Писати про Ірину Сеник – вдячна справа. Це як співати українських пісень: посумуєш трохи, а в результаті стаєш сильнішим.
Мирослав Маринович

8 червня 2026 року виповнилося 100 років із дня народження ІРИНИ СЕНИК. Вона вартує того, щоби про неї згадали добрим словом.
На жаль, ім’я її більше відоме у світі, ніж в Україні. Сьогодні мало хто знає, що вона – талановита поетеса (поетичні збірки видані в Нью-Йорку й Торонто), геніальна вишивальниця, громадська діячка, член Міжнародного ПЕН-клубу, член Гельсінської Спілки і нарешті – Героїня Світу (одна зі 100 визнаних Героїнями жінок різних країн і народів).
Прикро дивує те, що за роки незалежності в Україні було видано тільки дві невеличкі збірки її віршів: «Заґратована юність» – 1996 р. та «В нас одна Україна!» – 1999 р. (Дрогобич, видавництво «Відродження»). У цьому ж видавництві побачила світ книжечка-вишиванка «Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини».
Якщо взяти до уваги те, що поетичні збірки «Сувій полотна» та «Біла айстра любови», видані за кордоном, є у нас великою рідкістю, то стає очевидним: поезія Ірини Сеник недоступна читачеві в Галичині, не кажучи вже про східну Україну. Бібліографічною рідкістю стала і мемуарна проза Ірини Сеник – книга «Метелики спогадів», що вийшла 2003 р. у львівському видавництві «Мс», яка включає в себе і її узори для вишивання. Таким чином під загрозою забуття опинилася людина, на прикладі життя якої могли би вчитися чесності, відданості Батьківщині, вірності обраним ідеалам, мужності у відстоюванні своєї гідності й позиції прийдешні покоління.
Моя зустріч з Іриною відбулася дивним чином через її листи – скарб, який несподівано опинився в моїх руках одного листопадового дня 2009 р., десь через місяць після її відходу у вічність. Мене познайомили в Івано-Франківську з подругою поетеси, нині вже покійною Любою Волянюк, яка багато років листувалася з Іриною і, переживаючи біль утрати, хотіла, щоб хтось бодай у газетній статті розповів землякам про неї. Невеличкі аркушики, а іноді просто листівки, списані дрібнесенькими літерами, відкривали внутрішній світ Ірини й дали зрозуміти, що стою перед душею неймовірної притягальної сили. Так почалося дослідження життя і творчості цієї неймовірної жінки, яке відбувалося різними способами: через її вірші, листи, спогади, вивчення архівних документів КДБ, розмови з людьми, які були знайомі з нею. Ми ще повернемося до згаданих листів, а перед тим – розповідь про її життя і «хресну дорогу».
Народилася Ірина 8 червня 1926 р. у Львові в сім’ї колишнього січового стрільця, а тому з дитинства, очевидно, зростала в ній любов до рідного краю. Інакше й бути не могло, бо її світогляд формувався в атмосфері тієї любові. Вірші почала писати з дев’яти років. Писала просто й легко, про що думала, що хвилювало. Навчалась у «Рідній школі» ім. Короля Данила, пізніше – в українській гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів, де, опановуючи греку й латину, полюбила вивчати іноземні мови. Приклад старшої сестри Леоніди спонукав брати участь у визвольних змаганнях, і вже у 13 років вступила до юнацтва ОУН. Три роки проходила вишкіл, вивчаючи історію України, творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, інших письменників, а в 16 склала «присягу на вірність ОУН», тобто стала повноправним членом організації. У підпіллі працювала в Крайовому відділі пропаганди ОУН, виконувала функції зв’язкової генерала Романа Шухевича (псевдо Леся).
У той час молодь Галичини виховувалася під впливом двох шкіл: перша – школа ОУН, яка прищеплювала патріотизм, стійкість, непримиренність у боротьбі з ворогом; друга – школа митрополита Андрея Шептицького, який вчив, що ніяка мета не виправдовує неморальні засоби. Ірина ж після закінчення гімназії працювала в канцелярії митрополита і мала змогу бачити й чути його мудре слово. Обидві ці школи підготували її до випробувань. Очевидно, саме з них почерпнула силу, яка потім допомогла пережити, здавалось би, неможливе. Мріяла стати журналістом, хотіла вивчати мови, а тому поступила на факультет іноземної філології Львівського університету. Та обраний шлях був небезпечним. Спочатку заарештували сестру Леоніду, а 12 грудня 1945 р., напередодні свята Андрія, забрали й Ірину у сумнозвісну львівську тюрму на Лонцького.
Життя Ірини Сеник ставить перед нами безліч питань, серед яких найголовнішим видається таке: коли і як відбувся переломний момент, та перша перемога (над злом? над собою?), перемога, яка народила… нову Ірину? Коли звичайна дівчина-студентка (ну нехай член ОУН із 13 років, нехай зв’язкова самого Романа Шухевича, все одно вісімнадцятилітня дівчинка) перетворилася на незламну героїню, здатну витримати катування й нікого не зрадити?
«Десь там по тобі скачуть канчуки, а дивне світло опромінює, і вже ніякий біль тебе не переможе, не зойкнеш навіть, не те що закричиш. Маленький пролісок розцвітає. І, похитуючи голівкою, шепче: "Жити, перетривати усе. Бо це є правда, міцніша за мури, просьби, грозьби, побої і знущання…"»¹
Її не привели, а приволокли в камеру, на тілі не було місця, яке б не боліло.
