Розмова-полілог науковців про Тіло і Душу (довкола праць Рене Декарта «Метафізичні роздуми» та Девіда Г’юма «Про безсмертя душі»), проведена у Центрі Шептицького Українського католицького університету 26 вересня 2026 року в рамках семінару «Наука та релігія».

Учасники:
Тарас Банах – математик, професор, завідувач кафедри алгебри, топології та основ математики Львівського національного університету ім. І. Франка
Орися Біла – філософиня, завідувачка кафедри філософії Українського католицького університету
Лідія Бойчишин – хімік, професорка кафедри фізичної та колоїдної хімії хімічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Юрій Головач – фізик, академік НАНУ, головний науковий співробітник Інституту фізики конденсованих систем імені І.Р. Юхновського НАНУ
Андрій Дахній – філософ, перекладач, професор, завідувач кафедри історії філософії Львівського національного університету ім. І. Франка
Григорій Дмитрів – хімік, професор, декан хімічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Віктор Жуковський – богослов, професор кафедри богослов’я Українського католицького університету
Михайло Зарічний – математик, письменник, професор механіко-математичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Андрій Клімашевський – мистецтвознавець, директор Музею етнографії та народного промислу, заступник директора Інституту народознавства НАНУ
Роман Лесик – хімік-фармацевт, професор кафедри фармацевтичної, органічної і біоорганічної хімії Львівського національного медичного університету
Марта Мочульська – юристка, адвокатка, доцентка кафедри конституційного права Львівського національного університету ім. І. Франка, перша проректорка UNBROKEN University
Богдан Осташ – біолог, професор кафедри генетики та біотехнології Львівського національного університету ім. І. Франка
Ростислав Стойка – біолог, член-кореспондент НАН України, завідувач відділу регуляції проліферації клітин і апоптозу Інститут біології клітини НАН України
Дмитро Цолін – лінгвіст, професор кафедри біблійних наук Українського католицького університету
Богдан Чума – історик, перекладач, керівник магістерської програми «Майбутнє спадщини», доцент кафедри історії Українського католицького університету

Модератор та укладач текстів: Олег Яськів – фізик, кінознавець, професор, директор Центру Шептицького Українського католицького університету, радник ректора з питань науки і культури.

Тарас Банах. Кожен з нас має профдеформацію і саме з тієї точки зору сприймає всі тексти. Наша деформація просто математична. Вона, я думаю, крайня. Тому що від математики вимагається виключно те, щоб працював мозок. Їй не потрібні ні руки, ні ноги. Тіло має забезпечувати ефективну роботу мозку. Пригадую, коли я був учнем і ходив до Малої академії наук, то різниця між фізикою і математикою була колосальною. Тому що фізика – ти маєш щось паяти, щось там крутити. Тато мій – хімік, займався якимись там колбами, ретортами. Математик цього всього не потребує – він має мати чистий розум, більше нічого. Є три прізвища у цій читанці, які для математики надзвичайно ключові – Платон, Декарт, Рассел. Кожен із них визначає злам парадигми в погляді на математику. І, якщо чесно, то мені найцікавішим серед усіх був текст Платона. Чомусь Платона. І що мені захотілося почитати, чого в тій читанці не було? Мені захотілося почитати про комах чомусь. І я почитав про мурашників, термітників, бджіл і так далі, бо насправді чого у цій підбірці “Душа і тіло” немає, так це суперсвідомості, яка виникає з того, що людина є суспільною твариною. Тобто найпростіша модель – це мурашники: вони мацюпісінькі, в них того мозку мінімум, але вони утворюють разом якусь таку структуру, яка може зробити набагато більше, ніж кожний окремий мураха, і люди абсолютно – це є те саме. Вони разом створюють якусь таку сутність, і людина в нас зсередини локально хоче збагнути, що ж це з нею відбувається. Вона частинка чогось величезного цілого. І душа – це щось таке, ота частина, це є, як на мене, наукове поняття, тому що ми повинні описати, як макросвіт, який складається з величезної кількості людей, виробляє нову якість. От стосовно Декарта, то тут є його хороша думка про те, що розум пізнати легше, ніж тіло. Це підтверджують сучасні штучні інтелекти. От математика – це перша його жертва виявилася, тому що вона є строго формалізованою. І те, що ми зараз бачимо, – штучний інтелект розв’язує математичні проблеми, але йому до метафізики ще далеко, бо це слабовизначені сутності.

