Ніхто

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (54)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

НІХТО

Десь... Колись... Хтось... Казковий світ дитинства... Ніде... Ніколи... Ніхто... – відлунює заперечним «ні» світ реальний... Та не варто ставити аж таку непрохідну межу між реальним і казковим. Не ставили її античні – не варто й нам, сьогоднішнім. Діяли казку нам, перед молитвою, у нашому дитинстві, діяла вона і в нас, у нашій душі, в уяві – тож і була нашою дійсністю.

Була Троя казкою – стала реальністю. Був Одіссей казковим, став реальним – людиною на сповненій небезпек, передусім солодких зваб, життєвій дорозі. Став він – кожним із нас, хто, йдучи у завтра, повертається в те далеке, ледь не казкове, своє – вчора.

Чигала на Ітакійця чи не найбільша з небезпек: одноокий велет-людожер Поліфем. Груба, дикунська сила – проти Одіссеєвої, спрямованої не на зло, а на добро, мудрої хитрості: Одіссей – хитромудрий, вміє «крутитися», «викручуватися». Так згодом і наші козаки-характерники – не лише шаблюкою, а гострим умом із будь-якої скрути вихоплювалися.

Пам’ятаємо ж: заревів від болю і люті кіклоп, позбувшись єдиного свого ока (Одіссей, споївши велета в його печері, виколов йому те очисько розжареним колóм, інакше б ізжер він Одіссея і всю його громадку у своїй кам’яній оселі). Позбігалися на той крик побратими – чого, мовляв, дреш горло?... хто посмів тебе скривдити?.. – «Ніхто!» – ревнув осліплений нелюд. Ті й розійшлися, ще й присоромили крикуна за його недоречні витівки... Одіссей же зі своїми супутниками, теж хитрістю, вислизнув з-під рук людожера.

Спливли віки, тисячоліття, та не спливло з ними те «Ніхто», заперечний займенник, а в перекладі Петра Ніщинського (Байди) – таки іменник: «Я на імення Ніхто, і Ніхтом мене всі називають...» (як, скажімо, Петром) – це Одіссей. Йому ж – Поліфем: «Сього Ніхтого я з’їм наостанку...» В Бориса Тена: «Звусь я Ніхто на ім’я, і Ніким мене називають...» – «Отже, Нікого я з’їм наостанку...» В Бориса Тена правильніше, в Ніщинського, погодьмося, – смішніше.

Не спливло з часом те «Ніхто» – поставало, постає воно нині, поставатиме й далі з різними значеннями й відтінками, спонукаючи задумуватись, як то бути людині серед людей... Грецькою те «ім’я», як і в нас, – Ні-хто: U-tis. Латиною – Nemo, стягнена форма від «ne homo», тобто не людина (як особа, фізичне тіло); звідси, в англійській, – no-body, у французькій – personne з попереднім запереченням.

Але є різниця між тим Ніхто(м) в устах Одіссея – і значенням цього Ніхто(го) в сучасних мовах. У тій же англійській, та й у нашій мові, займенник «ніхто», набуваючи соціальної барви, стає іменником: на питання «Що то за людина?» – чуємо не раз: «Та то ніхто, пусте місце». Або, якщо словами Гомера, то «тягар землі безкорисний», а для суспільства – загалом без жодної ваги.

І раптом, в Емілі Дікінсон: «У світі я – ніхто – а ти? / Ти теж ніхто, мабуть? / Отож собі помовчмо вдвох / Бо ще нас проженуть. / / Але ж бо й нудно бути кимсь! / Як жаба день при дні / Знай кумкати своє ім’я / В шановнім тім багні!»

По той бік тих «ніхто», що усамітнилися, – марнославний, суєтний світ, з яким «попрощався» наш Сковорода: «Пропадайте... города премноголюдни»... Світ, від якого понад два тисячоліття тому відгородивсь у прямому значені слова (в Менандровій комедії) селянин-відлюдько Кнемон: у місті, мовляв, одні ледарі й пустодзвони. Хоче, якби крила, полетіти від того світу ген або, якби погляд Горгони, обернути всіх тих метушливих нероб у їх кам’яні подоби.

Десь... Колись... Хтось... – Ніде... Ніколи... Ніхто... Людина між двох світів. Один, уявний, до якого звертається наш Кобзар: «Світе ясний, світе тихий, світе-брате...» Другий, «лукавий», – з яким він прощається: «Прощай, світе, прощай, земле, / Неприязний краю...» Прощається – щоби повертатися до України «з хмари на розмову. / На розмову тихо-сумну...» – з її природою, піснею, думою, з її могилами в степу, мовчазними свідками історії народу...

Те таке невизначене «Десь... Колись...» веде нас до золотого віку, до казки, яка, на відміну від Трої, на жаль (може, й на щастя: що ж людина – без мрії?), ніколи не перестане бути казкою. Казкою-мрією, в якій світ, дні вічної весни, був для всіх братом, а всі в ньому – просто людьми, братами й сестрами... Веде до того днедавнього «Хтось», до якого й не дійти – як мовознавцям до значення цього прикінцевого «-сь» не пробитися...

– Хто ти, людино з золотого віку?..

– Хто-сь... Ось, бачиш мене?.. Чуєш?... Я – Хт-ось...

– Чую, але не бачу...

– Бо ти з іншого віку... Ти вже не Хтось, ти вже став Кимсь, іншим... Ми всі тут, і кожен із нас, – Хто-сь... Хт-ось... О-сь...

Отак і став він для нас, той «Хтось» (був «Капітан Немо», була «Людина-невидимка», були й інші з цього ж роду), так і став він «паном Ніхто». Милим, та не видимим для ока (як і св. Миколай), таким гостинним і на гостинці багатим, як собі уявляємо його (тим і милий, бо ж душею, а не оком бачимо!), таким, як у казці Ігоря Калинця – «Паном Ніхто», що жив у рукавичці: «Я ніякий і нізвідки / І мене не бачать дітки...»

Ті заперечні, з нинішнього світу, «Ніхто... Ніякий... Нізвідки...» навіюють ще й таку далеку для нас у просторі, але завдяки Одіссеєві й таку близьку пісню Джона Леннона в перекладі Михайла Зарічного:

«Справжній пан з нізвідкіля, / Десь ніде його земля. / Склав ніщо нідейне – для Нікого. /Точки зору він не мав, / Йшов куди – не уявляв. / Щось таке він, мовби я і ти. / / Ніде-пане, не знаєш, / Що насправді втрачаєш. / Ніде-пане, світ – біля ніг твоїх. // Лиш те в світі бачив він, / Що побачити б хотів. / І навряд, чи мене він уздріти міг. / Ніде-пане, не бійся / І нікуди не війся. / Зачекай, аж поки хтось / Подасть тобі руку».

А й справді, що важливішого є у цім світі, яким би там він не був, аніж подана рука?.. Рука допомоги, рука підтримки, братерства. Рука, якою струмить життєва снага, світло розуму й теплота серця... Рука людини, просто – людини... Людини, що серцем – із золотого віку...

– Хто ти, homo?

– Я не homo…

– Ну а хто ти?

– Невідомо.

– Як не homo,

значить, nemo,

Як удвох, то

не заснéмо...

– Раз удвох, то

нема бíди:

Сядем, брате,

до бесíди.