Критична сила проти демонічної

У Європі в ХІХ ст. бачимо велике захоплення містичними творами про духів, відьом і упирів. Чарлз Діккенс навіть створив спеціяльний журнал для такої популярної теми і заохочував своїх сучасників надсилати подібні твори. Рідко який відомий англійський письменник, а переважно це були письменниці, не відзначився в цьому жанрі.

 

 

Недавно у видавництві Івана Малковича вийшла моя антологія «Карета-привид», яка складалася саме з оповідань авторок з Америки і Великої Британії, а перекладачами були переважно жінки.

 

Мені вдалося зібрати чимало містичних творів і українських письменників, про яких ніхто ніколи нічого не чув, і видати їх у своїх антологіях. Мова йде не лише про тих авторів, які писали українською, а й про тих, що писали російською і польською. Надто, що вони писали на українські теми.

 

Коли ж я загорівся упорядкувати антологію під умовною назвою «Карпатська готика», то побачив, що серед вихідців з Гуцульщини, Бойківщини і Лемківщини таких авторів небагато. А причина була та, що на перепоні цього стояла тодішня літературна критика, яка вимагала творів реалістичних, заглиблених у життя народу.

 

На Великій Україні, можливо, під впливом Гоголя, цей жанр розвивався вільніше, ширше і представлений багатьма авторами.

 

Першим письменником, який створив готичну прозу в Галичині, був отець Іван Гавришкевич (1827–1907). Він був також краєзнавцем, здійснив кілька тривалих мандрівок Самбірським і Стрийським повітами і наніс на карту близько 2000 вершин, описав кількасот розмаїтих рослин. Цікавими є його подорожні нотатки («Триденна мандрівка околицями Львова» (1863 р.). Його оповідання «Страхи» і «Видіннє» вже були в моїх антологіях.

 

Талановитим поетом і прозаїком був Євген Згарський (1834–1892). Іван Франко писав про нього: «У поемах "Маруся Богуславка" і "Святий вечір" дав себе знати як визначний епічний поет». Єдине його готичне оповідання «Отець Юрій», написане у 1868 р., я теж публікував. Мова в ньому була цілком добра, дотепна і образна.

 

Дуже нерівним прозаїком був лемко Анатолій Кралицький (1835–1894), який залишив по собі понад 400 історичних і фольклорних праць. Написав лише зо два десятки оповідань і повість «Князь Лаборець». Його оповідання «Не ходи, Грицю, на вечорниці!» – це класична готика, де є є лиха чарівниця Борбала, яка викрадає вродливих парубків, щоб ув'язнити в своєму замку.

 

Федір Заревич (1835–1879) був одним із засновників і редакторів журналу «Вечерниці», згодом редагував газету «Русь». Його проза доволі талановита, про що свідчить перевидання у Львові повісті «Хлопська дитина» в 1937 р. Це доволі рідкісний випадок, коли в міжвоєнний період перевидавали твір з 1860-х років. Оповідання «Чудний цвіт» я публікував ще в 1989 р.

 

Найцікавішою авторкою містичних оповідань була Наталя Кобринська (1855–1920). На жаль, вона написала небагато, а найціннішим у її доробку виявилася збірка готичних оповідань за мотивами народних переказів під назвою «Казки» (1904).

 

Назву письменниця вибрала свідомо, оскільки тодішня критика ставилася не надто прихильно до «фантазій» і вимагала творів реалістичних. Як зазначено в радянській критиці, «інтенсивне поширення в Західній Україні занепадницької літератури негативно вплинуло на творчість Кобринської». Містичні твори, які друкувалися в періодиці – «Відьма», «Омен», «Блудний метеор», – викликали дорікання Франка. Каменяр намагався переконати письменницю, що захоплення модерністськими напрямками, а особливо творами Ніцше, згубно впливає на її творчість. Але, на щастя, письменниця його не послухала і відписала в листі: «Болить мене дуже, для чого Ви мені не хочете признати, що моя душа носить ціхи нового напрямку».

 

У вступній статті до збірки «Казки» письменниця зауважила: «Провідна думка моїх казок — то демонічна сила в природі, виступаюча з цілим апаратом мотивів, акцесорій і почувань простолюдина… Ще більшу славу у всесвітній літературі має чорт. Він виступає не лиш алегорично символом абстракційних ідей, розв’язує філософічні проблеми і суспільні напрями, але часто пропагує морально дидактичні цілі. Відповідно до тих задач прибирає він і відповідні ціхи характеру.

 

Наш народний чорт не відзначається такими високими аспіраціями. Він зичить гроші, краде, носить горівку. Сидить у пустих хатах, болоті, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакості, але лиш тогди, як його розсердять. Задержує, однак, загальний і вельми поважний рис: жадоба панування над чоловіком і вельми оригінальну черту, приписувану його демонічній власті, як сила людського таланту».

 

Окремо від «Казок» треба згадати оповідання «Душа», написане в 1895 р., в рік смерті її доброго товариша і письменника Михайла Петрушевича, якого Кобринська зобразила в образі отця Урбановича. В оповіданні є нагнітання страху: «На горищі щось гуркнуло, гейби хто посунув ногою, і втихло.

