учасниками волонтерських чи будь-яких інших культурних об'єднань (тобто самоорганізованих спільнот), які раніше виконували окреслені статутні завдання або й слугували організованому дозвіллю, стають основою нової та непередбачуваної досі мережі взаємодопомоги. Учасники використовують набуті раніше знання місцевості, особисті контакти й навички координації для організації розподіленого постачання. Спільнота набуває нового способу забезпечувати себе завдяки потенціалу, що вже існував у ній, але мав інше застосування.

 

Третій приклад. Освітня установа втрачає доступ до приміщення, а частина її слухачів має нестабільний інтернет. Досвід працівників у радіомовленні та створенні аудіозаписів, раніше пов'язаний зі «старосвітськими» культурними проєктами, залучається до викладання. Виникають аудіокурси з онлайн-обговоренням і новий спосіб підтримувати навчальну спільноту. Тут резервна компетенція стає дієвою у сфері конкретного освітнього дефіциту, що сьогодні в Україні нерідко стає єдиним способом збереження та передавання знань.

 

Наведені приклади ілюструють логіку запропонованого визначення, а розуміння такого «механізму» процесів резилієнтності в кожному реальному випадку потребує окремого дослідження. Таке дослідження, однак, тепер може отримати вповні конкретне спрямування.

 

 

Можливості застосування

 

Запропоноване визначення задає послідовність дослідження:

 

1. Спочатку слід описати деформацію та конкретний дефіцит.

 

2. Далі – встановити наявний резервний потенціал: які здатності, ресурси чи зв'язки система мала до його виникнення.

 

3. Дослідити, де потенціал залишається «законсервованим» і чи може він бути використаним – як досі незастосовуваний резерв – саме тут.

 

4. Наступний крок – дослідити процес його поєднання з дефіцитом та описати новий контруктивний спосіб діяльності.

 

Це відкриває можливість інструменталізації поняття: можна фіксувати умови та тривалість залучення резервного потенціалу, умови його доступності, ступінь участі в новій діяльності та тривалість її підтримання.

 

Окремої оцінки потребують витрати такого переходу: короткочасний успіх ціною швидкого виснаження ще не свідчить про стійку нову реалізацію. Порівняння випадків має також показати, чому за подібних дефіцитів наявний потенціал в одних ситуаціях залучається, а в інших залишається недоступним.

 

Нарешті, не кожне поєднання дефіциту з резервним потенціалом є резилієнтним. Психіатрії добре відомо, що й патологічне утворення може бути спробою відновлення: можна, наприклад, розглядати формування маячні як компенсаторну спробу реконструкції зруйнованого світу хворого [9]. Формально і тут дефіцит поєднується з наявними здатностями в новому способі існування. Але такий новий спосіб (будучи патологічним) суттєво звужує або й руйнує можливості подальшої реалізації власних потреб і є де-факто деструктивним.

 

Тому критерієм резилієнтності має бути не лише новизна способу реалізації, а й те, чи розширює він можливості системи, чи навпаки звужує їх.

 

У психотерапії та освіті такий підхід спрямовує увагу на розпізнавання здатностей, які людина ще не пов'язувала зі своєю актуальною трудністю, а також на створення умов для їх випробування. В управлінні він спонукає шукати резервний потенціал у компетенціях, зв'язках і практиках як урядників чи менеджерів, так і громади, та усувати перешкоди для їх нового застосування. Для цього необхідно також розпізнавати та чітко визначати перешкоди (бар'єри) на шляху поєднання резервного потенціалу системи з наявними деформаціями та дефіцитами (звісно, після попереднього їх вивчення та визначення).

 

Пропоноване розуміння резилієнтності ставить у центр дослідження зв'язок між конкретною недостатністю та наявним резервним потенціалом. Його практична цінність залежатиме від того, наскільки точно цей зв'язок вдасться описати, перевірити й підтримати у формуванні іншого способу самореалізації системи.

 

 

Джерела

1. Penn State University. Lesson 4: Mechanical Properties. Resiliency and Toughness.

2. Holling C. S. Resilience and Stability of Ecological Systems. Annual Review of Ecology and Systematics. 1973;4:1–23.

3. Resilience Alliance. Resilience. 

4. Am. Psychol. Assoc.: Resilience. 

5. United Nations Office for Disaster Risk Reduction. Resilience. Sendai Framework Terminology on Disaster Risk Reduction. 2017.

6. Baltes P. B., Baltes M. M. Psychological perspectives on successful aging: The model of selective optimization with compensation. In: Baltes P. B., Baltes M. M. (eds.),1990. P. 1–34.

7. Gould S. J., Vrba E. S. Exaptation – a missing term in the science of form. Paleobiology. 1982;8(1):4–15.

8. Weick K. E. The collapse of sensemaking in organizations: The Mann Gulch disaster. Admin. Sci. Quorterly, 1993, 38 (4): 628–652. Quarterly.: 628–652.

9. Freud S. Psychoanalytische Bemerkungen über einen autobiographisch beschriebenen Fall von Paranoia (Dementia paranoides). Jahrbuch für psychoanalytische und psychopathologische Forschungen. 1911; 3(1): 9–68.

 

04.11.2026