«Як добре опинитися на голій, холодній долівці і вслухатися у просвітленість душі…»²
Вона, що звикла до домашнього затишку й чистої білизни, лежить на брудній цементній підлозі і …відчуває блаженство? Чому? В чому воно закорінене? Так, це було справді відчуття блаженства, бо в той час, коли інші наговорювали на всіх і на себе що завгодно, не просилася, не плакала й не назвала жодного прізвища.
«А знаєш, Мамо, коли я була на Лонцкім, цілий Дністер переплив через мене. Очистив мене»³.
Чи можемо ми, що не пережили нічого подібного, збагнути бодай на йоту глибину метаморфози, що відбулася в душі Ірини? Виходить, у свої 18 літ вона зуміла стати над слабким людським тілом і його болями.
«Передачі слідчий заборонив, бо я не хотіла йому "допомагати". Припікав він мене газовою паличкою, замикав у бокс, де раптом запалювалося яскраве світло сотень лампочок, або замикав у карцер, куди вливалася морозяна вода»⁴.
У тій крижаній воді по шию вона стояла добу. Коли втрачала свідомість, приводили до тями і знову туди. Слідчий не розумів, що це все не могло мати жодного значення, бо вона вже була поза межами болю (її вислів із листа до Люби Волянюк – Г. Л.). Правда, тоді вона ще не знала, що далі, протягом усього відведеного їй на землі часу, зло не залишить її ніколи. Чатуватиме, як хижий звір, щоб увігнати пазурі в серце і погасити в ньому дивовижне світло. А вона ніколи не перестане вести проти нього вперту, виснажливу війну, відстоюючи свій простір свободи.
Але повернемось у камеру, на цементній долівці якої опинилася Ірина. Вона побачила, що всі жінки вишивають. Це її здивувало, та, придивившись, зрозуміла, що вишивання дає можливість забутися, відволікає увагу від страшної дійсності. Вона раніше не любила вишивати, їй для такої роботи бракувало терпіння, і жаль було тратити на те час, але тут теж захотілося щось вишити. Дали клаптик якоїсь тканини, нитку, голку, й Ірина взялася за рукоділля. Звичайно, виходило не дуже добре. Згодом до неї підійшла одна з жінок, глянула, похитала головою й сказала, що ще ніколи не бачила «такої паршивої роботи». Несподівано для себе самої Ірина, яка без зойку витримала катування, раптом розплакалася. Серед засуджених була сестра полковника Євгена Коновальця мати-ігуменя Ірина-Софія Маримаш. Підійшла, заспокоїла її й за три дні навчила різних технік вишивання. З того часу це заняття стало її другим диханням, не розлучалася з ним ніколи. Вишивала на мішковині, яку давали для миття підлоги, на клаптиках, з яких шили рукавиці. Не було ниток – висмикувала з одягу, не було голки – використовувала риб’ячу кістку.
Не одна з жінок одержала від Ірини несподіваний подарунок: вишитий комірець, різдвяну свічечку на полотні, якесь кумедне курча, зроблене з ниток на Великдень.
Тоді на Лонцького під час тортур їй пошкодили дротяною нагайкою хребет, зробивши назавжди інвалідом. Могла розпрощатися з життям уже тоді, але Боже Провидіння розпорядилось інакше. 2 березня 1946 р. Ірину Сеник засудили за статтями 54 – 1а, 54 – 11 КК УРСР на 10 років позбавлення волі, позбавлення прав – на 5 років. Ув’язнення відбувала в Іркутській області (сьомий спецзаозерний табір). Працювала на лісоповалі, шпалозаводі, у кам’яному кар’єрі. Будувала Байкало-Амурську магістраль, про яку преса розповідала, що її будують комсомольці. У засланні мучились і мама, і сестра Леоніда, і молодший брат Роман. Батько помер десь по дорозі на Сибір. Там, у сибірських снігах, вона поховала й матір та сестру.
1950 р. Ірина познайомилася з Ніною Вірченко (сьогодні вона – доктор математичних наук, професор, академік АН ВШ України; у минулому – голова науково-методичної ради Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих). Ось як вона згадує про Ірину: «Ірина була тоді страшенно молода й талановита – запальна й стрімка, промениста й терпляча, сильна й допитлива. Вона так жила завжди, що ані хвилини не могла побути без чогось нового. Навіть за тих неймовірно тяжких умов, коли все чисто заборонялося – жодного друкованого слова не потрапляло в зону, ні газети, ні радіо: це ж був спецтабір! А Ірця знаходила клаптики паперу, робила мініатюрні блокнотики, потайки віршувала (про матір, про Україну, Львів, кохання, про друзів). Стражденна поетка з Божої ласки… Поезія і вишивання – це її повітря, без них вона б задихнулася! Ірця завше щось мережила – то рядочки слів бусинами, то хрестики візерунків… Ми її і охрестили так – "електрична Ірка".
Черговий "шмон" у бараці. Поспіхом ховає Ірця свої записнички й "захалявні" блокнотики. Куди вона їх тільки не тицяла! Знаходили їх навіть у стінах, і летіли клаптики папірців, як пір’я, бо ж усе безжалісно відбиралось. Та потужить трохи Ірця і знов оживає, мережить нові слова в рядки на нових клаптиках…»⁵
Рана на спині Ірини від побоїв у тюрмі на Лонцького довго не гоїлася. Не гоїлася цілих п’ять років. Згодом стало важко ходити. Її відвезли в Ленінград, і там академік Корнєв Петро Георгійович 1956 р. протягом восьми годин здійснив операцію, зробивши щось неймовірне.
