Бібліографічна школа Луїзи Ільницької – так можна було б окреслити феномен її праці на науковій ниві разом із колегами з Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника, що тривав понад пів століття. Водночас бібліографія – це її особиста школа життя, що вчила дисципліни думки, точності, доказовості та вичерпності у науці. Не випадково колега з Києва Тетяна Добко обрала для статті з нагоди 80-ліття мами назву «Бібліографія як покликання», ця ж назва фігурувала на ювілейній виставці 2024 р. у рідній бібліотеці вже з нагоди 85-ліття…
Народилася Луїза Іванівна на Поділлі 29 вересня 1939 р. у вчительській родині Івана Демидовича та Антоніни Михайлівни Бабичів. Батько, історик за фахом, був директором різних шкіл на Хмельниччині, тому географія її навчання пов’язана з переїздами, а середню школу вона закінчила з золотою медаллю у Хмельницькому. Вищу освіту здобувала у Львові: на заваді мрії про вступ на журналістику в університеті став творчий конкурс, однак вона без іспитів була зарахована на українську філологію, і ніколи не шкодувала про свій вибір. Це й не дивно, адже мама Антоніна багато років працювала у школі саме вчителькою української мови й літератури.
У Львові Луїза Бабич потрапила в унікальне середовище: тут все було вперше – від відвідин оперного театру до мітингу з нагоди закладання пам’ятника Іванові Франкові в ювілейний 1956 р., приїзду численних знакових постатей, зокрема з-за кордону. Доба «хрущовської відлиги» привідкрила зачинені наглухо двері до української історії та культури, а серед університетських друзів Луїзи Бабич були відомі діячі-шістдесятники: Ігор Калинець, Богдан Горинь, Богдан Завадка, Мирослава Зваричевська та ін. Разом з іншими студентами відвідувала засідання літературного гуртка, де обговорювали твори Максима Рильського, Дмитра Павличка, Романа Іваничука. Ці розмови часто скорочували дистанцію не тільки з письменниками-початківцями, а й з визнаними митцями, формували унікальний інтелектуальний простір, що дозволяв слухати, аналізувати й імпровізувати.
Після закінчення університету вчителювала на Турківщині: на все життя залишилися у неї яскраві спогади про школу, де молоді вчителі викладали по кілька предметів (хоч у дипломі був зазначений лише один), де діти більше часу приділяли допомозі батькам по господарству, аніж навчанню. Дрова доводилося красти в колгоспі, щоб не замерзнути взимку, мама часто згадувала улюблену фразу товаришки, проголошувану під час таких акцій: «Радянський вчитель піднятий на таку висоту, на якій він ще ніколи не стояв». Повернувшись до Львова, працювала коректором, а в 1963 р. одружилася з письменником Миколою Ільницьким – згодом видатним ученим, членом-кореспондентом НАН України.
1970 рік починає відлік її 55-літньої праці у відділі бібліографії тоді ще Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР: спочатку на посадах бібліотекаря й головного бібліографа. Серед своїх учителів завжди згадувала імена Степана Костюка, Олександра Кізлика, Єлизавети Лазеби – фахівців високої кваліфікації і безмежного терпіння до «неофітів» у бібліографії, як зазначала свого часу в передмові до видання «Луїза Ільницька. Біобібліографічний покажчик». Завідувач відділу Михайло Гуменюк завжди наголошував на важливості як наукової роботи й фахового обслуговування читачів, так і сприятливого психологічного мікроклімату в колективі.
Ці настанови допомогли міцно тримати з 1988 р. стерно завідувача відділу бібліографії серед політичних хвиль доби перебудови, здобуття незалежності України та формування (точніше – відродження) національних принципів наукової бібліографії. Обставини радянського часу не давали змоги реалізуватися вповні: видання цензурувалися, вилучалися імена тих, кого не толерувала політична система. Бували ситуації, за словами колеги Марії Вальо, що «закривали очі» на наявність певної позиції літератури у виданні, але категорично вилучали ім’я її автора з іменного покажчика, дотримання ж обов’язкових вимог класової оцінки явищ і персоналій зумовлювало неповноту покажчиків. Однак і в той складний час Луїза Ільницька уклала персоналії Марка Вовчка, Василя Стефаника, Романа Федорова, Романа Іваничука та ін.