Михайло Зарічний. Я читаю поезію Галини Крук. Поезія тут вже звучала, і це добре, що в нас звучить поезія, бо філософія – це один з підрозділів поезії, або навпаки. І я от сьогодні зрозумів, може, навіть не сьогодні, а вчора, що текст Галини Крук – він за своєю природою картезіанський. Тільки пару рядків процитую про зв'язки тіла і душі. Душі, в тому числі емоцій, – або, можливо, насамперед емоцій. Вірш її називається “Багатий внутрішній світ”:
Мурашки по шкірі, метелики в животі, таргани в голові.
Почуваєшся Господом Богом,
доки їх відчуваєш, поки вони ще всі живі.
Дозволяєш їм користуватися тілом своїм, доки воно твоє.
Думаєш, хто буде дбати про них,
коли настане твоє персональне не є?”
І через кілька рядків:
“Природа смерті не продумана,
оскільки передбачає смерть усіх цих приватних потвор і див”.
Тобто тіло помирає, а з ним помирають і метелики в животі, і мурашки по шкірі, і таргани в голові.
Ще Юркові [Головачу] хотів би сказати. Що є фізико-математичні науки? Фізичне тіло, математична душа.
Якщо дозволите, ще два слова. Зв'язки надзвичайно складні. Ну, можливо, це більше біологічне. Колись я чув, що математичний біолог виступав. Він сказав: "Як людина оцінює, що один предмет довший, а інший – коротший?" А виявляється, що коли людина сканує очима зображення, то виділяється якась речовина в мозку, і мозок фіксує, тобто здатний оцінити кількість цієї речовини. То я собі уявляю: а які механізми за тим, що ми сприймаємо щось розумніше, а щось менш розумне, як ми сприймаємо щось красиве, а щось некрасиве? Які за цим біологічні механізми, якщо вже за оцінюванням довжини така складність, що його ледве відкрили люди? Нам дуже багато незрозуміло про взаємодію тіла і душі, тобто ще багато є роботи в сучасної науки, і не тільки науки.

Григорій Дмитрів. Якщо говорити про ці два тексти, то Рене Декарта залишу математикам, бо він дуже чітко висловив фразу: “Отже, що я є? Мисляча річ. А що це таке – річ мисляча? Це щось таке, що сумнівається, розуміє, стверджує, забезпечує, бажає, не бажає, а також має уяву і почуття”. Тобто без усіх тих речей тлінне тіло є фактично ніщо в розумінні Декарта. Але коли перейти до Девіда Г’юма, то тут вже набагато більше різноманітних думок – наприклад, про те, що “у душі і тілі все спільне. Органи першої є водночас органами другого, тому існування першої повинно залежати від існування другого”. Тож коли ми повернемося до того, що говорив Михайло [Зарічний], цитуючи поезію Галини Крук, то виникне питання: якщо тіло вмре, то невідомо, де подінуться ті “мурашки, таргани і вся решта тілесна комашня”, тому безсмертя душі не можна розглядати без прив'язки до тіла. І, знову ж таки, в самому кінці тексту Г'юма говориться про те, що “смерть врешті-решт неминуча, однак людський рід не зберігся б, якби природа не навіяла нам огиду до неї”. З цього можна зробити висновок, що душа передається не стільки як індивідуальна річ, а як колективне явище, це не стільки надбання кожної людини, як вона є загальнолюдським надбанням, і після вмирання тіла не стільки зберігається індивідуальна душа, скільки колективна.

Андрій Клімашевський. З провідною думкою Декарта про те, що розум пізнати легше, ніж тіло, можна посперечатися, тому що нам відома теза: "Я мислю, значить я існую”. А можливо, “Я рухаюся, значить я існую"? Що перше, що перманентне? Взаємопов'язані. Отже, можливо, вони значною мірою синхронізуються в людині.

