Розмова-полілог науковців про Тіло і Душу (довкола праць Памфіла Юркевича «Серце і його значення в духовному житті людини», Бертрана Рассела «Чому я не християнин» та Віктора Франкла «Лікар і душа»), проведена у Центрі Шептицького Українського католицького університету 26 вересня 2026 року в рамках семінару «Наука та релігія».

Учасники:
Тарас Банах – математик, професор, завідувач кафедри алгебри, топології та основ математики Львівського національного університету ім. І. Франка
Орися Біла – філософиня, завідувачка кафедри філософії Українського католицького університету
Лідія Бойчишин – хімік, професорка кафедри фізичної та колоїдної хімії хімічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Юрій Головач – фізик, академік НАНУ, головний науковий співробітник Інституту фізики конденсованих систем імені І.Р. Юхновського НАНУ
Андрій Дахній – філософ, перекладач, професор, завідувач кафедри історії філософії Львівського національного університету ім. І. Франка
Григорій Дмитрів – хімік, професор, декан хімічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Віктор Жуковський – богослов, професор кафедри богослов’я Українського католицького університету
Михайло Зарічний – математик, письменник, професор механіко-математичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Андрій Клімашевський – мистецтвознавець, директор Музею етнографії та народного промислу, заступник директора Інституту народознавства НАНУ
Роман Лесик – хімік-фармацевт, професор кафедри фармацевтичної, органічної і біоорганічної хімії Львівського національного медичного університету
Марта Мочульська – юристка, адвокатка, доцентка кафедри конституційного права Львівського національного університету ім. І. Франка, перша проректорка UNBROKEN University
Богдан Осташ – біолог, професор кафедри генетики та біотехнології Львівського національного університету ім. І. Франка
Ростислав Стойка – біолог, член-кореспондент НАН України, завідувач відділу регуляції проліферації клітин і апоптозу Інститут біології клітини НАН України
Дмитро Цолін – лінгвіст, професор кафедри біблійних наук Українського католицького університету
Богдан Чума – історик, перекладач, керівник магістерської програми «Майбутнє спадщини», доцент кафедри історії Українського католицького університету

Модератор та укладач текстів: Олег Яськів – фізик, кінознавець, професор, директор Центру Шептицького Українського католицького університету, радник ректора з питань науки і культури.

Тарас Банах. Бертран Рассел для математиків – це такий самий землетрус, я підозрюю, як і для філософів, дуже цікаво було б почути їхню думку. У своїй відомій фразі Давид Гільберт, ще один величезний авторитет для математиків та фізиків, казав, що "ніхто нас не зможе вигнати з раю, створеного для нас Кантором". Це одна з його найвідоміших фраз. І Гільберт не уточнює, хто ж був тим "Ніхто", хто виганяв математиків з раю. Так-от, цим "Ніхто" і був Бертран Рассел, який пробував вигнати математиків з раю, коли придумав свої знамениті парадокси. І завдяки Расселу математика ввійшла в той стан, в якому вона зараз перебуває як аксіоматично формалізована теорія. Щодо Рассела, то моє з ним знайомство, окрім математики, було ще через літню школу: в нас студент був один із Києва. Питаю його: як ти так гарно англійською говориш без акценту? Він каже: "А я навчаюся на відео Бертрана Рассела, бо в нього вимова оксфордсько-кембриджська”, – і той студент теж собі таку ж виробив. Я думаю: дай теж подивлюся відео Рассела, що там відбувається. І от можна знайти відео, в яких Рассел розказує про свою зустріч з Леніним. В нього така була, виявляється. І вона закінчується тим, що Рассел питає: "Як же ви, Ленін, хочете побудувати комунізм у країні з сільським господарством?" Той каже: "А ми дуже просто. Ми бідних селян натравлюємо на багатих, і бідні тих багатих розвішують на деревах. Га-га-га-га". Це Рассел таке розказує про зустріч із Леніним і каже, що "не дуже мені подобається такий підхід". Тобто він такий трошечки цинік, як по тих фотографіях Рассела видно з тою його люлькою. Ну, і тут у тому тексті теж видно той цинізм. Тобто він каже, що ми дуже високої думки про людину, але тільки коли розмірковуємо абстрактно. От якщо дивимося вже на конкретних людей, то думаємо про них препогано. "Цивілізовані держави витрачають більше половини своїх прибутків на те, щоб вбивати громадян інших держав". Знову ж таки, ми бачимо, що зараз наша реальність, на превеликий жаль, саме така. Ну, і він тоді ставить дихотомію: чи наш світ створений свідомо, чи все-таки випадково? І каже, що якщо вибирати між свідомим творінням і цим отаким творінням, яке вийшло, то краще я буду вважати, що воно створене випадково. Отаке закінчення його тексту, я вважаю, дуже хороше.

