Зброя і пов’язані з нею більш чи менш очевидно символічні жести найбільш звичні і, мабуть, доречні у прозових творах, які стосуються тематики визвольної боротьби чи хоча б перипетій відносин між державами та в середовищі знаті. На підставі цього загалом банального твердження може видатися дивною присутність у тексті фантастичного жанру на кшталт «Пісні бризів» авторства Катерини Пекур цілого символічного кластера, пов’язаного зі зброєю. Хоча якщо врахувати, що маємо справу з соціальною фантастикою, та ще й такою, де однією з центральних тем насправді є протистояння тоталітарної імперії та хронічно загроженої нею нації, – здивування згасає, а відповіді на запитання, ним спричинені, з’являються самі собою.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Та перш ніж спробувати розшифрувати приховані сенси епізодів зі зброєю, вартує здати собі справу, що це за зброя і в яких саме контекстах вона з’являється. Вибір насправді скромний – у всіх випадках ідеться про ніж або пістолет. Це зброя особиста, яка безпосередньо асоціюється з її власником і є певною мірою «продовженням» людської руки. Застосування як ножа, так і пістолета є прямим наслідком і виявом рішення, прийнятого власником зброї, а в більш тривалій послідовності – виявом логіки дій і мотивації власника чи того, хто тримає зброю в руках. Невипадково особиста зброя (як холодна, так і вогнепальна) стала символом участі у справедливій боротьбі – адже саме її застосування є проявом рішення і позиції того, хто тримає її в руках. Адже важить, хто застосовує, проти кого спрямована зброя, з якої причини і задля чого. І аби розшифрувати сенс того рішення та позиції, варто придивитися до подробиць конкретних ситуацій, коли з’являється ця зброя і хто та з якою метою її використовує. До речі, зброї нітрохи не фантастичної, а цілком собі реалістичної, надто якщо не звертати уваги на деякі деталі виконання – та й ті, підозрюю, мають технічне пояснення.
Першим на арені з’являється ніж. Причому за вкрай драматичних обставин – ніж належить Майко Сіроскелі, охоронцеві імпровізованої в’язниці, якого Санда знерухомлює, а пізніше проникає у камеру, де тримають Каруна, і викрадає останнього. Згодом вона власноруч віддає ножа Карунові, щоправда, з суто прагматичною метою – спробувати вполювати якусь живність, аби з’їсти щось солідніше за ягоди. Пізніше, вже після моменту розлуки, саме цей ніж лежатиме зверху на купці речей, які Карун залишить Санді, повертаючись у Місто.
І тут вкрай важливо здати собі справу, ким є уся трійця героїв, між якими мандрує ніж, і які між ними відносини. Так-от, Майко і Карун – на даному етапі пригод принципові антиподи. Перший – службовець фактично контррозвідки Гірської країни, безпосередній підлеглий керівника всього «силового блоку» горян, Лакіро. Карун – не тільки співробітник контррозвідки низинників, він на тій сходинці ієрархії, яка передбачає ухвалення власних рішень і віддачу наказів. І при цьому низинники не вважають бризів людьми, а тих бризів, які потрапляють у руки контррозвідки, вбивають з особистою жорстокістю. Одне слово, ситуація компромісу не передбачає. Між цим усім Санда, яка виросла внизу і тільки-но відкрила власну ідентичність, а тепер розривається між своїм минулим і цією самою ідентичністю, а заодно й почуттями до Каруна, який просто внаслідок свого місця в ієрархії системи мав би її вбити, якби був на волі.
Варто зауважити також, що бойовий ніж, за задумом авторки, – замалим не основна тактична холодна зброя у горян. І без того ніж – зброя ближнього бою, яка передбачає зоровий і фізичний контакт протиборчих сторін, а отже володіння ним потребує спритності, уважності й високої мотивації. Річ у тому, що для середньостатистичної людини вбивство, дослівно «дивлячись в очі» своїй жертві, – практично неможлива для виконання задача. Винятків два – або людина є психопатом чи садистом (хоча в цьому випадку навряд чи виправдано говорити про справді нормальну людину), або ж діє у стані сильного душевного потрясіння, афекту (а тут може йти мова і про дуже сильну мотивацію до чогось, і про загрозу життю).