«Вичерпали мені з 9 та 10 грудного хребців кров’яну пухлину, вирізали з ноги великогомілкову кістку, розрізали 12 остистих відростків і вставили кістку, щоб тримався хребет.
Післяопераційна палата вся в смутку. Я лежу на животі, не маю права рухатися. Правда, біля мене надзвичайно добра лікарка Валя, яка цілих три дні й три ночі не залишала мене. Коли згадаю той час, досі не можу зрозуміти, як я витримала, як не заломилася, як не скаржилася… Лежала тихо і просила Бога, щоб вкоротив мої муки. А Він мені післав силу переносити ці тягарі» ⁶.
Через рік лежання почала заново вчитися ходити спочатку в ґіпсовому, а потім – у желатиновому корсеті. Знову вишивала, читала, лікарі стали приносити цікаві книги. Поволі сили поверталися. І нарешті поїзд знову помчав у Сибір, у місто заслання Анжеро-Судженськ.
Незважаючи на труднощі, Ірина зуміла закінчити з відзнакою в Анжеро-Судженську курси медсестер. Коли 1968 р. закінчився термін покарання, їй не дозволили повернутися до Львова, і вона поселилася в Івано-Франківську. Влаштувалася медсестрою хірургічного відділення Івано-Франківського обласного фтизіо-пульмонологічного центру.
«Початок був для мене важким: нічні чергування, пристосування до нового клімату… Усе це підривало моє слабке здоров’я. Та я на це не вельми зважала.
Почалися нові знайомства – Люба Волянюк, Орест Смицнюк, Юрко Манюх, родина Антоновичів, Роман Чекалюк… Завдяки п. Романові я дістала додаткову працю на півставки в рентгенрадіологічному відділенні обласної лікарні. Разом поверталися домів, бо я від Люби Лемик завдяки старанням моєї тайшетської подруги Іванки Крушельницької перейшла жити до її двох тіток – п. Галі і п. Стефи, а пан Роман мешкав неподалік. Згодом познайомилася з Атеною Пашко, приятелькою Люби Волянюк, отцем Петром Купчинським, який звільнився з карагандинських таборів, Іваном Гелем, Славком Чорноволом, жінкою Валентина Мороза – Раєю» ⁷.
Треба трохи більше уваги приділити саме Роману Чекалюку. Це знайомство мало для Ірини особливе значення: згадують родичі і знайомі, що фотографія п. Романа завжди була на її столику (зараз її можна побачити у кімнаті Ірини Сеник у Краєзнавчому музеї м. Борислава). У минулому – він належав до УПА, працював у референтурі пропаганди. 1945 р. був виданий провокатором і засуджений до десяти років каторги. Покарання відбував у різних таборах. Оскільки мав здібності до медицини, то деякий час працював у табірній лікарні. Це дало можливість врятувати від смерті і вивести зі стану дистрофії не одного політв’язня. Після смерті Сталіна, 1956 р., був звільнений. Закінчив у Ленінграді технікум за спеціальністю «ремонт та експлуатація медичної апаратури», пізніше – Ленінградський радіотехнічний інститут. Працював інженером обласного рентген-радіологічного відділення Івано-Франківської обласної лікарні. Був розумною, інтелігентною, творчою особистістю, гуртував навколо себе однодумців. Підтримував зв’язки з колишніми політв’язнями, багато читав, перекладав із польської та німецької мов (здійснив переклад творів «Листи Никодима» Яна Доброчинського, «Святоюрський владика» Едварда Пруса, «Камо грядеши» Генріка Сенкевича та деяких підручників із богослов’я). Крім цього, п. Роман гарно співав, грав на скрипці, був цікавим співрозмовником, любив приймати гостей, для яких сам завжди готував щось смачне. Коли Ірина Сеник приїхала до Івано-Франківська, їхні шляхи не могли не перетнутися. Їх багато чого поєднувало: любов до читання, вміння захоплюватися, пізнавати нове. Розуміли одне одного з півслова. Тож не дивно, що між ними зародилася щира приязнь. Ці двоє людей, зустрівшись на перехресті доріг, на мить зігріли одне одного сердечним теплом.
В одному з віршів Ірина писала:
У свої спомини тебе я взяла назавжди:
Твій голос, щоб журчав мені
Потоками гірськими,
Твою усмішку, щоб бальзамічно вгоювала
Серце наболіле.
Сьогодні я не можу гратися у загадковість,
Сьогодні мушу з’ясувати:
Тебе я взяла назавжди в своє безрадісне життя⁸.
Під впливом Ірини п. Роман теж захопився вишиванням і навіть вишив буковинськими узорами сорочку. Невідомо, чи знала Ірина, що він готувався стати священником, навчався у підпільній семінарії УГКЦ. Коли вона опинилася вдруге на засланні, не переставав підтримувати з нею зв’язок. Готував саморобні цукерки, купляв книги, які замовляла, й посилав бандерольки в Мордовію. Посилки не дозволялося слати політв’язням, а бандерольки можна було кожного місяця. Згодом таки розділив украй нелегку долю священників у підпіллі. Проголошення незалежності України не дочекався. Його життя обірвалося зовсім несподівано 9 грудня 1988 р. у денному стаціонарі міської поліклініки, куди пішов по черговий укол (хворів на ішемічну хворобу серця) і вже не повернувся. У багатьох склалася думка, що до цієї смерті причетний Івано-Франківський КДБ, і так справді могло бути.