Орися Біла. Я хотіла б звернути увагу на назву праці Памфіла Юркевича – "Серце і його значення в духовному житті людини за вченням Слова Божого". Коли я викладаю студентам основи християнської антропології, то наголошую, що в біблійній, зокрема давньоєврейській, традиції серце пов’язане не лише з почуттями, а й із мисленням, волею та ухваленням рішень. У Біблії ми не раз натрапляємо на вислови про те, що людина "подумала у своєму серці". Тобто серце розуміли як осередок внутрішнього життя людини, а не лише як фізіологічний орган. Саме до цієї біблійної та християнської традиції звертається Юркевич.
Моє друге зауваження стосується Бертрана Рассела. Він пише: "Безперервність людського тіла є питанням зовнішнього вигляду та поведінки, а не субстанції. Те саме стосується свідомості". Тут у мене радше запитання, ніж готова теза: що саме Рассел розуміє під "субстанцією"? У класичній філософії це поняття має різні значення; зокрема йдеться про те, що існує як носій властивостей і змін. Рассел, очевидно, полемізує з уявленням про незмінну субстанцію, яка зберігає тотожність людини впродовж життя. Але чи достатньо для пояснення цієї тотожності говорити про зовнішній вигляд і поведінку? Мені важко погодитися з таким формулюванням без додаткових уточнень. Людина – складна істота, її існування охоплює не лише спостережувані прояви, а й внутрішні процеси, досвід і самосвідомість. Тому мене цікавить, чи не втрачаємо ми чогось суттєвого, коли описуємо безперервність людського існування передусім через вигляд і поведінку. Це питання я й хотіла б поставити до тексту Рассела.

Віктор Жуковський. Український філософ Памфіл Юркевич надзвичайно цікавий тим, що він є продовжувачем давньої християнської антропологічної традиції кардоцентризму. Нагадаю, що в християнській духовності існує три ключові напрями: кардоцентризм, де духовні процеси відбуваються не в фізіологічній чи емоційній сфері, а у внутрішньому буттєвому єстві, духовному центрі людини, який концептуалізується поняттям серце (kardia). Другий напрям більш "інтелектуальний" і стосується ума (nous, intellectus). Важливо не плутати ум і розум! Саме в духовних осередках серця і ума відбуваються витончені глибинні духовні процеси, які важко поняттєво окреслити, і тому часто в різних богословських текстах зустрічаємо неоднозначність і плутанину в термінах, що використовуються (дух, ум, серце, душа, розум). У кардоцентризмі визначальним є увійти в себе, в своє серце, і через пізнання себе пізнати і споглядати у своїй глибині Бога. Це первинне джерело пізнання продовжується далі вже в поверховішому, раціонально-логічному "оформленні" отриманих знань в поняття, концепції, підходи, парадигми мислення тощо. Другий, "інтелектуальний" чи умовий підхід духовного пізнання характерний екстазом чи виходом зі себе "назовні", зі своєї обмеженості у трансцендентну реальність Божого життя, яке є джерелом всього пізнання. Натомість третій підхід поєднує згадані два методи в один, де серце та ум "співпрацюють" у процесі пізнання себе, Бога і світу. Внутрішнє глибинне занурення в серце, про яке говорить Панфіл Юркевич, є головним пріоритетом у практиках духовного життя людини. Процес входження ума в серце – головний фарватер християнської духовності та визначальний інструмент пізнання Бога і себе. Серце – це внутрішня буттєва сфера пізнання Бога, світу в найглибшому сенсі цього слова. Це персональний центр споглядання і діалогу, пережиття і прожиття основоположних сенсів. Рассел має рацію, коли зазначає, що "не раціональні аргументи, а емоції породжують віру в загробне життя". Емоції такого діалогічного споглядання – це один з вимірів цілісного комплексу різних процесів і різних площин пізнання. Саме в серці відбувається дотик до трансцендентного. Подальша, похідна і поверхневіша, сфера пізнавального процесу відбувається вже на душевному, психологічному та раціональному рівні. Всі різноманітні методики, раціонально-логічне та експериментальне осмислення працюють у цій площині. Важливо, щоб ці сфери функціонували у цілісності і єдності з Божою «логікою», сердечною, душевною і раціональною.

Григорій Дмитрів. Я зупинюся більше на Расселлі, ніж на тексті Юркевича. Тут є дуже раціональні речі. Перше, з чого він починає філософствувати, – що "речовина, що утворює тіло, постійно змінюється в процесі харчування та виснаження. Навіть якщо б цього не відбувалось, атоми не існують як щось безперервне". Ну, то атом при цьому не змінюється під час живлення і перетворення – там змінюються впорядкування електронів навколо ядра, які руйнують одні зв'язки й утворюють інші зв'язки. Тому коли говоримо про атом, то атом все-таки залишається незмінним. Але, однак, його думки досить цікаві, особливо про "емоції, які породжують віру в загробне життя". Це теж дуже цікава річ. "Найважливішою з цих емоцій є страх перед смертю, який є інстинктивним і біологічно корисним. Якби ми всім серцем вірили в загробне життя, ми цілковито перестали б боятися смерті", – і невідомо, який би це мало вплив на розвиток людської історії, людського суспільства і взагалі цивілізації в майбутньому. Коли "природі байдужі наші цінності, і збагнути її можна тільки у тому випадку, якщо ми абстрагуємося від наших понять добра і зла" і "Всесвіт може мати мету, але ніщо не дає права припустити, що ця мета будь-як схожа на наші людські цілі" – то що ж таке добро і зло? Як свідчить антропологія, погляди людей на вірне і невірне відрізняються настільки, що з жодного питання не було досягнуто порозуміння. Фактично, навіть у сучасному світі, коли подивитися на різні суспільні групи, суспільні течії чи релігії, те, що для одних є злом, для інших є добром, і навпаки. І в результаті Рассел доходить висновку, що "випадок є менш болісною і більш провокативно подібною гіпотезою" до того світу, в якому ми живемо.

