Два обличчя травми

 

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

 

Остання сутичка між правими і лівими у Львові спалахнула навколо історії з лекцією Владислава Стародубцева. Наскільки стало відомо широкій громадськості, перед лекцією про історію лівої традиції у Львові, на майбутнього лектора напали, за його твердженнями, група людей у масках і вимагала скасувати лекцію, вважаючи її вміст антиукраїнським. Після того, як історія - яка сама по собі, варто зауважити, не являє собою чогось надзвичайного і якби не напад, взагалі б залишилася строго у вузьких колах зацікавлених - стала відома ширшій публіці, у мережі спалахнула дискусія.

 

Це виявилося вкрай цікаве обговорення, в якому насправді ліві та праві продемонстрували подиву гідну одностайність на рівні структурному. Бо обидві сторони синхронно заявляли про слабкість і загроженість держави, як і про власну беззахисність. Різнився тільки лексикон – в той час як ліві волали про сваволю правих (що логічно передбачає слабкість держави та її нездатність захистити частину своїх громадян), праві оповідали про загрожену і слабку державність, яку негайно треба рятувати від лівацької загрози шляхом фактичного перехоплення частини силових функцій. Фактично обидві сторони синхронно продемонстрували синдром обложеної фортеці й недовіру до держави як такої. Що, нагадую, є одними з численних ознак травмованої підсвідомості, яка в нас є саме такою внаслідок досвіду пережитого геноциду і колоніального гноблення в межах тоталітарної держави.

 

Перш ніж продовжувати, вважаю за потрібне зробити дві важливі зауваги, чи радше нагадування. Передусім, все викладене нижче ніяк не заперечує розуму, патріотизму, відданості Україні й інших неіронічно чудових якостей, які проявили (чи ні) у своїх біографіях учасники обговорення і самого конфлікту з обох сторін. Бо парадигма, в якій пропонується розглядати подію і проблему, – насправді про те, як деформує розумних, сильних, патріотичних і так далі травматичний спадок попередніх поколінь спільноти. Крім того, це не про ідеї. Тобто це не про праві чи ліві погляди і не про аналіз обох ідеологій загалом і зокрема. В тім числі не про статтю потерпілого (цю розвідку про ОУН читала, там є суттєві помилки, зокрема методологічні, і випущено пару принципових для розуміння процесів моментів – і це, безсумнівно, підстава для критики й привід до дискусії, але не виглядає, щоб становило якусь принципову небезпеку для державності) і не про ідеологію руху, до якого він належить (чи належав, чи якийсь час належав, якийсь час ні – з того, що бачила, є варіанти). Зрештою, об’єктом дискусій стали не стільки ідеологічні засади того руху та їхнє коріння, скільки їх сумісність з інтересами Української держави – і межі допустимого в реагуванні з боку суспільства, якщо таки несумісні. Це про функціонування ідеології в нашому актуальному суспільстві у контексті його, суспільства, постгеноцидності на прикладі навіть не самої події, а специфіки мережевої дискусії, яка розгорнулася, так би мовити, за мотивами.

 

Окрім вже згаданої дивної одностайності на рівні структур і сталих патернів мислення, у запалі дискусії дивним чином з уваги обох сторін, принаймні помітної їх частини, випало, що, взагалі-то екзистенційний ворог, якому зараз протистоїть Україна, – це Росія в черговій ітерації свого імперіалізму. Якщо й апелювали до попередніх етапів українського досвіду під російською окупацією, то через «ліву ідеологію». Дехто дописався до того, що на сході ЗСУ борються проти «ліваків», бо ті хочуть знову повторити геноцид, якого зазнали українці в СССР. Звучало воно дико, зваживши, що сучасна Росія – явище таки праве, та й попередня ітерація в ході Другої світової війни впевнено здрейфувала до цілком собі правого російського імперства в площині ідеологічній, символом чого став відомий тост Сталіна за російський народ, – і вже явно та безповоротно до кінця свого існування. А у ще попередніх ітераціях забороняли українську мову й палили українські книжки саме цілком собі «праві» слуги царя. А під час Української революції ворогом УНР (де справді вистачало соціалістів) були як більшовицька Червона армія, так і права армія – Добровольча, вона ж «денікінці». І переможні більшовики згодом з однаковим запалом нищили як «ліве» Розстріляне відродження, так і «правих» підпільників ОУН(б). Та й у рядах сучасних ЗСУ вистачає людей лівих переконань – з одним таким я просперечалася солідну частину своїх студентських і трохи аспірантських років. Одне слово, жорсткий поділ на ідеології відразу перестав триматися купи. Хоча якщо пам’ятати, що геноцид над нами вчинила імперія у своїй «лівій» ітерації, то ставало трохи зрозуміліше.

