Розлучєнє

Полонинники сходили з вівцями з полонини, згонили отару овець вдолину, писаний ботей сунув вниз плаями й плаєчками, дзвінки дзвеніли дзвінко й невпинно, вівці квапили, підбігали, тримаючись купи, бекали й блеяли, оброслі вовною пишною за літо, цупкою і щільною.

Вівчарі в капелюхах повстяних, крислатих, пір’ям закитичені, в довгих домотканих сорочках, підперезані широким шкіряним чересом на кілька пряжок, женуть мішіні на доли, сходять з отарою з полонини, трублять в роги, грають в флоєрку, гойкають, игикают’, трембітають, сухорляві, костисті, з очима зірчастими, що протинають, наскрізь пронизують, нічого від них не втаїш, не сховаєш. Дивляться – й усе знають, гострим зором проймають, іскристим, глибоко вдивляються, і гляба забути той погляд, їх очей, сивих й бездонних, задумливо усміхнених.

Згонили вівці з полонини в другу Богородичку наприкінці вересня й передавали дроб’єта ґаздам. Квапили на розлучєнє до вивчєря, щоб забрати свої овечки, йкі зійшли з полонин післядь літування. Грали й співали, набувалиси на розлучєню, лункі колокільця ценькали м’яко і згучно в кошєрі. Мішєнники – ґазди, що прийшли по вівці, впізнавали свої дроб’єта, відлучали від отари й забирали т’хакі. Пизнавала нашу овечку пишну серед мішіня з гуком моругнистим, в капанках, чорних крапочках, мов насіяв, й околєрку з чорними кільцями навколо очей, й іще три вівці біленькі з кульчитами з мідного дроту в вухах. Жваво гнали свої ‘вечки з розлучєня тхакі або ж несли на раменах дужих, бадьоро закинувши собі єрку поза шию, чорнєву ци білєву, ци таркату, а ци йку: але маю дві овечки, маю шо любити.

За коровками господарі самі йшли у верхи, як полонина була недалечко. Давали знати й люди виходили на май ближчі полонини за своїми товарєтами в кінці літування: один прийшов по коники, другий – по корови, зачєласи полонинка смутити поволи.

З май дальніх полонин – з Громадскої, Лудової, Старостаї, Масного Прислопу бовгарі згонили череду вдолини в царинку, звідки ґазди забирали свої коровки, ведучи т’хакі на курмеї свою Бриндушю, Ружєну ци Чорницу.

Впорядковували будзи сиру буженого, привезені з полонини, мов камені великі, округлі. Кроїли на добрі кавалки розкроювали, млинкували відтак й браювали у бодні дерев’яній, розтираючи з сіллю. Набивали бриндзу в слоїки трилітрові, у бербеничку писану, з взорами різьбленими.

Помагала набивати бринзу в хоромах за столом високим, різьбленим. Стояла на лавиці коло стіни з гуцульським тканим килимом, кольоровим, узористим, набиваючи люту бриндзу в бутлю трилітрову склову. Робила кулі з бриндзи, мов сніжки білі, опуклі й закидала по одній у слоїк прозорий. Пропихала руку крізь шийку слоїка й місила кулі м’які, провалюючись кулачком в масу м’яку, преніжну. Втрамбовувала бриндзу з усеї сили, налягала дуженько і спритиска, прецінь, помоганниця єдерна: тра’ тонесенької руки, ‘би пролізла крізь вузькувату шийку слоїка, і так набивати бриндзу, ‘би в слоїку ніде не було порожнечі, ані щілини, ні йкої прогалини, щільно, ретельно й доридно. 

Мама приносила гарячу барабулю в хороми на стіл, квапно лупила паруючу барабульку й кидала в миску поливану лискучу, зі взорами барвистими, квітчатими. Поливала маслом топленим й посипала бриндзою свіжою, кропом й петрушкою, й давала мені пидтимидитиси, залебедати тріхи, ажень мала зголодніти, єдерно набиваючи бриндзу на зиму у бутлі великі склові. Заїдала барабульку гуслинкув кваснов, живлючув, черпаючи гуслиночки з глюбокої глиняної миски по повній лижці поверховатій.

Бриндзаї запеклі, їли бриндзу з усим, додавали бриндзу до всего. Катулькали в руках, брали пальцями з миски. Посипали бриндзув бануж, їли з хлібом, з кулешув. Робили пироги з бриндзув лютув, в книші з маслом додавали, наминали з буришіником, заїдали бриндзув зупку і борщ. Їли просто самої, бриндза танула в роті, розпливалась в’язко по язиці й піднебінню, смакувала терпко і люто: не раз даємо й дві коровці від хати в полонину на літуванє, ‘би було бирше бриндзи, побирше бриндзочки любої, фист добрецкої.