Ірина, як уже згадувалося, почала працювати в протитуберкульозному диспансері. Пацієнти, Христина Балацко та Лев Мончак, які тоді перебували на лікуванні, згадують, що Ірина виділялася серед медсестер особливою добротою й уважністю до бідних та одиноких. Багато хто вважав, що вона – монахиня в підпіллі.
Про її особливе розуміння хворих свідчать і такі рядки з листа до Люби Волянюк. «Чи вже поправився Тато? Запалення легень, для чоловіків зокрема, неймовірно важке. І я розумію їх стан, їх біль, тому ділила себе на частинки, щоб вони (хворі) не відчували його. Не всі сестри це вміють, не всі хочуть вміти і розуміти хворого, не хочуть нести слово ласкаве і ніжне тим змученим великим дітям» ⁹.
Ірина не збиралася залишатися десь на обочині життя. Разом із Любою Волянюк та іншими друзями записалася слухачем так званого «Народного університету», створеного при Івано-Франківському педагогічному інституті. Крім лекцій з історії України та краєзнавства, там регулярно організовувалися цікаві поїздки в історичні місця: Рогатин, Довбушеві скелі в Болехові, Коломия, сталактитові печери в Більчі Золотому на Тернопільщині, Косів, Космач. Справді, небо над Івано-Франківськом видавалося вільним і дарувало незабутні хвилини.
Часто відвідувала рідне місто. Допомагала В’ячеславу Чорноволу поширювати «самвидав», разом вирішили організувати протестні акції на захист ув’язнених Валентина Мороза та Святослава Караванського. Коли ж 1969 р. повернувся в Івано-Франківськ Валентин Мороз, друкувала для нього багато матеріалів, зокрема заяву 16 колишніх політв’язнів «Знову камерні справи?» на ім’я Голови Президії Верховної Ради УРСР, яка спрямовувалася проти практики засудження в ув’язненні. Поставила під зверненням і свій підпис. Їздила в Київ до Оксани Мешко, де познайомилася з Євгеном Сверстюком. А за ними всіма, звичайно, стежили. Пильне око КДБ ніколи не залишало без уваги тих, хто вже побував за ґратами як політичний злочинець. Питання другого арешту було тільки питанням часу. Ірина це добре розуміла.
4 лютого 1971 р. Опанас Заливаха, який теж прибув до Івано-Франківська після відбуття ув’язнення, одружувався з Дарією Возняк (дочкою Василя Бандери, якого замучили в концтаборі польські капо). З приводу цієї події на вечоринці зібралися В’ячеслав Чорновіл, Раїса Мороз, Ірина Сеник, Оксана Попович, священник Василь Романюк (майбутній патріарх Київський та всієї Руси-України УПЦ) та ще з дванадцять осіб. Пізно ввечері зайшли працівники міліції нібито з метою перевірки документів і під час розмови образили Раїсу Мороз. Звичайно, це була провокація. Гості стали на її захист. Ірина тут же склала жалобу, адресуючи її Президії Верховної Ради УРСР та міністру внутрішніх справ УРСР, яку підписали присутні. Пізніше і цей, і інші документи розглядалися судом як свідчення її антирадянської діяльності. Всіх, хто був присутній на тому весіллі, стали викликати на допити.
Ішов 1972 р. Христина Балацко та Лев Мончак згадують: «Одного разу (це був, мабуть, липень 1972 р.) ми зустріли її на вулиці Комарова (тепер – Маркіяна Шашкевича). Вона швидко оглянулась і сказала, що не хоче, аби хтось бачив нас разом із нею. Ми дуже здивувалися, але все стало зрозумілим, коли вона пояснила, що її викликали в органи КДБ, що за нею, очевидно, стежать, і назвала імена тих, кого вже арештували. Була впевнена, що на днях її чекає те саме. Сказала, що їй треба встигнути потрапити до Львова, щоб повідомити друзів. Ще раз оглянулась, і ми попрощались. Пішла вона тоді, напевно, в напрямку залізничного вокзалу»¹⁰.
17 листопада 1972 р. Ірину Сеник заарештували вдруге як «особливо небезпечну рецидивістку». 1973 р. засудили за ст. 62 та ст. 26 КК УРСР на 5 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму із засланням на 5 років. Шостий рік додав суддя, коли Ірина зачитала свій вірш – єдиний написаний російською мовою:
Вам бы в Сибирь,
Чтобы кругом
Увидеть отчий дом.
Почувши присуд, сказала: «Дякую».
Покарання відбувала в Мордовії біля селища Барашево, у сумнозвісному таборі №385. Там були також Ірина Калинець, Ніна Караванська, Надія Світлична, Стефанія Шабатура. Вони були молодші за неї, нова хвиля дисидентів, які ще не дуже уявляли, якими колами пекла треба буде пройти. Вона ж уже добре знала цей «земний рай», але не вагаючись знову понесла свій хрест, бо совість не дозволяла чинити інакше. Разом співали народних пісень, відзначали свята, творили живу легенду для майбутніх поколінь. Ірина знову була завжди першою чи не у всіх задумах. Ірина Калинець згадувала: «…Радилися ми в таборі починати голодівку на захист Василя Стуса. У нього було загострення виразки шлунка, а його не брали до лікарні. А п. Ірина тут як тут, заявляє, що буде з нами. Чухаємо потилиці й направду не знаємо, що робити: ми не хотіли, щоб вона зі своїм здоров’ям брала участь у голодівці. Нехай ми, молоді й здорові, а то ж вона зі своїм пошкодженим хребтом і хворою печінкою не хоче відступити. І не відступила. Була з нами до кінця. Нас закрили в карцері, залишили нам ціле відро молока для спокуси, ми тримали голодівку п’ять днів. На п’ятий день прийшов лікар і сказав: "Молодцы, вы хорошо сделали". Це був чудовий лікар, який завжди підтримував нас. Василя Стуса забрали до лікарні, ми залишили карцер, але й відро молока прихопили з собою. Ірина Сеник тут же склала жартівливого віршика про нас, начальника табору і молоко. Так ми, раді маленькою перемогою, поверталися в наші бараки»¹¹.