Богдан Чума. Коли ми говоримо про Декарта, мені одразу згадується картезіанство і те, що називається “гріх Декарта”, “гріх картезіанства”. Таке собі логічне продовження розмови про Середньовіччя. Розвиток матеріальної цивілізації так сильно прогресував, що його не можна було ігнорувати. Це марксистська теорія, вона простіша, ніж історія Фуко. А далі подивіться, що робиться з Декартом? Відбувається розвиток цього раціоналізму. Існує чіткий розподіл між тим, що можна пізнати, і тим, що не можна пізнати, де Бог взагалі виключається з життя людини. Саме Декарт запускає цю тезу про Бога як першодвигуна фактично всього. Згодом вона досягне піку в Просвітництві. Актуальним залишається лише матеріальний світ, який є протяжним. Мені здається, саме це слово використовують Декарт і раціоналісти; частиною цього світу є людське тіло, людина, яка може з ним робити практично все, що завгодно.

Андрій Дахній. Я хотів би уточнити з приводу Бога як першодвигуна. Первинно ця ідея виникла в голові Арістотеля. І я принагідно ще раз повернуся до Арістотеля в тому сенсі, в якому ми тут дискутували, про те, наскільки поняття душі є науковим. І все-таки я наполягаю на тому, що Арістотель дає достатньо підстав говорити про таку наукову, строгу роботу і диференціацію саме різних типів душі. От щойно ми казали про мислення і рух, про те, що мислити і рухатись – що найкраще виявляє оцю людську суб'єктність чи душу. І в Арістотеля це чітко означено. Тобто він каже про ось цю сенситивну душу, і одна з функцій сенситивної душі – це саме рух. А є розуміюча душа, як вища, і вона саме пов'язана з мисленням. Але я зараз повернуся ще до теми, пов'язаної з комахами, вона якось так дуже несподівано прозвучала – щодо тарганів, мурашок і метеликів. Щиро кажучи, це зовсім різні аспекти. Скажімо, сучасник, дещо молодший сучасник Декарта, Блез Паскаль, говорить в “Думках” дуже детально про мух, про владу мух, як дзижчання мухи може абсолютно нівелювати інтелектуальну діяльність і зупинити людину, яка там, скажімо, над чимось розмірковує. Чи взяти Франца Кафку і як він бачить оце перетворення людини в комаху. Тобто це взагалі дуже особлива тема, яку ми можемо зачіпати. Але що мене найбільше здивувало, то те, що, обговорюючи Декарта і Г'юма, ми говорили про інших комах, а не про бджіл. Тому що ключова ілюстрація, яку наводить Декарт в цьому другому своєму метафізичному розмислі чи медитації, – це, власне, грудочка воску. І там він багато говорить про те, що пов'язано з бджолами і так далі. Ну, це так, загальне міркування. В цілому, я б сказав таке: Декарт, звичайно, дуаліст. І в цьому відношенні він досить близький до Платона. Тобто, оцей аскетичний середньовічний момент ми не будемо зараз брати до уваги. Мовляв, що добре для душі, так, як в “Федоні” Сократ говорить, – то погано для тіла, а що добре для тіла – погано для душі. В принципі, Декарт на це дивиться вужче, ніж Платон, тобто він дивиться суто гносеологічно, тобто щодо достовірності того, що нам дає чуттєве тілесне, що дає розум. І ми отут зачіпали питання свідомості. Хоча він дійсно говорить про пасії душі. До речі, нещодавно вийшов український переклад цієї праці. Він говорить про душу, але поняття свідомості – це якраз уже більш-менш картезіанський концепт, і про це варто говорити. Девід Г’юм натомість більше все ж таки показує природу зв’язаності, тобто те, наскільки тіло визначає нашу інтелектуальну діяльність. Тобто не можна їх настільки різко розводити, як, скажімо, це робить Декарт, щоправда, хронологічно зрозуміло, що Декарт – це XVII століття, а Г’юм – це вже XVIII століття. Тобто, він вже має певну дистанцію, певну перспективу і, можливо, йому якось простіше займатися критикою такого дуалістичного підходу. Але, безумовно, це дуже серйозна напруга між такого типу авторами, які є такою гордістю новочасної філософії Заходу.

