З атлантичних пейзажів

 

Ось жовтнева милість і печалька:

дріботить і квилить сіра чайка,

хвилі лащаться, як ошалілий пес.

Два рибалки, дві прозорі тіні.

Океан в своєму гуркотінні

витискає звуки, наче прес.

 

Ще метелик, геть же божевільний,

закрутився у потоках рвійних

ув повітряних баламкається він.

Порожньо у світі. В порожнечі

угрузаємо по шию і по плечі

й носимо вогонь на голові.

 

Там, де світло заламалось гостре –

прилетять баклани темні в гості,

вгрузне корінь, вигнеться сосна.

Cessna пролетить над нашим домом.

І ніщо, по суті, невідомо.

І ніхто не досягає дна.

 

А рибалки, як почесну варту,

вистоять за користь і за втрату.

Вудки гнуться, в пластику відра –

п’ять рибин, в кишенях – скибки хліба.

Ловиться-не-ловиться, та ніби

насувається дощу крута гора.

 

Більш нікого, навіть роверистам

важко у стрімких потоках плисти

ув щільному вітрі, крізь цупку

заслону, що приходить

з океану, що з гори ісходить,

наче старець – руки на ціпку.

 

Милостива осене й печальна,

я дивлюсь, як прибережна чайка

стала, наче вкопана, й стоїть,

як рибалки закидають вудки,

як це все із ними перебути

в порожнечі цих сумних століть?

 

Все воно рухоме, все – стихія:

і стихи, яких не розуміють,

і рибини на гачках й відрі.

Все, що нам, здається, відпливає,

все, що око в сутінках читає,

все, що у землі та угорі.

 

24.10.2026