Заслання Ірина Сеник відбувала в Казахстані (Талди-Курганська область, УШ-Тобе). Там 1979 р. стала членом Української Гельсінської групи із захисту прав людини під проводом Миколи Руденка.
Як уже було згадано, листи Ірини надходили в Івано-Франківськ саме після другого її арешту, тобто листи з Мордовії і Казахстану. Не можу не згадати про три моменти, які особливо вражають у цих листах. Перш за все – це її ставлення до Тараса Шевченка. Ірина Сеник і Тарас Шевченко – це окрема тема, яка вартує глибокого дослідження не так літературознавчого, як психологічного. У найавторитетніших шевченкознавців за визнанням таланту поета, стійкості його життєвої позиції, блискучого аналізу поезії переважно немає вираження їх особистого ставлення до нього, може, не стільки як до поета, а як до людини, яка залишила слід у душі. Ірина не писала якихось високих слів про Кобзаря, не розповідала про те, що він для неї значить і як вона цінує його слово. Це було для неї настільки інтимне й святе, що не потребувало висловлення. А можливо, слова могли б применшити або й спотворити те, що відчувала. Промовистим є уже той факт, що перед другим арештом (після допиту у Львові її ще відпустили) вона поїхала до Києва, а звідти …до Канева, попрощатися з Шевченком. Стояла перед його могилою, молилася, просила, щоб і він з того світу молився й захистив… не її, Україну. У нього черпала силу й готовність знову іти на жертву. Його приклад, його слово по-батьківськи підтримували, й Іринине серце переповнювалося вдячністю за те, що був, що теж пройшов дорогою вигнанця, що показав можливість серед нелюдських умов зберегти душу чистою, не піддавшись зненависті.
Його сяючий приклад мучеництва в ім’я любові до рідного краю додавав сили.
«Знову намалювала Шевченка, хоч болить рука. Скоро березень і його роковини. Скоро верба заплаче небаченими сльозами, та верба, яку він так любив…»(20.02.1978).
Боліло, бо, посковзнувшись, упала і зламала руку. А «намалювала Шевченка» означає – намалювала на розлінійованому папері, щоб вишити портрет на полотні.
В Івано-Франківському парку, що носить ім’я Кобзаря, є його погруддя. Видно, за час свого перебування на волі Ірина часто приходила до нього. Не залишила записів про це. Можемо тільки здогадуватися, що це було часто і це було для неї вкрай потрібним. Де б не була (в Мордовії, Казахстані, чи й пізніше – вже у Бориславі), кожного року в листах до Люби Волянюк в Івано-Франківськ посилала зворушливе прохання …покласти від неї до того погруддя хоч кілька вербових гілок у день Шевченкових роковин.
І це прохання повторювалося з року в рік.
«Чи була Ти цього року у Тараса? Гадаю, що і від мене поклала квіти і вербу» (20.03.1978).
«Прошу Тебе, Любо, поклади Шевченкові вербову гілку від мене. У думках Шевченкові слова, і не лиш в думках, у серці, цілім моїм єстві.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра…
Весна вже на обрії була. Викотила гаряче казахське сонце, все розтануло вщент, а сьогодні знову білі сніги…» (21.02.1979).
Ставилася до Шевченка не лиш як до визначного поета, а як до рідної, близької людини. Час, що розділяв їх, не заважав їхньому спілкуванню.
«Знаєш, єдиний мій співрозмовник – Тарас на полірованій дошці…» (27.08.1980).
«На сонних вікнах місячні віяла,
Ніч березнева тугу навіяла.
Навіяла тугу перами, перами,
Тіні на стінах лягли химерами.
А в повітрі весняні гомони,
Весняні гомони, місячні віяла,
Ніч березнева тугу навіяла.
Сьогодні вже пахне весною, а гіацинт мій зісох. Жаль! Тут дуже погана вода – гірка і солона…Чи Ти була у Шевченка? Чи поклала йому вербу?» (25.03.1980).
«Не забудь напровесні і від мене прутиків покласти Кобзареві…» (22.02.1981).
В одному з листів знаходимо і таке прохання: «Якщо маєш можливість дістати "Кобзар", вишли декілька» (7.07.1979).
Видно, хотіла зробити подарунок друзям, бо завжди українець у найважчі хвилини тулив до серця томик Шевченкових поезій і віднаходив силу не лиш пережити труднощі, а й не втратити здатності бачити над усім Сонце Радості.