Марта Мочульська. Я повертаюся до серця. Мені дуже подобається, як в українській мові активно використовується це слово: "Серце – не камінь", "серце кров'ю обливається", "слухай своє серце". Ми говоримо багато про серце. Про душу теж, але мені здається, що все-таки в українській мові ми робимо наголос на серце. Ми перейшли від обговорення й розуміння того, що таке тіло-душа, до розуміння того, що таке серце. І я погоджуюся з одним із попередніх доповідачів про те, що це дуже комплексна річ, і для мене це внутрішнє "я" людини. І про душу, і про свідомість, і про досвід емоційний, і про осмислений досвід. Психологи, може, називають це внутрішньою дитиною. Тобто це втілення всього того, чим я уявляю себе. І останнє, теж важливе, – це протиставлення. Чомусь часто ми протиставляємо душу – раціо, серце – розуму. Напевно, це не зовсім добре. Але те, на чому я хотіла зосередитися, обговорюючи перший текст, – це моральні вчинки. Тобто якщо моральні вчинки для нас є обов'язковими в силу закону чи правил, то наскільки вони моральні? Чи має в основі моральних вчинків лежати свобода: чи хочу я так вчинити, чи ні? Чи обов’язок: повинен я так вчинити чи ні? І автор нам чітко окреслює свою позицію – моральні вчинки є моральними тоді, коли я це роблю зі своєї власної волі чи зі своєї власної свободи.

Богдан Осташ. Надзвичайно цікавий перший текст. Дякую укладачеві, бо я навіть не знав, в силу фахових інтересів, про існування такого філософа. Мене дивує така сучасність тексту. Я розумію, що це, певно, переклад на сучасну українську і писалося іншою мовою, іншими словами. Коли читаєш цей переклад, то ці терміни не викликають якогось двоякого тлумачення, крім, звісно, терміна "серце", яке тут не фізіологічне, а власне те, як казали попередні спікери. І це гімн людині. Тобто людині як особистості, тому мені такий світлий цей текст і багато в чому суголосний. І на противагу, і як контраст – можливо, так і вибрано – в нас є Бертран Рассел. Але тут цікавий історичний контекст. Цей текст фактично написаний не так вже давно, після Першої світової війни. І в той час, за висловом інших політиків, це був острів калік. Тобто людей з ампутаціями кінцівок. А враховуючи тодішній стан медицини, їх було багато і вони були повсюди. І це справді справило гнітюче враження. Це теж така річ, наскільки на наші судження може впливати епоха чи період. Мені так виглядає. Можливо, і період, коли жив Памфіл Юркевич, теж містив багато сумного й трагічного. І, звісно, грає роль вдача. Але те, що Бертран Рассел бачив це, і як знаменитий британський раціональний дух, він не міг, можливо, навіть інакше висловитись. Водночас я не дуже згоден з його тлумаченням, що Бог прирівнюється до страху. Мовляв, ми віримо в Бога зі страху. Це таке старозавітне тлумачення, де Бог – це щось, що карає. Власне те, що приніс Христос – він приніс добру звістку. Це любов, де він дав визначення Бога. Бог Рассела – це щось таке, що дуже складно, мені так виглядає, людині прийняти, і має таке апофатичне значення. Ми нічого про нього не можемо сказати. Він незбагненний. Невідомо, де. Він не має ознак. І це те, чого ми не знаємо. Ми боїмося навіть на такому рівні. В той час, коли тлумачення, де ми кажемо, що Бог має певні ознаки, він нам щось несе. Він нас полюбив настільки, що віддав себе. От, можливо, це теж, в мене такі думки склалися, що на Рассела мало вплив власне таке бачення Бога чи виховання.

