Обдивишся: позаду серпень й вересень.
І час розчинено, як борошно на хліб.
Узуєш ґумаки, у куртку вбéрешся,
залишиш чай холодний на столі.
Залишиш дім. Великий ключ в кишені.
Малі – від хвіртки. Напрямок – один.
Несеш дощі важкі, немов кошелі.
Висить в повітрі гіркуватий дим,
і ґелґоти гусей, і вавкання пожежних,
й полів футбольних протяги воріт
вже без сіток, і маяки як вежі,
і завжди з кавою у дворику сусід.
Невдовзі жовтень, наче ґоґоль-моґоль,
якісь листи та кілька голосів.
Прийдуть дощі, а нині на підмогу
оцей, що щойно тут проморосив.
Так наче острів – корабель.Так наче
ми всі пливемо з ним: будинки, й дім,
і той, хто вірші поночі мантачить,
і той, хто йде босоніж по воді.
І напрямок один, й дощі одні, і зими,
І я іду в ґумовцях: чап-чалап.
Японські сосни – постою із ними
і витру дощ, прилиплий до чола.
Мій дім самотній. Він дуднить і дише.
Мій шлях самотній – аж до узбереж.
І хтось це світло як цибулю крише,
і час дарує той, що перейдеш.
Я вийшов з дому. Дім за мною слідом.
Такий космічний протяг зівсвібіч.
І тільки дивишся на каву із сусідом
і розумієш – він не спав всю ніч,
і ти не спав – писав цей вірш до ранку,
і дощ не спав, і дім собі гудів.
Гудів і йшов услід без перестанку,
та ще стояв, як чапля у воді.
Покинеш дім – та мусиш повернутись.
Запариш чай, перечитаєш вірш.
Періщить дощ, його знадвору чути,
а ти стоїш і дивишся у двір.
03.10.2026