
Римська республіка, колись праведна і взірцева (саме таке кліше створили історики тієї доби, які дивилися в минуле з ностальгією), збивалася на манівці. Нові покоління політиків, усі – амбітні мажори з поважних патриціанських родин, хотіли отримати більший шмат пирога, ніж той, що перепадав їм досі; тому, аби урвати собі побільше, вони улещували воєначальників, які мали під своєю орудою війська. «Такого, як ти, Марію, ще треба пошукати», – казали одному. «Ти, Сулло, вроджений переможець», – мовили іншому. «Хочу від тебе сина, Помпею», – заявляли третьому. І ті пиндючні рубаки в це вірили. А у вільний від битв час усі загрібали обіруч. Небезпечна ідея про послану провидінням людину (військового, ясна річ), чий талант і відвага врешті наведуть лад, почала всерйоз проймати цю братію – із передбачуваними наслідками: солдафони розперезалися, стали задавати тон, і кожен з них вважав себе посланцем долі. Слово «диктатор» знову ввійшло в моду, та цього разу з недобрим відлунням. І на додачу до всього лукавство багатих і легковажних еліт, класові інтереси та розпусні звичаї настільки заволоділи Римом, що Катон Молодший написав чи сказав: «Це місто є вже нічим іншим, як політичним звідником, підправленим рогами». І наче цього було замало, різні політичні угруповання і навіть окремі фацети з баблом наймали банди озброєних покидьків, які від їхнього імені зводили порахунки. Це вже було казна-що. Суспільний мир пішов під три чорти, і, за словами історика Аппіана, на форумі щороку коїлось мерзенне вбивство. Це була справжня соціальна війна, яка точилася не лише в містах, але й у решті країни, дедалі більше плюндрованій громадянською війною, яку вели між собою воєначальники, що перетворилися на правдивих польових командирів. Варто було якомусь miles gloriosus (хвальковитому воїну) виграти битву за межами римських кордонів – проти германців, наприклад, чи галлів, чи бозна-кого, – як всі починали поплескувати його по плечу й примовляти: "Ну ти й крутий, чуваче, далеко підеш!» І як наслідок, усі вони заздрили один одному й ненавиділи один одного, укладали союзи та зраджували їх. А коли в них зовсім зносило дах і хтось вимагав від них пояснень, вони, як Марій, кидали через губу: "За брязкотом зброї я не почув голосу законів". Такі от були настрої, адже тепер саме легіони – manu militari – легітимізували правителів. Але не всі персоналії були з вояків. У той час, приблизно в середині першого сторіччя до Р. Х., відзначився також один вражаючий фацет: оратор, адвокат і політик на ім’я Ціцерон, блискучий інтелектуал, шельма й опортуніст, плоть від плоті римських фінансистів та грошових мішків, якого всі ми, хто вчив латину в школі, знаємо за його знаменитим Quousque tandem abutere, Catilina, patientia nostra? (промова, якою він добряче насолив такому собі Катіліні – політичному суперникові, який, за його словами, готував змову проти Республіки, чим змусив того дати драла й ґиґнути в міжусобиці). Та менше з тим. З Ціцероном чи без нього, безпека держави сходила на пси. Елегантно кажучи, то був справжній бардак. Посилило його, якщо це можливо, найкінематографічніше в історії повстання рабів: бунт під проводом Спартака (фракійського гладіатора, дуже схожого на Кірка Дуґласа), який у 73 році до Р. Х. сказав римлянам: «Та манав я гинути на арені заради вашої втіхи!» Тож він і ще сімдесят його товаришів, які спочатку були озброєні лише кухонними ножами, зчинили неймовірну бучу в Капуї, втекли з міста, і невдовзі до них потроху приєдналися десятки тисяч рабів, пастухів, бідняків та інших гнаних і голодних, які сформували вражаючу армію, яка спустошувала маєтки, не раз громила легіони і зашугала весь Рим. За задумом Спартака вони мали перейти Альпи, але його люди воліли грабувати і зводити порахунки на Італійському півострові. Врешті-решт генералові на ім’я Марк Красс (багатію з пристойної родини, який хотів зажити військової слави) вдалося розгромити військо рабів, і для науки він розіпнув шість тисяч полонених уздовж Аппієвої дороги. Насправді той Спартак – і без усяких там романів і фільмів – був дуже цікавим дядьком, розумним і сміливим як мало хто. Історик Плутарх у своїх «Порівняльних життєписах», розповідаючи про життя Красса, згадує Спартака зі симпатією, навіть захопленням, коли описує героїчний фінал колишнього гладіатора: той, попри рани, яких йому завдавали, кинувся на самого Красса в гущі ворогів і, хоч до нього не пробився, зарубав двох центуріонів, які хотіли його перейняти. Врешті, залишившись сам-один в оточенні ворогів, він і далі бився, доки його не порішили.

(Далі буде)
Arturo Pérez-Reverte
Переклала Галина Грабовська
03.11.2026
