Рівно сорок років минуло, як ми, я і вони, закінчили львівський політех, і майже тридцять з того часу, як вони перебралися жити за океан в теплу і сонячну Каліфорнію. Успішні у всьому, заможні, здорові, в безпеці – їх, одначе, тягне туди і в той час, коли вони були майже ніким, студентами, які подавали надії. Так, ностальгія, так, вік – всі ми люди і всі були молодими.
Приїхали в гості відвідати рідних, знайомих, друзів, колег, пройтися давнім маршрутом з аудиторії в центр і згадати студентство – все і відразу. А головне – вдихнути ще раз львівське повітря і зануритися знов у той час, коли все було попереду. Навіть знаючи, розуміючи, що це неможливо, що це ілюзія, самообман – все ж бажаючи, прагнучи цього відчуття: ти молодий, ти можеш, ти не такий, як усі, ти особливий і тебе чекає особливе майбутнє.
Тому так приємно здивовані, що навпроти Головної пошти все ще є «Пиріжкова», хоча всередині там серйозний апгрейд. Але назва ще та і місце ще те. Пиріжки? Смак інший, відчуття вже не ті – або річ у тому, що тоді вони були голодні і втомлені після пар. Цього не скажеш про пиво. Такого різноманіття, як нині, такого смаку, якості тоді і близько не було. Львів – це не тільки кава, пляцки і мармуляда. Хоч би яким втомленим чи бадьорим ти був, для них і для мене очевидно одне – у Львові в наш час можна випити не просто пристойного, а шедеврального пива. Навіть є опція дегустації – в меню на вибір чотирнадцять сортів. Це не кажучи вже про інтер’єр закладів, де ти можеш серйозно випити і смачно поїсти. Теперішні паби і пивні ресторани не порівняти з тим пивними барами, закладами громадського харчування, де була особливо сувора, чоловіча атмосфера: побачити там жінку чи дівчину – це була дивина, і їжі як такої там не було, лише особливі закуски до пива. В наш час дівчат у пабах і ресторанах більше, ніж треба, – коли ми сиділи, співвідношення було сім до одного, і всі такі молоді, студентки або учениці. Навіть кельнерка і та молода, але неймовірно привітна і щира. У неї був дуже легкий, майже невловимий акцент, якого вони не помітили. Я з цікавості запитав: «Звідки ви?» Відповіла: «Киянка».
Вони дивляться на це місто вже очима туристів, прибульців, чужих, а не львів’ян. Можливо, тому вони бачать те, чого не помічаємо ми, і не знають того, що знаємо ми. Як змінилася демографія міста, якою вона буде після війни, скільки людей приїхало, звідки, поїхали скільки, вернуться чи ні – їм це не настільки цікаво, як зміна вивіски, власника чи навіть повністю функції закладу (був магазин на площі Ринок, досить відомий тоді, став пивний ресторан – на це вони відразу звернули увагу). Вони там, у минулому місті, – тішаться, що є ще «Вірменка» і є ще «Пінгвін». Теперішній Львів, щоденні проблеми містян їх цікавлять настільки, наскільки Львів сьогодні нагадує місто, де була їхня молодість, їхня весна. І не важкі дев’яності, після чого (або через що) вони й покинули місто. Їхня пам'ять ніби блокує все це, вона вибіркова. Навіть студентські роки – чого варті ті ж студентські їдальні, відсутність в продажі нормального одягу і взуття, а продуктові, в яких масла і м’яса (і виробів з нього) не було, а була риба в консервах, томатний і березовий сік у слоїках, соняшникова халва і багато недорогого сухого вина. Хліба, печива, булок було достатньо…
Магазин мережі дешевих товарів там, де ще до війни був популярний пивний ресторан, може свідчити тільки про те, що в місті не так багато туристів, як було до тієї ж війни. Вони не знають і цього, і того, скільки всього закрилося, і то назавжди. А також того, як працює громадський транспорт, медицина, співвідношення цін на продукти, інфляція, ринок праці й послуг, освіта середня і вища – для чого це їм? Їх це не цікавить. Це, знову ж, не магазин, де продавалися платівки і якого більше немає, як немає кінотеатрів, немає «Фестивального», «Шоколадки» і «Світоча».
Здається, вони знають і бачать у нас тільки те, що було, не помічають ні цін, ні асортименту товарів та їжі, навіть вуличної – фаст-фуд, навіть азійський фаст-фуд, купу місць, де можна купити кебаб, що казати про акцент у дівчини, яка подає нам пиво, чи іншої, що розказує і продає чай, дорогий і елітний – в тої суржик серйозний. Але, виявляється, це трохи не так: коли ми вже йшли по Замарстинівській вниз, вони звернули увагу (я і не думав про це): «Чому Барселона, яке відношення до столиці Каталонії мають всі ці будинки – чи мова йде про один?» Всі ці назви – «Америка», «Велика Британія», «Лінкольн» і навіть «Шенген», які дають новим ЖК (особливо – відразу англійська назва англійською мовою), – напевно, це розраховано на самолюбство, снобізм – так воно ніби дорого й елітарно звучить. Або на таких, як вони, колишніх львів’ян, успішних експатів, які не те що повернуться сюди назавжди, хоча можливе й таке, а радше куплять собі тут квартиру, щоб приїздити і знову ставати своїми – не прибульцем і не туристом, а мешканцем міста зараз і тут, а не тільки в минулому, такому далекому, романтичному і ностальгійному.
29.09.2026