Лексикон знаків Ольги Деркачової

Лексикон знаків зі збірки Ольги Деркачової «З неба до амфор»

 

 

Ніла Зборовська у своїй праці «Код української літератури» серед іншого наголошувала, що «текст пише не лише свідомість, але й несвідоме». Тобто не завжди і автор повністю контролює процес писання. Таке перенесення творчості на поле психоаналізу нагромадило уже більш як столітній досвід. Іван Франко також ділився з читачами схожими рефлексіями, коли говорив, що кожен чоловік у стані сну схожий на поета, тому студіюючи психологію підсвідомих ціх сновидінь можна наблизитися до розуміння джерел та особливостей поетичної творчості.

Кожна поезія – це є актуалізація мови у творчих актах митця. Кожен поет виробляє свою мову, відтак свою граматику як спосіб доштуковування слів і сенсів та свій словник як простір живого розквітання. І, якщо йдучи таки за тією теорією, що поезія твориться у напівсвідомому стані, то можна спробувати укласти психоаналітичний поетичний лексикон такої поезії. У даному випадку йдеться про нову збірку Ольги Деркачової «З неба до амфор». У ній також серед рядків звучить така потреба – «Коли закінчаться усі відомі нам слова/ Ми візьмемо словник». 

 

Лексикон знаків

 

Сливовий пиріг. Дивно починати із букви «С», але насправді не варто переслідувати мету дотримуватися ладу посеред хаосу несвідомого. Хоча… Що може бути більш впорядкованим та естетично детермінованим, як не сливовий пиріг. Сюди ж додамо «медовий пляцок», «пляцок із яблук». Пляцок (пиріг) то є такий певний підсумок, який починається із фантазії, проходить стадії збору врожаю та замішування тіста, пошарування того всього у певних пропорціях, порядках та фінальних патернах із укладанням у форму і випікання на вогні. Жар печі і блиск у очах. Це ж ніби і не про пляцки щойно було. Можливо, то про вірші. Рецепт один і універсальний – щоб було красиво та звучно, але у кожної поетки виходить на свій смак: «Жити на віру з осінню, їсти медовий пляцок». 

 

Вершник. З вершниками усе, як завжди, романтично та заплутано. Вершники – то є раби підсвідомих імпульсів. Вони не належать собі, тільки тій нестримній силі, яка їх, безвольних лицарів долі, несе у просторі та часі. Так-так, і в часі: «День – темний вершник, протяжно голосить дзвін,/ Сниться птахам неволя і вавилонський полон». Хоча на вершника також проєктується відчайдушна спроба погамувати потаємне, щоб контролювати ситуацію. «Вершник стриножить коня» – але лише на мить. Лише на мить. Бо вершники є акторами, для них прописані ролі. Їм залишається лише їх відіграти і зійти зі сцени, звільнивши місця для інших: «З’їжджаються в сад тихі вершники в білому й чорному,/ Стають на коліна і просять, аби лиш не в сірості».

 

Робітники із заводу. Це таке смачне зі «сливового пирога» Ольги Деркачової, нехай з’являється тільки в одній поезії «Хто нам повірить, що ці птахи не летіли у вирій…». Робітники із заводу – це антипод вершників. І тут жодного маскульту. Це є короткий спалах осіннього дня, але такий разючий, що залишає слід у серці, наче від боліда у нічному небі. Читаєш те «робітники із заводів,/ відпрацювавши дві зміни» і розумієш, що то не так про густий і стрімкий падолист, як про можливості мови та перспективи її гри і гри світла у ній.

 

Ключі. Ключів у поезіях дійсно вистачає. Деякі заховані, деякі загублені, є симулякри ключів. То така спроба мати усі відповіді під рукою, навіть якщо нема всіх питань. Здається, що ключів далеко більше, як замків для них, тому деякі залишаються ексклюзивно для читачів. Авторка щедра на такі дарунки, аби лиш ми могли собі дати раду із ними і втілили ті презенти у добрий спосіб притчі про таланти. Візьміть ключі. Нехай зараз вам може здатися, що ви не розумієте, що з ними робити, але дочитаєте збірку і таке розуміння з’явиться – «Іржавіють на дні морському двійко ключів».

