Ганс Якоб Крістоффель фон Ґріммельсгаузен. Сімпліцій Сімпліцисімус / пер. з нім. Володимир Кам'янець. — Л. : Апріорі, 2026. — 568 с.
У видавництві «Апріорі» вийшов друком «Сімпліцій Сімпліцисімус» Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена – визначний бароковий роман XVII століття та один із найважливіших творів німецької літератури про війну. Переклав із німецької Володимир Кам’янець. Це перше повне видання роману українською мовою.
Нагадаємо: Микола Лукаш брався за переклад цього твору, однак встиг опублікувати лише фрагмент. «Простак Простакович» — саме під такою адаптованою українською назвою 1988 року в журналі «Україна» вийшли перші чотири розділи роману в перекладі Лукаша. Перекладач майстерно інтерпретував ім'я головного героя (нім. Simplicius — простак, невіглас), проте завершити роботу Микола Лукаш не встиг через хворобу та смерть у тому ж 1988 році.
Головний герой твору – простакуватий, але допитливий і сміливий Сімпліцій, звичне життя якого руйнує Тридцятилітня війна. Втративши домівку, він потрапляє у жорстокий і хаотичний світ, переживає численні перетворення, мандрує різними країнами, зустрічає представників усіх суспільних верств, а наприкінці опиняється на острові в Індійському океані.
Досвід війни, мандрів і втрат поступово відкриває героєві суперечливу природу людини, мінливість фортуни та непевність світу. Ґріммельсгаузен поєднує реалістичне зображення воєнних руйнувань із сатирою, гротеском, пригодницькими епізодами й фантастичними мотивами. Сміхова карнавальна форма дає авторові змогу говорити про насильство, страх і суспільний занепад у незвичний спосіб – не применшуючи трагедії, але створюючи для читача певну дистанцію від неї.
«Сімпліцій Сімпліцисімус» належить до традиції крутійського роману. Його композицію утворюють численні короткі розділи, у яких стрімко змінюються події, середовища й ролі головного героя. Твір також вважають одним із ранніх зразків літературної робінзонади: острівні пригоди Сімпліція з’явилися задовго до публікації «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо.
Книжка вийшла в межах трирічного перекладацького проєкту «Літературний безвіз», покликаного познайомити українських читачів зі знаковими творами європейської класики, які раніше не мали українських перекладів. До проєкту увійшли 14 книжок дев’ятьох авторів, написані в період від 1669 до 1959 року. Разом вони формують своєрідний літературний маршрут історією та культурою європейських суспільств. Проєкт реалізовано за підтримки програми «Креативна Європа» Європейського Союзу.
Уривок книжки «Сімпліцій Сімпліцисімус» Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена
Розділ четвертий
Резиденцію Сімпліція захоплюють, плюндрують і нищать, у ній несамовито лютують жовніри
Xай і не мав я на думці попровадити миролюбного читача вкупі з тими вершниками в дім і на обійстя свого нянька, бо коїтиметься там вельми багацько лиха, проте перебіг моєї історії вимагає, аби повідав я будучим поколінням, що за звірства коїлися то там, то там під час тієї нашої Німецької війни і, до того ж, аби засвідчив на власному прикладі, що часто всі ті біди конче мусила послати нам милостивість самого Всевишнього задля нашого ж добра. Адже, дорогий читачу, хто б мені повів, що єсть Бог на небі, коли б жовніри не знищили дім мого нянька й не полонили мене, завдяки чому я опинився серед людей, котрі мені вдосталь усього нарозповідали? До того не міг я ні відати, ні в’явити собі, що, крім нянька, матірки, мене й решти домашніх, єсть ще хтось на землі, бо не знав я ніяких інших людей, ані жодного іншого людського мешкання, крім того, що я в нього день у день заходив і що з нього день у день виходив. Та невдовзі довідався я про те, як прийшли люди на сей світ і що знову мусять його полишити. Був я тоді людиною лише за подобою й християнином за іменем, а загалом бестією з бестій! Та Всевишній зглянувся своїм милостивим оком на мою непорочність і привів мене до пізнання його й себе самого. І нехай мав він для сього тисячі шляхів, волів він, одначе, поза всяким сумнівом, обрати той, що на нім нянька мого з матіркою на науку іншим спіткає кара за недбале моє виховання.