І ось оця зброя ближнього бою, застосування якої майже невіддільне від людської волі й бажань, мандрує з рук одного з бійців Гірської країни через руки закоханої Санди до рук не кого іншого, як смертельного ворога цієї самої країни – не просто рядового «гвинтика системи», а частини цієї самої каральної системи на рівні, коли вже йдеться не просто про виконання наказів, а про їх віддавання і ухвалення самостійних рішень. Це рівень, на якому загалом уся філософія про «гвинтиків системи» і «я просто виконував наказ» уже щонайменше сильно підважена.
Не те щоб Санда цього зовсім не розуміла і не здавала собі справи з сенсу своїх дій – про це промовисто каже її внутрішнє мовчазне «віддала зброю своєму видовому ворогу» після того, як ніж опиняється в руках Каруна. У цьому моменті в пам’яті зринає цитата з «Вогненних стовпів» Романа Іваничука: «І ти погодився зробити таке – принести ворогові зброю?» Хоча між іваничуківським сюжетом й історією з «Бризів» є купа суттєвих різниць, і не лише жанрових, а й таких, що стосуються безпосередньо ситуації – в Іваничука герой іде за зброєю у відповідь на пряму погрозу енкаведиста, тут же нічого подібного немає. А все ж мимовільна цитата видається доречною.
При першому наближенні ситуація в цілому справді трохи нагадує сюжет про почуття, які позбавляють розуму і врешті доводять до очевидного порушення лояльності власній спільноті на користь екзистенційного ворога. Це враження не надто підважують навіть очевидні Сандині сумніви, бо вони залишаються у сфері уявного, а ось передача ножа в руки ворогові – цілком собі дія, яка цілком може мати відповідні наслідки.
Одначе це все ж не воно. Та щоб збагнути, що це, доведеться уважно простежити подробиці, пов’язані з цим злощасним ножем. Санда відбирає цю зброю у Майко, не плануючи віддавати її Карунові. Радше вона прихоплює ніж «між іншим», на додачу до вже наявних припасів і ключа до камери, де утримують Каруна, і в цей момент її, як це чітко видно з тексту, не хвилює ідентичність та позиція в ієрархії системи власна, Майко чи Каруна. Її обходить одне – здатність і спроможність довести до кінця задумане, тобто викрасти Каруна з камери у вежі, де його чекає смерть. Причому, що важливо, це бажання виростає не стільки з особистої симпатії, а значною мірою з відчуття обов’язку відплатити за врятоване життя. У цій парадигмі відбирання ножа – це фактично частина ритуалу повернення собі суб’єктності, причому не суб’єктності самої собою, а автономії діяти відповідно до універсального морального закону – у даному випадку віддячити «життям за життя».
Тоді виникає запитання – чому Санда так легко поступається цією суб’єктністю, передаючи ножа Карунові? Бо, варто зауважити, навіть в описаній парадигмі не втрачає значення факт, що Майко знаходиться на позиції захисників свободи власного народу, а Карун є його прямим супротивником – з тої простої причини, що протистояння є екзистенційним, на шальці терезів саме фізичне існування бризів. Наразі ж бризів навіть не вважають людьми. Тут логіка Санди, здається, пояснюється не стільки почуттями, скільки все ще присутньою асоціацією з насильником. Адже Санда виросла серед низинників, асоціює себе з ними і цілком свідома того, що найменший прояв ознак приналежності до бризів загрожує важкою і болісною смертю. З точки зору цього досвіду, Карун – хоч і загрозливий, але «знайомий чорт», деталь звичного світу, хай якого небезпечного і переповненого насильством.
