Системна війна

ЯК ПЕРЕБУДОВА СВІТОВОГО ПОРЯДКУ ЗМІНЮЄ ЄВРОПУ

Тарас Мишляєв

кандидат політичних наук, доктор суспільних наук у галузі політичних наук та публічного адміністрування,

директор з науково-дослідної роботи ГО «Міжнародний дипломатичний альянс»

Світовий порядок зламався, хоча зовні все залишається на своїх місцях. Долар досі є головною валютою світу, глобальна торгівля нікуди не зникла, НАТО існує, а між США і Китаєм немає прямої війни. Водночас під цією зовнішньою стабільністю змінюється сам розподіл сили. Фінанси, виробництво, ресурси, технології та військові можливості дедалі більше концентруються в різних центрах, і для Європи ця зміна має особливе значення, бо модель, на якій вона жила останні тридцять років, більше не працює так, як раніше.

Цей процес можна описати як системну війну, і вона не обов’язково повинна мати вигляд глобальної війни між великими державами. Радше йдеться про тривалий період глобального протистояння, під час якого поступово змінюються правила міжнародної системи. Боротьба точиться через тарифи, санкції, технологічні обмеження, ресурси, ланцюги постачання, фінанси і військову силу, а в окремих регіонах переходить у відкриті воєнні конфлікти. Її справжній масштаб стає зрозумілим лише тоді, коли дивитися не на кожну кризу окремо, а на те, як усі вони разом змінюють архітектуру світової сили.

Європа опинилася в особливо складному становищі, оскільки її післяхолодновоєнна модель спиралася відразу на кілька зовнішніх опор. Американська військова присутність значною мірою гарантувала безпеку континенту, російські ресурси забезпечували дешевшу енергію, а інтеграція з китайськими виробничими ланцюгами давала економічні переваги. Протягом десятиліть це виглядало як цілком раціональний поділ праці, який дозволяв європейським державам менше інвестувати у власну військову спроможність і максимально користуватися перевагами відкритої світової економіки. Тепер усі три елементи цієї конструкції одночасно стали джерелами стратегічної вразливості.

Сам собою такий перелом не є історичною аномалією. Великі зміни міжнародного порядку майже завжди супроводжувалися боротьбою не лише за території, а й за ті ресурси та інструменти, які в конкретну епоху визначали силу держав. У XVIII і XIX століттях це були колоніальні ринки, морські комунікації та флот. У першій половині ХХ століття до них додалися нафта, сталь, транспорт, машинобудування і здатність масово виробляти озброєння. Період від 1914 до 1945 року можна тому розглядати як один довгий системний цикл, після якого центр світових фінансів, технологій і військової сили остаточно перемістився через Атлантику.

На основі цього нового балансу після 1945 року Сполучені Штати змогли поєднати долар, ринок капіталу, технологічну перевагу, мережу союзів і морську силу в одну конструкцію. Після розпаду Радянського Союзу вона фактично стала глобальною. Виробництво переносили туди, де воно було дешевшим, капітал вільніше рухався між ринками, а готову продукцію перевозили через океани. Європа стала одним із головних бенефіціарів цієї епохи і поступово звикла до світу, в якому економічна ефективність здавалася важливішою за стратегічну автономію. Глобалізація, однак, не скасувала географію і силову політику. Вона лише на певний час зробила їх менш помітними. Найкраще це видно на прикладі Китаю, який не зруйнував американського порядку ззовні, а використав його для накопичення власної сили. Після вступу до Світової організації торгівлі у 2001 році Пекін отримав ширший доступ до ринків, капіталу і технологій, тоді як Захід отримав дешевше виробництво. У результаті система, яка після 1991 року закріпила американську гегемонію, водночас створила матеріальні умови для появи її головного конкурента.

Відкриту фазу цього протистояння можна умовно відраховувати від 2018 року, коли США перейшли до масштабних тарифів проти китайського імпорту, а технологічне суперництво стало частиною відкритої торговельної конфронтації. Однак китайський сюжет важливий тут не сам собою. Він показує значно ширшу проблему нинішнього порядку. Фінансовий центр системи залишається у Сполучених Штатах, значна частина виробничої сили сконцентрована в Азії, критичні ресурси розкидані між різними регіонами, а можливості глобальної військової проєкції залишаються розподіленими вкрай нерівномірно. Через це боротьба за напівпровідники, батареї, суднобудування чи рідкісноземельні метали давно перестала бути лише американо-китайською справою. У 2024 році Китай забезпечував близько 60 відсотків світового видобутку магнітних рідкісноземельних елементів, але вже 91 відсоток їх переробки і 94 відсотки виробництва спечених постійних магнітів. Ця різниця добре показує, чому саме володіння сировиною ще не означає контролю над виробничою системою. Родовища можна знайти в інших країнах, однак значно складніше швидко відтворити технології переробки, заводи, компетенції та мережі постачальників.

Для Європи наслідком цього глобального зламу стає необхідність повернути собі частину функцій, які протягом десятиліть можна було вважати зовнішніми. Повномасштабна російська війна проти України остаточно зруйнувала попередню модель відносин із Москвою і змусила європейські столиці знову поставити питання, які довго залишалися на периферії політики. Йдеться про те, скільки боєприпасів здатна виробляти Європа, де розташовані її заводи, наскільки швидко можна переміщати війська і техніку через континент, якою є стійкість енергетичної і транспортної інфраструктури та чи здатна європейська економіка підтримувати тривале протистояння високої інтенсивності. Ця проблема стає ще гострішою через поступову зміну трансатлантичних відносин. У 2026 році американський підхід дедалі виразніше рухається від традиційного розподілу тягаря всередині НАТО до моделі, в якій європейські союзники мають перебирати на себе основну відповідальність за конвенційну оборону континенту, тоді як Сполучені Штати переорієнтовують частину ресурсів на інші театри, передусім Індо-Тихоокеанський. Америка не зникає з Європи, але сама логіка її присутності змінюється, а разом із нею зникає впевненість, що американську військову роль можна сприймати як незмінну константу.