Марта Мочульська. На продовження цієї історії про комах, яку ми розпочали, хочу сказати, що, мені здається, їхнє об'єднання – це прототип будь-якого суспільства. Ми знаємо, що належність до якоїсь спільноти дуже важлива для людини. І колись, напевно, одним із найчастіших покарань було вигнання зі спільноти. Відповідно, тому це дуже актуальна тема. Але я б хотіла сказати не про це. Я думаю над такими поняттями, як душа, свідомість, особа та особистість. Чому? Бо це те, з чим я стикаюся в своїй професійній діяльності. Я не знаю, чи вам відомо, але насправді ми можемо знайти таких відсилок до душі і свідомості в праві досить багато. Наприклад, Конституція згадує про совість. Ніби, здається, неправниче поняття, але якщо говорити про це, то ми бачимо, що відповідальність перед власною совістю – це з Конституції таке словосполучення невелике. Сімейний кодекс говорить про любов, турботу, взаємоповагу. Любов – теж зовсім не правниче поняття і, може, не до кінця наукове поняття, але ми бачимо його імплементоване врегулювання. От коли говорять про шлюб у відносинах між чоловіком та дружиною, то згадують любов, турботу і взаєморозуміння. І мені здається, що ці поняття – душі, особистості, особи – вони різні, але дуже пов'язані між собою і вплетені в будь-яку сферу життя людини, зокрема в науку, і багато в чому рухають нами як соціальними істотами. Бо не треба забувати, що людина – це не тільки біологічна, але й соціальна істота. І тут питання, що є визначальним для наших рішень і для нашого майбутнього?

Лідія Бойчишин. Продовжуючи, я повернуся до матеріального – до Декартового воску. Холодний і твердий, під дією тепла він розм’якшується, плавиться, змінює форму й інші фізичні властивості, але ми все одно усвідомлюємо, що це той самий віск. І саме тут Декартів образ воску спонукав мене замислитися над тим, як ми змінюємося під взаємним впливом. Що відбувається, коли зустрічаються дві людини – або, якщо вжити дещо іншої мови, дві душі? Вони майже ніколи не залишають одна одну незмінними. Одна людина може зігріти іншу, розм’якшити її зачерствілість, відкрити до любові й співчуття. Але можливий і протилежний вплив: байдужість, жорстокість, зневага здатні змусити людину замкнутися, стати холоднішою й недовірливішою. Тоді Декартове запитання про віск несподівано стає запитанням про людину: якщо під зовнішнім впливом змінюються наші властивості, реакції, навіть спосіб бачення світу, – що в нас залишається тим самим? Де проходить межа між зміною і втратою себе? Від Декарта ця думка природно веде мене до Девіда Г’юма, який починає свої міркування про безсмертя словами: «Важко, як здається, довести безсмертя душі за допомогою самого лише світла розуму». Саме це поєднання – світло розуму і безсмертя душі – змусило мене подумати про свідомість і пам’ять. Г’юм пише, що «у світі немає нічого постійного». Але чи означає це, що все зникає безслідно? Адже існує не лише наша пам’ять, а й пам’ять про нас. І, можливо, найглибша її форма полягає навіть не в тому, що хтось пам’ятає наше обличчя, голос чи окремі слова. Значно важливішим може бути те, що після зустрічі з нами хтось почав інакше мислити, став милосерднішим, сміливішим, уважнішим до іншого. Людина може піти з нашого життя, її ім’я з часом може стертися з пам’яті, але зміна, яку вона спричинила в іншій людині, може залишитися. І я знову повертаюся до воску. Тепло перестає діяти, але віск уже набув іншої форми. Так само, можливо, і вплив людини не завершується з її відходом. Він продовжується у тих, кого вона колись торкнулася – словом, любов’ю, вчинком, співчуттям або навіть самим способом свого життя. Це, звісно, не є доказом безсмертя душі. Але, можливо, відкриває інший вимір безсмертя – не як нескінченне існування нашого «я», а як продовження спричинених нами змін в інших людях. Тому декартівський віск для мене виявився не лише прикладом мінливості матеріальної субстанції. Він став образом людської здатності змінюватися під впливом іншого – і водночас залишати в іншому щось після себе. Бо тепло змінює віск. А людину – інша людина.