 

Загалом мережева дискусія виявилася щедрою на історичні апеляції. Частково це було пов’язане з тим, що й сама подія, яка запустила цей ланцюг, була прямо пов’язана з історією – йшлося про лекцію на тему історії лівого руху в Галичині. Одначе доволі швидко переважна маса учасників обговорення зосередилася на аналогіях з періодом УНР, особливо ж популярними стали посилання на історію конфлікту Симона Петлюри та полковника Болбочана, який вилився у розстріл останнього. Причому падіння української державності в 1921 році оголосили прямим наслідком смерті полковника, причиною якої пропонувалося вважати виключно соціалістичні переконання Петлюри. При тому цілком не зважали на факт наявності двох російських армій (більшовицької та білої), поляків і ворожість Антанти – згадати хоча б блокаду ліків Францією і невизнання України у травневій декларації 1919 року. Інший блок історичних апеляцій наголошував на трагічній долі українців під контролем СССР, причому незмінно акцентувалося на лівизні ідеології «совка». У рамках цього підходу частина учасників обговорень почала наводити трагічні історії своїх рідних, які протистояли совєтській окупації.

 

З точки зору суто історично-наукової учасники робили дві грандіозні методологічні помилки. Передусім, будь-який лівий в очах захопленої дискусією частини громади автоматично ставав більшовиком. При цьому цілком ігнорувалося як різноманіття ідеологічних відтінків лівого спектру, так і факт, що українські соціалісти представляли зовсім інший варіант лівої ідеології, ніж російські більшовики. До того ж, йшлося про спільноти з різною ментальністю й неоднаковою ситуацією на момент формування явища. А щодо ряду тих рис українського соціалізму, які справді зіграли фатальну роль у Визвольних змаганнях, ще питання, були вони наслідком належності соціалізму до лівої ідеології чи симптомом неминучих у ситуації колоніального гноблення суспільних деформацій.

 

Якщо ж ці факти все ж доходили до свідомості, тут же пропонувалося блискуче інтелектуальне розв’язання: усіх соціалістів негайно оголошували зрадниками і запроданцями, які привели більшовиків в Україну буквально за руку. Особливо дивувало, коли подібні ідеї виголошували колеги, чию фаховість і притомність я звикла шанувати. При цьому аргументували історією Володимира Винниченка – одначе не Винниченком же єдиним. У лівому русі був, зокрема, ще й призабутий Микита Шаповал – нівроку собі лівий, який, проте, критикував Леніна такими словами, яких, імовірно, не посоромився б не один націоналіст.

 

Продовженням попередньої хиби було ігнорування факту, що більшовики репресували і українських та інших неросійських лівих, яскравим прикладом чого була доля Розстріляного відродження. І, зрештою, що виглядає логічним на основі всього сказаного, українські соціалісти виявилися прирівняними до більшовиків, що виглядає нелогічним просто з тої точки зору, що у випадку московських більшовиків ішлося про імперську еліту, а в випадку націонал-комуністів – про еліту нації підкореної. Погодьмося, різниця суттєва, і її усвідомлення впливає на оцінку ситуації.

 

Заради справедливості слід завважити, що аналогічним відносно правих системно бавляться ліві, інколи прирівнюючи до Гітлера не те що крайніх правих, а просто помірно консервативних опонентів і цілком ігноруючи всю різноманітність ідеологій правого спектру. Зрозуміло, що першопричина лежить у бурхливій діяльності фюрера Великонімеччини і часом в екзальтації та популістських інстинктах прихильників лівих поглядів, але структурна подібність підходу цілком помітна. І на її тлі виникає питання, а як би реагували обидві шановні сторони, скажімо, на християнський соціалізм чи лівий націоналізм? Чи всіх би зразу щось ухопило?

