«Так много записалося в поети...»

Нещодавно листуючись з кимось з молодшого покоління з України, я принагідно згадав Бориса Олійника. Згадав його вірш «Так много записалося в поети». Моя адресатка, як з’ясувалося, Олійника майже не читала: ні згаданого вірша, ні наступних, які я принагідно радив: «Я б спокійно лежав під вагою століть», «Парубоцька балада», «Я тим уже боржник, що українець зроду». У листуванні ми швидко змінили тему, але мене не полишало усвідомлення поколіннєвого розриву. Що маю на увазі – попередники легко переступаються або ж забуваються внаслідок незнання і зухвалого молодечого переконання: ми – епіцентр Всесвіту. Що ж, це цілком звична ситуація для боротьби поколінь, вірніше поколіннєве тертя. Тим паче, що межею, у випадку Бориса Олійника, є перехід від тоталітарного режиму до демократії – тобто молоде покоління незалежності має право чогось не знати, але не може переривати тяглість. А щодо Олійника, то матимемо справу не лише з його віршами та поетикою, а з суспільними перевтіленнями, ідеологічними догмами та його власними порахунками, переважно непростими: з епохою, національною пам’яттю, історією. Хронологічно Борис Олійник – шістдесятник. Існує цікава знимка з 1960-х, як старий і висохлий, як кларнет, Тичина слухає молодого по-селянськи дебелуватого Олійника. І якщо це були вірші з книжки «Б’ють у крицю ковалі», то слухати особливо не було чого. Сам Олійник залишить для передруків у пізніших книжках вибраного саме цей єдиний, однойменний вірш. Як на мене, вірш традиційний, переповнений поетичними кліше, які уживала тодішня поезія на кшталт під Малишка. «Як у нашому селі // б’ють у крицю ковалі». Можу тільки собі уявити, яку внутрішню роботу він пережив, щоби перемолоти в собі цю залежність від традиційної української тарабарщини і переродитися як поет. Фольклорна, сиріч національна, основа його поезії в подальшому розвинеться до філософських узагальнень баладного типу зі щедрим використанням старослов’янізмів. Відточена поетична фраза наповниться ваговитим звучанням в реґістрах національного мелосу та афористичної образності. Радянські ідеологеми залишаться також. А як же без них?

Для мене і, мабуть, моїх ровесників Борис Олійник був присутній кількома віршами, здебільшого про партію, комсомол, про вузлуватий народ і матір в шкільній програмі середньої школи. Підручник з літератури 10-го класу завершувався літературними портретами Олійника, Павличка та Драча. Ціла мапа тодішнього літературного процесу була скроєна доволі офіціозно, що, зрозуміло, ніяка не дивниця. Читацькі кола тоді навіть не здогадувалися, що існують Стус і Калинець, київська поетична школа, що існує поза межами офіціозу інша література, для якої переможні польоти в космос, битви за врожаї, будівництво БАМу тощо – просто чужорідні й неприйнятні. З одного боку, така ситуація цілком зрозуміла для зідеологізованої країни, а з іншого – в українському варіанті – це все множилося як підступний процес витравлювання національної свідомості та, врешті, її підміни. Бути українським поетом у такій ситуації означало, що на тебе чигатиме чимало викликів. І ті, хто чинив і вашим, і нашим, вписувався в такі суспільні стосунки. Для інших стояло питання або загравати з владою, або прямий путь в дисидентство. Був ще один шлях – писати і мовчати. Популярним ставала тенденція, що хтось із національних письменників переходив зі своєї мови на російську. Таке трапилося з киргизом Чингізом Айтматовим, казахом Олжасом Сулейменовим і почасти з білорусом Васілем Биковим. А те, що українське слово тоді не зовсім зросійщилося, то заслуга, зокрема, й української літератури.