Віктор Жуковський. Відштовхуючись від твердження Рене Декарта, виходить, що якщо комаха не мислить, то вона не існує. Цей редукційний раціоналізм Декарта, який зводить існування людини до її ratio, нагадує мені точку зору Папи Бенедикта XVI (Йосифа Ратцінгера), який чітко виокремлював два типи раціоналізму. Один – це раціоналізм, зведений до розуму, для якого душа, гріх чи інші релігійні поняття не є науковими. Натомість все, що надає нам певні експериментальні дані, – це, властиво, основа другого, єдино справжнього раціонального пізнання. Для великого католицького богослова і Папи XXI-го століття справжній раціоналізм якраз і повинен враховувати комплексно і цілісно всі можливі досвіди людини, серед яких релігійний є одним із найважливіших. Експерименти людини в своїй душі, серці, у спілкуванні, та суспільній комунікації – це не менш важливе джерело поряд з фізичними, хімічними чи іншими дослідженнями. Такий підхід – це вища форма раціональності, тому що він повноцінно і рівноправно враховує різні виміри людського пізнання. Коли обговорюватимемо текст Памфіла Юркевича, побачимо, як його кардоцентризм добре ілюструє наявність іншого, духовно-сердечного виміру експериментального пізнання людини. Важливим є перше, початкове питання: чому я роблю саме це дослідження? Звідки отримую перший поштовх? Це розум підказує, чи наша вихідна позиція в дослідженні десь значно глибша? Декарт натомість звужує розуміння цього питання виключно до раціоналізму першого типу.
Після прочитання тексту Девіда Г’юма кидається в очі його дилетантизм щодо базових богословських тем. Добре знання учнем шкільної програми математики не надає автоматичної можливості вільно й фахово інтерпретувати тонкощі науки про опір матеріалів університетської програми. Подібно і тут, щоб грамотно інтерпретувати непрості богословські проблеми, недостатньо бути фаховим психологом, філософом, релігієзнавцем чи науковцем природничих наук – що, зрештою, стосується всіх наук. Висловлені думки Г’юма про Божий осуд, прощення і покаяння – це пародія на розуміння того, в чому насправді полягає християнське трактування цих понять та осмислення взаємин між людиною, Церквою і Богом. У цьому тексті його рефлексії на ці теми межують із примітивним стереотипним фальшуванням важливих християнських тем. Особливою ілюстрацією цього є його наївні есхатологічні роздуми. В богословській царині є багато різних наук і непростих проблем, і заторкнуті Г’юмом теми є сферою ґрунтовної інтерпретації фахівцями різних богословських сфер через призму біоетики, морального богослов’я, есхатології чи інших вузькоспеціалізованих фокусних досліджень антропології та християнської духовності. Повноцінне фахове розуміння згаданих автором проблем включає також міждисциплінарні дослідження на межі богослов’я та інших наук, що відкриває інші, несподівані і комплексні горизонти досліджень, які можуть також містити експериментальні дані точних наук.

Ростислав Стойка. Я хотів би трохи матеріалізувати поняття раціональності. В природі це вже зроблено. Що менші істоти, то інтенсивніший у них метаболізм. І вони живуть менше. Великі істоти, ну, слон, кит і так далі, живуть довше. І людина перебуває раціонально оптимально, тобто вона і не довго, і не коротко. А чому оті маленькі істоти, наприклад мікроорганізми, живуть мало? Їх природі не шкода, бо їх можна масово знищити – і вони масово знову наплодяться. Тому це раціональність, вона вже є визначена природою, і ми від цього нікуди не дінемося.