Приголомшує це дивовижне й багатьом, можливо, геть незрозуміле спілкування двох душ, яких роз’єднував час. Пригадується ще один подібний приклад сприймання Кобзаря не тільки як поета, а як порадника і друга. Катерина Білокур, художниця із села Богданівки на Полтавщині, у день свого сватання таємно втекла з дому – і, куди б ви думали, подалася? Та до нього, до Шевченка. Довго сиділа біля його могили і просила в нього благословення присвятити своє життя мистецтву. Сумнівалася, що зможе це зробити, вийшовши заміж. Повернулася, нареченому відмовила і таки пішла омріяною дорогою, хоч для неї ця дорога була всуціль устелена терням. От цей факт – іти до Шевченка на розмову, звіряти з ним своє життя – вражає найбільше. Напевно, на такий крок здатні лише дуже чисті натури, дуже чесні з самими собою; ті, які не можуть заглушити в собі голос покликання, а він же і є голосом Бога. …Тішуся тим, що вони були, жили на нашій землі і залишили нам такий сяйливий приклад вірності долі (а це вже вислів Стуса, це він писав, що треба бути вірним долі).
Друге, що дивує в посланнях Ірини, – це її оптимізм і радість.
«Та вічна, всеобіймаюча самотність у нашій Вселенній, ті дотики її, як голки дощові. І все-таки над усім переможне Сонце, Любо. Я його зберегла, я його збережу» (19.06.1979).
«Ніхто насправді не знає, котрий із днів наших найчорніший, тому варто якнайчастіше всміхатися, щоб усмішками наповнилося втомлене серце, щоб воно дзвеніло від них різдвяними і великодніми дзвонами…»
«Настрій у мене оптимістичний і, всупереч моїм нелюбителям, на носі в мене рожеві, а не чорні окуляри. Це якась нахаба причепити мені хотіла чорні окуляри. Не вдалося. Не зуміла вона (та нахаба) побачити мене справжню, радісну, шукаючу доріг у прекрасне; не зуміла побачити мою крихітку добра і того серця, яке я завжди старалася віддати людям, не очікуючи від них навіть словесної нагороди. А вони всупереч усьому, були і є, і я відчуваю ще по сьогодні і відчуватиму до кінця днів моїх… прихильне і щире биття сердець всерозуміючих…»
Ту здатність не піддаватися сумним почуттям, за найтяжчих обставин не допускати відчаю в душу Ірина Сеник зберегла до кінця життя. Зберегла і рідкісне вміння дарувати радість людям.
Третій момент, що вражає у листах, – це її ерудованість, обізнаність у різних галузях. Листи розкривають коло її інтересів. Це вірші молодомузівців і всіх українських поетів, твори яких могла дістати («я могла би сміло скласти антологію ще й досі маловідомих поетів, бо знаю напам’ять чимало віршів» – 07.12.1994 р.). Цікавила її творчість Германа Гессе, Юрія Ритхеу, Егіше Чаренца, Осипа Мандельштама, просила прислати твори Рудольфа Штайнера (з приміткою, що можна по-німецьки, бо вирішила зайнятися мовою), Леонті Мортвелі (грузинського історика), історію Геродота у 9 томах. Цікавилася Японією, Африкою, Давньою Грецією, Туреччиною, Бразилією, древніми скіфами. Хвилювалася з того приводу, що «наша українська проза бідна, серце болить за ту вбогість».
Закінчувався термін її ув'язнення (всього 34 роки неволі!). Ірина, щиро кажучи, не мала куди повертатися. До Львова знову в'їзд було заборонено, «рецидивістам» дозволяли оселятися не ближче 101-го кілометра від обласного центру. Допомога прийшла несподівано. Лідія Ковальська, подруга Ірини зі Стрия, згадує про це так: «Слід сказати, що ув’язнені, їх родини, друзі, які не відвернулися зі страху самим потрапити за ґрати, творили окремий світ, чистий, світлий. Ті, чия чесність і людяність витримали випробування надважкими стражданнями, будували стосунки за законами високої моралі, намагаючись за будь-яких обставин підтримувати одне одного. Коли закінчувався другий термін ув’язнення Ірини Сеник, друзі (члени ОУН), знаючи, що вона не має куди й до кого повертатися, звернулися до колишнього політв’язня Василя Дайка з Борислава з проханням забрати її до себе: його дружина на той час померла. Він поїхав до Ірини, сказав, що буде чекати її (до звільнення залишалося два роки). Почали листуватися, а пізніше вона справді приїхала до нього, і вони одружилися»¹².
Так 1983 р. Ірина Сеник потрапила в Борислав, місто, яке справді знаходиться на 101-му кілометрі від Львова. Нарешті змогла зажити життям, гідним людини. Здавалось би, маючи настільки знищене здоров’я, мала би спокійно відпочивати, але ж ні. Як можна відпочивати, коли всі мають «повні руки роботи». Вона ніби отримала друге дихання – можливість нарешті щось робити для свого народу, бути йому корисною додавала сил. Адже в країні почалася перебудова, епоха гласності. Люди хотіли почути живе слово, а з уст колишніх ув’язнених особливо. Без усяких вагань і роздумів Ірина включилася в активне життя: зустрічалася із школярами, студентами, брала участь у різних конференціях, нарадах, займалася просвітницькою діяльністю, виступаючи з рефератами й доповідями про Василя Стуса, Романа Шухевича, Наталю Даниленко, Олену Телігу, Євгена Маланюка і багатьох інших письменників та діячів. Траплялися й геть несподівані кумедні ситуації. У Бориславі, Дрогобичі й околицях всім, ясна річ, здавалося, що немає такого, про що б не знала Ірина Сеник. Тому, напевно, одного дня з’явився в хаті пан.