Саме ці міркування диктують Санді віддати ножа – але й зразу ж в думках пошкодувати про це. Усі ці метання – вони ще й про те, що практичні міркування на певному рівні незастосовні. Адже безпосередньою причиною того, що ніж опинився в руках Каруна, є суто побутова прагматична обставина – потреба вбити щось, щоб прохарчуватися. Але від цього Карун не перестає бути, кажучи словами тексту, «тим, ким він є».
Одначе як на фігуру з таким бекграундом – «кат, вбивця, пес системи» – поведінка Каруна з ножем є якоюсь безпомічною. Фактично, він не задіяв зброю навіть щоб убити якусь живність для прохарчування, а наостанок залишив її Санді. Причому залишив після розмови, коли Санда фактично відкидає його пропозицію – дуже щедру, як на людину її крові та її становища з боку імперії, яку фактично представляє Карун – стати «солдатом імперії» високого рангу. У будь-якій логічній схемі після такого мало б відбутися вбивство непокірного повсталого, яке заодно було б розплатою за наївність передачі зброї в руки ворога і нагадуванням, що екзистенційні протистояння нерозв’язні у прагматичній парадигмі.
Карун поводиться нетипово, як на людину його досвіду і рангу, причому це видно вже на рівні побутових деталей. Щоб чоловік з бійцівським вишколом його рівня, заточений на холоднокровні вбивства, ні разу не задіяв ножа і виявився не в стані вбити дику тварину задля, нагадаю, прохарчування? А у відповідь на відверте відкидання його пропозицій – мовчки визнав фактичну поразку і, понад те, залишив зброю тій, яка, власне, відмовила? Складно пояснити таку метаморфозу інакше, як символічною відмовою від своєї звичної «каральної» іпостасі. Прикметно, що в цей же час Санда послідовно бореться з думками про те, що Карун, хоч би як він до неї ставився, – все ж ворог її справжньої Вітчизни і кат її співвітчизників по крові. У контексті цих думок дуже виразно звучить сцена, коли, прокинувшись і виявивши, що Карун уже вирушив до Міста, перше, що бачить Санда – це не просто ніж, який він поклав зверху, а ініціали Майко. Цей акцент ніби фіксує остаточний вибір Сандою власної ідентичності, з якого виростає логіка суб’єктності. А факт залишення Каруном ножа означає фактично визнання за нею цієї суб’єктності. Насправді йдеться про право на свободу, адже носіння зброї – ознака вільних.
Натомість зброя самого Каруна – пістолет. Він, як і ніж, несе на собі суттєвий відбиток свого функціоналу й, опосередковано, іпостасі його власника – адже йдеться не просто про зброю, а про табельний пістолет, який видали Карунові як співробітникові карального апарату. Причому не простий – скорострільний, безшумний, який заряджається набоями, що фактично розносять голову. Прикметно, що під час втечі від приватної армії місцевого олігарха Санда просить у Каруна зброю, а пізніше згадує момент тримання у руці пістолета як єдиний, коли від неї щось залежало у світі. З іншого боку, перше, що робить сам Карун, опинившись на відносній свободі після катувань, – пробує на руку пістолет, який йому видали. Ніби перевіряє сам факт спроможності вдіяти хоч щось.
І саме тому момент передачі пістолета в руки коменданта Летючого острова – це не просто закономірна і логічна дія в умовах ворожої агресії, а глобальний переворот. Адже це не просто переходить з рук в руки зброя в умовах невизначеної, потенційно загрозливої ситуації. Це високопоставлений представник каральної системи тоталітарної імперії остаточно визнає вищість представника тих, кого імперія навіть не вважає за людей. І демонструє готовність підкорятися наказам цього самого представника. Фактично фіксується дією принциповий і остаточний перелом у мисленні – якби його не було, то у подібній ситуації Карун або відкрив би вогонь на ураження, або застрелився сам, але зброї б не здав.