Андрій Дахній. Я почну з такої обставини, знову ж таки, філологічної, лінгвістичної. П. Орися [Біла] слушно зазначила близькосхідну, єврейську традицію про значення серця, коли ми кажемо про витоки цього органу фізіологічного, але і певної важливої метафори. Але ж важливо теж розуміти, що і в західній традиції той же (я сьогодні його найчастіше згадую, хоча він в лектурі не присутній) Арістотель вважав, що саме не в мозку, а в серці міститься центр нашої психічної інтелектуальної діяльності, а мозок лише – це дещо наївний, звичайно, такий в чомусь може абсурдний погляд – просто охолоджує, як він вважав, надмірне нагрівання серця. Тому далеко не тільки євреї, але, власне кажучи, Арістотель теж схилявся до думки, що серце, а не мозок, визначає нашу духовну діяльність. Але коли ми говоримо, тут теж лінгвістичний момент, я би не дуже погодився з терміном кардіоцентризм. Все-таки кардіоцентризм, кардія – це, звичайно, грецькі поняття. Тобто греки казали kardia на серце, але ми більше оперуємо латинським поняттям cordis. Тому кордоцентризм є більш поширеним терміном, він і стосовно Юркевича вживається в літературі. Але не забуваймо і про Паскаля. Паскаль же ж не просто його вживає. Його теж можна називати філософом серця, саме Паскаля. Відомо, що він протиставляв докази серця і докази розуму. Отже, cor і raison він протиставляв і наголошував на тому, що ми повинні плекати. Тобто він говорив про геометричний розум. Паскалеві можна довіряти, оскільки він в одній особі і фізик, і математик. А ми тут спілкувалися про розбіжності між цими науками.
І я теж погоджуюсь із тезою п. Марти [Мочульської], що серце в культурі, зокрема в українській культурі, – дуже присутній момент. Ми можемо взагалі сказати, що в західній культурі це надзвичайно вагома річ на фразеологічному рівні, але разом з тим і на рівні ідіоматичному – скажімо, в Шекспіра. Наприклад, у "Королі Лірі" ми знаходимо Корделію, доньку короля Ліра, яка визначається саме сердечністю, і тому вона Корделією і називається. Тут цілі пласти присутні. І з чим я, власне, погоджуся вже в цьому плані з п. Віктором [Жуковським], що дійсно йдеться і в Юркевича, і в християнській містичній традиції про, так би мовити, опускання розуму в глибину серця. Оце глибинна річ – з цим, звичайно, важко не погодитись. Стосовно Рассела, він видається мені редукціоністським автором. До речі, щодо "Історії західної філософії": вона дуже добре читається, бо написана прекрасним стилем, дуже доступна, дуже яскрава, але це теж дуже редукціоністський текст.

Ростислав Стойка. Я хотів доповнити ці філософські міркування такими біологічними аргументами, цікавими фактами, про які, напевно, ви не всі знаєте або зовсім не знаєте. Серце – єдиний орган, який не хворіє на рак. Тобто немає раку серця. Ну, от такий факт – і це цікаво. А друге – є, скажімо, три типи клітин, які нам даються з народження, і вони тільки втрачаються з часом. Це клітини серця, це клітини сітківки ока і це спеціальні клітини нирки – подоцити, які виводять шлаки з організму. От такі факти можуть бути цікавими, але те, що серце ніколи не має раку, цікаво.

Михайло Зарічний. Я хотів трохи полемізувати тільки з однією тезою, а саме що "внесення в наукове дослідження моральних чи естетичних цінностей завжди ускладнювало процес відкриття". І це контрастує з тим, що я нерідко чую у дослідників. От, зокрема, я чув це на семінарі, де темою була квантова механіка. Володимир Ткачук говорив, що якщо є дві формули чи дві теорії, які претендують на опис реальності, то, як правило, описує реальність та формула, яка більш естетично приваблива. Тобто ми бачимо навколо, що світ – він красивий. І тому сказати, що немає естетичних критеріїв у його пізнанні, – це занадто сміливо. Я не знаю, як щодо моральності чи щодо етики дослідника, але, напевно, теж є етика дослідників. Просто немає якихось яскравих прикладів.
А взагалі, я собі пригадав (вибачте, такий несерйозний момент) анекдот, як сидять два в'язні в камері й один із них постійно ходить, а інший каже: "Ти думаєш, якщо ти ходиш, то ти не сидиш?" Тобто якщо Рассел декларує, що він не християнин, – то що, так справді є? Я думаю, що він багато в чому є представником християнської культури, християнської цивілізації. І ми всі є – набагато більше, ніж ми вважаємо, що так є. Бо ритуали – це далеко не все.
Тарас Банах. Щодо віри в загробне життя з точки зору захисника соціальних комах. В комах є загробне життя, от у чому штучка. Тобто вони у вигляді личинок розвиваються, потім переходять у стадію лялечки, а потім – до смерті. В них всередині відбуваються шалені трансформації, тобто весь організм розчиняється в якусь таку зупу, лишається тільки нервова система, яка пам'ятає, що з нею було на період лялечки, а потім вона вилітає зовсім іншим організмом, метеликом, і продовжує своє життя. От мені цікаво, наскільки віра в загробне життя могла ґрунтуватися на спостереженнях отакого роду перетворень.
Орися Біла. Повертаючись до Рассела – я після повторного прочитання тексту подумала, що його аргументація має виразний етичний вимір. Можливо, автора цікавить не стільки сама собою природа релігії, скільки те, що люди роблять із собою та зі світом. Він іронічно говорить про майбутнє тих, у кого виявиться ефективніший отруйний газ, а також пише: "Цивілізовані держави витрачають більше половини своїх прибутків на те, щоб вбивати громадян інших держав". У цьому сенсі текст видається мені майже ніцшеанським: це роздуми про людину, яка водночас має величезну могутність і здатна до саморуйнування. Наприкінці Рассел пише: "Світ, в якому ми живемо, може бути зрозумілим як наслідок плутанини та випадку. Але якщо він є результатом свідомо обраної мети, то ця мета, мабуть, належить ворогові людського роду". І додає, що цей випадок видається йому менш болісною та правдоподібнішою гіпотезою. Цей висновок знову повертає нас до питання про руйнівні наслідки людської діяльності. Але тут я хотіла б зробити одне зауваження. Стверджувати, що космос не має мети, не те саме, що визнати обмеженість нашої здатності цю мету пізнати. Ми трохи нагадуємо рибку в акваріумі, яка намагається зрозуміти світ за його стінками. Наш погляд на ціле неминуче обмежений нашою позицією в цьому світі. Водночас ми здатні інтуїтивно переживати власну належність до чогось більшого за нас самих. І тут можна знову згадати образ серця. Те, що ми не можемо осягнути остаточного сенсу світу, ще не доводить, що такого сенсу не існує.