«Тепер вже знаю, що він – викладач Дрогобицького педінституту, і попросив написати щось про пташок. Десь у лютому буде конференція орнітологів, і там бракує таких доповідей. Я вибрала собі сама тему (бо який я орнітолог?) "Дивосвіт птахів у поезії українських поетів". А ще тепер навишиваю їм різних пташок і буду мати на коротенький відрізок часу спокій» (07.12.1994 р. із листа до Лідії Іванюк)¹³.
Із початком 90-х Ірина Сеник – засновниця Товариства української мови та Української Гельсінської спілки у Бориславі, голова місцевого відділення Союзу українок, член світової Ліги українських жінок. Міськрайонне відділення Союзу українок Дрогобиччини пишалося тим, що пам’ятні «Дрогобицькі зустрічі», започатковані 14 жовтня 1992 р., ведучим на яких був відомий правозахисник, віцеректор Львівського УКУ Мирослав Маринович, розпочалися саме з Ірини Сеник. «Вона щиро відгукувалася на кожну спільну справу і якось ненав’язливо й непомітно, як правило, ставала центром тієї справи, її живим моторчиком, що заводив навколо себе інших», – розповідав він.
У той час і вийшли в Україні перші збірки її віршів: «Заґратована юність», «Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини», а також прозова книга «Метелики спогадів».
1990 р. на запрошення Наталі Даниленко, яка й оплатила всі витрати, пов’язані з дорогою, Ірина Сеник побувала у Нью-Йорку, Клівленді, Чикаго, Детройті. Денвері, Філадельфії. Всюди були земляки і приймали її з великою радістю та влаштовували вечори зустрічі.
Відділ Ліги українських католицьких жінок при церкві Св. Дмитрія (Торонто) видав двомовну книгу (українською й англійською мовами) «Біла айстра любови», у якій було поміщено її вірші і зразки моделей жіночого одягу, прикрашеного вишивкою. Канадські друзі запросили її на презентацію книги, яка відбулася 14 жовтня 1992 р. в читальні Просвіти м. Торонто. Жінки до її приїзду вишили одяг за розробленими нею фасонами і влаштували показ моделей, і це було несподіваним справжнім подарунком для Ірини. Нарешті вона була на волі, в оточенні людей, які її цінували, любили й намагалися в усьому допомогти.
1998 р. Ірину Сеник на з’їзді Світової федерації українських жіночих організацій у місті Рочестер (США) визнано однією зі ста Героїнь Світу серед трьох тисяч представниць різних країн. Ця подія має свою передісторію. 1995 р. в Китаї відбулася конференція ООН, у якій брали участь жіночі організації. Американська організація з Рочестеру виступила з ініціативою знайти і відзначити 100 героїнь світу – жінок, які могли б бути прикладом для інших. Було створено «Рочестерський комітет "100 героїнь"», який мав розглядати кандидатури. Від України СФУЖО (Світова федерація українських жіночих організацій) подала трьох представниць: Ірину Сеник, Ірину Стасів-Калинець та Ніну Строкату-Караванську. Всього було подано 3000 кандидаток, і журі вибрало 100 із 71 країни. Всі три представниці з України увійшли в число вибраних. Усіх запросили приїхати на церемонію роздачі нагород: кожній мали вручити грамоту і 1000 доларів. Ніна Строката-Караванська померла в тому часі, Ірина Стасів-Калинець не мала змоги поїхати на урочистості, а для Ірини Сеник зібрала гроші й оплатила приїзд парафія церкви Св. Дмитрія в Торонто. Оксана Соколик, яка супроводжувала її й була перекладачкою, згадує: «Настала церемонія роздачі грамот і нагород. Викликали поазбучно. Декотрі дякували, інші мали короткі промови. Ірина була остання, двадцята. Пішла до підвищення, я – далеко за нею, щоб видно було, хто героїня! Ведуча в той час представляла кандидатку. І тут сталася незабутня подія. Коли вона сказала, що Ірина Сеник була ув’язнена 34 роки, 500 американців, як на помах диригентської палички, встали, і оплескам не було кінця. Це було таке несподіване, як грім з ясного неба, аж мурашки побігли по тілі… Ірина зупинилась і зі здивування не могла зробити й кроку…
Вона в подяку паням з комітету подарувала свою двомовну збірку поезій "Біла айстра любови" зі словами: "Дарую це в пам'ять тих, які роками сиділи в гулагах і загинули в них. Приймаю відзначення в імені їх усіх…" Оплески не стихали. Потім уже й при столі американки підходили до неї, щоб бодай руку їй потиснути. Це було щось надзвичайне і не забудеться ніколи!»¹⁴
Так пошанував Ірину Сеник світ. А що ж Україна? 8 червня 1993 р. їй присвоєно звання «Почесний громадянин Борислава», у травні 2003 р. – «Почесний громадянин Львова», 26 листопада 2005 р. нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, 8 листопада 2006 р. з нагоди 30-ї річниці створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод нагороджена орденом «За мужність».
