«Почалось», він написав це в повідомленні месенджера. Зверху над цим словом був cкріншот графіка відключення світла. Все зрозуміло і не потрібно більше слів. Все, про що нам попереджали представники влади, а ворог лякав – відключення і перебої зі світлом, водою, газом, теплом – все це буде, це тільки початок. Він написав це ще не доїхавши, на кордоні, остання зупинка у Франції, водій вирішив відпочити (45 годин в дорозі).

Він – мій однокласник, який змушений повернутись в Іспанію і доробляти до пенсії. (Йому як і мені, як сотням тисяч наших ровесників, після навчання в 90-х дістались закриті заводи і довелось виїжджати на заробітки, держава ні пенсії, ні соцдопомоги не дає). Він вже не тут і ще й не там, а Україна і постійні «як ви? а що там і як там?», для нього тепер у смартфоні. Благо інтернет дозволяє задовольнити цікавість.
Перебуваючи за кордоном українці сприймають нашу щоденну реальність через оптику медіа, гортаючи стрічку новин, переглядаючи повідомлення іноземної преси, читаючи репортажі, статті, аналітику вітчизняних журналістів і експертів. Але як відомо оптика ЗМІ, особливо, якщо мова йде про соціальні мережі спотворює те, що відбувається. Щоб привернути увагу потрібна яскрава подача, потрібно щось, що викликає море емоцій – страх, ненависть, рідше радість – навіть якщо це кров невинних людей, як це є на війні, корупція, скандали у владі, військові і побутові злочини, вбивства невинних людей від бомб, у ДТП, плюс природні катаклізми від землетрусу і цунамі до повені і сходу лавин. Читати про те, що діється в країні їх перебування, більшості не дає мовний бар’єр і елементарна відсутність цікавості. В Україні війна, а не тут, де мирне і сите життя чужаків, культурний код ніхто не скасовував, там, а не тут рідний дім і свої люди, там в Україні вони залишили когось – близькі, рідні, знайомі, це там кожен день щось нове з відтінком трагіки й біди, там все може статись з того що називають «жахіття війни». Дізнатись, який реальний масштаб цього всього, наприклад, тих же руйнувань, чи пожеж, треба передивитись багато джерел інформації, щоб зрозуміти, що стоїть за гучними заявами тих же політиків, послухати не одного експерта, читати світові медіа. Факти – вони не зовсім такі, як їх зображують. Мапа повітряних тривог ще не дає повного уявлення – а як там мої, як там моя мала батьківщина – місто, вулиця, дім. Це може зробити тільки дзвінок додому, який може заспокоїти «це не у нас, це далеко» – так і посіяти паніку, тривогу, навіть страх: «рвонуло так, що дім ніби підкинуло вверх». Але рідні, знайомі, близькі – це не вся Україна, а що там, справді все так як на цих фотографіях, як пишуть і як на відео ?
Тому так потрібні, так тішать, так надихають, помагаючи розвіяти весь негатив, будь-які позитивні новини, є й такі хоч їх мало, будь-які позитивні результати, чи то на фронті, чи то в тилу – спорт, мистецтво, наука. Вони приносять людям радість і роблять нас трошки щасливішими. Ні, вони не можуть змусити нас забути про те що у нас в країні війна, це неможливо, але вони роблять нас трохи радіснішими, особливо, коли така погода на дворі, коли спілкування тільки по телефону, коли поїздка в Карпати по гриби – це вже в минулому. Потрібно пам’ятати про радість життя і вболівати за свій футбольний клуб, радіючи і чекаючи його нової перемоги, або слухати концерт наших виконавців, які підкорили своєю музикою Європу, гордитись за наших молодих вчених та їхні відкриття чи читати про акції на підтримку Україну, слова і дії на наш захист відомих у світі людей. Це все помагає, це все надихає і штовхає вперед. Якщо ми не можемо змінити реальність, то ми принаймні можемо змінити сприйняття цієї реальності, а це вже немало.
20.10.2026