 

Одне слово, бачила я чимало «право-лівих» дискусій у мережі, але ця направду дивна. І не факт, що була інша така ж концентровану дискусію, де б так активно тягали історичний фактаж і так мало згадували цілком конкретного і реального призвідцю наших лих, зафіксованих у цьому ж фактажі та в щоденних новинах. Як і дії умовного колективного Заходу, які теж доклалися до того, що все пішло як пішло.

 

А відбувалося все це під акомпанемент новин про чергову серію русофілії Трампа – і це після знаменитого «дизель-шоу» та пропозиції Путіна провести «Ялту–2», уособлену в ньому самому, Трампові та Сі Цзіньпіні. Сьогодні зранку промайнула новина, що Трамп нібито згодний на таку троїсту зустріч.

 

Й отут варто згадати, у що вилилася попередня Ялта для України та й для всього регіону – у «дев’ятий вал» совєтського терору, залиту кров’ю Західну Україну, на якій УПА протистояла тоталітарному монстрові, і ще майже пів століття тоталітарної окупації. Українці добре пам’ятали (а тепер усвідомлюють поновно), що це було лише продовженням втрати державності у 1919–1921 роках.

 

На цьому пункті можна ствердити, що маємо справу з тригером. Все за логікою явища: щось в оточенні виглядає як елемент загрози, яка призвела до травматичних пережиттів, – і все, в людини чи спільноти злітають гальма. У рамках наведених мною історичних послідовностей стає зрозуміло, чому історичні аналогії беруться з часів УНР: бо державність свою ми вже все ж маємо, а трагічні історії – з часів пізніших. Бо вони – наслідок падіння УНР, хай і відкладений.

 

Та це тільки верхній шар. Бо за роки совєтської окупації на тлі «холодної» війни США (та й загалом колективний Захід, але США передусім) посіли роль того, що можна назвати «альтернативною імперією», і стали об’єктом травматичного перенесення. З особливою силою це перенесення розквітло у 1990-х, після падіння СССР і фактичної перемоги США в «холодній» війні. Суть явища проста і жахаюча – силу, яка здатна протистояти насильнику, наділяють усіма рисами хороброго і шляхетного «лицаря без скази і догани», причому в абсолютній концентрації. Ця гіперідеалізація виростає з того, що травматичний досвід зазвичай залишає за собою переконання у всемогутності насильника – і з точки зору дисбалансу сил, що унеможливлює негайний спротив, і з точки зору зламу діями насильника уявлень про належне у контексті універсальної моралі, інституційованої в релігійних приписах та законодавстві. Далі логіка підказує, що той, хто здатен подолати таке чудовисько, має бути ще могутніший – от тільки до захвату домішується страх, бо якщо умовний визволитель сильніший за насильника, то що ж він може зробити, якщо розлютиться?

 

З точки зору цього механізму в контексті українського травматичного досвіду тепер відбувається щось жахливе – «рятівник» порозумівається з насильником. Тож зболене та втомлене колективне підсвідоме волає «ааааа, нас обманули, вони об’єдналися, тепер нас точно знищать».

 

І тут десь пояснення, чому прилетіло по лівих з правої сторони – хоча, звісно, на рівні конкретних дій та осіб ніяк не можна заперечувати момент випадковості за принципом «попали під гарячу руку». Річ у тому, що саме люди лівих переконань особливо відзначилися в контексті оцього травматичного перенесення, яке подекуди нагадувало карго-культ з повістки колективного Заходу, при подекуди повному ігноруванні очевидної різниці історичного досвіду. Та й насильник в образі Москви постулював ідеї, асоційовані таки з лівим, крім того, соціоекономічна реальність все ж трималася лівої парадигми. Як результат – лівим в Україні доведеться ще дуже довго доводити, що вони не більшовики. Дуже багатьом лівим рухам вартувало б пам’ятати про цю сумну спадщину і дбати про належно чітку сепарацію від більшовизму в інформуванні про себе.