Але навіть такої сили переворот, «упакований» у стандартний ритуал, не стає фіналом. Остаточний фінал настає у момент останнього застосування Каруном свого, як це вказано у тексті книги, «табельника». А застосовує він його проти вчорашніх своїх, відбиваючи атаку ріннольотів на Острів. Уся ситуація вартує того, щоб у неї вдуматися – умовно вчорашній працівник «держбезпеки», а фактично карального апарату, високого рангу, застосовує зброю (і не просто будь-яку, а видану йому цією ж системою, якій він служив) проти тих, хто йому її вручив. І це все – щоби захистити тих, кого та система навіть не вважає за людей, яка вже там базова повага до ворога.
При цьому йдеться не просто про «табельну» зброю, а про ознаку і символ надвисокого статусу – не випадково у тексті табельні «треккеди» послідовно пов’язуються з Комітетом. Відповідно, повертаючи таку зброю проти своїх колишніх наказодавців, наш герой відмовляється від цього статусу остаточно, публічно у символічному сенсі зриває з себе все, що з цим пов’язувало. Причому важливо, що це акт, який не має зворотного шляху, його неможливо відіграти – адже він чинно виступає проти вчорашніх своїх, а такого тоталітаризми не прощають.
Важливо теж, що у сутичці проти ріннольотів Каруна тяжко поранено – завдяки цій деталі стає зрозуміло, що йдеться про готовність навіть гинути заради нової Вітчизни. А ще він вистрелює всі набої – «треккед» після цього неможливо застосувати, адже запасних набоїв під цю зброю на Острові та й загалом у бризів немає. Таким чином ніби підводиться символічний підсумок під його тоталітарною іпостассю. Надалі він уже битиметься бризівською зброєю.
І це добре розуміють усі – саме після цього Каруна запрошують на нараду щодо подальших дій, включають його до сил самооборони і видають зброю. Хоча на кожному кроці ситуація ризикує зірватися в штопор (і це повсякчас підкреслюється дрібними деталями) – але основний іспит на солідарність здано і прийнято.
Важливо також, що на цей «іспит» Карун пішов повністю добровільно, йому ніхто не наказував і навіть не спонукав. Таким чином, бій «пістолет проти ріннольота» – це ще й остаточне повернення собі суб’єктності в парадигмі універсальної моралі. По суті, тут пістолет у руці Каруна відіграє точно ту ж роль, що й ніж у руці Санди у вежі-в’язниці бризів з першого тому.
Десь у цьому моменті стає очевидним, що зброя – це не тільки про свободу. Це про суб’єктність, частково про ідентичність, але більше – про солідарність і про свободу не лише прийняти рішення, але й захистити це рішення. Зрештою, це про свободу самому визначити межі буття, бо доки зброя в руці, потенційно можна втекти навіть з глухого оточення – туди, звідки ніхто не вертався. Зрештою, важить не сам факт зброї в руках, а й вид цієї зброї, а також те, проти кого, заради чого і в якій ситуації нею користуватися.
З огляду на це, стає добре видно, що зброя з’являється у руках героїв, аби передусім засвідчити певний зсув у ситуації обох у вельми прикметні моменти, особливі тим, що саме тоді переходять у незворотну стадію процеси, які до того залишалися у сліпій зоні самих же власників тієї зброї і які ж таки визначають саму суть еволюції, причому водночас у двох напрямах: від «солдата імперії» до бійця на стороні загрожених цією імперією і від тоталітарного «гвинтика», та ще в іпостасі карателя, до людини, яка діє відповідно до універсальної моралі, а згідно з приписами ідеології. У випадку ножа це викрадення напівживого Каруна Сандою та їхні мандри через гори, які увінчуються важкою розмовою на перевалі і, зрештою, розставанням. Тільки у другому томі стає зрозуміло, що без цієї подорожі не було б усіх подальших виборів, рішень і трансформацій. Що ж до пістолета, тут радше йдеться про зовнішній вияв і водночас декларацію остаточної зміни, а водночас і набуття повної суб’єктності у новій якості.