Богдан Осташ. Коли я читав текст Декарта, мене вразило прочитане. Я про це не думав, тому що для мене Декарт – це шкільна геометрія, декартові координати. І тут він каже, що ми не можемо пізнати тіло – оця метафора з воском. І з іншого боку, вже виходячи зі своєї професійної деформації, я також маю відчуття, що те, про що ми говоримо, – це, по-перше, частина людей, які, може, в це не вірять – тобто чи є душа. А інші, котрі вірять (чи знають), що це таке, обмацують це наосліп з різних боків. І я не претендую на те, що я знаю, і з якого боку я це обмацую. Але для мене, як для біолога, те, чого мене навчила моя дисципліна, – це глибоке відчуття симетрії в природі, в світі. І я вірю, що людина – це більше, ніж тіло. Це просто моя віра. Я не можу це пояснити; може, і можу пояснити, але не впевнений, чи це буде остаточний аргумент. Тому я би радше говорив про те, що для мене більш зрозуміло – про поняття душі як поняття свідомості чи самоусвідомлення, а в закордонній літературі воно розпадається на багато різних термінів, як-от awareness чи consciousness, і всі вони мають такі нюанси, які я, може, і не розумію. Однак як на перспективу професійну, то біологи у міру того, як вивчали, чим є тіло, чим є матеріальний, біологічний світ, то в них виникла цікава концепція – концепція еґоїстичного гена. Тобто тіло – це просто місткість, в якій передається щось від покоління до покоління, і це щось є в певному сенсі, можливо, навіть безсмертне. Ми можемо сказати, що передається нам від перших форм життя. І це щось, і все, що ми робимо, фактично крутиться навколо цього. Це тіло створене і все, що ми створюємо, можливо, навіть культура – це все для того, щоб в якомога незміннішому вигляді передалося далі. Це така матеріалізація душі, я б сказав.
Андрій Клімашевський. В мене репліка щодо трактування безсмертя душі Девідом Г’юмом як знаковим філософом епохи просвітництва. У нього і підходи такі, як в епосі Просвітництва. Тобто він пробує раціоналізувати цей підхід, і наводить чисто античні аргументи, і ставить питання: а чи перебувають в тому контексті серед живих відомі історичні діячі на кшталт Агамемнона, Ганнібала, Тацита і тому подібні речі? Тобто намагається ніби показати, якщо ми говоримо про них, якщо вони перебувають в полі інформаційного простору, в даному випадку XVIII століття, значить, в певному сенсі, їхні душі з нами.