Богдан Чума. Інший англієць, якого звали Робін Джордж Колінгвуд, історик, написав відому книгу "Ідея історії", де пояснював відмінності між традиційною та новою історією зокрема. Він наводить такий приклад: якщо в істориків запитати, чому Брут убив Цезаря, то традиційний історик дасть звичайну відповідь про те, що спонукало Брута вбити Цезаря; і це буде коротка відповідь. А новий історик, на взірець Ле Гоффа, напише величезну книгу, де опише різні можливості. І так само я би ставив питання щодо випадку Рассела. Перше питання: чому Рассел заявив, що не вірить у Бога? І це, очевидно, буде велика кількість речей. А саме питання можна перефразувати так: чому Рассел вирішив убити Памфіла Юркевича через його серцецентризм і так далі? Тут ми вже згадували те, що п. Орися [Біла] говорила перед тим, і про Першу світову війну. Але в описі Рассела є згадка про те, що він є одним із засновників філософії неопозитивізму. Тож оцей неопозитивізм – цікаве явище, яке з'являється в XХ столітті. Це не те саме, що позитивізм. Ми завжди говоримо, що нео – це завжди заперечення позитивізму. Тому що позитивізм з'являється як віра в прогрес людський, якому мають підпорядковуватися всі людські спільноти. Той неопозитивізм здебільшого з'являється як невіра в людську індивідуальність і в те, що ця людська індивідуальність з тим усім, про що Орися вже сказала, з тими всіма поганими речами, яких боїться Рассел як неопозитивіст, тому що Рассел одночасно є індивідуалістом також, типово британським. Але оцей страх перед тим, що важко назвати не науковим, перед тим, що важко назвати душею. Що таке душа? Можливо, це серце. Ну, зрозуміло, що таке серце. Можна сказати, що от є серце, воно отам знаходиться, воно має цей конкретний орган. А от що таке душа – невідомо. Якщо ми щось базуємо на чомусь невідомому, то це невідоме може нас довести до чогось страшного – до того, куди ведуть нас усі речі, що походять з невідомого: релігії, свідомості і так далі. І, очевидно, це дуже спрощена відповідь, бо щоб пояснити, чому Рассел каже, що я не вірю, що я не є християнином, то знову треба виписати велику книгу про ті покоління, які пережили позитивізм, пережили ніцшеанство, відхід від традиційного позитивізму і повернулися до негативізму, вже розуміючи, що таке велика війна.

Лідія Бойчишин. Шановні колеги, не було б ані наших думок, ані філософських трактатів, якби серце не підтримувало саме життя. А його робота, як би прозаїчно це не звучало після розмов про душу й свідомість, залежить від цілком конкретних фізико-хімічних процесів – руху іонів, різниці потенціалів, роботи клітинних мембран. Одним із ключових механізмів, що підтримують необхідні для життєдіяльності клітини електрохімічні градієнти, є натрій-калієвий насос – Na⁺/K⁺-АТФаза. У 1957 році данський біохімік Єнс Крістіан Скоу відкрив цей механізм, досліджуючи мембранні процеси в нервовій тканині крабів. Через сорок років, у 1997-му, він отримав за це Нобелівську премію з хімії. І як хімік я не можу цього не згадати: навіть серце, яке впродовж століть стало символом почуттів, любові й духовності, на рівні фізіології залежить від надзвичайно точного руху іонів натрію та калію. І тут для мене виникає природний перехід – від серця фізіологічного до серця як духовного образу. Коли я читаю Памфіла Юркевича, то щоразу згадую слова свого дідуся: "Моя церква – в моєму серці". Він був переселенцем, і наша родина – родина переселенців. У ті складні сорокові й п’ятдесяті роки, коли офіційне церковне життя перебувало під пильним контролем радянської репресивної влади і нерідко викликало недовіру, дідусь казав: "Я не йду до церкви, бо моя церква – в моєму серці". Сьогодні ці слова для мене особливо перегукуються з "філософією серця" Юркевича. Він наголошує, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини. Розум дає нам можливість пізнавати світ, але людина не лише пізнає його – вона переживає, співчуває, оцінює і здійснює моральний вибір. Тому розум може бути вершиною духовного життя, але не його коренем. Не менш важливою для Юркевича є неповторність особистості. Загальні закони здатні багато що пояснити в людині, але не можуть вичерпати її індивідуальності – її творчості, здібностей, внутрішнього досвіду, здатності до несподіваного вчинку. І тут знову можна повернутися до генетики й ДНК: вони визначають багато наших біологічних передумов, але навряд чи здатні вмістити всю неповторність людської особистості. Ще одна важлива теза Юркевича – свобода як передумова моральності. Моральний вчинок можливий саме тому, що людина здатна самостійно визначати своє ставлення та дії. Добра справа, зроблена лише з примусу, має зовсім іншу моральну цінність, ніж вчинок, що народжується з внутрішнього переконання. І тут ми знову приходимо до любові. Для Юркевича саме любов є джерелом справді морального вчинку. Він використовує надзвичайно промовистий образ: коли в серці людини "вичерпується єлей любові", гасне і світильник моральності. Отже, серце постає перед нами у двох вимірах. Як фізіологічний орган воно підпорядковане законам хімії й фізики, роботі мембран, руху іонів та електричних потенціалів. А як духовний образ – стає осередком любові, свободи й морального вибору. І, можливо, саме між цими двома вимірами серця – матеріальним і духовним – відкривається одна з найскладніших таємниць людини.

