
Ось жовтнева милість і печалька:
дріботить і квилить сіра чайка,
хвилі лащаться, як ошалілий пес.
Два рибалки, дві прозорі тіні.
Океан в своєму гуркотінні
витискає звуки, наче прес.
Ще метелик, геть же божевільний,
закрутився у потоках рвійних
ув повітряних баламкається він.
Порожньо у світі. В порожнечі
угрузаємо по шию і по плечі
й носимо вогонь на голові.
Там, де світло заламалось гостре –
прилетять баклани темні в гості,
вгрузне корінь, вигнеться сосна.
Cessna пролетить над нашим домом.
І ніщо, по суті, невідомо.
І ніхто не досягає дна.
А рибалки, як почесну варту,
вистоять за користь і за втрату.
Вудки гнуться, в пластику відра –
п’ять рибин, в кишенях – скибки хліба.
Ловиться-не-ловиться, та ніби
насувається дощу крута гора.
Більш нікого, навіть роверистам
важко у стрімких потоках плисти
ув щільному вітрі, крізь цупку
заслону, що приходить
з океану, що з гори ісходить,
наче старець – руки на ціпку.
Милостива осене й печальна,
я дивлюсь, як прибережна чайка
стала, наче вкопана, й стоїть,
як рибалки закидають вудки,
як це все із ними перебути
в порожнечі цих сумних століть?
Все воно рухоме, все – стихія:
і стихи, яких не розуміють,
і рибини на гачках й відрі.
Все, що нам, здається, відпливає,
все, що око в сутінках читає,
все, що у землі та угорі.
24.10.2026