Дмитро Цолін. Щодо Девіда Г’юма, то мене дуже зацікавила його теза: “І оскільки досвід є єдиним джерелом наших суджень такого роду, то ми не в змозі дізнатися, чи може матерія в силу своєї структури чи устрою бути причиною мислення”. Чи може матерія породити мислення сама собою? Він стверджує, що ми не можемо цього дізнатися. Це нагадує мені тезу Гегеля про те, що субстанція є суб'єктною, що вона розкриває і пізнає себе. То виходить, що матерія все ж таки є причиною мислення? Тоді чому мислення виникає як форма існування матерії? З якої об’єктивної необхідності воно постає? І коли згадали сьогодні про метафору “еґоїстичного гена”, якою дуже часто послуговується Річард Докінз, то виходить, що ген наділений суб'єктністю. Якщо він “еґоїстичний”, то має в собі еґо, тобто “я”, тож може самостійно діяти, планувати, конструювати. Чи буде науковим твердженням, що ген має суб'єктність? Бо життя виглядає такою формою існування матерії, в якій є безліч суб'єктів. Вони можуть мати різні ступені суб'єктності: один ступінь суб'єктності у рослини, інший – у тварини, ще інший – у людини. Камінь не є суб'єктом, умовно кажучи, тоді як жива істота є. То чи можемо ми виокремити ген як окремий носій суб’єктності?
Богдан Чума. “Ген не має суб'єктності, ген не має протяжності”, – сказав би Декарт. І тут ми знову повертаємося до “гріха картезіанства”. Нагадаю, колеги, що ми граємо в гру, як казав Йоганн Гейзінга (“Homo Ludens”), великий дослідник Середньовіччя. Кожна гра має свої правила. А одним із правил є те, що ми вже колись дискутували про Г’юма, і те наше обговорення вже опубліковане. Тоді ми говорили про межі розуму та природу знання. Тому пам'ятайте: гра передбачає, що ви не можете заперечувати те, що вже сказали перед тим. Тому про Г’юма я тут повторю свою тезу: у тому морі картезіанського раціоналізму, “гріховного раціоналізму”, Г’юм шукає найбільше людського. Це означає шукати щось більше поза тим, що можна осмислити.
Тарас Банах. Моя репліка пов'язана з відомим анекдотом про акваріум: якщо я мислю, то я існую; а якщо я не мислю, то я не існую. Друге не є наслідком першого твердження. Можна не мислити й існувати, тим не менш.
Григорій Дмитрів. Я повертаюся до того, що вже казав. Так, ми говорили, що в Г'юма душа і тіло – все спільне, але це не тільки спільність душі і тіла, а й те, як ми живемо. Бо там була в нього ще одна річ: рай і пекло передбачають два різні види людей: добрих і злих. Найбільша частина людства коливається між пороком і доброчесністю. Якщо хтось надумав увійти в світ з метою частувати доброчесних смачною вечерею, а лихих – міцним потиличником, він би часто мав труднощі у своєму виборі”. Тобто Г'юм відходить від філософських релігійних понять, а занурюється в життя, буття і відношення людей і дійсно провести межу між душею і тілом, між добром і злом, між раєм і пеклом є дуже важко.
Андрій Дахній. Мене наштовхнув пан Богдан [Осташ], коли зайшла мова про розмаїття понять – скажімо, в західних мовах, там awareness, consciousness або mind. Так, я подумав про те, що в самого Декарта, якого ми тут читали, в цьому другому розмислі чи в тій другій медитації, там кінцеве речення: ми знаходимо, по суті, в одному реченні аж три поняття, які так чи інакше говорять про оцю нашу інтелектуальну здатність. В одному місці він говорить про здатність розуміти. Потім він каже про мислення. І потім він каже про, власне, розум. Тобто я до того, що тут якраз сам Декарт, як відомо, казав, що перш ніж ми приступаємо до обговорення чогось, нам треба чітко визначити поняття. Але в самого Декарта оця розмаїтість відповідних понять теж доволі серйозна, і тому щоразу треба, звичайно, те, що він говорить про ум. Там і латиною, це теж суто лінгвістична проблема. Первинно він писав цей текст латиною. Потім він авторизував французький переклад. Тому там теж треба рухатись до того, як певне поняття звучить латиною, але ми завжди маємо ось певну лінгвістичну пастку, в яку щоразу потрапляємо.
Віктор Жуковський. Те, що Андрій [Дахній] щойно сказав, стосується не лише філологічного та термінологічного підходів. Ум (грецька: nous, латинська: intellectus) – це глибинне, духовно-інтуїтивне пізнання, а розум (грецька: dianoia, латинська: ratio) – це радше логічно-дискурсивне, аналітичне мислення. Це різні поняття, що відображають різні виміри пізнання. Чудовою ілюстрацією згаданих вимірів пізнання є слова Девіда Г’юма, який ставить питання і відразу, неначе для нас, відповідає: «За допомогою яких аргументів чи аналогій можемо ми довести наявність такого стану існування, якого ніхто ніколи не бачив, який абсолютно не схожий на те, що ми коли-небудь бачили, [можемо додати: експериментували і досвідчили]? Хто буде настільки довіряти будь-якій уявній філософії, щоб на підставі її свідчення припустити реальність такого чудесного світу?» І відповідає: «Для цієї мети потрібен якийсь новий вид логіки і якісь нові сили духу, щоб зробити нас здатними осягнути цю логіку». Цікаво, що ми в нашому особливому і дуже різному товаристві можемо формувати саме такий, новий, вид логіки, з різними методологічними підходами наших, дуже відмінних, наукових сфер (біологія, хімія, математика, фізика, філософія, богослов’я тощо). В такому комплексному осмисленні різними методами «нової» логіки можемо отримати максимально зріле і цілісне бачення.

10.10.2026