Юрій Головач. У мене є дві короткі ілюстрації. Багато хто з нас говорить про серце. І мені згадалися рядки з Шевченкового "Кавказу": "Споконвіку Прометея там орел карає, що день божий довбе ребра й серце розриває". Але ще зі шкільних років, коли я читав "Легенди і міфи Стародавньої Греції" Миколи Куна, я пам’ятаю, що орел розривав Прометеєві печінку, а не серце. Власне, тоді я вперше дізнався, наскільки важливим органом була печінка для давніх греків. Вони вважали її джерелом життєвої сили – зокрема й тому, що це єдиний внутрішній орган, здатний до регенерації, про що вони здогадувалися чи знали зі спостережень. Другий приклад – зовсім з іншої галузі, у продовження того, про що говорив професор Стойка. Мені пригадалася математична модель клітини серцевого м'яза – модель кардіоміоциту. Свого часу я чув виступ автора цієї моделі, видатного фізіолога Деніса Нобла. Виявляється, скорочення клітин серця в ембріона починається ще до того, як сформується нервова система. Нервової системи ще немає, а клітина вже імпульсивно скорочується – вона має внутрішній потенціал і механізм для цього. Оце такі два розрізнені факти, якими я хотів поділитися.
Григорій Дмитрів. Репліка має бути короткою. Повертаючись до Памфіла Юркевича: усе, про що йшлося, стосується людської діяльності, людської моральності, людської свідомості, людського співіснування. Але його фраза про те, що джерело природи в серці людини, то вона, здається, хоче претендувати на розуміння всесвіту, але все ж таки потрібно пам’ятати – людина є похідною всесвіту, а не навпаки.
Андрій Дахній. Ми справді дуже багато говоримо про те, як розуміється серце і в метафоричному сенсі, і в фізіологічному. Я, до речі, дійсно вперше почув цікаву думку про те, що серце – єдиний орган, який не піддається ризику хвороби раку. Так само, як печінка – єдиний орган, який регенерується, якщо я правильно зрозумів.
Але в мене репліка до виступу чи до репліки п. Богдана Чуми. Я її мушу внести, даруйте за такий педантизм, бо після позитивізму не йшов неопозитивізм. Неопозитивізм – це вже третя гілка позитивізму. Ні, постпозитивізм – це вже Томас Кун – це ще пізніше. Був так званий емпіріокритицизм або психологічна форма позитивізму – він другий, неопозитивізм – третій, але навіть не в цьому річ. Строго кажучи, Рассел був інспіратором неопозитивізму, зокрема його праця, написана в співавторстві з Вайтгедом "Principia mathematica", "Основи математики", і потім, очевидно, праця Вітгенштайна "Логіко-філософський трактат" – це були поштовхи для розвитку неопозитивізму, а як такий він вже формується у Віденському гуртку. Тому Рассела дуже умовно можна назвати неопозитивістом.
І останнє. Коли ми кажемо про серце і душу, дійсно в богословській традиції, біблійній – по суті, синонімічні поняття, і це треба пам'ятати. Але зауваження щодо Прометея і Шевченка наштовхує на дуже такі важливі речі, пов'язані з нашою українською культурою. Як розуміється душа, як розуміється, наприклад, дух? Так-от, душа Шевченка, так, ці знамениті слова: "Душе моя убогая, чого марно плачеш". Так, душа плаче. В Івана Франка ми знаходимо таку певну противагу: "Дух, що тіло рве до бою". Ну, це, до речі, не моя знахідка – це Андрій Содомора ці речі зіставляє, і він показує, як це функціонує. Але от якраз вертаючись до протиставлення серця і розуму, то десь от в українській культурі – тут, власне, Кобзар і Каменяр, так, як прийнято було казати, тут наголос на душі, яка плаче. І тут дух, який тіло рве до бою. Це виводить нас на інші, можливо, горизонти, але це теж важливо.
Тарас Банах. Серце насправді вже десакралізоване механічними агрегатами, які помпують кров, які відомі, існують і медично вживляються. От питання, наскільки ми близькі до протезу мозку. І якщо він нарешті буде знайдений, може, тоді і питання душі розв'яжеться, якщо він буде функціонувати як механічна система. Я не знаю, от питання до медиків чи хто тим займається. Це реально чи нереально? Протезувати мозок. Як це має виглядати?
Григорій Дмитрів. Буду говорити дуже коротко, і процитую: "Душевне здоров'я – явище зовсім іншого рангу, ніж спасіння душі. І вимір, у якому рухається релігійна людина, більш всеохопний, ніж простір, де діє психотерапія". Тобто фактично це речення багато в чому є підсумком цілого тексту, що лікар, який лікує душу, він не може замінити священника, який дає можливість розвивати і виховувати свідому, мислячу людину. З іншого боку, не можна знецінювати роботу психотерапевтів, тому що є такі невідкладні стани, коли треба людину рятувати вже, а далі виховання має розвиватися протягом цілого життя людини.