 

– Хтось ходить по поді, – завважила одна з пань.

 

– Се так завсігди було, – промовила Урбановичева. – Ходило, ходило, прийшло і забирає мого чоловіка.

 

Потім одна з пань стала розповідати, що як єї мама вмирала, то також так ходило щось і гуркало по хаті».

 

Михайло Петрушевич (1869–1895) теж написав оповідання «Душа», з яким перегукується, ба й згадується в тексті оповідання Кобринської. А його «Градобур» тісно переплітається з її «Хмарницею».

 

Обидва оповідання про людей, які розганяють хмари і відганяють град. Цікаво, що Франко, який так гаряче виступав проти містики, написав повністю містичне оповідання «Терен у нозі» про духа. А також описав, як сам ще малим відганяв бурю.

 

Градова хмара йому увижалася в образі велетня. «Писк, клекіт, зойк у хмарі зробився ще дужчий. Ось-ось вона трісне, ось-ось сповниться велетнева погроза. Замість сподіваного страшенного грому, що мав бути початком руїни, чути лише глухе воркотання, сердитий гуркіт велетня…

 

– Не смій! Я тобі кажу, не смій! Тут тобі не місце! – кричить малий Мирон, грозячи кулаками догори». І далі: «– Не пущу! Не пущу! – кричав Мирон. – Даремно грозиш! Я не боюсь тебе! Мусиш слухати мене! Адже бачиш, що я міг сперти тебе досі. І зіпру! І не пущу! Вертай назад! На гори, на Діли! Не смій тут пускати!»

 

Франкові «Градобур» сподобався, хоч і не отримав відзнаки: «З огляду на оригінальність теми, бистро­ту обсервації народного життя, пластику представлення деяких подробиць і яркість малюнка оповідання се вирізнюється між усіма творами сього конкурсу. Автор – талант незвичайний і сильний, жаль тільки, що невироблений…» А однак Франко у бочці меду таки розгледів ложку дьогтю. І якраз ту саму, що в Кобринської. «Показано тут мужика, побитого, кривдженого і не находячого правди. Горівка, домашні і сусідські гризоти, вкінці вплив читання всяких божественних та апокри­фічних творів і загальна темнота окруження доводять його до божевілля… Одужавши трохи, сей мужик в часі надходячої градової бурі почуває в собі надприродну силу, біжить на горб за селом... "бореться" з бурею, поки вкінці не удається йому прогнати її. І відтепер він стає справжнім, фаховим градобуром. Коли б не сей кінець, котрий може насунути думку, що автор пише се на серйо, І коли б взагалі писательська техніка і почуття міри естетичної у автора були більше ви­роблені, оповідання се можна б було признати одним з найліпших із усього, що надіслано на сей конкурс».

 

Тобто – якби не містика.

 

Жертвою вартових реалізму став також Василь Стефаник (1871–1936), чиї ранні оповідки мали багато мотороших сюжетів. В одній з них до хати старої ворожки «Вопівночі всувається кінська голова через поріг та й "славайсу" каже.

 

– Навіки слава! То ти, пашкудо? – зашепеляла баба.

 

– Я. Принесла-м лопуховий лист зав’єлий, завтра вмреш.

 

Сказала голова та й поклала той лист коло баби».

 

В іншій – «з-під печі виліз чорт із довгим хвостом та й сів коло баби. Баба з трудом обернулася від нього. Чорт сів знов наперед баби. Взяв хвіст у руки та гладив ним бабу по лиці. Баба лиш кліпала очима, затиснувши зуби.

 

Нараз вилетіла з печі хмара малих чортенят. Зависли над бабою, як саранча над сонцем або як турма ворон над лісом. Впали потім на бабу. Залізали у вуха, у рот, сідали на голову».

 

Федір Потушняк (1910–1960) з Закарпаття ще до Другої світової опублікував цілу серію нарисів про місцеву демонологію, які також використав для своїх оповідань. Але це захоплення демонологією не сподобалося вже церковникам, хоча раніше саме священники писали містичні твори. Письменник і священник Юрій Станинець, теж уродженець Боржавської долини, так висловився про наукову й літературну діяльність свого земляка: «Знайшлася людина, яка перейнялася так живо всіми ничистими "тайно-туманними" духами, любується в них, живе ними – добре. Най позбирає, посписує всю сю "нехароту", впакує її в етнографічні збірники й до музейних бібліотек, най там припадають порохом і най чекають зі століття на століття, коли знайдеться якийсь "дивак", що в нього каждоденним духовним хлібом буде якийсь нечистий дух.

 

Але тут инша біда. Бо Потушняк є не лише менажерист "нечистих" сил наших Карпат і їх народу, але в одній особі й письменник. І в оповіданях, що недавно вийшли друком, вже всі ті нечисті сили занесені в літературу і подаються народові до читання, як щось незвичайно цінне й необхідне. А се вже біда».

 

Якось серед критиків з Великої України я нічого подібного не здибав. А російськомовні часописи, що видавалися в Україні, радо публікували оповідки про нечисту силу.

 

 

28.10.2026