Спершу вершники ті розмістили своїх коней, а тоді кожний з них узявся до дивних справ, що не віщували нічого доброго, натомість лишень збитки й розруху, бо хоч дехто з них і заходився забивати худобу, варити і смажити, що здавалося, немов воліють улаштувати вони веселу забаву, інші ж натомість узялися обнишпорювати весь дім знизу догори, не минаючи ні одного потайного кутка, немов шукали вони там золоте руно з Колхіди. Інші ж заходилися в’язати у велетенські клунки сукно, одежу та всілякий інший домашній реманент, немов воліли влаштувати тандиту, а що було їм, на їхню думку, непотрібне, те розбивали й рвали на шмаття. Одні прошпигували шпагами сіно й солому, неначе не вдосталь було їм овець і свиней, інші витрушували пір’я з перин і подушок, набиваючи їх салом, ще інші напихали їх в’яленим м’ясом та іншими речами, немов так м’якше буде на них спати. А ще інші розбивали печі й вікна, немов сповіщали про настання вічного літа, скидали жужмом і пакували погнутий і потрощений мідний і цинковий посуд, ліжка, столи, стільці та лави всі попалили, хоча на подвір’ї лежав не один сажень сухих дров, і порозбивали врешті дощенту горщики й миски, мабуть задля того, що воліли їсти ліпше смаженину, або гадали, що одбудуть тут одну-єдину трапезу. З наймички нашої в стайні так поглумилися, що вона вже не змогла відтіля вийти, хоч і великий стид повідати про таке! Наймита поклали зв’язаного на землю, запхали до рота дошку й вилили на нього повну дійницю огидної гноївки, називаючи її шведським трунком, бо він не хотів вести іншу групу в інше місце, тоді пригнали всіх укупі з худобою до нас на подвір’я, були серед них і нянько мій з матіркою, і наша Урсела.
Тоді заходилися вони одгвинчувати кремені з пістолів і вставляли на їх місце пальці селян і так бідолах мордували, немов мали на думці палити відьом на вогнищі, одного з полонених уже навіть воліли було запхати до печі й огонь уже розпалили, хоча він ще ні в чому не зізнався. Іншому обв’язали довкіл голови мотузку з прив’язаною палицею й заходилися так нею крутити, що в нього кров зацебеніла з рота, з носа і з вух. Одне слово, кожний з них знущався із селян на власний манір, а для того й кожний селянин терпів окремі знущання, не схожі на інші. Лишень нянькові моєму, як я тоді міг зрозуміти, найбільше пощастило, бо він з усмішкою на вустах зізнавсь у тім, у чім інші мусили зізнаватися з болем і страшенним криком, і випала йому така честь, поза всяким сумнівом, для того, що він був господарем на сім обійсті, бо вони посадили його до багаття, зв’язали, що він не міг ворухнути ні ногою, ні рукою, й натерли йому п’яти мокрою сіллю, яку йому злизувала, а отже й лоскотала наша стара коза, що він ледь не лопав зо сміху. Було так весело, що і я за компанію чи, може, для того, що до кінця не розумів, що коїться, реготав од душі. Крізь той сміх він визнав свою провину й зізнався, що має захований скарб, де золота, перлів і коштовного каміння багацько більше, ніж можна було сподіватися, що таким скарбом володіє простий селянин. Про полонених жінок, наймичок і дочок не годен нічого повісти, бо жовніри не дозволили мені подивитися, як вони з ними повелися. Пам’ятаю, що з того чи з того кутка було чути страшенні крики й плачі, і думаю, що з матіркою моєю й нашою Урселою повелися вони не ліпше, ніж з іншими. Посеред того всього лиха я крутив рожен зі смажениною на огні й помагав пополудні напувати коней, а для того натрапив у стайні на нашу наймичку, що була така жахливо розтріпана з виду, що я її не впізнав, вона ж з неміччю в голосі мовила до мене: «Ой, хлопче, тікай, бо заберуть тебе вершники, втікай щодуху звідсіль, видиш, що тут коїться». Більше нічого не була годна мовити.
28.09.2026