 

З іншого боку, тригер і повне заперечення реальністю начинки травматичного перенесення вразило більшою мірою правих просто тому, що як в контексті історичного досвіду, так і в сучасній війні йдеться про геноцидний досвід. Ціна питання – не більше й не менше, як саме існування українців водночас як нації і як окремої соціокультурної спільноти, незалежно від того, яка ідеологія в ній превалює. А саме права ідеологія асоціюється з ідентичністю та з силовим спротивом – і цілком логічно.

 

На рівні конкретики всіх вивалило тригером у час УНР – бо втрата державності й часів після Другої світової, бо фактична зрада з боку Заходу і безпосередній трагічний досвід. Звідси й апеляції до Петлюри з Болбочаном. І повна глухота до аргументів про еклектичність окремих елементів ідеології ОУН(б) – бо ОУН(б) і УПА якраз про спроможність змінити ситуацію, яка залишила травматичний слід, і про справедливу відплату в контексті подолання травматичних деформацій.

 

Та тригер запустив і реанімував щонайменше три надважливі елементи травми. Передусім ідеться про відчуття самонікчемності. Воно корениться в очевидній неможливості змінити ситуацію в умовах невизначеності, яка може обернутися загибеллю. Коли неможливо відплатити насильнику, способом не збожеволіти є переконати себе, що це ти своєю поведінкою довів до цього. В українському випадку це означає, що в ситуації тотальної тривалої силової домінації чергової ітерації російської імперії й неможливості дати їй відсіч фокус поступово зміщувався в бік пошуків провини в собі – що ми зробили не так, що опинилися в такому трагічному становищі? Бо визнання, що винен насильник, вимагає йому протиставитися, – а це страшно й об’єктивно небезпечно.

 

На рівні спільноти таке виливається у потік взаємних звинувачень. І в цьому плані учасники дискусій просто реплікували попередні тури подібної колективної сублімації. Бо як конфлікт між петлюрівцями та гетьманцями і між прихильниками Петлюри та Болбочана на повну силу розквітнув уже в еміграції, так і бандерівці з мельниківцями старанно підтримували розкол на еміграції. І тут, аби підкреслити незалежність явища від ідеологічних поділів, варто нагадати як про побиті вікна Івана Багряного, так і про закиди з боку теж цілком правих еміграційних сил про те, що УПА нібито виключно бандерівська машкара для набивання собі ціни, а насправді ніякої УПА не існує. Вже не кажучи про численні закиди бандерівцям у незрілості й авантюризмі.

 

Усі ці дискусії не були б такі запеклі, включно з переходом на особистості, якби не свідомість трагічних наслідків втрати держави і не біль за полеглими у боротьбі все та, щоб ту державність втримати. І не гіркота безсилля на тлі сильнішого тріумфуючого ворога.

 

Другим яскравим проявом історичної травми, в який скотилося чимало учасників дискусії, є дисоціація. Тобто стан фактичного уявного відсепарування від намацальних елементів дійсності, позаяк вони служать живим нагадуванням про пережите і, відповідно, є джерелом болю.

 

У цій дискусії ми почули про «правих», «націоналістів», «лівих» і «ліваків» з «комуняками» включно. Але майже не було чути про спільний український досвід. Мало того – ті учасники, які нагадували про ліві переконання діячів, асоційованих з визвольною боротьбою, отримували на свою адресу категоричне несприйняття, навіть хейт і демонстративний бан.

 

Бо в контексті, про який йдться, такі нагадування зчитувалися не як заклик до історичної та загалом інтелектуальної коректності, а як нагадування про те, від чого, власне, травмована підсвідомість намагається відсепаруватися – тобто про власну ідентичність. Ну, справді, не перестав же бути злощасний лектор українцем через свої переконання? І якось складно розділити Франка-соціаліста і Франка – автора «Не пора» й «Мойсея». Як проблематично розділити Петлюру-соціаліста і Петлюру – Головного отамана. Не згадуючи, що якраз «петлюрівець» заступив мазепинця в черзі пейоративів на адресу свідомих своєї ідентичності українців, вигаданих московською пропагандою.