Віктор Жуковський. Декілька думок щодо паралелей у трактуванні лікування душі у релігійному та психологічному сенсі. Етимологічно слово "Спаситель" – це також "Лікар", "Цілитель" і "Визволитель" (з давньогрецької sodzo – спасаю, а також лікую, зцілюю, звільняю, роблю цілісним). Це поняття містить цілісне значення, яке в сучасному розумінні об'єднує і духовне, і фізичне, і психологічне відновлення людини. Христос, спасаючи, також лікує людину і приводить її до цілісного і гармонійного стану. Спасати, лікувати чи визволяти неможливо лише окремішні виміри чи частини людини (тіло, душу, розуму і т.д.) без цілісного психосоматичного оновлення особи. Тому в оцінці різних "спасаючих" чи "лікуючих" процесів Божих і людських неправильно радикально розділяти між релігійними душеспасительними цілями і виключно вузькоспрямованими медичними чи психологічними терапевтичними завданнями. Одне без іншого немислиме, хоч і належить до різних пластів людської особи та її хвороб і залежностей. Психотерапевтична логотерапія, у пошуку сенсу життя людини, не може мати повного успіху без знаходження справжнього сенсу життя, яким є Логос, Христос, Син Божий, без якого повноцінна терапія неможлива. Логотерапія Христа – це не щось трансцендентне й абстрактне, а стосується конкретної людини тут і тепер, у всій її багатовимірності. Між психотерапевтичними методиками та християнськими духовними практиками існує дуже близький зв'язок. Наведу лише один приклад. В когнітивно-поведінковій терапії один із напрямів – це праця з так званими надокучливими думками, які є джерелом багатьох проблем. В християнській духовності працюють з гріховними думками, які є каталізаторами гріховних слів і діл та ведуть до поневолення людини лихими залежностями. Психологічний і духовний методи тут дуже подібні. На богословських програмах УКУ проводяться різного рівня міждисциплінарні дослідження з метою вироблення і застосування комплексних духовно-психологічних методик терапії, які поєднують ці два основоположні виміри життя і діяльності людини.
Орися Біла. Хотіла б додати коротку тезу до попередньої розмови. Є ще поняття зцілення, яке ми пов’язуємо з відновленням цілісності. У цьому значенні йдеться не просто про усунення окремого симптому, а про відновлення зв’язків між тим, що було порушене або роз’єднане. Цікаво, що англійське слово integrity, яке в певних контекстах перекладаємо як "доброчесність", також містить ідею цілісності: узгодженості наших переконань, слів і вчинків. Але найбільше в тексті Віктора Франкла мені відгукнулася думка про сенс як останню межу, за яку ми вже не можемо відступити. Франкл говорить про сенс як про те, що зрештою мусимо прийняти, адже нескінченне запитування про сенс самого сенсу позбавило б нас точки опори. Віра в сенс постає тут як передумова нашого людського існування – у певному розумінні як трансцендентальна умова, якщо скористатися кантівською термінологією. Це наштовхує мене на думку, що людина – не просто організм, який живе та діє. Для нас важлива не лише сама діяльність, а й питання про її мету. Наприклад, ми створюємо штучний інтелект. Як саме ми це робимо – одне питання. Але навіщо ми його створюємо? Заради чого живемо і діємо? Куди прямуємо як особистості та як суспільство? Це вже інший, глибший рівень запитування.
Ми сьогодні багато говорили про бджіл. Вони здійснюють складну індивідуальну й колективну діяльність. Але в нас немає переконливих підстав стверджувати, що вони ставлять перед собою питання про сенс власного існування. Мені здається, саме здатність не лише діяти, а й запитувати, заради чого ми діємо, є однією з визначальних особливостей людського буття.
Андрій Дахній. Стосовно зцілення, повернення до цілісності – це справді вагомо й глибинно, але я все ж більше говорив би про зцілення як про одужання. І в цьому сенсі повернутись варто до тексту, який був прелюдією до інших текстів – до твору Платона "Федон", де останні прижиттєві слова Сократа звучать дуже несподівано, коли він каже і просить своїх учнів неодмінно принести в жертву Асклепію півня. Асклепій, як відомо, – це Бог зцілення, чи цілительства, чи одужання. Тобто греки молилися в святилищі Асклепія за те, аби він дарував чи відновив їхнє здоров'я. Наприклад, Сократ вважав, що допоки душа існує в тілі, доти вона хвора. Тобто, от зараз він помре, він вже випив цикуту. І зараз душа відлетить, і вона матиме повноцінне існування, а допоки вона в тілі, вона хвора. Отже, життя як хвороба в цьому сенсі. Зрештою, можливо, знаєте, є такий фільм Кшиштофа Зануссі "Життя як смертельна хвороба, яка передається статевим шляхом". Це фільм 1999 року, якщо я не помиляюсь. І от ця тема, така квазі-сократівська, коли він каже про життя і хвороби.