Розповідаючи про Ірину Сеник, не можна залишити поза увагою її рідних. Чим глибше пізнаємо цю родину чи родину о. Романа Чекалюка, тих, які допомагали Українській Греко-Католицькій Церкві у підпіллі, тим чіткіше проступає факт, що на початку ХХ ст.. Галичина була дуже висококультурним краєм. У Львові, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), Тернополі було багато родин (навіть не окремих сімей, а саме родин), де плекалися християнські цінності, виховувалася любов до Батьківщини, відданість їй, готовність до жертовності і розуміння потреби тієї жертовності. Ще в дитинстві формувалося усвідомлення того, що Україна не є вільною, а отже боротьба за її визволення – свята справа. В цих родинах діти дуже легко вчилися любити. Вони любили батьків, від яких переймали доброту й інтелігентність, любили й підтримували одне одного, любили навчання й працю, світ, у якому протікало їхнє життя. Усе це разом складало одне поняття – Батьківщина. Маленькі потічки творили єдину велику ріку любові, яка давала сили вже в дорослому житті переживати найскладніші труднощі. Щоб відчути атмосферу, яка панувала у сім’ї Сеників, досить пригадати, як Ірина пише про свою сестру: «Льоня, то така ніжна, ніжна душа. І її не можна …обділити любов’ю»; про Маму (це слово вона завжди писала з великої літери): «Мамо, Ти чекала на тата 8 років… Тепер так не вміють чекати, Мамо. Тепер так не вміють кохати, голубко. І вірними недовго зостаються»¹⁵.
Не можна не захоплюватися листами брата Романа до Ірини, для якого кожен день, який приносив звістку від неї, ставав святом. Його листи багаті теплотою, щирим уболіванням за її здоров’я, вишуканими описами природи, філософськими роздумами.
«Неначе промінь сонця засіяв. Прорізавши снігову розбілінь, розвіявши лютневі хуртовини, приніс тепло в охололу душу й серце. 4 лютого отримав Твого листа, а 5 лютого – ще одного. Так втішився, що мимоволі сльози радості потекли з очей. Боже милий! Важко повірити, що ми так перечулені та змучені тим життям, тими незгодами, що так щедро обдарувала доля… Якби Ти тільки знала, як я переживаю за Тебе» (10.02.1989 р.)¹⁶.
Видно, вони обоє перейняли від батька-художника образне сприйняття світу, спраглість краси. Роман, як і Ірина, захоплювався вишиванням, крім того, що був, як кажуть, на всі руки майстром. Можна припустити, що якби життя склалося інакше, українська література мала б у його особі талановитого прозаїка. Але «як жито зелене нас косять і косять…» – писала Ірина в одному з віршів. Репресивна машина нищила всіх, хто становив наше неоціненне багатство – справжню еліту. Вже будучи хворою, Ірина Сеник плекала задум написати книгу про давній Львів і львівські родини. Можна тільки уявити собі, як боліло її те, що рідне кохане місто, повернувшись із поневірянь, застала не таким, яким знала раніше.
Відійшла у засвіти Ірина Сеник 25 жовтня 2009 р. на 83-му році життя. 27 жовтня назавжди повернулася до рідного Львова, знайшовши вічний спочинок на Личаківському кладовищі.
Знання про неї (приєднуюсь до думки її друга Мирослава Мариновича) нам конче потрібні. Її життя вартує того, щоб про неї писали романи, знімали фільми. Хочеться вірити, що так і буде.
___________________________
¹ Біла айстра любови. Збірка віршів, вишивок та зразків сучасного одягу. – Видавництво Ліги українських католицьких жінок в Канаді. Онтаріо. – 1992. – С. 15.
² Там само. С. – 14.
³ Там само. С. – 15.
⁴ Метелики спогадів. Спогади і взори до вишивання/ Передм. Горнула І. (Укр., англ. мовами. Переклад англ. мовою Віра Маланчій) – Львів: Вид-во «Мс», 2003. – С. 40.
⁵ Ніна Вірченко. Жива героїня України // Одержима свободою. Шлях Героїні Світу Ірини Сеник / упоряд. Г. Литвин. – Брустурів: Дискурсус, 2017. – С. 191.
⁶ Метелики спогадів. Спогади і взори до вишивання/ Передм. Горнула І. (Укр., англ. Мовами. Переклад англ. мовою Віра Маланчій) – Львів: Вид-во «Мс», 2003. – С. 73.
⁷ Там само.
⁸ Одержима свободою. Шлях Героїні Світу Ірини Сеник / упоряд. Г. Литвин. – Брустурів: Дискурсус, 2017. – С.31.
⁹ Тут і далі наведені цитати з листів, які знаходилися у приватному архіві Люби Волянюк. Зараз передані у Бориславський історико-краєзнавчий музей.
¹⁰ Христина Балацко та Лев Мончак. Спогад про наше знайомство з Іриною Сеник. / Одержима свободою. Шлях Героїні Світу Ірини Сеник / упоряд. Г. Литвин. – Брустурів: Дискурсус, 2017. – С. 142.
¹¹ Ірина Калинець. Про посестру. / Одержима свободою. Шлях Героїні Світу Ірини Сеник / упоряд. Г. Литвин. – Брустурів: Дискурсус, 2017. – С. 190.
¹² Лідія Ковальська. Ірина Сеник у Стрию. / Одержима свободою. Шлях Героїні Світу Ірини Сеник / упоряд. Г. Литвин. – Брустурів: Дискурсус, 2017. – С. 177..
¹³ Лист із приватного архіву Лідії Іванюк.
¹⁴ Оксана Соколик. Ірина Сеник – одна зі 100 Героїнь Світу. / / Одержима свободою. Шлях Героїні Світу Ірини Сеник / упоряд. Г. Литвин. – Брустурів: Дискурсус, 2017. – С. 210.
¹⁵ Біла айстра любови. Збірка віршів, вишивок та зразків сучасного одягу. – Видавництво Ліги українських католицьких жінок в Канаді. Онтаріо. – 1992. – С. 14.
¹⁶ Лист із приватного архіву племінника поетеси Ореста Сеника.
05.10.2026