 

Слово і камінь. Маємо говорити про ці дві живі речі, ніби то є одна. Зробимо припущення, що дійсно то є одне, просто у різних вимірах одягає на себе різні візуальні образи. Слово не лише конституює увесь світ збірки, але в прагматичний спосіб воно є базою для рядків, речень – «Начебто знаю дорогу/ І пам’ятаю слова». Із них, своєю чергою, складаються оповіді. Слово є найменшою цеглиною в будівлі мовленого. Паралельно невидимий муляр із каменя – «В цього каменя тиха душа» – зводить стіни, будує будинки, зрощує міста. Два паралельні процеси. Чи один насправді («Стежка, каміння, кілька в блокноті рядків»)? Якщо слово є каменем, то, напевно, міста є оповідями. Кожне місто – інша історія. Ми живемо просто посеред літератури, але тільки одиниці про це здогадуються. А Ольга Деркачова дарує нам радість розкриття цієї таїни. Заходіть, розгостіться тут, живіть. І не забудьте про ключі, щоб стати таки частиною тексту, а не залишитися знадвору – «Я серед міста, немов серед сповіді».

 

Брама. Між світами profanum i sacrum є невидимі переходи. Тонкі та ефемерні, як оболонка душі. Але вони за потреби стають міцною брамою, надійним захистом, твердинею. Кому дозволено переходити із одного світу в інший? Хто такий дозвіл дає – «Стою перед брамою храму, неначе уперше», «За зачиненими дверима вертепу гамірно»? Завжди залишатиметься сумнів, що світ сакрального впустить до себе, дозволить причаститися своїми дарами. Так перевіряється формула про «покликаних багато, але обраних мало». Але лірична героїня Ольги Деркачової виносить для нас так багато із райських воріт поезії, що у ній впізнаєш проекцію чи то Гермеса, чи то голуба-Духа. І починаєш чути голос трави, і розумієш оповіді, що їх шепоче нам вічне каміння міст. І так відчиняється брама.

 

Равлики. Часом то є дім, який завжди мандрує із тобою. У Сергія Жадана також є такий образ «Чекають вечора люди, схожі на равликів» – щемкий символ біженців, які увесь свій світ, що залишився їм посеред пажерливої війни, несуть із собою. Але у збірці «З неба до амфор» равлики трохи геть інші. Багатовимірніші. Їх тут дуже багато. І вони дуже схожі на цю ж поезію, в якій живуть. Спіраль мушлі равлика на кожному витку повторює змагання різнонаправлених сил – частина з них ніби старається дотягнутися до центру, вхопитися за невидиме осердя, втриматися, заземлитися, а інші, протилежні, з усіх сил прагнуть вирватися за межі, вийти поза свою форму, здобути трансцендентне просвітлення. Виток за витком. Виток за витком. І в цій унікальності мушля стає єдиним носієм, який здатен витримати стихію думки, образу, ідеї, посилити їх звучання і зберегти це в собі як особливий вид світла – «Згортається вулична музика у мушлю, що равлик лишив», «лишень закапелок,/ У якому ти равликів будеш любити і мить/ Ту, що десь заблукала», «Не забудь мені равликів, кілька книг про життя». І тому часом дуже хочеться назвати цих божих тварин ангелами, адже саме в такому семантичному полі вони набувають суб’єктності. Нехай равлики не мають швидких крил, зате вони є еталоном впевненості та впертості у здійсненні волі – «Равлик в траві нескошеній/ Хатку до неба несе», «Віра маленька й крихка ховається в равлика дім». 

 

Війна. Вона триває, і тому її «скрегіт» просочується також між сторінки збірки. Війна виглядає такою давньою, що час, який був до неї, наростає певною міфічністю, плюсквамперфектністю – «Слухай цей ліс, немов у часи од війни», «Пам’ятаєш, як ми колись були без війни?». Вона скидається на декорацію на сцені, якийсь погано припасований театральний реманент, але такий, що має надзвичайну силу. Антисилу.  Ніби вийшов на яв Лесин «Той, що в скалі сидить», щоб затягнути увесь наш світ під землю, у царство пітьми. І тому читаємо, що міцно «тримає за горло і руки скрегіт війни», а в «комендантському часі зникають світла». Війна дуже сильна і хижа, але є щось за неї сильніше.