Знаковою у той період стала робота над покажчиком «Марко Вовчок у колі сучасників», що готувався з нагоди 150-ліття з дня народження письменниці у 1983 р. у співпраці з її онуком Борисом Лобачем-Жученком (40 листів від нього зберігаються у відділі рукописів бібліотеки в особистому архіві мами). У листі з нагоди Різдва 1991 р. він побажав нам жити у справді вільній демократичній державі, де Христова заповідь любові до ближнього замінить нарешті заклик «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
Вітер політичних змін радикально вплинув на пріоритети наукових установ, зокрема бібліотеки, методи й проблематику досліджень, відкрив доступ до інтелектуального спадку нації, актуалізував питання репертуару української книги, спроби створити який робили свого часу Юрій Меженко й Ярослав Дашкевич. Луїза Ільницька очолила роботу комісії бібліографії і книгознавства відновленого НТШ, що працювала переважно на базі її відділу, стала дійсним членом Товариства, щороку організовувала спільні наукові конференції.
Унікальний бібліографічно-детективний жанр започаткували історико-книгознавчі дослідження Луїзи Іванівни про «мандри» перших примірників «Русалки Днѣстрової» і «Енеїди» Івана Котляревського у бібліотеках і музеях світу. Вона листувалася з науковцями й бібліотекарями, збираючи зі всього світу по крихтах найменшу інформацію про долю кожного відомого примірника, простежувала, як він переходив від одного власника до іншого, ким були ці люди і за яких обставин потрапили до них книги. Могла захистити не одну дисертацію, але любила казати «я бібліограф», «я простий член профспілки». Завжди була готова допомогти: підказати чи відредагувати.
Наріжний камінь двох наймасштабніших бібліографічних проєктів, реалізованих під її керівництвом, був закладений у процесі підготовки у співпраці з Ярославом Дашкевичем протоколу наради 1945 р. щодо складання «Бібліографії української книги 1798–1914 рр.». Це дало змогу впродовж десятиліття (1995–2005) видати дев’ять томів «Репертуару української книги 1798–1916 рр.: матеріали до бібліографії»: укладачі – Луїза Ільницька і Ольга Хміль, науковий редактор – Ярослав Дашкевич.
Логічним продовженням стало укладання бібліографії «Українська книга в Галичині, на Буковині, Закарпатті, Волині та в еміграції, 1914–1939 рр.». У вступному слові, яке мама ще встигла написати спеціально для майбутньої презентації, наголошено: «Такий проєкт мав дві основні цілі: відновлення історичної справедливості – реабілітація видань – і якнайповніше відображення у покажчику української книги цього регіону і періоду, що визначало б його як складову національної бібліографії, якої, на жаль, досі немає в Україні». Загалом упродовж 2010–2024 рр. вийшло шість томів видання у десяти книгах. Змінювалися укладачі, однак незмінною залишалася концепція – кожна позиція описувалася із врахуванням всієї доступної інформації: при наявності у фондах на підставі наочного перегляду, в інших випадках – на основі фотокопій, відомостей каталогів українських і зарубіжних книгозбірень. Працівники мандрували у відрядження до інших міст, щоб якнайбільше книг опрацювати наочно. Розписувався зміст видання, до уваги бралися дарчі написи, автографи, печатки, екслібриси, рукописні позначки червоним на кшталт «националистическое» або «католическое» – типові для «ув’язнених» у спецфонді книг. Багатотомник є безцінною джерельною базою для вивчення на різних хронологічних зрізах суспільно-політичного контексту, літературного й наукового процесів у Західній Україні та еміграції. На підсумковому етапі роботи в Луїзи Іванівни виникла ідея об’єднати книгознавчі статті працівників, написані в різні роки, під спільною обкладинкою збірника «Реабілітована історією: західноукраїнська та українська еміграційна книга міжвоєнної доби», що вийшов друком 2024 р. – тоді ж, коли побачив світ останній том «Української книги…» 30 вересня 2026 р. у Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника відбулася урочиста презентація цих видань.
Мама залишила нас у березні цього року. Але продовжує жити не тільки у спогадах, численних крилатих висловах, які часто цитуємо, а й у величезному науковому доробку. Вона жила з самопосвятою і для науки, і для родини, удостоєної 2015 р. звання «Шляхетної родини Львова». Бо шляхетність – це не просто почесний титул чи герб, а спосіб життя і мислення, вміння ставити високу моральну і професійну планку своїм дітям, своїм працівникам і перш за все – самій собі.
30 вересня 2026 р.
30.09.2026