У 2005 році в нью-йоркському готелі The Pierre, що знаходиться на куті 61-ї вулиці та 5-ї Авеню біля Центрального парку, було влаштовано бенкет на честь Президента Віктора Ющенка. Я потрапив серед запрошених. Мій стіл був посередині великої зали, а в глибині – довгий, за яким повинна була всістися українська державна делегація. Як правило, запрошені намагаються прибути завчасно, щоби встигнути прихопити щось з перекуски і привітатися зі знайомими. Офіційна частина з обідом настане набагато пізніше. Для цієї зустрічі мені довелося придбати темний костюм, білу сорочку і метелик. Довгий коридор, що вів до бенкетної зали, був порожній, і я вирішив перейтися, щоби ознайомитися з будівлею. Я йшов довгим темним коридором, а назустріч постать у світлому піджаку та кремових штанях. Я ще тоді подумав, щось занадто виклично, як для офіційного бенкету, бо в таких випадках у запрошенні сказано й про одяг. Наблизившись, я здивувався, бо ця постать і була Борисом Олійником. Звісно, що я його упізнав. Порівнявшись, почув: «Махно!?» Це було щось дивовижне, бо ми ніколи не зустрічалися в Україні. Я привітався і сказав, що не підозрював, що Борис Ілліч також у цій урядовій делегації. Олійник якось віджартувався, і ми продовжили розмову. Усі тоді були на піднесенні: Майдан вдався, Ющенко став президентом, Помаранчева революція підбадьорювала. А ми з Олійником розмовляли про всяку-всячину: і про Горбачова та перебудову, і про Нестора Махна, яким Олійник захоплювався, і про відому полеміку з Павличком. Вже при кінці розмови, глипнувши на годинник, Борис Ілліч дістав з кишені свою нову книжку і підписав. А тоді сказав: «Знаєте, мабуть, вже розпочали». І справді, коли ми повернулися до зали, то президія на чолі з Ющенком вже сиділа на своїх місцях і столики в залі також були заповнені. Олійник сказав: «Ну, я туди», – і показав рукою вперед. Більше ми з ним не бачилися. Під час моїх відвідин Белграда восени 2025 року я йшов протяжною вулицею Теразіє, щоби побачити храм Святого Сави. Коли повертався, на одному з будинків мені кинулася у вічі меморіальна таблиця Стафана Раїчковича, сербського поета. Напис сповіщав, що в цьому будинку він мешкав. Я пригадав, як у 2002 році в Смедерево після спільного виступу ми сиділи в ресторані. Раїчкович займав за столом центральне місце, як і належиться класику. Він запитав мене про Олійника. Той нещодавно відвідував Сербію. Я щось відповів. Раїчкович знову щось запитав.

Я вирішив написати цей есей не для того, щоби згадати нашу зустріч з Борисом Іллічем в Нью-Йорку – і навіть не зовсім для того, щоби поміркувати, як поетична спадщина по смерті поета відчитується у новітніх часах. Як уже згадував вище, Борис Олійник – це не тільки поезія, а й історія. Що маю на увазі? Не буде новиною, що жартома чи всерйоз Олійник називав себе православним комуністом. Кар’єра під час перебудови піднесла його до висот на болотах, що, по суті, нагадувало український шлях чи то Феофана Прокоповича з його просвітительством і діяльністю там же, чи то Олексія Розума, що став фаворитом імператриці. Борис Олійник був сином свого часу з усіма плюсами і мінусами. Якби розстелити мапу світової поезії і поглянути бодай на ХХ століття, то з одного боку нам придасться Пабло Неруда – чилійський комуніст, а з іншого – американець Езра Павнд, прибічник італійського фашизму. Не нацизму, а саме фашизму. У нашому випадку важлива точність. Якщо Павличко і Драч писали про партію та іншу ідеологічну бовтанку інколи щиро, інколи з примусу, інколи з кон'юнктури, то Олійник був переконаний у своїй ідеологічній правоті. Ідея Богдана Ігоря Антонича, що поет не мусить бути мандоліністом ніякого гурта, легко вписується у парадигму суспільств, які не вимагають від поета нічого. Нічого, окрім мови. В тоталітарних суспільствах вимоги чіткі й конкретні. Що, приміром, заважало Ґоттфріду Бенну покинути нацистську Німеччину, як це вчинили його колеги Томас Манн, Еріх Марія Ремарк чи Бертольд Брехт? Звісно, повороти Олійникової біографії та симпатії з антипатіями, м’яко кажучи, дивували: ну, приміром, як можна було бути прихильником перебудови та її лідера, а потім написати публіцистичну книжку «Князь тьми», розмазавши постать Горбачова чорним дьогтем по білому полотні? Ну, якби кожен з нас був таким простим і просвітленим, як шкельце на сонці, то не варто було мудрувати про суперечливі постаті світової та української літератури. Ризикну висловити здогад, що соціальна вага поезії набирає обертів у часи катаклізмів: війни, розпад імперій, зміна епох тощо. Тоді найменше потрібен поет, що виключно плекає свій сад мови, – тоді потрібен різкий і тривожний голос. Ув Олійника голос був. Цікаво, що в обох чільних шістдесятників з’являлися рядки трагічного національного звучання: в Олійника – «Я тим уже боржник, що українець зроду», у Вінграновського – «Ми починаєм битву за Вкраїну». Тобто було б великою неправдою, що українська поезія не реагувала на колоніальний стан. Реагувала, але по-своєму. Розкутістю, якою наділяли свої вірші Стус чи Калинець, можна було «розкошувати» виключно в таборі – або зануритися в мовчазний андеґраунд.