 

Одначе такі згадки – вони ще й про спільність досвіду, а це, нагадаю, одна з вагомих ознак нації як єдиної структури. А отже того, причетність до чого була насправді єдиною причиною загибелі мільйонів українців від Москви в усіх її іпостасях. Якщо визнати, що і «праві», і «ліві», і «націоналісти» – передусім українці і мають ряд спільного, то це в контексті описаного тригера дорівнюватиме визнанню власної належності до спільноти, загроженої знищенням. Отже викликатися добровольцем на страту. Як наслідок, починається взаємне іншування, яке в ситуації справдешньої загрози мало б перенаправляти гнів призвідці геноциду на когось іншого. Не на тебе. Не зараз.

 

Бо цей призвідця настільки страшний, що його не варто навіть називати по імені. Тож Росія цього разу фігурує як «ліваки», «панування лівої ідеології». А за кадром залишається факт, що призвідцем українських нещасть була Москва – байдуже, права чи ліва. Й аргументи солідні: терор був як червоний, так і лівий, «еволюція» совка до явного російського імперіалізму (хоча, згадавши «Теорію двох культур», то це ніяка не еволюція, а просто повернення до звичного стану).

 

А все тому, що винуватець всіх трагедій, яких довелося зазнати, з точки зору підсвідомого травмованої спільноти виглядає напівмістичним чудовиськом, якому не можна опиратися, бо буде ще гірше. Відповідно до цього задіюються архаїчні практики «не називання по імені», щоб не кликати лиха. Як наслідок – ми слухаємо про «панування лівих» і зовсім не можемо пояснити, що справа не в лівизні, а в російському імперіалізмі. Аналогічно не чути виважених голосів про дії Трампа – хоч вони в країні звучать. А все тому, що «рятівник» і «лицар» в особі США завдяки Трампу остаточно перейшов у стан геноцидника.

 

І, зрештою, над усім цим домінує гіперзбудження. Воно у двох проявах – передусім, очевидна емоційність дискусії з залученням образів, епітетів і гіпербол, які викликають сильні емоційні стани. Але є й інший образ, ідеологічний. Не мною зауважено, що учасники дискусії де-факто ігнорують усе різноманіття правих і лівих ідейних течій і фактично зводять таке багатогранне явище, як політичні преференції людини, виключно до дихотомії «правий-лівий», причому в доволі радикальній редакції, що видно бодай зі звинувачень протилежної сторони відразу в загрозі державності або окупації тієї ж держави (читала таке і в правих, і в лівих учасників). Як іронічно зауважила моя приятелька, «а центристами вони бути не пробували?» От власне тому і не пробували – бо йдеться не про ідеологію, а про потребу викричати страх і біль, і не лише за себе, а й за мертвих і нерожденних.

 

За травматичним гіперзбудженням зазвичай стоїть неймовірної глибини страх, жах і біль – власне кажучи, воно і є викидом цього страшного коктейлю, тож не дивують ані високі тони, ані радикальність.

 

Залишається питання – що з цим робити? Не ризикну давати порад, зваживши, що велика частина дискутантів – військові та ветерани, а я подібного досвіду не маю, а також те, що всі ми гуртом не усунемо прямо зразу причину нашого тригера в особі бурхливої діяльності мінімум двох дідів, відповідно з Москви і Вашингтона. Хоча в інтуїтивних пошуках рецепту обидві сторони вже згадали патерн, який до болю нагадує Січ у часи гетьманів: праві швидко перехоплюють повноваження держави, особливо силові, при тому що одна з ознак українського націоналіста є «карність і здисциплінованість». Ліві ж тим часом пропагують мало не скасування держави – і не поясниш, що без власної держави «заволокою і попихачем будеш ти на землі».

 

А тим часом ситуація нам диктує радше логіку, сформульовану Василем Симоненком:

 

«Ви мовчіть, Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю».

 

Бо Шевченкове:

 

«Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю».

 

Той випадок, коли фігура мовлення чи «прикриття від цензури» звучить пророцтвом. Бо немає любові більшої, ніж коли хтось покладає душу свою за друзів своїх. І цим, окрім очевидного статистичного факту, пояснюється те, що серед учасників дискусії багато ветеранів та військових. Бо вони якраз принесли найбільшу жертву, тому й важко їм найбільше.

 

25.10.2026