І щодо Франкла. На мою думку, це дуже вагомий, хай і маленький текст, тому що він, можливо, вперше ставить питання зв'язку психотерапії і релігії, коли він покликається на авторитет Альберта Айнштайна. Це дуже цікаво виглядає. Пам'ятаєте, де він каже, що є теза Айнштайна про те, що начебто будь-яке питання про сенс – це питання релігійне в своїй основі. Водночас у цьому невеликому тексті говорить Франкл про те, що психотерапевт, чи логотерапевт, скажімо строго, він не повинен втручатися ані в позиції атеїстів, ані в позиції теїстів, і він має долати крайнощі, як він пише, теїстичного і атеїстичного світогляду. Це вагома річ. Я би на інше ще звернув увагу. От ми задумувались щойно над датою написання цього твору. Це 1946 рік. Це дуже близько до тих часів, коли Віктор Франкл пережив жахливий досвід концентраційного табору. І, можливо, саме цим він найвідоміший у цьому середовищі. Одначе він каже про логотерапію, і тут, на мою думку, є певна двозначність і навіть суперечність, тому що логос дійсно правильне слово, але з іншого боку він більше говорить не про логос, а про сенс, про пошуки сенсу. І саме в концтаборі виживали ті, в яких оцей сенс зберігався. Він був найглибшим і найукоріненішим. Ось цей аспект я би теж підкреслив. Ну і Франкл, попри те, що є психотерапевтом, полемізує з Фройдом, і тут дуже добрі його закиди на адресу Фройда, де він, зокрема, каже, що Бога не можна зводити лише до батьківської опіки або не можна розглядати релігію як невроз. Тому тут акценти дуже добре поставлені.
Лідія Бойчишин. Декілька слів про сенс. У Франкла є дуже сильний образ: "Сенс – це стіна, за яку ми не можемо далі відступати". І хоче людина в це вірити чи ні, хоче помічати чи ні, але поки вона дихає, вона вірить у сенс. Коли я читала ці рядки, мені відразу згадуються слова Василя Стуса: "Як добре те, що смерті не боюсь я". Доля Стуса надає особливої глибини Франкловій думці про сенс, що не зникає навіть у стражданні. І коли Стус пише: "Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя", для мене це – про ту внутрішню свободу, яка починається там, де людина залишається вірною своїм цінностям навіть тоді, коли зовнішні обставини намагаються позбавити її всього. Сьогодні ця думка особливо відгукується на нас як на націю. В умовах війни сенс перестає бути абстрактною філософською категорією. Він стає внутрішньою опорою, що допомагає витримати страждання, не втратити себе і знайти сили рухатися далі. І, можливо, одне з наших найважливіших завдань – передати це розуміння студентам, дітям, наступним поколінням: людську гідність можна намагатися принизити, людину можна позбавити свободи, поставити її в нелюдські умови, навіть знищити фізично. Але цінності, яким вона залишилася вірною, можуть пережити тих, хто намагався їх знищити. Тому для мене Франклове "сенс – це стіна" означає не межу, яка нас зупиняє, а останню внутрішню опору, за яку людина не повинна відступати.
Григорій Дмитрів. Я починав із того, що душевне здоров'я – це зовсім інше, ніж спасіння душі. І якщо душевне здоров'я – це побутові речі, які треба вилікувати людині з якоюсь психічною проблемою, то душа залишається безсмертною. Й останні кілька речень про те і говорять, що навіть якщо переконані атеїсти вмирали, вони відходили з вірою в якусь вищу силу, що дарувала відчуття захищеності, і наставала так звана безмежна довіра, яка сама не знає, до кого вона звернена і на що покладається. Фактично, можна сказати, що якою б не була людина, наближення смерті багато в чому змушує її переосмислити себе.
Віктор Жуковський. В контексті розмови про лікаря, душу і терапію існує ґрунтовно розроблена цілісна методика, яку запровадив хорватський богослов Томіслав Іванчич. Переклад його фундаментальної праці "“Діагностика душі і агіотерапія" вийшов у видавництві "Свічадо" у 2023 році вже другим виданням. Це цілісна науково обґрунтована методика, в якій автор наголошує на тому, що поряд з лікуванням біологічним, фізіологічним чи душевно-психологічним існує цілий пласт лікування духовного виміру душі. Томіслав Іванчич започаткував цілу всесвітню мережу спільнот агіотерапії. На сьогодні працює багато груп у різних країнах світу, які впроваджують цю теорію в практику не лише в християнських, а й позаконфесійних середовищах.

24.10.2026