І все ж Борис Олійник, попри вірші з усім радянським джентельменським набором – громадянська війна, велика вітчизняна війна, провідна роль партії, світ, створений руками чистими, та інше – залишився поетом. Його мова не банальна, образи ваговиті. Так, у нього немає імпресіоністичного мазка невловимості, як у Вінграновського, чи виразних формальних пошуків, як у Драча, але є питоме українське звучання. У багатьох випадках – це фольклор, але не поверхневий, а настояний, як старе вино, в дубових бочках національної культури.

У справжнього поета відчуття слова – як у дириґента, що вслухається в шелестіння своєї оркестри. Він безпомильно ловить зрадливу нотку фальшу. Чи був Олійник масштабу Пабло Неруди? Мабуть, що ні. Не тому, що чилійські міднорудні копальні сповнені більшої поезії, аніж українське село з його вічним городом та курми. Справа, звісно, не в тому. А річ в тім, що наповнення тексту в Неруди глибше й універсальне, а в Олійника – україноцентричне. Це непогано, але недостатньо для розголосу. Зрештою, за плечима Неруди проглядалася велика традиція іспанської та світової літератури, і, незважаючи на це, внаслідок ідеологічних переконань він писав і «Оду Сталінові», і політичні вірші про робітників та соціальну справедливість. І ніяк не порівняєш Олійника з Павндом, реформатором світової поезії, бо Павндове надзавдання в поезії не співрозмірне з Олійниковим. І Неруду, і Павнда згадую лише як приклад, що могла б зробити ідеологія з їхньою поезією, якби вони віддалися їй на поталу. Та й із Олійником ідеологія до решти не впоралася.

Не буду також вдаватися у переповідання різних міфологем з життя поета, хоча одну таки розповім, почуту в богемних 1990-х. Ну ось: шістдесяті чи сімдесяті роки. Групка молодих письменників водить козу Києвом від буфету до буфету, серед них і Борис Ілліч. Він, як твердили, був неперевершеним дегустатором коньяку. Отож заходять ті козоводи до буфету, а Борис Ілліч стає спиною до ляди. Буфетниця наливає у чарку коньяк і хтось із товариства подає дегустатору. Той надпиває і глаголить: «Три зірки... Ужгород». Товариство вибухає реготом. Олійник, звісно, як король дегустації за цю порцію не платив. Як на мене, з цим усе гаразд, коли реальну біографію поета доповнюють різноманітні чутки та плітки, бо біографія митця без такого оформлення – пісна.

Ще раз повернуся до поколіннєвого розриву. Я, боронь Боже, не закликаю нікого любити поезію Бориса Олійника чи будь-якого іншого попередника. У кожного з нас свій читацький досвід та смак. Не закликаю вибілювати чи недобачати різноманітних ґанджів, прорахунків чи помилок. Кожне життя складне і складене зі свідомого вибору і випадковостей. Поети такі ж ґалерники, як всі інші, й прикуті до своєї мови та конкретного часу плавби. А там – і шторми, і штилі. І якщо йдеться про комуніста Олійника, то хіба Хвильовий був безпартійним? Однак це лише риторичне запитання для усвідомлення складнощів у стосунках митця з ідеологією.

І так на марґінесі: Das Kind mit dem Bade ausschütten і також так много записалося в поети.