 

Бог. Не є можливим говорити про Бога у цій збірці і оминути той феномен, що Він є сам лексиконом. Він складається з багатьох сенсів та слів (Господь, Тато, Син, Святий, Слово), і ця множина не має меж. Можемо досвідчити, що перед нами фрактал – відтворення відтворення, поглиблення поглиблення, любов любові. Нам достатньо заховатися «в тінь дуже доброго й мудрого Бога», щоб отримати силу стійкості та витривання. Самої тіні достатньо. Що ж тоді буде, якщо ми станемо у Його світлі? Схоже світло і наливається з неба до амфор, щоб стати одним із облич істини. Істина у вині, а світло – одне із наймень його. І саме так поезія Ольги Деркачової світлодіє і свідчить про побачене – «проступав на прозорому склі Бог, що справді любив/ Тебе і мене, перелітних птахів, їжаків і зайців».

 

Ангел. То є одне з втілень Бога і одне з втілень ближнього. Ангел є межовою істотою, на пограниччі двох світів, тому він часто з’являється у межових станах. Він наділений водночас і небесним, і земним (амфорним). Ангел покликаний до постійної праці та неспокою. Хто має бажання дізнатися про християнське втілення екзистенції, то слідкуйте за ангелом у поетки. Він є нестримний рух та одночасний прояв вищої сили у всіх точках простору та часу – «гойдаються янголи на помежів’ях солодких світів», «Ангел іде понадрічково/ Й світить нові світи», «Ангел скриньку готує зі словом», «Натомість приходить ангел/ І бинтує кукси її місту на рівні гомілок», «Ангел вдягає піксель і йде на обпалений схід».

 

Вірші. Вони нагадують полотна Далі у тому сенсі, що перетікають потоком енергії крізь несвідоме із форми у форму і ніяк не спиняться, бо уся збірка пульсує рухом та метаморфозами. То вони є сливовий пиріг, то мушля равлика, то зернята на вервиці, то записка Бога. Часом Ользі Деркачовій вдається таки вхопити момент і зафіксувати більш звичний для нас, читачів, образ – «Писати крейдою на асфальті смішні вірші,/ Знаючи, що підуть за дощами без сліду», або «І писав затято-наївні вірші на виноградних листках» – але й тут проглядається відверта непостійність води та біології. Вірші – це сад, який цвіте («Не бійся, схилися до квітки і пий»), ділиться нектаром («медово-книжне бароко»), плодоносить, падає зерном у ґрунт і дає нове життя сенсам та формам («Ми із янголом сядем і вип’ємо кави у яблунь в тіні»). І так незчисленну кількість разів. «Віршам моїм, що ростуть, мов трава» судилося у цьому колі народження і переродження довге і смачне життя, «Що тихо блукає в трояндових лабіринтах».

 

Формальні знаки мови. Буває, достеменно не скажемо, чи з нами із середини рядків говорить поетка Ольга Деркачова, чи професорка Ольга Деркачова. Мова виявляє свої скарби і у граматиці, і у метафорі. 

У старих рукописних книгах увесь текст оформлявся єдиним потоком мови. Читач повинен був володіти таким високим вмінням, щоб самостійно, а головне – правильно – розшифрувати написане і озвучити прочитане. Але з часом з’явилися відстані між словами, крапки, коми, і все ніби стало простішим. Ніби – сумнівається поетка і знаходить підтримку у професорки. Бо фрагментований та охоплений ригористичністю знаків текст втрачає легкість можливих варіантів та несподіваність відкриттів. Значення виглядають намертво припасованими, ув’язненими, із відчуттям «Коли губишся в лісі трикрапок, тире і ком». Чому саме таке бачення? Можливо, це є несвідомий бунт проти бар’єрів, заперечення всіляких обмежень та закріпачених синтаксисом стереотипів – «Без слів відчитую щось своє,/ Немов у складному верлібрі/ З безліччю символів, підтекстів,/ Де коми тримають рядки припненими/ До сторінок бібліотечної книжки». Але ж погодьтеся, коли «Падає квітка на списаний зошит», тож остання річ, про яку хочеться думати, то про знаки, тим більше – розділові. Залишається лиш вдихати запах слів.

 

26.09.2026