Європейський Союз поступово відповідає на цю зміну вже не лише політичними деклараціями, а й перебудовою власної економічної політики. Механізм SAFE передбачає до 150 млрд євро позик для оборонних інвестицій через спільні закупівлі. Українські компанії можуть брати участь у таких закупівлях на рівних умовах із компаніями держав ЄС, а 15 із 19 поданих національних планів містять проєкти з Україною. Окремо 60 млрд євро в межах підтримки України на 2026–2027 роки мають бути спрямовані на оборонні потреби. Важливішою за самі цифри тут є зміна мислення, де оборонна промисловість, запаси, військова мобільність і стійкість ланцюгів постачання знову стають частиною великої економічної політики Європи.

Водночас починає змінюватися і внутрішня географія континенту. Стара модель робила Центрально-Східну Європу передусім виробничою периферією західноєвропейського промислового ядра. Нова додає регіону зовсім інші функції. Він стає військовим фронтиром, логістичним коридором, простором розміщення військ, складів та інфраструктури і дедалі помітнішою частиною європейської оборонно-промислової бази. І цей процес уже виходить за межі політичних декларацій. У 2026 році IISS говорить про формування оборонно-промислової екосистеми Центральної та Східної Європи. Після 2022 року в регіоні суттєво зросло виробництво боєприпасів, а місцеві компанії дедалі глибше інтегруються у міжнародні виробничі ланцюги. Польща і Румунія поступово стають регіональними опорами завдяки поєднанню військової маси, географії та інфраструктури. У результаті Центрально-Східна Європа починає переходити від ролі переважно споживача безпеки до ролі одного з її виробників.

Для Польщі це відкриває можливість змінити власну функцію всередині Європи. Її економічний успіх останніх десятиліть значною мірою був пов’язаний з інтеграцією у виробничі ланцюги Західної Європи, насамперед Німеччини. Тепер до цієї ролі додається інша, оскільки положення між німецьким промисловим ядром, Балтійським морем, східним флангом НАТО та Україною робить Польщу природним логістичним і військовим вузлом. Якщо ця географічна перевага буде підкріплена сильнішою власною виробничою базою, країна може стати одним із ключових центрів оборонної індустріалізації східної частини ЄС.

Україна входить у цю систему з зовсім іншої позиції. Вона не має польського доступу до інфраструктури ЄС чи такого самого безпечного виробничого тилу, зате володіє тим, чого сьогодні бракує більшості європейських держав. Йдеться про досвід війни високої інтенсивності та дуже короткий цикл між появою проблеми на полі бою, інженерною розробкою, виробництвом і повторним бойовим застосуванням. Особливо це помітно у безпілотних системах, радіоелектронній боротьбі, сенсорах і системах ураження. Завдяки цьому Україна поступово змінює свою функцію у європейській безпековій системі. Вона залишається великим отримувачем військової допомоги, але одночасно стає джерелом технологій, виробничих компетенцій і бойового досвіду. Поєднання польської інфраструктури, доступу до фінансування і безпечнішого виробничого середовища з українською технологічною адаптивністю могло б створити один із важливих елементів нової оборонної архітектури Центрально-Східної Європи.

Звісно, це не означає, що регіон автоматично стане новим центром континенту. Значна частина капіталу, технологій і великих оборонних компаній сконцентровані на заході Європи, а держави ЦСЄ мають різні інтереси та промислові моделі. Проте системні переломи майже завжди змінюють цінність географії, тому те, що в торговельній системі було периферією, у військово-промисловій може опинитися значно ближче до центру. Саме тому російська війна проти України має для Європи значення не лише як найбільша безпекова криза за десятиліття. Вона стала каталізатором ширшої трансформації, в межах якої Європа змушена заново поєднувати економіку з військовою силою, промислову політику – з безпекою, транспорт – із військовою мобільністю, а технологічну політику – зі стратегічною стійкістю.

У цьому і полягає європейський вимір сучасної системної війни. Глобальна конкуренція США і Китаю створює зовнішній тиск, Росія безпосередньо руйнує європейський порядок силою, а Вашингтон вимагає від союзників більшої відповідальності за власну оборону. Відповідаючи на ці зміни, Європа починає перебудовувати матеріальну основу власної сили, і саме ця перебудова поступово змінює внутрішню ієрархію самого континенту.

Системні війни зрештою визначають не тільки те, хто буде сильнішим. Вони змінюють функції, які окремі держави виконують у новому порядку. Центрально-Східна Європа з виробничої периферії поступово перетворюється на військово-логістичний та оборонно-промисловий простір східної частини континенту. Україна з переважно отримувача безпеки може стати одним із виробників європейської військової спроможності, а Польща отримує можливість перетворити свою географію на значно більшу промислову і політичну вагу.

Однак така географічна взаємодоповнюваність ще не означає політичної здатності до співпраці. Нинішні українсько-польські напруження показують, що Варшава і Київ можуть ставати дедалі потрібнішими навзаєм у новій безпековій архітектурі Європи і водночас мати все більше труднощів із перетворенням цієї взаємної потреби на спільну політичну та промислову силу. Тому головне питання для нашої частини Європи полягає не лише в тому, як пережити нинішній перелом і яке місце зайняти в системі, що постає на наших очах, а й у тому, чи зможуть держави регіону, передусім Польща та Україна, політично скористатися можливостями, які відкриває перед ними сама зміна європейського порядку.